Класичні теорії в соціології права: М. Вебер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, Т. Парсонс 5 страница
1 Маркс К., Знгельс Ф. Соч. — 2-е изд., — Т. 25, ч. 1. — С. 334. аТам само. — Т. 28. — С. 427.
*Ленин В. И. Полн. собр. соч. — Т. 33.— С. 25.
*Маркс К., Знгельс Ф. Соч. — Т. 17.— С. 350.
"Там само. — Т.21. — С. 173—174.
І і кіч
Розділ 2
Історія соціології права
лася та доповнювалася, ставши одним з теоретичних джерел сучасної соціології права.
З середини XX ст., за висловом К. Девіса, «синонімом соціологічної теорії» стало поняття «структурний функціоналізм»1. Відповідно саме структурно-функціональний підхід став панівною теоретичною парадигмою в соціології права, створивши її категорійне ядро та стиль пізнання й інтерпретації правової реальності3. Створення цієї парадигми пов'язується з ім'ям Т. Парсонса та його послідовників (насамперед Р. Мертона). Уявлення Т. Парсонса про значення теорії спираються на тлумачення соціології реальності як найбільш складного та заплутаного об'єкта, пізнання якого неможливе без введення абстрактних категорій, що в своїй логіці відтворюють суттєві зв'язки реальності і дозволяють «організувати» наші уявлення про неї. Його аналіз системних зв'язків соціального буття став своєрідним підсумком розвитку соціологічної теорії до середини XX ст., досить чітко визначив шляхи її подальшого розвитку. Авторитет структурного функціоналізму багато в чому пояснюється тим, що його базові положення відповідали тим уявленням про суспільство, що склалися вже на стадії визначення предметної специфіки соціологічного знання. У межах цієї парадигми суспільство розглядається як об'єктивна реальність, що складається з взаємопов'язаних та взаємозалежних частин, розвиток та функціонування яких можуть бути розкриті тільки «зсередини», тобто стійкі зв'язки між соціальними фактами утворюють соціальні структури, що детермінують «соціальні дії». Проблеми методології дослідження правової реальності для Т. Парсонса та його послідовників органічно входили до загальної методології аналізу, але були виключно важливими в силу значимості нормативних структур для суспільства.
Нормативна структура є важливою характеристикою суспільства. Аналізуючи цю структуру, Т. Парсонс виділяє в ній чотири суборди-нованих елементи: цінності, норми, колективи (спільноти), ролі. Цінності — це уявлення про бажане суспільство, які є загальновизнаними. Соцієтальні норми (а право в позитивному розумінні є їх найважливішою частиною) виникають як застосування фундаментальних цінностей до особливих умов функціонально диференційованих спільнот чи підсистем суспільства. Спільноти (колективи) утво-
рюють зразки поведінки в специфічних ситуаціях (наприклад, серед бюрократії, військових тощо), а ролі є нормативними очікуваннями відповідної поведінки окремих індивідів як членів суспільства1.
Хоча нормативні структури утворюють статику суспільства, Т. Парсонс саме з ними пов'язує соціальні процеси. Через зміст норм вони є підконтрольними цінностями, норми контролюють колективи, а останні детермінують соціальні ролі. Саме контрольні функції вносять в нормативну структуру впорядкованість і внутрішню організацію, завдяки яким ця структура визначає масштаби та форми соціальних змін у суспільстві.
2.3. Сучасний стан соціології права
У 60-ті рр. почали вирізнятися контури нової теоретико-пізнава-льної ситуації в соціології права. Структурний функціоналізм, що був визначальним способом теоретизування в цій сфері протягом всього післявоєнного часу, все частіше ставав об'єктом критики за неадекватність у розкритті еволюційних моментів правової дійсності. Наростало розчарування в можливостях емпіричного підходу, що набув поширення претендуючи на лідерство в соціології права. Формувалися нові тенденції в політико правовому світові, що стосувалися як Заходу, так і Сходу, і вимагали нових теоретико-пізнава-льних засобів. Тобто можна вести мову про те, що в 70—90-х рр. розвиток соціології права визначався двома групами чинників. По-перше, урізноманітнення політико-правового життя, поява нових правових та «інфраправових» інститутів, зміцнення інститутів громадянського суспільства і загострення проблеми їх взаємодії з державою та інші обставини свідчили про появу нового соціального середовища дії права. По-друге, криза «соціологічного мислення», тобто неадекватність домінуючої парадигми новим потребам пізнання та практики ініціювала моралізацію теоретичних засад соціальних наук, розквіт мікросоціологічного підходу в його різних про-нвах, переосмислення класичних парадигм у соціальних науках.
На початку 60-х рр., за свідченням В. Евана, існувало кілька течій в соціології права, що поступово інституалізувались як дослідницькі парадигми: рольовий аналіз, організаційний аналіз, нормативний аналіз, інституційний аналіз та методологічний аналіз2.
1 Иаиіа К. ТЬе МуіК о£ Рипсііопаі Апаіузіз аз а Вресіаі МеЬЬосі іп 8осіоІо£у //
Атегісап 8осіоіо£Іса] Нєуієиг. — 1959. — № 24. — Р. 758. 2СоШгеіі Р. ІЬісі. — Р. 171.
Гагаопв Т. 8осїоІ0£Іса1 ТЬеогу апсі Могіегп Восіеіу. — 1967. — № 4. — Р. 8. Нічіп V/. М. 8оте АрргоасЬез іо І-Ье зосіоіоду ої Ьада // Ьаш апй зосіоіо^у. Кннауз. — І^.У., 1962. — Р. 2.
ІМ-Ю)
Розділ 2
Історія соціології права
Рольовий аналіз значною мірою спирався на традиції досліджень професійних спільнот, маючи чітко виражений емпіричний характер. Предметом дослідження був «юридичний персонал», тобто професійні групи, що виконували ключові функції в правовій системі. Якщо в методичному аспекті такі дослідження, як правило, відповідали стандартам соціологічних досліджень професій, то в теорети-ко-методологічному — існували різні концептуальні засади (наприклад, для Т. Парсонса юридична професія існувала як елемент механізму соціального контролю; Р. Дарендорф досліджував шляхи формування юридичного класу через призму конфлікту тощо)1.
Організаційний аналіз базувався на твердженні, що будь-яка правова система для реалізації своїх функцій має певні організаційні структури (судова система, законодавчі органи, адміністративна система тощо). Існує певна відповідність між природою цих організаційних структур, системою позитивного права та поведінкою всіх суб'єктів правовідносин. Не важко помітити, що основою такого підходу є проблематика та методологія соціології організацій2.
Нормативний аналіз при зовнішній схожості з «доктринальним» аналізом в юриспруденції мав дещо інші об'єкт та предмет дослідження, спирався на використання іншої методології. В центрі таких досліджень була взаємодія правових норм з ціннісною структурою суспільства, а також з соціальною диференціацією суспільства. При цьому виокремлювалися два рівні аналізу: по-перше — на рівні культури суспільства в цілому, по-друге — на рівні соціальної організації суспільства. Саме у межах нормативного аналізу досліджувалася проблема впливу соціальних змін на правовий прогрес, тобто соціальний механізм правотворчості (нормотворчості).
Інституційний аналіз розкриває роль права як одного з регуляторів соціальної взаємодії. Його появі передувала певна традиція інституціональної методології в соціальних науках (наприклад, М. Оріу та інші), але безпосереднім теоретичним чинником появи такого напряму досліджень стало оформлення парадигми структурно-функціонального аналізу. Т. Парсонс зазначав, що для того, щоб право виконувало таку функцію, мають бути вирішені чотири завдання: легітимація правил, їх інтерпретація, застосування санкцій, визначення юрисдикції. При цьому з'являється потреба вза-
1 Рагзопв Т. Ьау/ апгі Зосіаі Сопігоі. — К.У., 1962; Сагііп </. Е. Ьа^уегз оп
ТЬеіг О«гп. — К.сГ., 1962; Ьаіууегз апсІ МаЬгітопїаі Савез. — С. 1961.
2 Наприклад, Оеіау Іп Соигі. — Возіоп, 1959.
ємодії права та інших соціальних інститутів. Так виникає проблемне поле інституцінного аналізу в соціології права1.
Методологічний аналіз мав на меті дослідження шляхів та процедур використання спеціальних соціологічних методів та технік при дослідженні правових явищ. Важливим «зрізом» такого аналізу було визначення парад игмальної спрямованості соціально-правових досліджень, тобто — типів праворозуміння, що є їх теорети-ко-світоглядною основою.
Структуризація в соціології права в цей період відбувалася не лише за теоретичними та ціннісними орієнтаціями, й у регіональному аспекті, під впливом специфічних потреб, що ініціювали теоретичні та емпіричні дослідження соціологів права в різних регіонах світу.
У 60—70 рр., за свідченням А. Подгурецького, сформувалися кілька шкіл соціології права: скандинавська, італійська, американська, радянська, польська2.
Скандинавська школа, маючи таких фундаторів, як А. Хегерст-рьом, В. Лундстод, К. Оліверкрон, Т. Гейгер, А. Росе, перебувала на досить високому рівні як теоретичних, так і емпіричних досліджень. Основні проблеми — соціальний зміст правосуддя, особливості реалізації правових норм у різних соціальних умовах, проблеми соціально-психологічного сприйняття закону тощо.
Італійська школа (Р. Тревез, А. Пачені, Ж. Мартіноті, Е. Могіон-до) характеризувалася орієнтацією досліджень на практичні потреби розвитку правової системи, перш за все — судочинства.
Американська школа (Д. Сколник, Е. Шур, Д. Ріскан та ін.), посідаючи лідируючі позиції, відзначалася значним розмахом таких досліджень і їх впливом на діяльність правових інститутів. За свідченням Р. Коттерела, саме американська школа була найбільш розвиненою як за проблематикою, так і за рівнем теоретичних узагальнень3.
Польська школа багато в чому має унікальний характер. її інсти-туалізація припадає на післявоєнний період, коли в суспільних науках панувала «єдина наукова методологія» — марксизм, і підтримання такого становища політична влада вважала важливою умо-
1 Рагвопа Т. Ьау/ апсі Зосіаі Сопігоі. — Р. 7—11.
2 Росі^огескі А. ГЬігі. — Р. 15.
а К.В.М СоЬіеггеіі. Бігесїїоп апсі Оеуеіортепі іп Ап£Іо-Атегісап Лигізрш-■ Іі-тісе апсі 8осіоІо#у оі Ьа« // Ап£Іо-Атегісап Ьа№ Кєуіє^. — 1975. — Уоі. 4. — Р. 386—989.
Розділ 2
Історія соціології права
| |  | ||||||
 | |||||||
 | |||||||
|
вою суспільної стабільності. Саме в ці роки польські дослідники (А. Подгурецький, Я. Горецькі, М. Боруцька-Арктова, 3. Зембінсь-кий та ін.) проводили емпіричні дослідження, що відзначались ін-новативною проблематикою та методичною глибиною. Узагальнюючи емпіричні матеріали, польські дослідники дійшли важливих висновків щодо теоретико-методологічних характеристик соціології права. Вони визначали право як багатовимірне соціальне явище, а завдання соціології права — його пізнання як цілісності, використовуючи для цього різні теоретичні та методологічні підходи1. На наш погляд, саме ці ідеї ініціювали появу в радянській правовій науці так званого «багатосистемного бачення права», що дозволяло дещо розширити предметну область правових досліджень та подолати спрощені та ідейно-політично заангажовані визначення права2. Радянську школу соціології права А. Подгурецький називає молодою та динамічною, наділеною давніми традиціями та міцним методологічним підґрунтям3. Хоча така оцінка містилася у виданні, орієнтованому на західного читача, міра її точності та ефективності може бути предметом обговорення- 3 початку 60-х рр. в СРСР реанімується соціологія, починається поширення її методів (головним чином, прикладних, емпіричних) на різні сфери практики та теорії. Правова наука також була втягнута в ці процеси ♦соціологізації», що спричинило появу нових напрямів наукових розробок юристів, що в кінцевому підсумку мало привести до формування соціології права як наукової дисципліни (субдисципліни). Однак цей процес залишився незавершеним — інституалізація соціології права обмежилася використанням соціологічних методів емпіричного дослідження для потреб правової науки та практики. Слід зазначити, що такі дослідження були різноплановими, стосувалися різних сфер правового життя і досить часто супроводжувалися суттєвими науковими результатами. Разом з тим, марксистські теоретичні підвалини радянської соціології права несли на собі ознаки спрощення та перебільшень, властивих офіційним доктринам, що пропонуються як катехізис людям різного рівня, оскільки будь-яка теорія, що стає офіційною доктриною держави, має спрощуватися — для прос-
1 МиНШітеп5Іопа1 Зосіоіо^у. Есі. А. РосІ£огаскі, К. Іюз. — І.., 1979. Зосіо-
І0£іса1 АрргоасЬев 1о Ьалу. Ей. А. Ро(і§огескі.
2 Найбільш повно цей підхід виражено в працях О. Л. Лукашевої, В. М. Куд-
рявцева та ін.
3 Росівогескі А. ІЬісі. — Р. 33.
тачків і ускладнюватися — для снобів1. Існування соціології права як наукової дисципліни унеможливлювалось визнанням історичного матеріалізму або ж побудованої на його засадах теорії права соціологією права, тобто соціологія права могла існувати лише як напрям емпіричних (прикладних) досліджень правових процесів з застосуванням соціологічного інструментарію.
Проте «витіснення» соціології права (і соціологічного підходу взагалі) пояснюється не лише політичними та ідеологічними чинниками, але й особливостями системи правових наук у цілому, на які вказували в різні часи А. Петражицький та А. Подгурецький. Згідно з пануючим підходом ядро юридичної науки становлять так звані доктринальні науки (наприклад, наука цивільного права, фінансового права тощо). Саме вони складають основу підготовки юристів і відповідно основу їх професійних знань та вмінь. Оскільки найпершим завданням юриста є вміння адекватно читати та інтерпретувати юридичні тексти, то доктринальні науки будувалися на основі методів аналітико-лінгвістичного дослідження. Перебуваючи під значним тиском професійних потреб юристів у розумінні та інтерпретації текстів, доктринальні науки уникали теоретичних узагальнень. Відповідно теорію права, що такі узагальнення мала робити, цікавило не стільки місце права в соціальній реальності, скільки феномен права як об'єкт дослідження доктринальних наук, а це, перш за все, сукупність норм.
Феномен «подвійної інституалізації соціології права» на перехресті соціології та правознавства в другій половині XX ст. залишався важливим чинником розвитку цього напряму досліджень. У 60-ті роки відбулось інституційне оформлення «соціально-правових досліджень», як специфічного напряму вивчення правових явищ. Як зазначає Д. Харріс, його поява була обумовлена об'єктивною потребою доповнити та збагатити методичний інструментарій традиційної юриспруденції за рахунок запозичення класичних методів соціальних наук (опитування, спостереження, експеримент тощо) для дослідження соціальних умов існування права в його традиційному розумінні — як сукупності норм і орієнтації на конкретні потреби функціонування правової системи. Тобто методологія правопізнання була в основі нормативістською, а методи — соціологічними. Такий підхід дозволяв отримувати цінну інформацію для проведення правових реформ2. Проте таку «прагматичну» оріента-
| 152. |
' Арон Р. Зтаїш развития социологической мьісли. — С. 149-' ІІаггів */. \¥. Ье£аІ РМІозоріііез. — Ьопсіоп, 1998. — Р. 141.
Розділ 2
Історія соціології права
цію деякі дослідники вважають проявом теоретик о-методологічної слабкості «соціально-правових досліджень», які сприймають існуючі правові норми як належне, маючи на меті поліпшення умов їх реалізації1. Характерно, що соціологія права в СРСР практично не вийшла за межі методології * соціально-правових досліджень», зосереджуючись на емпіричних дослідженнях, теоретичні узагальнення запозичуючи з історичного матеріалізму2. Так, Р. Кембел та Т. Вайлс відзначали наявність двох базових підходів у дослідженні проблеми взаємодії суспільства і права: прагматично орієнтованих «соціально-правових досліджень» та «більш теоретичної соціології права»3. Про це свідчив і Ж. Карбон'є, аналізуючи можливість використання двох термінів — «юридична соціологія» і «соціологія права»4. А. Тревез стверджував, що фактично існують дві соціології права, з якісно відмінними концепціями соціально-правових досліджень: «Юристи розглядають такі дослідження як орієнтовані на суто практичні потреби юридичної діяльності, і в такому випадку слід вести мову про «соціологію в праві»; соціологи ж розглядають соціологію права як одну зі специфічних соціологічних теорій, орієнтованих на опис та пояснення правових явищ, не маючи на меті безпосередніх практичних потреб»5.
X. Бредмейер зазначав, що важливо виокремити два типи досліджень на стику соціології та правознавства: один він визначав поняттям «соціологія права», інший — «соціологія в праві (правознавстві)»6. У першому випадку право є об'єктом соціологічного дослідження нарівні з будь-яким іншим об'єктом (наприклад, «мала група», «місто», «професія» тощо). Що саме досліджується в праві (іншими словами, що є «право») залежить від обраної парадигми.
Іншу мету має другий тип. Тут соціологічне знання має належати до пізнання правових явищ, яке має чи теоретичну, чи прикладну спрямованість. Проте, очевидно, корисною може бути тільки така соціологія, що систематизована та теоретично визначена. Тобто
1 СатрЬеіі С. М., \Уііез Р. ТЬе Зіисіу о! Ьа^ іп Зосіеїу // Ьа» аші Зосіеіу Ке-
уієлу. — 1996. виттег. — № 10. — Р. 547—549. 2Див.: Право и социология. — М., 1973.
3 СатрЬеіі С, ІГііеа Т. — Р. 86.
4 Карбонье Ж. Юридическая социология. — С. 31—32.
^ТгеиезР. — Р. 121—122.
6 Вгегіетеіег Н. С. Ьач? аз ап Іпіе£гаііуе МесЬапізт // Ьзлу аші восіоіо^У Есі. №. Етап. — И-ї., 1962. — Р. 73.
виявляється, що без вирішення першого завдання (створення «соціології права») неможливо використати соціологію «в праві».
Така дихотомія підтверджувалася численними чинниками, що лежали як у сфері методології обох наук, так і в сфері професійної діяльності юристів. Серед них, на наш погляд, найбільш суттєвими можна вважати такі:
1) традиції правового формалізму в теоретичному правопізнанні,
орієнтація на логіко-аналітичні методи пізнання, обмеження обсягу
досліджень змістом правових норм системи позитивного права;
2) залежність правових наук від потреб юридичної практики, що
обумовлює пріоритетність таких напрямів досліджень, як розробка
правової термінології, техніки тлумачення юридичних текстів, ло
гічних процедур доказування тощо;
3) слабка обізнаність професійних соціологів з проблематикою
правових наук;
4) збереження «соціологічного імперіалізму», тобто певна абсо
лютизація загальнонаукового характеру соціологічного підходу, йо
го протиставлення традиційній методології пізнання права;
5) недостатня поширеність інституційних форм взаємодії соціо
логії і правових наук у сфері правових досліджень, правової освіти,
юридичної практики.
Очевидно, ситуація почала змінюватись під впливом поширення постмодернізму. Однак у цілому, в середині XX ст. можливості методологічного синтезу в правопізнанні залишалися досить обмеженими. Н. Боббіо зазначав, що «спір між нормативістами та представниками соціологічної школи буде продовжуватися нескінченно, оскільки вони мислять різними категоріями. Наприклад, якщо соціологи, як і всі ненормативісти, під «джерелом права» розуміють «джерело формування», «систему факторів» тощо, то для нормати-віста — це виключно «джерело кваліфікації» норм поведінки як юридичних норм»1.
Методологічна криза 70—80-х років, що підірвала безмежну віру в можливості соціологічного мислення мала суттєвий вплив на соціологію права. Насамперед, це виявилось у спробах створити універсальні соціологічні теорії, що долали б і надмірний емпіризм соціально-правових досліджень, і абстрактний схематизм і стабільність «методологічного лідера» 50—60-х років — структурного функ-
| сіег ЗасЬе // БІе опіоіоеізсЬе 3. 96—97. |
1 ВоЬЬіо N. ЙЬег Пеп ВертіН сіег Ве£гшкіип£ йез КесЬЬз. — В., 1961.
|
Розділ 2
ціоналізму. Такі теорії спиралися на вже існуючі теоретико-методо-логічні традиції і значною мірою були їх розвитком. Розглянемо деякі з них, що мали найбільший вплив на розвиток соціології права.
Н. Луман, констатуючи безсумнівний прогрес у поширенні емпіричного знання про різні суспільні процеси, висловив стурбованість щодо відсутності єдиної соціологічної теорії, здатної відтворити складність реального світу. Він запропонував нову парадигму соціологічного знання, яка замість поняття «соціальна дія» спирається на поняття «система»1.
Аналізуючи суспільство як систему, Н. Луман дає інше в порівнянні зі структурним функціоналізмом визначення природи системності суспільства та її елементів. Суспільство — це самовідтворю-вана (аутопоетична)2 система, що здатна відрізняти себе від зовнішнього середовища і постійно відтворювати цю межу. Важливо, що її елементами є не люди чи їх поведінка (дії), а комунікації, які є не просто інформаційним обміном, а смисловим, само реферативним процесом, де головне — відмінність інформації, змісту, розуміння. Звідси — важливий онтологічний висновок: предметом аналізу є не спеціальна об'єктивна сфера систем, а притаманна світу відмінність системи та зовнішнього середовища3. Тому суспільство Н. Луман аналізує, не ототожнюючи його з тими об'єктами, що є традиційними в науковому аналізі — політикою, економікою, правом тощо, а виключно як можливість взаємодії численних соціальних систем4.
Право Луман вважає однією з таких самодостатніх (аутопоетич-них) систем. Його самодостатність полягає в тому, що ця система функціонально специфічна і її основні функції не можуть бути передані іншим системам.
Досить довго Луман уникав застосування своєї загальносоціоло-гічної теорії до правової проблематики, обмежуючись розглядом окремих тем. Лише в другій половині 80-х років його теорія отримала закінчений вигляд, що засвідчила публікація праці ♦Соціологічна теорія права». Поява цієї теорії стала одним із найпомітніших
1 Луман Н. Понятие общества / Проблемьі теоретической социологии. —
СПб., 1994. — С. 31.
2 Луман Н. Там само. — С. 31.
3 Луман Н. Почему необходима «системная теория» /Проблеми теоретичес
кой социологии. — СПб., 1994. — С. 48.
4 ЬиНтап N. ІІпНу о? Ье^аі Вузіет // Аиіороеііс Ьаш: а печ? АрргоасЬ. — В.,
1988. — Р. 21.
Історія соціології права
явищ в сучасній історії не лише соціологи права, але и соціальних наук в цілому.
Хоча теорія мала абстрактний характер, що стало приводом до її визначення (за аналогією з «чистим вченням» Кельзена) як «чистої соціології права*, вона мала значний вплив не тільки на розвиток соціології права, але й на спеціальні юридичні праці1.
Базовим поняттям при створенні теоретичної моделі права Луман вважає «очікування». Оточення суб'єктів соціальних дій є не лише складним, але й «контингентним», тобто існує кілька варіантів його розвитку, що відображається як вибір найбільш бажаного, реального, вигідного. Це стосується не лише природних об'єктів, але й поведінки інших суб'єктів. Саме на цій підставі виникає явище, яке Т. Парсонс назвав «подвійною випадковістю» — в процес взаємодії включені «очікування», які також «очікуються», оскільки інші учасники свою поведінку також формують на базі «очікувань».
Наступним кроком стає визначення відмінності «когнітивних та нормативних чекань», яке Луман характеризує як відмінність між «навчанням» та «ненавчанням». У ситуації непередбаченості (тобто в ситуації вибору) суб'єкт може або змінити «очікування» («навчитись»), або продовжувати їх додержуватися («ненавчитися»). За Лу-маном нормативність означає прив'язку до очікувань, незважаючи на непередбачуваність, а норми — це фактично встановлені поведін-кові очікування, хоча не всі норми стають правовими2.
Далі відбувається генералізація (узагальнення) нормативних очікувань, що проходить у трьох площинах:
а) у часі — очікування обмежуються певними термінами;
б) за змістом — вони співвідносяться з певними суб'єктами, ви
дами поведінки тощо;
в) соціально — відбувається їх «інституалізація», тобто в будь-
яку взаємодію завжди включена «третя сторона», «очікування»
якої жорстко визначені і саме вони стають основою такої взаємодії.
Звідси Луман визначає право як узагальнені поведінкові очікування, які характеризуються визначеністю у часі, певністю змісту і мають інституалізований характер3. На базі цього визначення він
1 Наприклад, див.: Лукашук И. И. Международное право. — М., 1995. —
С. 7.
1 ЬиНтап N. 8осіо1о£іса1 ТЬеогу о£ Ь&у/. — Ьопйоп, 1990. — Р. 29. * ЬиНтап N. 8осіо1о£іса1 ТЬеогу о£ 1л%-. — Ьопсіоп, 1990. — Р. 91.
Розділ 2
Історія соціології права
розглядає широкий спектр теоретичних питань сучасної юриспруденції, розвиток правових інститутів, основи правового регулювання, правова культура, юридична практика та професійна культура юристів тощо.
На принципово інших засадах була побудована теорія американського дослідника Д. Блека, який фактично запропонував одну з найсучасніших неопозитивістських парадигм в соціології права, яка протягом останніх двадцяти років ставала все більш впливовою не тільки в США, але й у Європі.