Істина і хиба, ймовірність і вірогідність
Поняття хиба, істина, ймовірність, вірогідність виявляють і визначають особливі взаємозв’язки та відношення між людськими уявленнями й дійсністю. Ці особливості окреслені духовним сприйняттям знання. Знання як відображення дійсності, зміст яких не залежить від людини, називають об’єктивними. Для визначення таких знань користуються поняттям істина. Істиною називають відповідність уявлень, висловлювань об’єктивній дійсності. Істина — це знання, що відповідає дійсності і має підтвердження цієї відповідності. Саме наука, орієнтуючись на відкриття об’єктивних властивостей дійсності, ставить за мету осягнення істини.
Якщо людина не відрізняє об’єктивно існуючу дійсність від ідеалу, вона помиляється. Іноді цю відмінність приховують свідомо — це неправда. Якщо окремі люди свідомо створюють перешкоди на шляху до досягнення омріяного, яке відповідає суспільним ідеалам, — це кривда. Усе це окреслюється поняттям хиба.
Хиба — це знання про дійсність, які цією дійсністю заперечуються. Джерелом хибних уявлень слугують як особисті якості окремої людини, так і тимчасова обмеженість ряду людських понять, що використовуються протягом тривалого часу як абсолютизація окремих відомих властивостей дійсності.Як конкретне поняття хибою називають невідповідність уявлень сутності речей чи ідей. Це поняття використовують для фіксації відсутності істини або протилежного істині. Суб’єктивні причини хибних думок долаються освітою, розвитком інтелекту особи, об’єктивні — історичним розвитком пізнання та практики.
Ймовірність - міра можливості того, що щось станеться. Ймовірність — числова характеристика можливості того, що випадкова подія відбудеться в умовах, які можуть бути відтворені необмежену кількість раз. У XVIII ст. склалося поняття класичної ймовірності. Відповідно до нього ймовірністю події А є відношення кількості рівно ймовірних варіантів, що сприяють настанню події А, до кількості всіх можливих варіантів.
Вірогідність — переконання, що засноване на знанні і виключає всякий сумнів. Вірогідність може бути суб’єктивною, об’єктивною, безпосередньою або опосередкованою, історичною або логічною.
Питання про критерії істини.
Одній з основних причин невдач сучасної філософії вирішити проблему критерію істини є їх вихідна установка, орієнтуюча на можливість вирішення даної проблеми в рамках системи знань. Цю установку можна сформулювати таким чином. Якщо у нас є система знань, що претендує на опис об'єктивного світу, то ми можемо дізнатися про її відповідність своєму предмету, вивчаючи лише властивості самої системи. В протилежність цьому діамат стверджує, що вказану проблему не можна вирішити таким чином, тобто не виходячи за межі знання. Ця геніальна думка, що кидає нове світло на проблему критерію істини, була вперше сформульована К. Марксом в його "Тезах про Фейєрбаха". К. Маркс підкреслив, що питання про те, чи володіє людське мислення наочною істинністю, не може бути вирішений в рамках самого мислення. У науці подібного роду заборони грають надзвичайно важливу роль. Як приклади можна вказати на неможливість доказу п'ятого постулату Евкліда, встановлену Лобачевським; неможливість доказу непротіворечивості формальної системи типа арифметики в рамках самої цієї системи (теорема Геделя) і так далі Зневага такими заборонами наводить не лише до даремних пошуків доказів, але і до різного роду паралогизмам. Але діамат не лише вказує на те, як не можна вирішити проблему критерію істини. Він в той же час говорить нам про те, як її можна вирішити. Для цього треба вийти за межі знань і зіставити його з оригіналом. Формою такого виходу і порівняння знання з об'єктом є практика - матеріальна діяльність людей. Якщо спробувати дати коротку характеристику функцію практики як критерію істини, то це б я зробив приблизно так. В практики
відбувається матеріальне втілення знань, які підлягають перевірці. В той же час практика є об'єктивним феноменом, що належить матеріальному світу і що функціонує відповідно до його законів. Ця двоєдина (дуальна) природа практики забезпечує їй роль критерію істини: знання про реальний світ, втілені в практиці, контролюються законами цього світу.
Тут слід виділити два моменти: 1. Аби встановити відповідність знань об'єктивному світу, необхідно зіставити знання з самим об'єктивним світом. Як це зробити? У гносеологічному плані думка протилежна до свого предмету. Вона є ідеальною конструкцією, інформаційною моделлю об'єкту, що вивчається. Аби зіставити думку з об'єктом, необхідно зробити їх одно порядковими. Це досягається в процесі матеріального втілення мислення в людської практики. Саме практика знімає гносеологічну протилежність матеріального і ідеального. Людське мислення - не є особлива ідеальна субстанція, відірвана від матерії. Воно є властивість матерії (як, наприклад, швидкість – властивість літака, що швидко летить), що має матеріальні форми свого вираження.
Такими формами є мова і практична діяльність. Але між ними існує принципова відмінність. Знання в мовній формі не зводиться до матеріального втілення. Воно лише виступає як матеріальний код ідеального вмісту - уявних об'єктів, які репрезентують об'єкти матеріального світу. Абсолютно іншим є матеріальне втілення знань в практиці.
Тут матеріальне виступає вже не як код, фіксуюче ідеальний вміст, а як реалізація цього вмісту. По суті, знання тут втрачає статус ідеального явища. Воно стає явищем матеріального світу. Технічні і технологічні процедури людської діяльності стають основною формою, що реалізовує знання. 2. Практика, включена в систему в систему взаємодії з об'єктивним світом, сама виявляється підпорядкованою законом цієї взаємодії.
Ця обставина обумовлює можливість виконання практикою критерію істини. Будучи, з одного боку, втіленням знань про матеріальний світ, а з іншою - частиною цього світу, підпорядкованою його законам, практика самим процесом свого функціонування здійснює перевірку істинності знань. Якщо людина в своїх знаннях правильно виразила єство законів реального світу і побудувала свою діяльність відповідно до цих законів, то практика як об'єктивний процес, контрольований вказаними законами, виявляється ефективним. Її ефективність виявляється в тому, що вона здійснюється відповідно до ідеального плану і здійснює цей план. Навпаки, якщо представлення людини не відповідають законам об'єктивного світу і якщо практична діяльність побудована відповідно до цих вистав, то закони об'єктивного світу зроблять практику неефективною -
неефективною в тому сенсі, що вона не зможе здійснити ідеальний план. Грубо кажучи, якщо літак, побудований відповідно до теорії аеродинаміки і сопромату, – літає, то можна зробити висновок про істинність цих знань.
Поняття методології.
-Методологія – область наукового знання, що вивчає засоби, передумови, принципи організації пізнавальної та практично-перетворюючої діяльності.
-Метод – сукупність прийомів та операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності. Метод – це конкретизація методології, це способи, за допомогою яких пізнається предмет науки.
-Методика – це конкретизація методу.
Наприклад, психологія має такі методологічні принципи:
У створенні свого методологічного інструментарію психологічна наука опирається на свої методологічні принципи , з необіхністю визначає вимоги до побудови і використання методів психології:
1.Об’єктивності – вивченні об’єктивних умов виникнення та функціонування
об’єктивних проявів психіки.
2.Генетичний підхід – передбачає вивчення психічних явищ у динаміці, упри переході у філогенезі та онтогенезі з одного рівня розвитку на інший
3.Системний підхід – передбачає вивчення психічного явища як своєрідної системи, що має специфічні закономірності.
4.Особистісний підхід – передбачає вивчення конкретної особистості в конкретній ситуації.
5. Індивідуалізація – передбачає розкриття своєрідності кожної особистості, притаманного їй індивідуального стилю та ін.