Сутність політичного режиму
Функціональний і динамічний аспекти політичної системи розкриваються в політичному режимі. Політичний режим (у загальному плані) - це сукупність методів і законів здійснення політичної влади. У політології існують декілька трактувань політичного режиму.
1. Інституційний (політико-правовий) підхід ототожнює політичний режим з формами правління і державного устрою та акцентує увагу на формально-юридичних характеристиках: особливостях поділу державної влади і співвідношення між гілками влади та типах урядових структур.
Прослідковується тенденція ототожнення політичного режиму з формою правління. Однобокість подібного підходу полягає в тому, що реальна практика реалізації влади може суперечити закріпленим у конституціях нормам, а сам політичний режим виражає собою більш широке явище, ніж форма правління. Проголошена республіканська форма правління ще не означає встановлення реальної демократії, про що свідчать приклади СРСР і Німеччини 30-х pp. Разом з тим європейські конституційні монархії розглядаються як класичні прояви ліберальної демократії.
2. Соціологічний підхід ставить акцент на характері відносин між державою і суспільством, які склалися реально і необов'язково відповідно до продиктованих конституцією та іншими правовими актами нормами політичної поведінки. В межах цього підходу звертається увага на соціальні обґрунтування влади, групи тиску, взаємовідносини еліт і народу.
Широке трактування політичного режиму виходить за межі тільки політико-правового або тільки соціологічного аналізу і розглядає його через співвідношення кількох компонентів, що дозволяє відрізняти одні типи політичних режимів від інших.
Політичний режим включає в себе:
· політичні структури влади, їх реальний статус і роль у суспільстві;
· методи здійснення державної влади: яким методам управління і панування віддається перевага : прямим чи непрямим, насильницьким чи методам переконання;
· реальний рівень свобод людини, обсяг її прав;
· методи прийняття політичних рішень;
· способи урегулювання конфліктів;
· плюралізм, у тому числі наявність або відсутність легальної (нелегальної) опозиції;
· конфігурацію партійної системи: однопартійні чи багатопартійні системи;
· ідеологію і те місце, яке відводиться їй у мобілізації суспільства;
· форми ставлення населення до політичної участі (політична пасивність, мобілізована або автономна участь);
· тип легітимності: харизматична, традиційна, раціонально-легальна, ідеологічна тощо;
· структурованість правлячої еліти: ступінь її згуртованості, відкритість і закритість, канали рекрутування.
Режим вказує на соціальну природу влади: які групи пануючого класу знаходяться при владі, на підтримку яких соціальних верств опирається влада.
Вищеназвані ознаки є критеріями для виділення різних типів політичних режимів. Спектр політичних режимів сучасного світу розкривається в таких поняттях, як демократія, авторитаризм і тоталітаризм. При визначенні сутності режиму акцент робиться на протиставлення держави, з одного боку, і громадянського суспільства – з іншого. Характер взаємовідносин визначається силою або слабкістю громадянського суспільства.
Є ще й інші підходи до дефініції політичного режиму. Володарювання як таке має особливий інституціональний вимір, що встановлює так називані інструментальні засоби і способи взаємодії управителів (державних органів) і керованих соціальних груп. Саме в даному відношенні осмислюють поняття «політичний режим». Воно більш обмежено по змісту як категорії політичний процес, що включає в себе частково спонтанні (мимовільні), неінституціоналізовані компоненти соціально-політичного розвитку, так і категорії державне керування, що описує регулювання колективних ресурсів, моделі політичної стратегії і тактики, нарешті, чисто організаційні питання. У свою чергу, аналіз функціонування політичних режимів сполучений насамперед зі способами керівництва людьми і підтримки порядку в даному співтоваристві.
Отже, специфіка владного керівництва керованими через конкретну систему інститутів в ім'я досягнення загальних цілей політики держави теж може складати зміст поняття політичного режиму. Саме такий підхід Йозефа Шумпетера (1883–1950): це метод, специфічний тип інституціонального пристрою. Ряд сучасних авторів йде ще далі, припускаючи під політичним режимом загальний характер відносин держави і соціальних груп, що містить у собі не тільки державний вплив зверху, але і «зворотний зв'язок», тобто механізми цивільного представництва і тиску, участі і виборів.
Отже, під політичним режимом варто розуміти спосіб політичного існування будь-якого суспільного колективу, племені, чи нації держави.
Для узагальнення вищесказаного можна спробувати звести разом різні підходи до визначення політичного режиму (принаймні, його нинішніх найбільш розповсюджених форм).
Політичний режим – це сукупність різних видів відносин між владою і суспільством.
1) Інституціональний спосіб взаємодії уряду і громадянина (дотримання конституційних норм, у т.ч. рівень поваги до фундаментальних прав і воль людини; відповідність заходів адміністративних органів державно-правовим основам; значення офіційно-легальної сфери в загальному обсязі дій уряду).
2) Ступінь політичної участі населення і його включеності в процес прийняття державних рішень, що відбиває соціальне представництво, народний контроль і волевиявлення.
3) Рівень можливості вільного суперництва між правлячою й опозиційною угрупованнями при формуванні органів державної влади.
4) Роль відкритого насильства і примуса в державному керуванні. Іншими словами, між управителями і керованими полягає свого роду «суспільний договір» про правила їхніх відносин, а динаміка здійснення державного керування постійно відбиває стан справ при підтримці владного порядку і сам характер регулювання відносин між державою і людиною.
2. Типи політичних режимів
У науковій літературі є багато класифікацій політичних режимів. Кожна з них має позитивні й негативні аспекти. Виокремити єдино правильний варіант досить складно. Однак слід зазначити, що більшість сучасних підходів так чи інакше враховує два фактори: ступінь розвиненості політичної демократії та реальний політико-правовий статус особи. Перші відомості про демократію і тиранію, диктатуру і охлократію дають античні часи. Уже тоді стало очевидним, що в будь-якому керованому співтоваристві, у тому числі в неполітичних структурах, є два взаємовиключних способи взаємодії: авторитарність як одноособове володарювання та беззастережне підпорядкування і демократичність як рівноправність, злагода, свобода вибору. У реальному житті практично неможливо виокремити абсолютно «чисті» типи політичних режимів. Усі їх класифікації певною мірою умовні. Найзагальніший принцип типології режимів – це поділ їх на демократичні й авторитарні, усі інші розглядаються як їх модифікації. Крім того є й інші підходи. Найпоширенішою є класифікація, відповідно до якої всі режими поділяються на:
• тоталітарні;
• авторитарні;
• демократичні.
Також виокремлюють ще кілька проміжних або перехідних типів.
Тоталітарний режим. Його назва походить від латинського totalis – весь, повний, цілий. Характеризується тим, що вся влада зосереджена в руках якої-небудь однієї групи (зазвичай партії), яка знищила в країні демократичні свободи та можливості виникнення політичної опозиції, повністю підкорила життя суспільства своїм інтересам і зберігає свою владу завдяки насильству, військово-поліцейському терору Й духовному поневоленню населення.
Термін «тоталітаризм» виник у 20-ті роки XX ст. Автором його був Б. Муссоліні. Поява терміна пов'язана із зародженням фашизму, який його теоретики назвали «тотальною концепцією життя». Супротивники фашизму взяли цей термін на озброєння, надавши йому протилежного змісту. Поступово він був запозичений багатьма мовами. Спочатку його використовували тільки для позначення фашизму, у 30-ті роки почали застосовувати щодо СРСР та інших країв соціалізму. Тоталітарний режим, як жодний інший, особливо складний для розуміння. Важко навіть відразу відповістити на запитання, через які характеристики його легше описати: через зміни, що відбуваються в політичній системі суспільства, або через його психологічні прояви. Особливий характер цього режиму виявився й у тому, що саме художня література (Б. Замятін, Б. Платонов, С. Керстер, Дж. Оруелл, О. Солженіцин) дала можливість показати у всій повноті не лише політичні процеси, що відбуваються в суспільстві за цього режиму, а й психологічне переродження суспільства, що часом важко описати сухою мовою наукових категорій. Характер і міра здійснення влади: Загальний контроль і насильство. Влада контролює всі сфери життєдіяльності суспільства: економіку, культуру, релігію, приватне життя громадян, включаючи мотиви їхніх учинків. У суспільстві зникає грань між політичним і неполітичним життям, усе стає політикою.
Формування влади: Формування влади відбувається бюрократичним способом, закритими від суспільства каналами. Влада оточена «ореолом таємниці» і недоступна для контролю з боку суспільства, немає механізму її наступності.
Ставлення людей до влади: Суспільство повністю відчужене від влади, але не усвідомлює цього. У політичній свідомості формується уявлення про «злиття суспільства з владою».
Роль ідеології в суспільстві: Загальна регламентація життя здійснюється через ідеологію, що перетворюється на своєрідну світську форму релігії. Цей режим часто так образно й визначають – «ідеологія при владі». Тоталітарна ідеологія встановлює свою монополію у всіх сферах. Як правило, роль ідеології полягає в тому, щоб розкритикувати старе суспільство або певний уряд, сформувати уявлення про «світле майбутнє», дати рекомендації, як цього майбутнього досягти. Тоталітарна ідеологія проголошує загальну перебудову суспільства на основі нових цінностей. Ідеологією керує партія, що здійснює контроль за умонастроєм суспільства, процесом соціалізації особистості, над всіма способами масової комунікації. Будь-яке інакодумство припиняється.
Авторитарний режим. Політологам добре відомо афористичне висловлення Джованні Сарторі (народ. 1924): «Авторитаризм – влада, що не визнає свободи» («Демократична теорія»). Воно принципово вірно, хоча й укладає в собі дуже широке узагальнення: у порівнянні з майже повною подібністю тоталітарних режимів авторитаризм можна вважати багатоликим.
Лінц визначає всі різновиди режимів як авторитарні, якщо їм властиві такі відмітні ознаки: 1) обмежений безвідповідальний політичний плюралізм; 2) відсутність керівної, чітко розробленої ідеології; 3) відсутність у цілому політичної мобілізації і, відповідно, низький рівень політичної участі; 4) формально позначені і передбачувані границі влади лідера/еліти.
Найпоказовіший елемент авторитаризму – обмежений плюралізм. Його обмеження може відбуватися чи юридично фактично, з більшою чи меншою ефективністю, відносно винятково політичних чи об'єднань же груп інтересів. Деякі авторитарні режими згодні навіть на інституціоналізацію контрольованого зверху політичної участі незалежних груп і інститутів, на існування символічних партій, однак і в таких випадках влада залишається непідзвітної громадянам.
Для авторитарних режимів характерне збереження цивільного суспільства або деяких значимих і досить самостійних його сегментів. Однак їхній вплив на дії держави дуже урізано, оскільки влада воліє спиратися на саму себе. Тим самим держава не надає громадянам можливості як-небудь ефективного контролю над елітою. Але і нагляд над населенням не можна вважати тотальним, тому що авторитарні структури не намагаються проникнути в усі сфери життя суспільства. Тому рішення багатьох соціальних, релігійних, культурних і сімейних питань залишається за громадянами.
Не найвища – у порівнянні з тоталітаризмом – ступінь обмеження плюралізму дозволяє виникнення деяких схем статі – і псевдооппозицій режиму в умовах напівсвободи. Якщо при тоталітаризмі існує чітка границя між режимом і його супротивниками, то при авторитаризмі положення опозиції не визначено, тому що її нелегальність (через відсутність інституціоналізації) цілком сполучається з терпимістю стосовно неї з боку правителів. Напівопозиційні групи можуть дозволити собі часткову критику режиму, одночасно визнаючи його традиційну легітимність або соціальну необхідність і прагнучи до участі в діючій владі.
Разом з тим авторитарні режими без коливань застосовують насильство проти своїх опонентів і людей, що представляють пряму погрозу їх існуванню. Щоб убезпечити систему правління, вони можуть уводити тверду цензуру печатки, забороняти партії, посилювати правову систему, маніпулювати законами для переслідування і покарання супротивників.
Політична еліта авторитарного режиму – це різнорідне угруповання з обмеженим числом професійних політиків, висунутих, за принципом чи призначення спадкування, з бюрократії, армії, технократії, економічних, соціальних (у вузькому змісті), релігійних і інших груп інтересів. Для стійкості авторитаризму дуже важлива взаємна лояльність представників правлячої угруповання, приписаних туди по корпоративній ознаці різними кліками, так само як і співробітництво даних клік – дійсної опори режиму – між собою. При цьому фігура глави авторитарної держави (навіть диктатора) може бути чисто номінальної, «виставочної».
Кліка (у політичному змісті) (фр. clique - зграя, банда) – група людей, об'єднана корпоративними, економічними, соціальними, політичними й ін., інтересами, що здійснює своєкорисливі вимоги через інститути і канали держави (як правило, авторитарного).
При відсутності направляючої, чітко сформульованої ідеології правлячій еліті надзвичайно важко мобілізувати маси, що, отже, не можуть ідентифікувати себе з режимом. Усім видам авторитаризму властиві ріст апатії, деполітизація і відчуження від режиму визначених соціальних груп. Суспільство для авторитарних лідерів – це ієрархічна організація, тому можливості контролю над покірними людьми і порядок у цілому представляють для них більшу цінність, чим воля, базовий консенсус і залученість громадян у політику, тобто політизація.
Політизація – 1) збільшення значення і ролі політичної сфери в житті суспільства й одночасне включення в неї соціальних, економічних, культурних і інших явищ і процесів, що раніше відносилися до неполітичної життєдіяльності; 2) залучення людей (мас) у політику, що викликає підвищення їхньої політичної активності, тобто влада визнає можливість участі (нехай обмеженого) населення в політику і на нього поширюються деякі політичні права. Відповідно, деполітизація – протилежний хід речей.
В авторитарних умовах ідеологію можуть заміщати релігія, традиції, культура, що не тільки наділяють визначеною легітимністю лідера, але і служать обмежниками, нехай часом дуже слабкими, його влади.
Справжнім законом суспільства є або звичай, або релігія. Проблема волі в сучасному суспільстві породжена тим, що законом суспільства стали конституції, що спираються винятково на погляди пануючих у світі диктаторських знаряддях правління, починаючи від особистості і кінчаючи партією... Релігія, що включає звичай, є твердження природного закону. Закони, що не базуються на релігії і звичаї, неправомірні.
Але все-таки назвати авторитаризм цілком деідеологізованим режимом не можна. Майже в кожній країні з таким методом правління існує деякий ідеологічний чи сурогат псевдоідеологія, що у відомій мері дозволяє знімати утопічні чекання і можливі через них політичні і соціальні конфлікти, що інакше довелося б інституціоналізувати (як у демократіях) або придушувати (як при тоталітаризмі).
Ознака авторитарного режиму, схожий з тоталітаризмом, – наявність єдиної чи якоїсь привілейованої партії. Така партія звичайно створюється зверху шляхом злиття різних компонентів (найчастіше корпоративної властивості, щось начебто посланців від клік), унаслідок чого вона не є настільки єдиним, сильним і дисциплінованим інститутом, як при тоталітаризмі.
Мобілізація і не особливо потрібна авторитаризму, оскільки мобілізовані люди – при відсутності чіткої ідеологічної бази – здатні коли-небудь виступити проти самого режиму. Крім того, ефективна політизація, проведена однією партією, поставила б під погрозу інші складові обмеженого плюралізму (армію, кліки як групи інтересів і т.д.).
Авторитарні режими з перерахованими вище загальними ознаками можна класифікувати за способом їхнього встановлення (переворот, вибори і т.д.), за обґрунтуванням приходу до влади правителів-автократів (охорона порядку, об'єднання країни, модернізація, скинення корумпованої влади), за типом політичної еліти (військовий, однопартійний, релігійний, монархічний, особиста диктатура). Іспанський науковець Хуан Лінц запропонував типологію режимів, що виходить з чотирьох уже знайомих нам факторів – плюралізм, ідеологізація, мобілізація і конституційність влади лідера: військово-бюрократичний, корпоративний, дототалітарний, постколоніальний, расова/етнічна демократія.
Демократичний режим. Поняття «демократія» багатогранне. Його використовують на позначення типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного режиму. У вузькому розумінні «демократія» має тільки політичну спрямованість, а в широкому – це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації.
Класичне визначення демократії дав А. Лінкольн: Демократія – правління народу, обране народом, для народу.
Характерною особливістю демократичного політичного режиму є децентралізація, роззосередження влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів.
Демократичний режим – це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління і прийняття рішень у відповідності з волею більшості.
Основними ознаками демократичного політичного режиму є:
- наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх формування;
- визначено правовий статус особистості на основі принципу рівності перед законом;
- поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них;
- вільна діяльність політичних і громадських організацій;
- обов’язкова виборність органів влади;
- розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства;
- економічний та політичний, ідеологічний плюралізм (заборони торкаються лише антилюдських ідеологій).
За демократії політичні рішення завжди альтернативні, законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції є допоміжними. Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як індивідуальним, так і колективним, але завжди має раціональний характер. Демократичний режим характеризують високий рівень суспільного самоврядування, переважаючий консенсус у відносинах між владою й суспільством. Одним із головних принципів демократії є багатопартійність. У політичному процесі завжди бере участь і опозиція, яка виробляє альтернативні політичні програми й рішення, висуває своїх Претендентів на роль лідера. Головна функція опозиції за демократичного політичного режиму – визначати альтернативні напрями розвитку суспільства та складати постійну конкуренцію правлячій еліті. Сутнісними ознаками демократії є електоральні (лат. elector – виборець) змагання, можливість розподілу інтересів, націленість на консолідацію суспільства. За демократії держава функціонує заради громадян, а не навпаки, існують умови для подальшого розвитку громадянського суспільства. Демократія і в політичному, і в загальнолюдському розумінні е магістральним шляхом, своєрідним ідеалом майбутнього розвитку суспільства та людської цивілізації загалом.
У зарубіжній та вітчизняній політичній науці багато теорій та моделей демократичного розвитку. В. Парето створив модель «елітарної» демократії, стверджуючи, що перехід суспільства до індустріальної стадії розвитку потребує створення спеціального професійного управлінського апарату, без якого демократія неможлива. Актуальність цієї моделі було доведено історичним розвитком суспільства, а відкинуто лише в 40–50-х роках XX ст., коли в політичній діяльності запанував лібералізм. Згідно з плюралістичною теорією демократії (теорією заінтересованих груп) А. Бентлі, будь-які групи, що переслідують власні інтереси, впливають на владу, намагаючись досягти своїх цілей через політичну діяльність. Модель А. Бентлі відкинули через небезпечність паралічу влади та дестабілізації. Автор моделі демократичного елітаризму Р. Даль доводив, що еліти між собою співпрацюють та визначають правильний спосіб вирішення конкретних проблем.
Ідеал демократії в принципі недосяжний, але необхідно знайти форму політичного життя, яка забезпечила б змагання політичних сил, можливість політичного консенсусу.
Чимало сучасних учених пов’язують зміст демократії з елітами і доводять, що демократія завдяки виборам має дати дорогу найгіднішим представникам еліти, має оберігати суспільство від людей, які довго перебувають при владі, запобігати надмірній концентрації влади. Дехто з сучасних практичних політиків активно критикує тлумачення демократії як влади народу, застерігає від тотальної політизації суспільного Організму, не сумніваючись, однак, що саме демократія постійно підтримує в середовищі правлячої верхівки стан пошуку й самовдосконалення. Окремі вчені (особливо в Росії) доводять небезпечність зведення демократії до найвищого ідеалу.
Перед країнами, які віддали перевагу демократичному розвиткові, постає багато не лише економічних, соціальних, а й політичних проблем. Насамперед це проблеми модернізації політичної системи, пристосування її до функціонування за умов демократії, створення демократичних політичних інститутів, вирішення гуманітарних проблем, входження в міжнародні політичні організації тощо. Модернізація – процес поступовий і багатогранний, її завданням є пошук нових парадигм з метою мобілізації суспільства. Особливо важливою є модернізація для перехідних суспільств, які характеризуються творчим конструктивним браком ідеалів; відсутністю консолідуючих суспільство особистостей та лідерів; політичною ситуацією, яка не працює на майбутнє. Сама демократія, як зазначає К. Гаджієв, не може сприйматися однозначно, особливо в перехідний період. Досить слушним є попередження А. Токвіля про те, що тиранія більшості може бути ще жорстокішою, ніж тиранія меншості, на що теж слід зважити під час побудови демократичної моделі суспільного розвитку.
3. Посттоталітарні режими та особливості переходу від тоталітаризму до демократії в Україні
Головною умовою розвитку суспільства є визначення того, яким шляхом воно розвивається, які цінності сповідують громадяни даного суспільства. Важливо умовою для охарактеризування режимних перетворень є наявність авторитарно-тоталітарного минулого пострадянських країн, в тому й числі України. Простеження цих перетворень зможе дати нам повноцінне уявлення того, чи залишились в свідомості людей пережитки булих років, чи суспільство живе за новими цінностями, яке пропагує нам демократичний світ. Спроби демократичних перетворень у пострадянських країнах на початкових етапах були результатом внутрішньо елітних процесів, а політична культура «громадянського» типу практично ніде не виступала як передумова демократизації. Системні проблеми здійснення демократичних переходів у посттоталітарних державах пов’язані з особливостями функціонування самих демократичних режимів. Однією з таких найсуттєвіших проблем є зростання в суспільствах перехідного типу почуття апатії та розчарування, а також феномен «авторитарної ностальгії», породжений нездатністю правлячих еліт вирішити найгостріші суспільні суперечності.
Розпочавши аналіз колишніх посткомуністичних країн, необхідно відмітити, що справу ми вже маємо не з тоталітаризмом, а вже з більш м’якою формою авторитаризму, оскільки та традиційна ціннісна система вже була не достатньо сильною. Розглядаючи пострадянські держави як перехідні системи «від тоталітаризму до демократії», деякі дослідники уточнюють: це перехід «через стадію авторитаризму».
В свою чергу, можна виділити чотири основних типи політичних режимів, котрі сформувалися у 15 колишніх радянських республіках: 1) демократичні; 2) напівавторитарні; 3) авторитарні; 4) неототалітарні.
Розглядаючи саме загальні підходи щодо політичних пострадянських трансформацій, хотілось би зазначити один з підходів, який запропонував дослідник В. Полохало.
Перший тип політичного режиму склався у трьох колишніх радянських прибалтійських республіках – Латвії, Литві й Естонії, і сьогодні малоймовірно, щоб вони, особливо після вступу до ЄС, звернули з демократичного шляху розвитку.
До другого типу – напівавторитарного – можна віднести політичні режими, що функціонують в Україні, Грузії, Азербайджані, Вірменії та Молдові. Неможна не погодитися з доказами цього політолога, що напівавторитарні режими – зовсім не результат невдалих спроб демократизації й недемократії, що переживає процес становлення, а «альтернативи демократії, що свідомо впроваджуються». Лідери напівавторитарних режимів свідомо обрали шлях обмеженої трансформації, що більше відповідає їхнім інтересам, і в той же час вирішили зберегти видимість демократії, не піддаючи себе політичним ризикам. Різні країни в даному випадку можуть розвиватися різними шляхами й за рівнем динамічності.
Авторитарні політичні режими – це Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Таджикистан. Французький політолог Філіпп Бенетон дає таке визначення головних відмінностей авторитарних режимів від режимів демократичних: «Перші відкидають демократичну гру, вільну конкуренцію на виборах, ризик для правителів бути відправленими у відставку виборцями; або вони відкидають вибори, або організують помилкові вибори зі заздалегідь відомими результатами. Авторитарний режим припускає альтернативність лише за умови зміни власної природи».
І, нарешті, четверту групу пострадянських країн, до якої слід віднести Туркменістан і Узбекистан, можна кваліфікувати як неототалітарні. Новітній різновид тоталітаризму, за якого тотальний контроль, систематичний примус і насильство здійснюються з боку влади стосовно більшості населення, причому не в жорстких (на відміну від тоталітаризму класичного), а в відносно м’яких, але більш витончених формах, із допомогою безлічі стійких залежностей (і відкритих, і латентних – правових, економічних тощо).Таке широке розшарування класифікації режимів дає нам можливість зробити висновки, що демократичні інститути слабо приживаються на посткомуністичному просторі, це є свідчення появи байдужості та розчарування невиправданих ідеалів. Несистемні режимні трансформації привели до появи факту невизначеності, «сірої зони», появи так званих «гібридних режимів», мутантів; приховування своїх утилітаристських цілей за цінностями демократії, привело до появи «демократій з прикладками» – «делегітимна», «авторитарна», «імітаційна», «електоральна», «неліберальна». Це так званий фасад, за яким приховане елітарно-олігархічне розподілення й відтворення влади.
Знаходячись в такому, досить складному й не визначеному стані, суспільство погрузло в цій «сірій зоні» й не бачить майбутньої перспективи й сценарію виходу з даного положення.
Нові підходи до аналізу схожих режимів, які прийшли на заміну домінуючій в 1990-ті роки «транзитологічній» парадигмі, в свою чергу – «змагальний авторитаризм», націлений на вивчення різноманітних варіантів режимних змін й відмову від розгляду гібридних режимів як кінцевої категорії за принципом «ані демократія, ані диктатура». Змагальним авторитаризмом, на думку Т. Кузьо, вважається режим, який має дві тенденції. З одного боку – домінування олігархів під прикриттям центристських партій у парламенті, а з іншого – спроби опозиції стримати олігархічні клани у намаганні встановити повністю авторитарний режим.
Логічною є думка А. Колодій, котра стверджує, що демократія закріплюється не в усіх країнах, що розпочинають перехід. Деякі з них стикаються з нездоланними економічними, культурними й іншими труднощами та перешкодами і збиваються на шлях авторитаризму – у новій чи старій формі. Ще інші країни ніби загрузають у стані перехідної невизначеності, не рухаючись ні в бік посилення демократії, ні в бік диктатури. Таким чином, такий стан ми можемо назвати «напіваторитарним», «псевдодемократичним», «гібридним», «змішаним». Значна частина вітчизняних і зарубіжних дослідників констатує: демократія так і не перетворилася на безперечну цінність для більшості українських громадян.
Проміжний режим, котрий виник в Україні внаслідок дії означених умов і чинників, поки що не став демократичним на ділі. Радше, його можна розглядати як формально демократичний. До нього можна застосувати різні назви: ілліберальний, або, як пише Б. Осадчук, «бюрократичний авторитаризм», або «делеґативна демократія», або навіть «посткомуністичний неототалітаризм» (за висловом О. Дергачова). Та, незалежно від назви, реальність в Україні є такою, що суспільство має політичні інститути, які за формальними ознаками цілком демократичні, але визначені конституцією та законами процедури їхнього функціонування постійно порушуються.
Трансформаційні процеси в Україні не слід розглядати в лінійній площині. В даному контексті коректніше було б говорити принаймні про два різновекторні процеси. Перший – пов'язаний зі змінами політичних інститутів, суспільної свідомості в напрямі демократизації. Другий – з рухом у зворотному напрямі: збереження й розвиток інститутів авторитарного режиму, процес олігархізації.
Особливості переходу українського суспільства до демократичних форм облаштування суспільно-політичного життя зумовлені тим, що демократичні перетворення вимушено спиралися на пострадянську соціальну структуру та політичну культуру громадян. На сучасному етапі державотворення демократичним перетворенням перешкоджають проблеми, пов’язані з послабленням консолідації українського суспільства, посиленням розмежування суспільства по вектору Схід–Захід, конфронтацією бачень, перспектив і оцінок поточних суспільно-політичних процесів. Можемо робити більш узагальнені висновки щодо політичного режиму в Україні: вектор українського транзиту має зигзагоподібний вигляд – від змагального чи електорального авторитаризму часів президентства Л. Кучми, через «дефектну демократію» президентства В. Ющенка до «квазі-авторитаризму» президентства В. Януковича. Україна ніколи не була повністю авторитарною, як і ще ніколи не була і повністю демократичною країною.
Отже, процеси еволюції політичного режиму в Україні були зумовлені рядом причин, починаючи з періоду проголошення незалежності України, формування правлячої владної еліти. Проте прогнози не можуть бути цілком втішними, оскільки такі трансформації проходили під завуальованим визначенням демократії, а сьогоднішній стан в Україні й надалі перебуває у вигляді гібридного режиму, а умови для подальшої зміни в позитивний напрямок є малоперспективними.