Різновиди авторитарних режимів

теократичний: характерний для країн, де до влади прийшли фанатичні релігійні клани, напр., ісламські фундаменталісти в Ірані, які керують державою з часів революції 1979 р.,

військово-бюрократична диктатура: встановлюється в результаті військово­го перевороту. Напр., така форма авторитаризму була в Греції (правління «чор­них полковників»), Аргентині, Бразилії, Чилі, Парагваї та ін.;

персональні тиранії, різновидом яких є султанізм. Влада належить дик­татору, який опирається на розгалужений поліцейський апарат. При владі, як правило, перебувають родичі, друзі диктатора. Персональна тиранія була характерна для режимів Барра в Сомалі, Дювальє в Гаїті, Аміна в Уганді, Сомоси в Нікарагуа;

абсолютні монархії(Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об'єднані Арабські Емірати). Монарх наділений абсолютною владою; виборні представницькі органи відсутні; уряд призначається монархом і звітується лише перед ним;

неототалітарні режими: вони функціонують при наявності багатьох партій, опозиції, періодичних виборів, але реально влада зберігається в руках однієї партії. Такі режими існують в Мексиці, Сирії, де правлячими партіями відповідно є Інституційно-революційна та БААС.

Тоталітарний режим.Тоталітаризм (від фр. totalite - сукупність, повнота, від лат. totus - весь, цілий) - це політичний режим, який характеризується пов­ним контролем держави над усіма сферами людського життя, фактичною ліквідацією прав і свобод громадян, репресіями щодо опозиції та інакодумців.

Щодо авторства цього терміна, то думки учених розійшлися, називаючи Б. Муссоліні, Д. Джентіле, Дж. Амендолу, П. Габетті. Відомо, однак, що в 1925 р. це поняття вперше пролунало в італійському парламенті. Перша спроба наукового аналізу належить німецько-американській дослідниці X. Арендт у праці "Походження тоталітаризму" (1951 р.). Основні ознаки тоталітарного політичного режиму:

•висока концентрація влади;

•жорсткий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема;відсутність легальної опозиції;

•ідеологізація всього життя суспільства;

•наявність обов'язкової для усіх офіційної ідеології;

•нетерпимість до політичного інакодумства,

•знищення громадянського суспільства;

•проголошення принципу органічної єдності держави і народу;

•повна монополізація влади політичним лідером, який представляє законодавчу та виконавчу владу;

• існування широкого суспільно-політичного руху, що забезпечує тоталітарній владі масову підтримку;

•всезагальна лояльність громадян досягається під загрозою терору;

•державний монополізм в економіці.

Між дослідниками ведеться дискусія щодо того, чи є обов'язковою озна­кою тоталітаризму ліквідація багатопартійності й абсолютне панування у суспільному житті однієї партії. Зокрема, В. Якушик зауважує, що у деяких країнах з тоталітарним режимом зовсім немає політичних партій, в інших -одна, ще в інших дозволяється діяльність кількох партій, які визнають про­відну роль партії-гегемона.

Тоталітаризмом називають деспотичний режим XX ст. Протягом 20-30-х, а потім - другої половини 40-х рр. тільки в Європі тоталітарні режими були встановлені в 17 країнах з 27. Найхарактернішими різновидами тоталітар­ного режиму є фашизм, комунізм.

Фашизм у період між двома світовими війнами утвердився в Італії, Німеччині, Югославії, Болгарії, Румунії, Греції, Іспанії, Португалії, Японії, Чилі, Сальвадорі, Гватемалі. Політичний лад у цих державах опирався на ідею абсолютного підкорення особи державі, а також на расизм, шовінізм, антикомунізм. Після Другої світової війни західні демократичні держави вжили заходів проти відновлення фашизму (Потсдамський договір, поділ Німеччини, позбавлення Японії та Німеччини права мати значну армію, створення Ради Безпеки ООН). У деяких державах - Іспанії, Португалії, Греції - фашистські режими у послабленій формі існували до середини 70-х рр. XX ст.

Якщо фашизм був тоталітарною диктатурою ультраправих сил, то другий різновид тоталітаризму - комунізм - був диктатурою ультралівих сил. Комунізм виник раніше за фашизм і проіснував довше за нього. До певної


міри фашизм був реакцією саме на комуністичні претензії щодо всесвітнього панування, хоч мав й інші причини свого виникнення. Першою тоталітарною державою комуністичного типу був СРСР, що виник в результаті Жовтневого перевороту 1917 р. Комуністичний тоталітаризм базував свою політику на теорії класової боротьби і спрямовував репресії переважно проти власного населення, не зачіпаючи сильно інтереси інших держав до закінчення Другої світової війни. Була створена повністю одержавлена економіка. Після перемоги над фашизмом комунізм розширив свою географію; в другій половині 1940-х рр. у залежність від СРСР потрапили Болгарія, Польща, Угорщина, Чехословаччина, Народно-демократична Республіка Німеччина, які були змушені виконувати розпорядження Москви під загрозою збройного вторгнення. Тим же шляхом, хоч із певними

особливостями, розвивалися Румунія та Югославія. В Азії тоталітарні режими комуністичного взірця встановилися в Китаї, Північній Кореї, В'єтнамі, Камбоджі, Лаосі; в Латинській Америці - на Кубі. Крах комуністичного тоталітаризму настав внаслідок поразки у війні, але не у збройній, а в "холодній".

Тоталітаризм в обох своїх різновидах приніс людству величезні страждання, йому в жертву було принесено понад 100 млн. людських життів.

12.3. Політичний режим сучасної України.Політичний режим України можна охарактеризувати як "змішаний"(табл. 9), тобто такий, що інтегрує ознаки усіх основних політичних режимів: демократичного, авторитарного, автократичного, тоталітарного, анархічного, охлократичного та ін.

Перехід до демократичного режиму суттєво полегшується у випадках, коли економіка знаходиться в хорошому стані, і затруднюється в умовах її кризи, що спостерігаємо в Україні. Стан економіки - це перша проблема, з якою зіткну­лася Україна при переході до демократії. Друга проблема - радикалізація лівої опозиції, що суттєво дестабілізує економічне і політичне становище країни. Проте, зміни, що відбулись у лютому 2000 р. в українському парламенті - ство­рення конструктивної більшості, спроможної повести плідний діалог і з сус­пільством, і з виконавчою владою, і з Президентом, і усунення від керівництва Верховною Радою лівої меншості, яка перейшла в опозицію, дещо послабили гостроту цієї проблеми. Третя проблема полягає в тому, що у нас є люди (і чи­мало!), які знаходячись в опозиції до минулого (тоталітарного) режиму, разом з тим не є прибічниками демократії. їх ідеал - авторитаризм.

Отже, процес переходу від тоталітарного і авторитарного режимів до демок­ратії складний, але можливий. Його не можна здійснити миттєво, стрибком. Він супроводжується, передусім, зміною соціально-економічного ладу, здійсненням згори реформи політичної системи, формуванням громадянського суспільства і утвердженням демократичної правової держави.


Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1.Як Ви розумієте поняття "політичний режим"?

2.Хто із дослідників минулого досліджував тогочасні політичні режими?

3.За допомогою яких критеріїв можна визначити який режим існує в Україні?

4.Які ознаки характеризують:

а) демократичний режим;

б) авторитарний режим;

в) тоталітарний режим?

5.Хто автор терміна "тоталітаризм"?

6.У чому відмінність:

а) демократичного режиму від тоталітарного;

б) демократичного режиму від авторитарного;

в) тоталітарного режиму від авторитарного?

7. Які прояви тоталітарного режиму зафіксовані в історії ХХст.?

8. Яким, на Вашу думку, є політичний режим сучасної України?


ТЕМА 13

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА

• Поняття, природа, риси політичної влади • Концептуальні підходи до проблеми політичної влади • Проблеми легітимності політичної влади • Ресурси політичної влади, її функції і тенденції розвитку

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні вміти:

визначати сутність понять "влада", "політична влада";

виділяти основні види влади;

назвати ознаки влади;

пояснити відмінність між політичною та державною владою;

вказати риси влади та пояснити суть кожної з них;

змалювати систему влади, її ресурси;

проаналізувати основні наукові підходи до трактування політичної влади;

охарактеризувати основні функції влади.

 


 

Ключові поняття та терміни
• влада • панування
• система влади • джерела легітимації
• політична влада влади
• верховенство влади • авторитет влади
• вплив влади • структура влади
• всезагальність влади •харизма
• легальність влади • функції політичної
• легітимність влади влади
• ресурси влади • політичне панування
• тенденції розвитку влади • моноцентричність влади

 


13.1. Поняття, природа, риси політичної влади.Політична влада є од­ним із центральних понять політології. "Фундаментальним поняттям в сус­пільних науках, - писав Б. Рассел, - є влада у тому ж значенні, в якому енер­гія є фундаментальним поняттям у фізиці". Однозначного визначення дефініції "влада " немає, що пояснюється складністю та неоднозначністю її тлумачення. Дехто із дослідників, наприклад Г. Бержерон, навіть пропо­нує відмовитися від поняття "влада", замінивши його поняттям "контроль ".

Владу можна визначити як право і реальну можливість здійснювати свою волю, нав'язуючи її іншим людям.

Влада існує у будь-якому суспільстві і є резуль­татом існування відмінності інтересів. Основними видами влади є політич­на, економічна, духовна, сімейна та ін. Політологію ж цікавить політична влада, яка є ядром політичної системи суспільства, її організаційним і регу­лятивно-контрольним започаткуванням. Ознаками влади є територія, моно­полія на примус, тривалість у часі, легітимність та ін. Влада є наслідком ви­никнення суспільних станів, прошарків і відповідних відносин між ними. Вона необхідна для організації суспільного виробництва, для узгодження інтересів і дій різних соціальних груп, для підтримання життєздатності та збереження цілісності суспільства.

У політичній літературі широко вжи­вається поняття "політична влада," та "державна влада". Яка ж відмінність між ними?

Поняття "політична влада " є шир­шим і ним позначають можливість і здатність усіх суб'єктів політики здійснювати вплив на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну поведінку індивідів, соц­іальних груп і об'єднань.Державна влада є лише однією із форм політичної влади; це спеціально організована система державних органів, організацій та установ, створена для управління усіма сферами суспільного життя.На відміну від політичної влади, державна влада є монополістом у виданні нор­мативно-правових актів, які регулюють життєдіяльність суспільства.

Основними рисамиполітичної влади є легальність, легітимність, верховен­ство, вплив, всезагальність, моноцентричність, ефективність і результативність.

Легальність влади означає її законність, юридичну правомірність. Ле­гальна влада діє на основі чітко фіксованих нормативно-правових актів. Легітимність влади - це добровільне визнання існуючої влади громадяна­ми, довіра до неї з їх сторони, визнання її справедливою, прогресивною. Верховенство влади - це обов'язковість виконання владних рішень (еко­номічних, політичних, правових та ін.) усіма членами суспільства. Вплив влади - це здатність суб'єкта політики здійснювати вплив у певному на­прямку на поведінку індивідів, груп, організацій, об'єднань з метою сфор­мувати чи змінити думку людей із певного питання, врегулювати

Політичну поведінку соціальних суб'єктів тощо. Всезагальність (тобто публічність) означає, що політична влада діє на основі права від імені всього суспіль­ства. Моноцентричність означає існування загальнодержавного центру (системи владних органів) прийняття рішень. Ефективність і результа­тивність влади полягає у тому, що саме в конкретних соціальних резуль­татах реалізуються усі задуми, платформи, програми влади, з'ясовується її здатність ефективно управляти усіма сферами суспільного життя.

Система влади включає у себе:

1) органи влади та громадян, які здійснюють владні функції (суб'єкти
влади);

2) тих, на кого спрямована вла­да - люди, їх групи, організації,
спільноти тощо (об'єкти влади);

3) механізм влади, тобто зв'яз­ки, взаємодії, відносини між структурними елементами влади, її інститутами, цінностями, нормами, соціальний і політичний контроль.

Сучасна влада є цілісною, багатогранною системою, в якій взаємоді­ють різноманітні компоненти матеріальної, політичної, духовної культури суспільства. Влада не є позбавленням волі підвладних, а певним підпоряд­куванням і упорядкуванням їхніх воль.

13.2. Концептуальні підходи до проблеми політичної влади. У політо­логічній, соціологічній, філософській літературі є кілька підходів до трак­тування політичної влади, найголовнішими з-поміж яких є:

• біхевіористський (від англ. binarior - поведінка) - влада як певний тип по­ведінки, заснований на можливості зміни поведінки інших людей;

• інструменталістський - влада як можливість використання певних засобів, зокрема насильства;

•телеологічний - влада як досягнення певних цілей і одержання результатів;

•структуралістський - влада як особливі відносини між тим, хто управляє, і тим, хто підпорядковується;

• конфліктологічний - влада як можливість прийняття рішень, які регулю­ють розподіл благ у конфліктних ситуаціях;

• реляціоністський (від англ. Relation - відносини) - влада як міжособові стосунки, які дають змогу одному інди­відові змінювати поведінку іншого.

Дослідження влади розпочалося ще в античні часи. Аристотель першим висловився за розподіл влади на законодавчу, адміністративно-управлінську (виконавчу) та судову. Християнський теолог і філософ Августин Аврелій у творі "Про град Божий " (413-426) писав, що влада завжди опікує, "правлять ті, які піклуються, як чоловік - жінкою, батьки - дітьми, пани -рабами. Підкоряються ж ті, про яких піклуються, як жінки - чоловікам, діти - батькам, раби - панам". Середньовічний теолог Тома Аквінський вважає, що оскільки світ збудо­ваний на основі ієрархічності, а на чолі цього порядку стоїть Бог, то всі види влади на Землі - від Бога. Головним завданням державної влади є сприяння державному благу, збереження миру і справедливості у суспільстві.

Головним виразником ідеї поділу влад є Ш. -Л. Мошпеск 'є, котрий у своїй праці "Про дух законів "доводив, що поділ влад є найпершою умовою пра­вової організації суспільства і держави, а рівновага влад покликана забез­печити існування політичних свобод. "Усе б загинуло, коли б у одній і тій самій особі або установі, яка складається із сановників, із дворян чи із про­стих людей, були б поєднані три влади: влада творити закони, влада вико­нувати настанови загальнодержавного порядку і влада судити злочини чи тяжби приватних осіб".

Дме. Адамс вважав, що влада - це форма примусу, панування однієї групи над іншими, здійснення контролю над життям людини. Влада, на його думку, це не лихо само по собі, бо уряд обирається на підставі вільної згоди та догово­ру з метою самозбереження суспільства і в цьому відношенні влада виступала в освяченій законом формі. Але людство стоїть завжди перед спокусою перетвори­ти цю владу на зло, бо природа людини - "зіпсована, хибна, гріховна".

Ф. Ніцше у своєму розумінні влади пройшов дистанцію від негативного її сприйняття "влада завжди є злом") до позитивного. Влада, на його думку, є домінуючим потягом, кінцевою причиною всіх форм поведінки. "Що є добрим? - Усе, що підносить в людині почуття влади, власне владу. Що є поганим? - Усе, що випливає зі слабкості. Що є щастя? - Почуття дедалі більшої влади, почут­тя подоланої протидії”.

 

Б. Рассел у своєму творі "Влада " (1938) зазначав, що влада - це насамперед взаємовідносини між владою індивідуума і владою організації (держави, партії, корпорації). Влада має природний характер, вона притаманна людині і нормаль­но функціонуючій організації. Б. Рассел проаналізував потяг людей до влади. Він вказував, що у сильно ієрархізованих суспільствах (наприклад, у монархіях) потяг людей до влади є у спадкових верств. У демократичних суспільствах [поступово виділяється верства із сильнішими владними І інстинктами, з яких виокремлюються лідери. Для лідерів влада - це не лише реалізація інстинкту панування, а також і сп'яніння пануванням. У "Маніфесті Рассела - Енштейна " "наголошувалося, що людина від народження наділена дво­ма взаємопов'язаними пристрастями - прагненням до влади і прагненням до слави. Обидві вони безмежні, їх реалізація відіграє в історії помітну роль, бо влада є виробником потрібних результатів, зумовлених інди­відуальними проявами цих пристрастей.

Т. Парсонс, як представник телеологічного підходу у визначенні влади, визначав останню як здатність виконувати обов'язки, покладені цілями співтовариства, мобілізовуючи ресурси суспільства на досягнення поставле­них цілей. Він прирівнює владу до грошей, стверджуючи, що влада є елемен­том, який перебуває в обігу, є засобом обміну, торгівлі, символом вартості. На думку Т. Парсонса, "влада - це можливість виконання функцій заради і від імені суспільства", це "здатність змобілізову'вати ресурси суспільства". Один із розділів книги австро-англійського політичного філософа та еко­номіста Ф. Хаєка "Дорога до рабства" (1939) має назву "Чому до влади приходять гірші?". На думку Ф. Хаєка, це відбувається тому, що:

1) чим інтелігентніші люди, тим менш вони є колективістами, менш од­ностайні в дотриманні симпатій до якоїсь конкретної системи вартостей. Чим досвідченіші люди, тим важче підвести їх до спільного знаменника у їх по­глядах та вчинках;

2) тоталітарні режими опираються, насамперед, на людей із нестійки­ми поглядами і таких, що легко збуджуються (емоційних);

3) люди швидше за все об'єднуються довкола негативної програми - нена­висті, заздрощів; вони виступають за поділ на "ми" і "вони".

Англійський футуролог О. Тоффлер наголошує на новому ракурсі розумін­ня влади - знаннях. Володіння знаннями, вміння їх використовувати стають не лише визначальною виробничою силою, але й могутнім інструментом влади. Хоча основними факторами влади О. Тоф­флер називає насильство, багатство і знання, але саме останній чинник на рубежі третього тисячоліття стає домінуючим.

Завдяки можливості швидко поширювати, передавати знання, відбулося глобальне "зрушення влади".

Марксистський підхід до проблеми влади передбачає її розгляд як необ­хідний результат непримиренності суспільних протиріч, які мають економічні причини. Ліберальний підхід розглядає владу з позиції авторитету суспіль­них настанов, які приймаються добровільно.

13.3. Проблеми легітимності політичної влади. Однією із найважливіших характеристик політичної влади є її легітимність. Легітимною є влада, з існу­ванням якої погоджується народ." Той, хто набуває хоч якусь долю влади інши­ми шляхами, ніж це передбачено законами спільноти, не має права на те, щоб йому корилися..., а відповідно, є не тією особою, на яку дав згоду народ", - писав Дж. Локк.

 

Дослідники приділяють багато уваги з'ясуванню суті легітимності. Зокрема, С. Ліпсет визначав легітимність як "здатність системи створювати та підтримувати у людей переконання у тому, що існуючі політичні інститути є найкращими із можливих для суспільства". М. Вебер розробив типологію легітимності (панування), виділивши три основні її типи:

1) традиційне панування, яке опирається на силу традицій. Накази керів­ників є правомочними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецедентам. Прикладом традиційного панування є монархії;

2) харизматичне панування (від грец. Harisma - особливий дар) базується на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі пра­вителя. Зразки харизми М. Вебер бачив у Христі,

Магометі, Цезарі, Наполеоні, Леніні та ін.;

 

3) легальне (раціональне) панування ґрунтується на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються та застосо­вуються у відповідності з конкретними постійними принципами.

Названі М. Вебером три ідеальні (чисті) типи у реальності найчастіше фун­кціонують у формі комбінації цих типів легітимності.

Д. Істон виділяє інші джерела підтримки влади та політичного режиму: ідеологічні принципи; прихильність до структур і норм режиму; відданість владі з причини позитивної оцінки особистих якостей суб'єктів влади (напр., президента). Відповідно, Д. Істон виділяє такі різновиди легітимності:

1) ідеологічна легітимність опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою. Прикладом Д. Істон називає колишній СРСР;

2) структурна легітимність опирається на прихильність громадян до механізму і норм політичного режиму. Як приклад - Великобританія з її де­ мократичними традиціями та парламентаризмом;

3) особистісна (персональна) легітимність опирається на віру громадян
у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян до лідера, їх ра­ціональному розрахунку. Прикладом такого типу легітимності Д. Істон вва­жає США, де президент повинен володіти персональною легітимністю. Джерелами легітимації влади є:

•участь громадян в правлінні, що створює відчуття причетності людей до політики, здійснюваної органами влади;

•легітимізація шляхом адміністративної, економічної, військової, освітньої та іншої діяльності влади. Легітимність влади у цьому випадку залежить від ефективності такої діяльності;

•легітимізація шляхом застосування сили; чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.

Проблема легітимації є важливою для будь-якого політичного режиму. Навіть диктатори не можуть безмежно будувати свою владу виключно на на­сильстві. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократичний режим. Таким чином проблема легітимації має важливе значення для політичної влади і суспільства, вона є однією із найважливіших проблем політичної науки.

13.4. Ресурси політичноївлади, її функції ітенденції розвитку. З самого початку свого виникнення політична влада постала як феномен нерівності, асиметрії, якщо виходити із становища, можливостей суб'єкта і об'єкта цієї влади, адже, одні владарюють, а інші повинні їм підкорятися. Ця нерівність підтримується цілою системою різноманітних засобів (ресурсів), за допомогою яких реалізується політична влада (див. схему 12).

Провідна роль серед всіх ресурсів політичної влади належить економіці. Саме функціонування політичної влади, реалізація кожного виду економічних і соці­альних проблем вимагає великих економічних ресурсів. У центрі уваги керівників держав знаходяться економічна і соціальна політика. Наприклад, видатні американські президенти обирали різні девізи для своїх програм: "Новий курс" (Ф.Д.Рузвельт), "Нові рубежі" (Дж. Кеннеді), "Війна проти бідності" (Л.Джонсон). За цими різними назвами, по-суті, стояло одне - програма економіч­ного піднесення США. Рівень економічного розвитку країни і роль політичної влади в його підвищенні є головним критерієм в оцінці заслуг цієї влади. Можна без пере­більшення стверджувати, що сила влади, її міцність і легітимність знаходиться у прямо пропорційній залежності від рівня досягнутої стабільності суспільства.

Для здійснення економічної! соціальної програм, проведення виборчих кампаній, утримання і реалізації політичної влади, для вирішення проблем міжнародного ха­рактеру тощо використовується перш за все державний бюджет, податкові над­ходження, відсоткові ставки по банківських вкладах та ін.

Основними функціями політичної влади є: інтегративна, регулятивна, мотиваційна, стабілізаційна.

Інтегративна функція влади направлена на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелекту­альних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільно значущих, історично визначених цілей.

Регулятивна функція влади забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів.

Функція мотивації означає, що влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так й інші мотиви відповідно до полі­тичних інтересів суб'єктів володарювання, їхніх політико-організаційних структур.


Стабілізаційна функція влади націлена на забезпечення стійкого, стабі­льного розвитку політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства.

Спеціалісти визначають кілька нових тенденцій в розвитку сучасної політичної влади (див. схему 13).

Важливо також в системі політичної влади розрізняти три функціонально взаємодіючі її рівні:

- вищий рівень - макрополітична система вищих органів влади (законодав­чих, виконавчих, судових);

- середній або проміжний рівень - це апарат політичної влади середньої ланки, бюрократія різних рангів (цей рівень є ланкою, яка зв'язує інституційну владу з неформально-громадськими організаціями, партіями, руха­ми і населенням);

- мікрорівень включає безпосереднє політичне спілкування людей, малих груп. Саме на цьому рівні формуються думки людей про політику, їх пере­конання, політична культура в цілому.


Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1.Яке місце серед політичних понять займає влада?

2.Які види влади Ви можете назвати?

3.Які ознаки влади?

4.У чому відмінність між політичною та державною владою?

5.Які риси має політична влада?

6.У чому відмінність легальності влади від легітимності влади?

7.Які елементи включає у себе система влади?

8.Які підходи до трактування влади подає наукова література?

9.Хто з мислителів розпочав дослідження політичної влади?

10.Які мислителі наголошували на необхідності розподілу влади?

11.Хто з дослідників наголошував на знаннях як могутньому інструменті влади?

12.Яка влада вважається легітимною?

13.Які типи влади виділив М.Вебер? Яка відмінність між ними?

14.За допомогою яких ресурсів реалізується політична влада?

15.Які функції виконує політична влада?

 


ТЕМА 14

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ, ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ ТА ГРОМАДСЬКІ ОБ'ЄДНАННЯ

- Чим Ви зараз займаєтеся?

- Створюємо партію нового типу!

- І на якій стадії цеп процес?

- Шукаємо того самого типа...

Політичний анекдот

• Походження і сутність політичних партій • Функції політичних партій • Типи політичних партій • Партійні системи • Становлення партійної системи в Україні «Громадські об'єднання та рухи: сутність, структура, типологія • Жіночий і молодіжний рух України

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні вміти:

визначити поняття "політична партія", "партійна система", "гро­мадські об'єднання";

розкрити генезу розвитку політичних партій;

пояснити причину утворення політичних партій;

виділити стадії розвитку політичних партій;

визначити основні функції політичних партій;

проаналізувати основні типи партій та партійних систем;

виділити головні напрямки діяльності політичних партій;

охарактеризувати правовий статус політичних партій в Україні;

змалювати процес становлення партійної системи України;

порівняти політичні партії з громадськими об'єднаннями.

 


 

Ключові поняття та терміни
• політична партія • партійна система
• громадська організація • однопартійна система
• об'єднання громадян • двопартійна система
• причини утворення партій • багатопартійпа система
• функції партії • атомізована партійна система
• типи політичних партій • мобілізуючі партії
• масова партія • конфесійні політичні партії
• кадрова партія • партія-гегемон

 


Походження і сутність політичних партій.Термін "партія " (від лат. partio - ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти. Політична партія - це організована частина суспільства, чле­ни якої об'єднуються з метою вибороти владу в державі та утримати її.

Й. Тейзінг вважає, що дати повне визначення політичної партії неможли­во. "Про політичну партію можна казати лише у тому випадку, якщо йдеться про організації, які поставили собі за мету здійснювати постійний вплив на формування політичної волі й тому потребують організаційних структур та програмних висловлювань. Показовою ознакою існування політичної партії є участь у формуванні політичної волі шляхом ідейного впливу та здійснення влади в різних сферах".

Перші згадки про політичні партії зустрічаються ще у мислителів Ста­родавнього світу. Так, грецький мислитель Аристотель писав про боротьбу в VI ст. до н. є. в м. Аттиці між партіями педіеїв (великих землевласників, мешканців рівнини), параліїв (торговельно-ремісниче населення побереж­жя) і діакріїв (селяни, жителі гористої місцевості).

У Давньому Римі точилася боротьба між партією оптиматів (представ­ники патриціанської знаті) та партією популярів (представники переважно сільських плебеїв).

У середні віки існуючі політичні угрупування - партії - виступали тимча­совими об'єднаннями. їх виникнення було наслідком боротьби між різними верствами суспільства. Так, боротьба між Священною Римською імперією і папством у XII - XV ст.ст. вилилася у боротьбу між партією гвельфів (пред­ставники інтересів торговельно-ремісничих верств, прихильники світської влади римського папи) і партією гіббелінів (захищали інтереси феодалів, ви­ступали на підтримку сильної імператорської влади).

Прототипи сучасних політичних партій з'явились у період ранніх буржу­азних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої Фран­цузької революції - конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці XVIII - на початку XIX ст. ст. виникли партії федералістів і антифедералістів. У Великобританії консер­вативна партія (відстоювала інтереси земельної аристократії та вищого духівництва англіканської церкви) заснована 1867 р., а ліберальна (репре­зентувала інтереси дворянства, торговельної та фінансової буржуазії) сфор­мувалася в середині XIX ст.

Політичні партії у сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині XX ст. одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до ут­вердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні.

Перші наукові уявлення про партії пов'язані з такими мислителями та політичними діячами, як Ш.-Л. Монтеск'є, Ж. -Ж. Руссо Дж. Вашингтон, Дж. Медісон, А. де Токвіль, Е. Берк. Істотне місце проблемам політичних партій приділяли мислителі початку XX ст. - М. Вебер, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс, Дж. Брайс та ін.

Послідовники теорії Ж.-Ж Руссо про всезагальне благо розглядали партії як зло, як засіб роз'єднання суспільства, як вияв домінування вузькогрупових інтересів над інтересами народу. Приблизно так само оцінювали роль партій і "батьки-засновники" Конституції США Дж. Вашингтон, О. Г-мільтон та ін. Але навіть вони, а тим більше їх наступники, не могли не зва­жати на те, що люди мають відмінні політичні уподобання, у т. ч. й щодо таких засадничих понять як свобода, рівність, справедливість.

Серед чинників, які викликають утворення політичних партій, такі:

>наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;

>різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;

>незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагаль­ної потреби діяти, щоб змінити його;

>наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.

Виникнення партій не є випадковим явищем. їхня поява зумовлена об'­єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду, розвитку демок­ратії, громадянського суспільства, формування громадської думки.

Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об'єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання політичної діяль­ності.

Уявлення про ту чи іншу партію дають:

1)мета партії - завоювання й здійснення влади окремо або в коаліції;

2)характер організації партії;

3)зміст ідеології партії;

4)діяльність партії щодо забезпечення соціальної бази, підтримки з боку населення.

За визначенням М. Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії: аристократичне угрупування, Аполітичний клуб, >=> масова партія. Про­те ці стадії пройшли лише дві англійські партії - лібералів і консерваторів. Більшість політичних партій формувалися як масові.

На першому, аристократичному, етапі партії були своєрідними клана­ми, згрупованими довкола правлячої верхівки. До них входили вибрані члени найближчого оточення правителів. Етап політичного клубу пов'яза­ний з ускладненням соціально-політичної структури суспільства, виникнен­ням плюралізму і конкуренції у сфері політики. Партії набувають чіткішої організації та ідейно-політичної побудови. З клубних структур виникло чимало буржуазних політичних партій. У другій половині XIX ст. у Європі виникають масові партії, які характеризуються великою кількістю членів, більшою організованістю, впливовістю на широкі верстви суспільства. Першою масовою партією було створене у 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборців в Англії.

Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій можна, насамперед, виділити такі елементи, як: лідери партії, партійний апа­рат, ідеологи партії, рядові члени партії. Істотну роль у визначенні політичного впливу партії відіграє "партійний електорат", "симпатики", "меценати".

У наш час стає все більш очевидною суперечлива сутність політичних партій. Як зазначав Ж. Клемансо, партії - це водночас добро і зло. "Добро - тому, що вони є колективною силою у боротьбі за прогрес. Зло - тому, що вони рано чи пізно уподібнюються церкві з її ієрархією та дисципліною, а такі організації обмежують можливості видатних особистостей, які в колективі змушені опускатися до загального середнього рівня". У природі політичних партій зак­ладена вада, виявлена ще Р. Міхельсом: будучи створені як засіб досягнення соціально-групової мети, партії самі швидко стають метою самих себе: почи­нають дбати переважно про свій добробут і успіх на виборах.

За сучасних умов політичні партії стають ключовим елементом демократії, рушійною силою процесів трансформаційних зрушень. Вони є головною силою, що формує провідні інститути політичного вибору, визначають демократичну легітимність влади. У демократичному суспільстві "західного зразка" політичні партії відіграють роль сполучної ланки між виборцями, їхніми інтересами, з од­ного боку, та державними установами, інституціями, де приймаються рішення, з другого. Це своєрідні канали політичної взаємодії між різними елементами "громадянського суспільства" та. "правової держави"'. Саме політичні партії та рухи відіграли провідну роль у переході від авторитарного до посткомуні­стичного управління після 1989 р. у Східній та Центральній Європі.

14.2. Функції політичних партій.Як зазначав Дж. Ла Поламбара, "будь-яка партія: по-перше, є носієм ідеології або, принаймні, відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу людини; по-друге, вона є організацією, тобто відноснотривалим у часі об'єднанням людей; по-третє, партія ставить за мету заво­ювання влади; по-четверте, партія прагне забезпечити собі підтримку народу". Важливе місце у розумінні сутності партій та оцінці їхньої ролі у житті суспільства посідає визначення функцій політичних партій. Американський політолог П. Меркл називає такі головні функції політичних партій:

►підбір партійних і державних лідерів;

►"рекрутування і соціалізація" нових членів;

►вироблення заходів щодо впливу партій на суспільні інституції та соціальне середовище;

►розв'язання внутрішніх партійних протиріч, які виникають у процесі діяль­ності та будь-якого роду інших внутрішніх проблем.

К. фон Бойме виокремлює чотири функції політичних партій:

>визначення мети;

>акумуляція та вираження соціальних інтересів;

>мобілізація та соціалізація громадськості у межах системи, особливо на виборах;

>"рекрутування" еліти та формування уряду.

Визначимо функції партії, які характеризують її зв'язки з класом, соціаль­ною групою, суспільством загалом; функції щодо політичної системи сус­пільства й окремих інституцій; нарешті, функції партії стосовно власних проблем, проблем організації та здійснення внутрішнього життя самих партій.

Серед функцій перших двох груп є функція представництва інтересів. Вона полягає у тому, щоб забезпечити перемогу на виборах. Для цього партії повинні акумулювати загальнокласові, загальнолюдські та специфічні інте­реси різних фракцій з метою зміцнення соціальних підвалин і підтримання стабільності політичної системи, а також реалізації зазначених інтересів шляхом використання контролюючими органами державної влади інших державних органів і громадських організацій.

Необхідно відокремити й таку функцію, як соціальна інтеграція (вклю­чення у політичну систему, примирення з існуючим ладом, соціальний кон­формізм окремої особистості, примирення інтересів конфліктуючих класів і соціальних груп). Головне завдання цієї функції - згладити й інші соціальні протиріччя, не допустити розвитку багаточисельних конфліктів до точки ви­буху всієї системи суспільства.

Поряд з функціями представництва та соціальної інтеграції часто виок­ремлюють функцію політичної соціалізації. Вона відображає зв'язок партії із суспільством і соціальними об'єднаннями. Визначаючи важливу роль партій у політичній соціалізації, необхідно підкреслити, що їхня участь у ній є складовою ширшої ідеологічної діяльності партій. , Тому чи не найобгрунтованіше розглядати участь партій у політичній соці­алізації у межах і контексті такої функції, як ідеологічна функція партії.

____ У сучасній західній партології можна зустріти твердження, згідно з яким не визнається ідеологічна функція партій. Зокрема, наголошується, що західні політичні партії далекі від ідеології. Як аргумент наводиться, що партії не мають власних програм із визначенням їхніх ідеологічних посту­латів, не мають статутів, в яких би до членів партії ставилися певні вимоги, визначалися їхні обов'язки. У деяких державах, щоб вважатися членом партії, досить віддати свій голос під час виборів за її кандидата.

Проте навіть за відсутності ідеологічної програми конкретна політична діяльність партії має ідеологічний характер, бо партії виступають безпосе­редніми ініціаторами і творцями цілого шерегу теоретичних концепцій і док­трин, якими потім керуються органи державної влади, президенти та уряди. Кожна партія має для цього своєрідний мозковий центр. У країнах Заходу в різні часи створювалися доктрини держави всезагального добробуту, тео­рія соціального та політичного плюралізму, концепція спільного ринку, план Маршалла, неоконсерватизм тощо. Особливо чітко ідеологічна діяльність партій виявляється у пропагандистській роботі, зокрема, у виступах пар­тійних лідерів із промовами і статтями в пресі, у розробці та поширенні різних партійних документів, маніфестів, заяв, декларацій та ін.

Наступна функція - досягнення влади, оволодіння її апаратом. Зміст діяль­ності багатьох партій зводиться до того, щоб перемогти на виборах і сфор­мувати уряд.

Значну питому вагу в діяльності політичних партій займає кадрова функ­ція або функція політичного рекрутування. Під "політичним рекрутуван­ням" розуміється підбір і висунення кадрів як для самої партії, так і для інших організацій, що входять у політичну систему, у тому числі висунення канди­датів у представницькі органи влади й у виконавчий апарат держави.

Поряд із названими функціями, відображенням значної ролі партії у полі­тичній системі є функція розробки політики та здійснення політичного кур­су. Обсяг та ефективність виконання цієї функції залежить від місця конк­ретної партії у політичній системі. У партії, яка на сьогодні перебуває при владі, він більший, ніж в опозиційних партій.

Виходячи з характеристики функцій партій, можна визначити предмет їхньої діяльності. З нашого погляду, головними напрямками діяльності партій є:

•вивчення механізмів виникнення та розв'язання протиріч суспільних відносин;

•розробка системи колективного обґрунтування та прийняття рішень;

•вироблення системи відбору і підготовки у члени партії, їх навчання;

•створення національної інформаційної сітки та національного інформаційного банку даних про існуючі протиріччя та методи їх розв'язання;

•розробка методів діагностики стану громадського організму;

•формування та діяльність у міжнародній асоціації партійних організацій, головна мета якої - узгодження загальнолюдських інтересів і механізмів розв'язання протиріч.

14.3. Типи політичних партій.Політичні партії відрізняються одна від одної походженням, місцем і роллю в політичній системі, соціальною базою, ідеологією, програмою і т. д.

Французький політолог М. Дюверже називає партії парламентського і непарламентського походження. Для парламентських партій завоювання місця у політичних асамблеях є сутністю життя партії, для непарламентських партій, насамперед для соціал-демократичних і комуністичних, М. Дюверже називає такі головні риси, як централізм у структурі і доктринально-програмну єдність, а також те, що вони недооцінюють значення парламентської системи правління.

Американський політолог Р. Маркідіс ділить партії на авторитарні та демок­ратичні, інтегративні та представницькі, ідеологічні та прагматичні, націо­нальні та регіональні, релігійні та світські, демократичні та революційні, ма­сові та елітарні, демократичні та олігархічні. Проте й цей перелік не є вичерпним.

Досить поширеним у світі є поділ партій на кадрові і масові, запропонова­ний М. Дюверже у праці "Політичні партії" (1951). Масові партії об'єднують велику кількість членів, організованих у первинних структурах. Між ними існує тісний постійний зв'язок. Головним джерелом їхнього фінансування є членські внески. Головна мета у діяльності масових партій має переважно ідеологічний або виховний характер. Вони беруть активну участь у виборчому процесі. Ке­рівництво у масових партіях належить професійним політикам, постійній про­фесійній бюрократії.

На відміну від масових партій, кадрові партії є малочисельними. Для них ха­рактерне "аморфне членство", відсутність механізму офіційного прийому в партію, відсутність визначеного статусу членів партії. Кадрові партії опирають­ся на професійних політиків. Вони діють переважно під час виборчих кампаній і не через масу членів, а через групу професійних і громадських активістів, залуче­них до роботи в партіях, симпатиків, спонсорів. Для них характерна організацій­на крихкість. Такі партії стають життєздатними головним чином з наближенням та проведенням виборів. їх ще називають "партіями виборців". Керівництво кад­ровими партіями здійснюється небагатьма професійними політиками.

Наприкінці 60-х рр. XX ст. французький політолог Ж. Шарло та амери­канський політолог Дж. Сарторі доповнили типологію М. Дюверже ще одним типом - партії виборців (універсальні партії). Своєю першочерговою метою такі об'єднання громадян вважають боротьбу за електорат. Вони прагнуть згур­тувати довкола себе максимальну кількість громадян із найрізноманітніших соціальних груп, щоб забезпечити собі перемогу на виборах.

Іншою типологією є поділ партій на представницькі та мобілізуючі. Відмінності між ними полягають у тому, що представницька партія є виразни­ком поглядів своїх послідовників. Із зміною їхніх поглядів змінюється й політи­ка партії. Головна мета мобілізуючої партії - "переробити свідомість населення". У своїй життєдіяльності ці партії головний наголос роблять на пропаган­ду, перешкоджають іншим займатися контрпропагандою. Мобілізуючі партії, а до них на Заході відносять комуністичні партії та деякі партії країн "третього світу", вважаються менш демократичними, ніж представницькі.

Також партії поділяються на демократичні та тоталітарні. У тоталітар­них партіях існує сувора регламентація відносин членства, "кухня" прийому у члени партії. Демократичними називаються ті, де нема чіткого регулювання прийому у члени партії і відносин членства. У тоталітарних партіях існує суво­ра дисципліна, відсутність фракцій, поділу на більшість і меншість. У демокра­тичних партіях, навпаки, допускаються фракції та фракційна боротьба, поділ членів партії на більшість і меншість, існування різних точок зору з дискусій­них питань.

У діяльності тоталітарних партій великою є питома вага ідеологічного чин­ника, натомість він має другорядне значення у демократичних партіях. Демок­ратичні партії характеризуються як конституційні, а тоталітарні - як антиконституційні. Коли така партія контролює уряд, то вона ставить конституцію на службу партійній меті. Тоталітарна партія підпорядковує собі державу.

Демократичні партії називають плюралістичними, бо вони конкурують із іншими партіями, а тоталітарні - "монополістичними ", оскільки вони прагнуть усунути з політичної арени інші партії. Коли ж вони перебувають при владі, то прагнуть підпорядкувати своїй меті всі класи та проміжні верстви суспільства. За функціональним критерієм партії можна поділити на партії індивідуаль­ного представництва та партії соціальної інтеграції. Партія індивідуального представництва характерна для суспільства з обмеженою політичною сферою та обмеженою формою участі. Активність її членів у процесі розв'язання прак­тичних завдань обмежена переважно голосуванням. Партійна організація не діє у період між виборами. її головна функція - відбір представників, які у разі обрання користуються "вільним мандатом" і відповідальні лише перед влас­ною совістю.

Партії соціальної інтеграції не тільки передбачають постійне членство зі сплатою внесків, а й претендують на вплив у всіх галузях повсякденного життя індивідів.

Партії поділяються за ознакою внутрішньої організації на відкриті та зак­риті. До закритих відносять партії з "обмеженим членством" або партії, які встановлюють суворі вимоги для тих, хто бажає вступити до неї.

Особливе місце у типології партій займають конфесійні політичні партії та рухи, які спираються на релігійно-політичні доктрини християнства, ісла­му, іудаїзму. Виникають політичні групи й організації, учасники яких поді­ляють різні версії анархістської ідеології - від бакунінської до анархокомуністичної. Існують об'єднання, які заявляють про свою прихильність ідеям монархії як політико-правового устрою суспільства.

14.4. Партійні системи.У країнах сучасного світу склалися різні партійні системи. їх формування визначається певними чинниками. Мабуть, немає партійної системи, яка б не була відображенням класової структури сус­пільства,

Італійський політолог Дж. Сарторі виокремлює сім різновидів партійних систем у сучасному світі:

1)однопартійн',

2)з партією, що здійснює гегемонію:

3)з домінуючою партією:

4)двопартійні:

5)поміркованого плюралізму:

6)крайнього (поляризованого > плю­ралізму:

7)атомізовані.

Однопартійна система властива авторитарним, особливо - тоталітарним режимам, коли управління здійснюється однією партією. Для неї характерні конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партійно­го та державного апарату, заборона утворення інших партій.

Партійна система з партією-гегемоном характеризується пасивним ста­новищем однієї партії при відсутності реальної партійної конкуренції. Усі інші партії мають організаційну автономію, але визнають керівну роль правлячої партії.

Партійна система з домінуючою партією передбачає існування кількох партій, одна з яких упродовж тривалого часу перемагає на виборах і одно­осібно формує уряд. Двопартійна система характеризується домінуванням двох потужних партій, одна із яких перебуває при владі, а інша - в опозиції. Класичними прикладами є Республіканська та Демократична партії США. Консервативна та Лейбористська партії Великобританії.

Найпоширенішою є партійна система поміркованого плюралізму, яка характеризується існуванням трьох – п’яти партій, жодна з яких не переважає і не може самостійно утворити коаліцію, а тому партії змушені йти на досяг­нення компромісу щодо формування уряду згідно з кількістю вибороних ман­датів. Поширеною є поляризована партійна система, при якій боротьбу за владу ведуть шість і більше партій. При наявності великої кількості неве­ликих партій, вони, як правило, утворюють блоки або коаліції на час веден­ня передвиборчої кампанії.

Атомізовапа партійна система характеризується наявністю багатьох ма­ловпливових і нечисельних партій. Така система діє, переважно, в перехідних до демократії суспільствах. Уряд, як правило, формується на пропорційній основі. За умови стабілізації демократичного правління вона має тенденцію до перетворення у консолідованішу і впливову систему поміркованого плюралізму.

14.5. Становлення партійної системи в Україні.Демократичні перетворен­ня другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що особливо чітко намітився в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про громадські об'єднання", який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багато­партійності: о позапартійний характер політичних об'єднань, >перехід в ідеології від загальнореформаторських до державницьких позицій, => перехід від гасел на мітингах до участі у виборах, о конфронтація з компартійною номенклатурою, ^широка підтримка громадян та ін.

"Вельми негативні наслідки для всієї партійної системи України перманентного протистояння представницької та виконавчої влади... На 1 липня 1993 р. зареєстровано 26 політичних партій, більшість із яких поки що стали не досить міцними організаціями... Вони не спроможні вести за собою маси, визначати соціальну базу й зробити свою соціальну діяльність соціально адресною. Фактично відбувається процес формування декласованого прошарку, для якого особисті проблеми вирішуватимуться вже не в межах демократичних інститутів, а шляхом безпосереднього тиску на органи влади з - зовні.... Народ є фактично департизований".

В.Кремінь, С.Базовкін, С.Міщенко, В.Небоженко, П.Ситник

Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відбивати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між особою та державою.

Не дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії Украї­ни не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до циві­лізованої багатопартійності в Україні відбувається через "дрібнопартійність ". Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і цілей суспільно­го розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства. Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:

1. Опозиційно - переддержавний.Тривав від осені 1989 р. до референдуму у грудні 1991. Було створено 12 партій, програми яких (крім КПРС) характеризувалися загальною декларативністю, ідеєю незалежності, примату приватної власності.

2. Лояльно-державний. Тривав з грудня 1991 р. до початку 1993 р. Це період першої структуризації партій, прийняття Закону України "Про об'єднан­ня громадян".

3. Етап передвиборчий-1 (1993-1994 рр.). Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.

4. Етап партійної трансформації. Це період об'єднання мало чисельних партій та появи нових, який тривав близько двох років і завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.

5. Етап партійної реструктуризації (середина 1996 - середина 1997 рр.).Характеризується значним зростанням кількості партій, партійною реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та вибори.

6. Етап передвиборчий-2 (осінь 1997 - весна 1998 рр.). Формуються виборчі блоки партій, визначається ідеологія більшості партій, формуються партійні списки, партійні представники впливають на зміни у виборчому законі.

7. Етап політичних компромісів (весна - осінь 1998 р.). Визначають сфери впливу в парламенті, боротьба за лідерство в комітетах Верховної Ради України, парламентські розколи.

8. Етап передвиборчий-3 (осінь 1998 - осінь 1999 рр.). Підготовка до виборів Президента України і пов'язаний із нею розкол партій на три умовні групи:
блок 1 - "Наш вибір - Леонід Кучма" з гаслами за демократичний розвиток одночасно з політичною стабільністю; блок 2 - об'єднання КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ та ін. під гаслами повернення до минулого; блок 3 -партії, які відстоювали насамперед власні політичні інтереси, проголошували
"шляхи спасіння держави", займалися політичною саморекламою.

9. Етап реалізації політичних угод (зима 1999 - осінь 2000 рр.) Проявився у реструктуризації парламенту, створенні парламентської більшості, нового уряду, підготовці та проведенні референдуму.

10.Етап передвиборчий - 4. Характеризується намаганнями запровадити
пропорційну виборчу систему, прийняттям Закону України "Про політичні партії", розмежуванням партій у їх ставленні до "касетного скандалу", порушень громадянських прав людини в Україні, підготовкою до парламентських виборів-2002.

Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995 р. - офіційно зареєстровано 36 партій, у 1996 р. - 39, 1997 - 46, 1998 - 52, 1999 - 70, на початку 2000 р. - 92, у жовтні 2000 р. - 107. На сьогодні налічується близько 120 зареєстрованих політичних партій.

Взагалі ж у становищі українських партій чимало спільного:

у багатьох з них відсутній свій електорат;

• спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;

• вкрай слабкі ідеологічні засади;

• переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;

• відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів населен­ня;

• спостерігається активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом,
часто з тіньовим;

• відсутність сталого співробітництва партій в головному - побудові неза­лежної процвітаючої України.

14.6.Правовий статус політичних партій України.Він врегульований Законом України "Про політичні партії в Україні" від 5 квітня 2001 р. У ньому підкреслюється, що право громадян на свободу об'єднання у політичні партії надається для здійснення і захисту особою своїх прав і свобод та за­доволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інте­ресів. Встановлення обмежень цього права допускається відповідно до Кон­ституції України в інтересах національної безпеки та громадського поряд­ку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей, а також в деяких інших випадках. Ніхто не може бути примушений до вступу в політичну партію або обмежений у праві добровільного виходу з політич­ної партії. Належність чи неналежність до політичної партії не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг і переваг. Цим законом політична партія визначається як "зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах ". Політичні партії в Україні створюються і діють тільки із всеукраїнським статусом.

Усі політичні партії є рівними перед законом. Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виок­ремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм при­вілеї, а також сприяти політичним партіям, якщо інше не передбачено зако­ном, у провадженні їх діяльності. Втручання з боку органів державної вла­ди та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків заборо­няється, за винятком окремих, законодавчо передбачених, випадків.

Утворення і діяльність політичних партій забороняється, якщо їх про­грамні цілі або дії спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності України, підрив безпеки держави, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, посягання на здоров'я населення. Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. Діяльність політичної партії може бути забороне­на лише за рішенням суду. В першій інстанції справу про заборону політич­ної партії розглядає Верховний Суд України.

Членом політичної партії може бути лише дієздатний громадянин Украї­ни від 18 років. Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії. Членами політичних партій не можуть бути судді, працівники прокуратури та органів внутрішніх справ, співробітники СБУ, військовослужбовці. На час перебування на зазначених посадах або службі члени політичної партії зупиняють членство в цій партії. Не допускається створення і діяльність структурних осередків політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядуван­ня, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому з'їзді (конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано підписами не менше десяти тисяч громадян України, які відповідно до Конституції Ук­раїни мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох трети­нах районів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севас­тополя та не менш як у