Біосфера та її роль на землі. Поняття про ноосферу

Біосферою називається область існування живих організмів на Землі. Вперше цей термін вжив австрійський біолог Зюсс в 1875 р. Але поширився він особливо після видання в 1926 р. праці нашого видатного вченого Володимира Івановича Вернадського “Біосфера”. Вернадський використовує визначення біосфери як загальнопланетної оболонки, до складу якої належать нижні шари атмосфери, гідросфера та верхні шари літосфери. Її склад і будова зумовлені сучасною і минулою

життєдіяльністю всієї сукупності живих організмів. Вона є наслідок живих і неживих компонентів, акумуляції і перерозділу в ній величезної кількості енергії. Це саморганізована, саморегульована, динамічно зрівноважена, стійка, глобальна система.

“біосфера” походить від грец. Bios – життя + sphairo – сфера, куля.

Живі істоти (рослини, тварини, мікроорганізми)існують на поверхні Землі, в її атмосфері, гідросфері та верхній частині літосфери, в цілому складають плівку життя (сферу) на нашій планеті. Верхня межа біосфери сягає 85 км над поверхнею Землі. На таких висотах (стратосфері) під час запусків геофізичних ракет у пробах повітря виявлено спори мікроорганізмів. Нижня межа біосфери сягає глибин літосфери, де температура становить 100 0С (у молодих складчастих ділянках – це приблизно 1.5-2 км і на кристалічних щитах – 7-8 км).

Цікаві узагальнення з приводу параметрів біосфери наводить Шипунов (1980). За його даними, найбільшу товщину біосфера має на тропічних широтах (22 км), найменшу – на полярних – 12 км. Приблизна маса біосфери становить 3×1024г, а об’єм - 10×1024см3.

Все живе в біосфері утворює живу речовину. Живі організми відіграють дуже важливу роль у геологічних процесах, які формують Землю. Хімічний склад атмосфери та гідросфери зумовлений життєдіяльністю організмів. Велике значення мають організми також для формування літосфери (осадові породи). Мінеральна інертна речовина переробляється живими організмами, перетворюється в якісно нову. Живі організми не лише пристосовуються до умов зовнішнього середовища, а й активно його змінюють. Таким чином, жива та нежива речовини на Землі становлять гармонійне ціле.

Один з виявів біологічної активності організмів є швидкість їх розмноження. Одноклітинна водорість – діатомея – теоретично здатна за 8 днів утворити масу живої матерії, що дорівнює земній, а протягом наступного дня подвоїти її.

Жива речовина відрізняється від неживої надзвичайно високою активністю, зокрема, дуже швидким кругообігом речовин. Підраховано, що оновлення живої речовини в біосфері відбувається всього за 8 років. Це середня цифра; на суші цей процес іде повільніше; уся фітомаса оновлюється за 14 років. Але в океані вся біомаса проходить кругообіг усього за 33 дні, а фітомаса – навіть за 1 добу! Швидкими темпами проходить і залучання в біологічний кругообіг неорганічних речовин: вся вода гідросфери повністю оновлюється за 2800 років, весь кисень атмосфери – за кілька тисяч років, а атмосферний оксид вуглецю – за 300 років.

Живі організми відіграють величезну роль в акумуляції сонячної енергії та трансформації її. Неживі речовини не здатні до таких перетворень енергії, вони переважно розсіюють її. Наприклад, камінь, кусок металу може лише нагріватися на Сонці, але ні рухатись, ні міняти свою масу не може.

Поверхні Землі досягає лише 52 % усього сонячного випромінювання, з яких (52 %) лише 1 % вловлюється живими організмами біосфери, а решта енергії витрачається на випаровування, нагрівання та інші фізичні процеси.

Велике значення для біосфери й господарської діяльності людини має кругообіг азоту, сірки, фосфору та інш. елементів.

Вернадськийособливо виділяє перетворюючий вплив на Землю однієї з форм життя – людини – через її розумну діяльність і передбачає швидке зростання глибини та масштабів цього впливу. Природні об’єкти, які вже зазнали впливу людської діяльності, він відносить до “ноосфери” тобто до “сфери розуму” і передбачає, що ноосфера буде швидко розширюватись. В роботі Вернадського “Декілька слів про ноосферу”, яка з’явилася у 1944 році, стверджується, що під впливом розвитку науки і пізнання біосфера має стати ноосферою, тобто цариною розуму, де панують закони мудрості й гармонії.

Вернадський вважав, що ноосфера – це такий стан біосфери, в якому мають виявитися розум і спрямована ним праця людини як нова не бувала на планеті, геологічна сила.

 

Очевидно, що ноосфера в просторі значною мірою перекривається з біосферою, але не тотожна їй. Темпи розвитку ноосфери незрівнянно вищі від темпів змін біосфери.

Ноосфера (греч. νόος — «розум» і σφαῖρα - «куля») - сфера взаємодії суспільства й природи, у границях якої розумна людська діяльність стає визначальним фактором розвитку (ця сфера позначається також термінами «антропосфера», «соціосфера», «біотехносфера»).
Ноосфера — нова, вища стадія еволюції біосфери, становлення якої пов'язане з розвитком людського суспільства, що робить глибокий вплив на природні процеси. Відповідно до Вернадського, «у біосфері існує велика геологічна, бути може, космічна сила, планетна дія якої звичайно не приймається в увагу в поданнях про космос…Ця сила є розум людини, спрямована й організована воля його як істоти суспільного».
Ноосфера як наука вивчає закономірності виникнення, існування й розвитку людини, людського суспільства, закономірності взаємини людини з біосферою. Суть ноосфери полягає в тім, що людина, людське суспільство є об'єктивна, закономірна частина миру й необхідно осягати й знати ці закономірності. У навколишньому нас світі ноосфера є тією частиною біосфери, що займає людина.
У навчанні ноосфери Людина з'являється вкоріненим у Природу, а «штучне» розглядається як органічна частина й один з факторів ( що підсилюється в часі) еволюції «природного». Узагальнюючи з позиції натураліста людську історію, Вернадський робить висновок про те, що людство в ході свого розвитку перетворюється в нову потужну геологічну силу, своєю думкою й працею перетворюючий лик планети.
Відповідно, воно з метою свого збереження повинне буде взяти на себе відповідальність за розвиток біосфери, що перетворюється в ноосферу, а це зажадає від його певної соціальної організації й нової, екологічної й одночасно гуманістичної етики.
Ноосферу можна охарактеризувати як єдність «природи» і «культури». Сам Вернадський говорив про неї те, як про реальність майбутнього, те, як про дійсність наших днів, що не дивно, оскільки він мислив масштабами геологічного часу.
«Біосфера не раз переходила в новий еволюційний стан…—відзначає В. И. Вернадський. — Це переживаємо ми й зараз, за останні 10—20 тисяч років, коли людина, виробивши в соціальному середовищі наукову думку, створює в біосфері нову геологічну силу, у ній не колишню. Біосфера перейшла або, вірніше, переходить у новий еволюційний стан — у ноосферу — переробляється науковою думкою соціальної людини». Таким чином, поняття «ноосфера» з'являється у двох аспектах:
- ноосфера в стадії становлення, що розвивається стихійно з моменту появи людини;
- ноосфера розвинена, свідомо формована спільними зусиллями людей в інтересах всебічного розвитку всього людства й кожної окремої людини.
Поняття «Ноосфера» було запропоновано професором математики Сорбони Едуардом Леруа (1870-1954), що трактував її як «мислячу» оболонку, що формується людською свідомістю. Е. Леруа підкреслював, що прийшов до цієї ідеї спільно зі своїм другом - найбільшим геологом і палеонтологом-еволюціоністом і католицьким філософом Пьером Тейяром де Шарденом. При цьому Леруа й Шарден ґрунтувалися на лекціях по геохімії, які в 1922 - 1923 роках читав у Сорбони Володимир Іванович Вернадський.
1.Методологічний зміст поняття «ноосфера».
Ноосфера характеризує важливий аспект спрямованості цільового розвитку. Важливо також визначити прогнози розвитку ноосфери. В.И. Вернадський думав, що формування ноосфери - це тривалий процес, що забере час життя не одного покоління людей.
Вчення В.І. Вернадського з'явилося тим завершальною ланкою, що:
- об'єднало еволюцію живої речовини з миром неживої природи;
- перекинуло міст до сучасних проблем розвитку суспільства;
- підвело нас до нового бачення процесів, що відбуваються в суспільстві.
Взаємини природи й суспільства не можна розглядати поза протиріччями, що неминуче виникають і існують між ними. Історія спільного існування людини й природи являє собою єдність двох тенденцій.
По-перше, з розвитком суспільства і його продуктивних сил постійно й стрімко розширюється панування людини над природою. По-друге, постійно заглиблюються протиріччя, дисгармонія між людиною й природою.
Пробіли в загальному рівні культури, ігнорування поколіннями людей закономірностей і особливостей живого миру, на жаль, сумна реальність і сьогоднішній день. Гірким свідченням тому, як завзяте людство не бажає вчитися на власних помилках, можуть служити обмілілі після вирубки лісів ріки, засолені в результаті неписьменного зрошення й поля, що стали непридатними для землеробства, що висохнули моря.
Отже, що ж ноосфера: утопія або реальна стратегія виживання? Праці В.І.Вернадського дозволяють більш обґрунтовано відповістити на поставлене запитання, оскільки в них зазначений ряд конкретних умов, необхідних для становлення й існування ноосфери. Перелічимо ці умови, розкидані по сторінках книги "Наукова думка як планетне явище" і почасти в інших публікаціях В.І.Вернадського:
1. Заселення людиною всієї планети.
2. Різке перетворення засобів зв'язку й обміну між країнами.
3. Посилення зв'язків, у тому числі політичних, між всіма країнами Землі.
4. Початок переваги геологічної ролі людини над іншими геологічними процесами, що протікають у біосфері.
5. Розширення границь біосфери й вихід у космос.
6. Відкриття нових джерел енергії.
7. Рівність людей всіх рас і релігій.
8. Збільшення ролі народних мас у рішенні питань зовнішньої й внутрішньої політики.
9. Воля наукової думки й наукового шукання від тиску релігійних, філософських і політичних побудов і створення в державному ладі умов, сприятливих для вільної наукової думки.
10. Продумана система народного утворення й підйом добробуту трудящих. Створення реальної можливості не допустити недоїдання й голоду, убогості й надзвичайно послабити хвороби.
11. Розумне перетворення первинної природи Землі з метою зробити її здатної задовольнити всі матеріальні, естетичні й духовні потреби чисельно зростаючого населення.
12. Виключення воєн з життя суспільства.
«Біосфера-2».У 1991 р.група американських дослідників проводила експеримент, що дістав назву «Біосфера-2». В пустель­ному районі штату Аризона було споруджено комплекс ізольова­них від зовнішнього середовища приміщень зі скляним дахом істінами (ззовні надходила тільки сонячна енергія), в яких створе­но п'ять з'єднаних одна з одною екосистем: вологий тропічний ліс, савана, пустеля, болото й море (басейн завглибшки 8 м із живим кораловим рифом).

У «Біосферу-2» було переселено 3800 представників фауни й флори, причому основним критерієм добору їх була користь, яку вони могли приносити людям (споживатись як їжа, очищувати повітря, давати ліки та ін.).

У «Біосферу-2» було внесено й техносферу, що мала житлові та робочі приміщення, розраховані на вісім чоловік, спортзал, бібліотеку, город і численне технічне обладнання (дощувальні установки, насоси для циркуляції води й повітря, комп'ютер із безліччю датчиків, який мав вести моніторинг життєво важливих параметрів комплексу).

Метою експерименту, розрахованого на два роки, було ство­рення замкненої екосистеми, своєрідної міні-біосфери, яка б функціонувала на основі самозабезпечення й була незалежною від «Біосфери-1» (так автори називали «велику» біосферу, тобто біосферу Землі). В цю міні-біосферу мала б органічно увійти міні-техносфера з дослідниками.

Автори мріяли досягти штучно підтримуваного в системі го­меостазу, тобто стабільності, сталості основних життєво важливих параметрів (температури, вологості тощо). Відходи біоти однієї екосистеми мали слугувати ресурсами для іншої.

Проект був покликаний здійснити (хай і в невеликому мас­штабі) мрію В. І. Вернадського про перехід до керування люди­ною всіма процесами в біосфері.

Експеримент закінчився невдало: менш як за півроку дослідників евакуювали з «Біосфери-2» назад, до рідної «Біосфе­ри-1». Бажаного керування процесами та збалансованості техно-сфери й «Біосфери-2» досягти не змогли; більше того, основні параметри системи, зокрема вміст у повітрі вуглекислого газу, склад мікроорганізмів у грунті тощо, вийшли з-під контролю. Коли вміст СО2 в повітрі досяг небезпечного для здоров'я людей рівня й ніякими способами знизити його не вдалося, експери­мент мусили припинити.

Крах експерименту «Біосфера-2» наочно показав, що повна збалансованість усіх процесів, кругообіг речовин та енергії, підтримання гомеостазу можливі лише в масштабах Землі, де ці процеси відпрацьовувалися протягом багатьох мільйонів років. І ніякі комп'ютери не спроможні перебрати на себе керівництво системою, складність якої набагато вища за їхню власну. Підтвер­дилася також справедливість принципу, сформульованого мате­матиком Дж. Нейманом: «Організація системи нижче від певно­го мінімального рівня призводить до погіршення її якості».

Отже, як усеосяжне керування «Біосферою-1», так і створен­ня штучних біосфер типу «Біосфери-2» сьогодні (й у найближчо­му майбутньому) не до снаги людині. Зусилля людства мають бути спрямовані на збереження нашої рідної біосфери — дуже складної, збалансованої системи, стійкість якої нині порушується техносферою. Нам необхідно намагатися не «перебирати на себе керівництво біосферою», а діяти так, щоб «не заважати природі», яка, за законом Б. Коммонера, «знає краще».

 

Кругообіг речовин у біосфері.Існування життя на Землі за­лежить не лише від потоку енергії, а й від кругообігу речовин у біосфері. Будь-які живі організми дістають із довкілля хімічні еле­менти, котрі потім використовують на побудову чи підтримання своїх тіл і на забезпечення процесів розмноження. Всього відомо близько 80 елементів, необхідних біоті. З продуктами життєдіяль­ності або після смерті ці елементи знову потрапляють у довкілля — атмосферу, гідросферу чи літосферу, й у подальшому використовуються іншими організмами. Отже, в біосфері постій­но відбувається кругообіг речовин. Прямо чи опосередковано цей кругообіг здійснюється за рахунок сонячної енергії та сил гравітації.

Хімічні елементи, які використовуються живою речовиною у великих кількостях і зазвичай становлять не менш як 0,1 % за­гальної маси організму, називають макроелементами. До макро­елементів належать вуглець, кисень, водень, азот, фосфор, сірка, калій, магній і кальцій. Усі ці елементи, за винятком кисню й водню, називають також біогенними елементами, оскільки жива речовина вибірково й у значній кількості поглинає їх із неживо­го середовища й концентрує в клітинах. Елементи, необхідні організмам у менших кількостях (до 0,1 %), належать до мікроеле­ментів. Це мідь, цинк, молібден, бор, йод, силіцій та ін.

Макро- й мікроелементи використовуються живими істотами в складі певних молекул. Елемент, що входить до складу молеку­ли, з якої він може бути засвоєний організмом, називають до­ступним, або елементом у доступнійформі. Часто для різних груп організмів доступні форми одного й того самого елемента різні.

Кругообіги кисню й водню.Кисень і водень входять до складу всіх органічних сполук. Вони поглинаються продуцентами в складі води й вуглекислого газу в процесі фотосинтезу, всіма іншими організмами — з органічною речовиною, створеною про­дуцентами, під час дихання (з атмосфери чи з водного розчину) й уживання питної води. Як кінцеві продукти біологічного круго­обігу, водень і частина кисню повертаються в неживе середови­ще також у вигляді води, а кисень, окрім того, виділяється в молекулярній формі в атмосферу рослинами-продуцентами як один із кінцевих продуктів фотосинтезу.

Кругообіг вуглецю.Вуглець — це основа органічних речовин. Він входить до складу білків, жирів, вуглеводів, нуклеїнових кис­лот та інших речовин, необхідних для існування живої речовини. До первинних джерел вуглецю в біосфері належать атмосферний вуглекислий газ, що становить 0,036 % загального об'єму тропо­сфери, й вуглекислий газ, розчинений у воді Світового океану, де його кількість у 50 разів виша, ніж в атмосфері.

Неорганічний вуглець доступний лише для продуцентів — рослин і невеликої групи хемотрофних бактерій. Унаслідок про­цесів фото- й хемосинтезу вуглець зв'язується в молекули цукрів, які потому використовуються для створення інших органічних сполук. У такому вигляді вуглець стає доступним для консументів і редуцентів. У результаті процесів дихання й бродіння органічні речовини в клітинах окиснюються з виділенням енергії й вугле­кислого газу, який знову або потрапляє в атмосферу, або розчи­няється у воді, а також утворює йони карбонатів. Органічна речовина загиблих особин також розпадається з утворенням вуглекислого газу. Цей процес здійснюється редуцентами. Якщо з якихось причин відмерлі рештки не були використані редуцен­тами, вони нагромаджуються в літосфері і з часом трансформу­ються у вуглецевмісні копалини — торф, вугілля, нафту.

Кругообіг азоту(рис. 2.2). Атмосферний азот, що перебуває в молекулярній формі, доступний тільки для нечисленної групи азотфіксувальних бактерій і синьозелених водоростей. Азотфікса-тори, засвоюючи молекулярний азот, залучають його до складу

органічної речовини свого тіла, тобто переводять в органічну форму. Після відмирання органічний азот трансформується в мінеральну форму (амоній, нітрати або нітрити) амоніфікуючими й нітрифікуючими бактеріями. Мінеральний азот доступний ли­ше для рослин, які засвоюють його й переводять в органічу фор-му (зокрема в білки й нуклеїнові кислоти), і в такому вигляді азот стає доступним для консументів — тварин і грибів. Після їх відмирання азот знову використовується бактеріями амоніфікато-рами й нітрифікаторами. Мінеральний азот використовують та­кож бактерії денітрифікатори, які, врешті-решт, переводять його в молекулярну форму й повертають в атмосферу. Цикл зами­кається.

Кругообіг фосфору.На відміну від азоту, джерелом фосфору є не атмосфера, а земна кора. В процесі вивітрювання гірських порід фосфор переходить у ґрунтовий розчин і стає доступним для рослин. Він входить передусім до складу нуклеїнових кислот, аденозинтрифосфорної кислоти (АТФ), фосфоліпідів. Із цими органічними речовинами фосфор передається ланцюгами живлення від продуцентів до консументів і повертається в грунт увигляді органічних решток і продуктів життєдіяльності. В резуль­таті процесів мінералізації, які здійснюються бактеріями-редуцентами, фосфор знову переходить у неорганічні форми йстає доступним для рослин.

Проте в природі найчастіше саме нестача фосфору стримує розвиток біоти. З одного боку, фосфорні сполуки швидко вими­ваються в Світовий океан. Цьому сприяють процеси ерозії грун­ту. Багато фосфору виноситься в океан і з неочищеними стічни­ми водами. В океані цей фосфор частково використовується мікро- й макроскопічними водоростями, а потім споживається морськими консументами та редуцентами. Деяка частина фосфо­ру може перевідкладатися на суші. Наприклад, послід морських рибоїдних птахів, який містить багато фосфору, нагромаджується в пташиних колоніях і на пташиних базарах, утворюючи так зване гуано — корисну копалину, що інтенсивно добувається в деяких країнах і використовується для виробництва фосфатних міне­ральних добрив (наприклад, у Чилі). Але більша частина фосфо­ру нагромаджується на дні з відмерлими рештками морської біоти. Цей фосфор може знову стати доступним для біоти тільки з часом у геологічному вимірі, наприклад після підняття певних ділянок морського дна (щоправда, сьогодні людина вже почала розробляти й морські родовища фосфоритів). З іншого боку, на суші значна частина мінерального фосфору утворює нерозчинні комплекси з ґрунтовими частинками й стає недоступною для продуцентів, отже, й для інших ланок трофічних ланцюгів. Лише деякі ґрунтові гриби здатні вилучати фосфорні сполуки з цих комплексів.

Кругообіг сірки.Сірка — це необхідний компонент багатьох органічних речовин, серед яких передусім слід зазначити аміно­кислоту цистеїн.

Головним джерелом сірки є розчинені у воді продукти вивітрювання гірських порід (найчастіше сульфіди заліза — основний компонент колчеданів) або сірководень і сірчистий газ, які виділяються в атмосферу вулканами, гейзерами, гарячими джерелами. Сірководень, окиснений атмосферним киснем до сірчистого газу, розчиняється у водяній парі атмосфери й випа­дає з дощем на поверхню планети. До складу живої речовини сірка потрапляє шляхом поглинання розчинених у воді йонів сульфатів рослинами-продуцентами. Потім сірка в складі рослинних білків ланцюгами живлення потрапляє до консументів і реду-центів. У анаеробних умовах (наприклад, у болотах) редуценти розкладають білки з виділенням сірки у вигляді сірководню, який може бути окиснений до молекулярної сірки або до розчинних сульфатів і сульфідів. У такій формі сірка знову стає доступною для продуцентів.

Сьогодні кругообіг сірки під впливом людини зазнає суттєвих змін: майже третина сірки, що циркулює в біосфері, потрапляє в атмосферу з димогазовими викидами заводів, фабрик і теплових електростанцій. Ця «зайва» сірка, розчиняючися в атмосфері з утворенням сірчаної й сірчистої кислот, випадає у вигляді кислотних дощів, які призводять до швидкої деградації багатьох екосистем.

Кругообіги калію, магнію та кальцію. Ціелементи у вигляді йонів потрапляють у живу речовину в процесі поглинання води рослинами, а також під час уживання питної води. Вони викону­ють різноманітні функції. Наприклад, калій необхідний для робо­ти калій-натрієвого насоса клітин, магній — обов'язкова складо­ва хлорофілу, кальцій потрібний для підтримання постійного рН цитоплазми, є головним компонентом панцирів, будиночків, ске­летів багатьох тварин. Подібно до азоту, фосфору й сірки, ці елементи мігрують трофічними ланцюгами від продуцентів через консументи до редуцентів. Після загибелі організму вони швидко переходять у водні розчини й знову стають придатними для подальшого використання.

У морях кальцій і магній частково вилучаються з біологічного кругообігу й консервуються в осадових породах. Наприклад, мікроскопічні морські водорості кокколітофориди перевідклада-ють кальцій у вигляді карбонатів на поверхні клітин, утворюючи так звані кокколіти. Після відмирання клітин кокколіти не всти­гають цілком розчинитись у воді й осідають на дно, формуючи крейдяні осадові породи. Лише в геологічному вимірі часу, після підняття певних ділянок дна, кальцій, нагромаджений у крейді, вивільнюється в процесі вивітрювання й знову стає доступним для біоти.

II Великий кругообіг речовин і вплив на нього антропогенного фактора.Енергія Сонця й сили гравітації рухають два кругообіги речовин: біологічний та геологічний (рис. 2.3). Біологічний кругообіг швидкий і розімкнений: початкова й кінцева ланки замикаються через доступні неорганічні речовини. Геологічний кругообіг повільний і замкнений. Частина речовин із біологічно­го кругообігу надходить у геологічний у вигляді відмерлих реш­ток, утворюючи осадові породи, які з часом під впливом тиску, температури та інших факторів трансформуються в граніти. Тек­тонічні підняття спричинюють винесення частини гранітних порід на поверхню. Граніти вивітрюються, й, як наслідок, утво­рюється фонд доступних речовин, що в подальшому знову залучаються до біологічного кругообігу.

Процеси кругообігу речовин у біосфері здійснюються збалан­совано. Переважна більшість речовин, залучених до біологічного кругообігу, повертається в мінеральний стан і стає доступною для повторного використання живою речовиною. Лише невелика частина відкладається в осадових породах, але ці втрати компен­суються речовинами, які вивільнюються з гірських порід у результаті процесів вивітрювання.

Баланс та узгодженість біологічного й геологічного циклів досягаються завдяки живій речовині: за рахунок тривалих про­цесів видоутворення в разі появи нових ресурсів чи нових умов середовища й за рахунок формування численних прямих, зворот­них і непрямих зв'язків між різними організмами та факторами середовища.

Зазвичай прискорення вивітрювання гірських порід спричи­няє зростання кількості біогенних речовин, що, своєю чергою, стимулює збільшення кількості живої речовини й урешті-решт підвищує інтенсивність процесів винесення речовин у Світовий океан. Це призводить до інтенсивнішого нагромадження донних осадів. Кількість доступних речовин у біосфері починає швидко зменшуватися. Біосфера переходить на «голодний» режим, що супроводжується масовими вимираннями видів, посиленням конкурентної боротьби за ресурси й прискоренням процесів утворення нових, більш конкурентоспроможних та «економних» видів. Проте вимирання відбувається набагато швидше, ніж видо­утворення. За приклад можуть правити кам'яновугільний і крей­довий періоди, коли надзвичайно швидко нагромаджувались оса­дові породи внаслідок катастрофічного вимирання багатьох видів палеозойської та ранньомезозойської флори й фауни. Вимирання завершувалося появою на планеті нових класів і типів (відділів) тварин і рослин. Іще тривають дискусії про причини порушення балансу між біологічним і геологічним кругообігами, однак ката­строфічні наслідки цього й повільні темпи їх усунення очевидні.