Політичні партії: ґенеза, походження та функції
Політична партія - це організована частина суспільства, члени якої об'єднуються з метою вибороти владу в державі та утримати її. У Законі України "Про об'єднання громадян" політична партія визначається як "об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі". Прототипи сучасних політичних партій з'явились у період ранніх буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої Французької революції.Політичні партії у сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині XX ст. одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні. Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій можна, насамперед, виділити такі елементи, як: лідери партії, партійний апарат, ідеологи партії, рядові члени партії. Істотну роль у визначенні політичного впливу партії відіграє "партійний електорат", "симпатики", "меценати".
Ознаки політичних партій: • певна тривалість існування в часі; • наявність організаційної структури; • прагнення влади; • пошук народної підтримки.
Зміст і сутність політичних партій розкриваються через їх класифікацію. В основу такої класифікації можуть бути покладені різні критерії: соціальна база, ідеологічна спрямованість, принципи організації та ряд інших. Виходячи з природи соціальної бази, можна виділити партії, що виражають інтереси: 1)окремих класів (наприклад, буржуазні, пролетарські, селянські тощо); 2)окремих соціальних верств та гуртів (наприклад, інтелігенції, дрібної буржуазії); 3)кількох класів та соціальних гуртів (наприклад, політичні партії, що виникають на основі соціально-визвольних рухів).
З ідеологічного погляду розрізняють: 1)ідейно-політичні або світоглядні партії, які у своїй діяльності керуються певними ідеологічними принципами; 2)прагматичні або партії виборчої кампанії, які не мають певних ідеологічних програм і беруть собі за мету мобілізацію більшої частини електорату для перемоги на виборах.
За принципами організації розрізняють: 1)кадрові партії, що об’єднують у своїх лавах невелику кількість професійних політиків та спираються на фінансову підтримку привілейованих верств суспільства; 2)масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшої кількості членів з метою забезпечення за допомогою членських внесків фінансової підтримки своєї діяльності; 3)партії, що будуються на чітких, формально визначених принципах членства (статут, форми та умови вступу до партії, партійна дисципліна тощо); 4)партії, в яких відсутній інститут офіційного членства, а належність до партії виявляється, наприклад, через голосування за її кандидатів на виборах; 5)парламентські партії.
Функції: Л. Меркл називає такі головні функції політичних партій: підбір партійних і державних лідерів; "рекрутування і соціалізація" нових членів; вироблення заходів щодо впливу партій на суспільні інституції та соціальне середовище; розв'язання внутрішніх партійних протиріч, які виникають у процесі діяльності та будь-якого роду інших внутрішніх проблем. К. фон Бойме виокремлює чотири функції політичних партій: визначення мети; акумуляція та вираження соціальних інтересів; мобілізація та соціалізація громадськості у межах системи, особливо на виборах; "рекрутування" еліти та формування уряду. Деякі політологи доводять кількість функцій до восьми - дев'яти. Називають, наприклад, такі: організація вивчення громадської думки з питань, які віддзеркалюють життєві інтереси нації; мобілізація електорату навколо кандидатів під час виборів; "виховання громадської думки" і дедалі активніше відігравання партіями "загальноосвітньої ролі в процесі здійснення політичної соціалізації'; "забезпечення безперервності політичних зв'язків між парламентом і всією країною"; формування разом із іншими політичними інституціями механізму державного й громадського управління, забезпечення стабільності урядової машини; створення найсприятливіших умов для послідовної зміни складу уряду за умов двопартійної чи багатопартійної системи та ін.
50. Теорія олігархізації політичних партій (Острогорський, Міхельс)
При оцінці значення романо-германського напрямку в дослідженні політичних партій слід окремо наголосити на працях таких відомих авторів як М.Острогорський, Р.Міхельс, М.Вебер, які вважаються засновниками “класичної” теорії політичних партій.
У М.Острогорського та Р.Міхельса (на відміну від М.Вебера) партійні організації, які переважно представлені партійним апаратом, зазнають жорстокої критики за їх “шкідливий” вплив на демократію.
М.Я.Острогорський (1854-1919) – заклав основи політичної соціології як самостійної наукової дисципліни, сформував висновки, які отримали в науці характер парадигми. Поряд із такими вченими як М.Вебер та Р.Міхельс він визнаний одним із засновників політичної соціології, перш з все теорії політичних партій.
Досліджуючи внутрішню організацію буржуазних партій, М.Острогорський доходить висновку, що спочатку в партію вступають усі на однакових правах, але у процесі розвитку партії утворюється коло людей, котре уособлює політичну верхівку й саму партію. Таке утворення він називає "кокусом" партії. Концепція "кокуса" М. Острогорського розкриває фундаментальні проблеми внутрішньопартійної організації, визначає її основні недоліки та негативні тенденції розвитку - тяжіння до узурпації влади верхівкою, бюрократизації та олігархізації. Концепція "кокуса" є надзвичайно актуальною, в чому можна переконатися на прикладі сучасних партій, в діяльності котрих яскраво простежуються тенденції бюрократизації. Саме тому ця концепція потребує подальших наукових розробок в галузі партологіїта елітології.
Роберт Міхельс (1876-1936) причини елітарності вбачав у організаційній структурі суспільства. У праці "До соціології партійності в сучасній демократії" (1911) він доводив, що суспільство не може функціонувати без великих організацій, а керівництво такими організаціями не можуть здійснювати всі їхні члени, більшість яких є некомпетентними, пасивними й байдужими як до повсякденної діяльності організацій, так і до політики в цілому. Ефективність функціонування великих організацій потребує виокремлення керівної меншості, яка, маючи спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює програми, готує вибори і управляє фінансами тощо.
Ця меншість поступово виходить з-під контролю рядових членів, відривається від них і підпорядковує політику власним інтересам, піклуючись передусім про збереження свого привілейованого становища. Так з необхідністю "залізного закону олігархічних тенденцій" в організаціях і суспільстві в цілому виокремлюється керівна меншість - еліта. Будь-яким, навіть демократичним суспільством завжди фактично править олігархічна елітарна група. Демократія як безпосередня влада мас неможлива суто технічно й недоцільна з огляду на некомпетентність мас і їх байдуже ставлення до політики.
Дослідник Жан Лінц виділяє десять значень терміну "олігархізація" у роботах Міхельса:
поява керівництва;
поява професійного керівництва і його стабілізація;
формування бюрократії, тобто платного призначуваного апарата;
централізація влади;
переорієнтація цілей з кінцевих (боротьба за соціалізм) на поточні (зміцнення партійної організації);
посилення ідеологічного режиму;
зростаюча різниця між інтересами й ідейною позицією керівників і членів партії з перевагою інтересів і ідейних позицій керівників;
зниження ролі членів партії у прийнятті рішень;
перехід лідерів партійної опозиції в ряди існуючого керівництва;
орієнтація партії на підтримку усіх виборців, а не тільки власного класу.