Розвиток класичних ідей реалізму в працях Генрі Кіссінджера та Реймона Арона
Важливу роль в західній науковій літературі про міжнародні відносини займають погляди соціолога, історика і політолога, академіка Раймона Арона. Його теоретичні роздуми виходили беруть початок з класичних ідей, які відносять до вчень теорії політичного реалізму, але на їхній розвиток також вплинули нові підходи. Найбільш відома робота Р. Арона «Мир і війна між націями»[24]. Одна з нечисленних робіт неамериканських авторів, яка широко відома і визнана в США в якості фундаментального дослідження. У США її було перекладено під заголовком «теорія міжнародних відносин».
Реймон Арон вважав, що для зовнішньої політики держав характерні дві символічні фігури - дипломата і солдата, оскільки відносини між державами є поступовим чергуванням війни і миру. Кожна держава може розраховувати у відносинах з іншими державами тільки на свої власні сили, і постійно дбати про збільшення своєї потужності. Р. Арон вбачав специфіку міжнародних відносин у відсутності єдиного центру, який володіє монополією на насильство і примус. Тому він визнавав неминучість конфліктів між державами з застосуванням сили і підкреслював те, що підлягають поясненню, передусім причини світу, а не причини війни[25]. Незважаючи на збіг низки базових принципів, і підходів французького соціолога з аналогічними принципами та підходами школи політичного реалізму, між ними зберігалися і суттєві відмінності. Раймон Арон прагнув дати соціологічне пояснення багатьом феноменам у сфері світової політики і міжнародних відносин. Він вказував на відмінності між традиційним та індустріальним товариствами в найголовнішому питанні міжнародних відносин - у питанні про війну та мир. У традиційному суспільстві, де технологічним та економічним фундаментом є рутинне сільськогосподарське виробництво, обсяг матеріального багатства обмежений, а саме багатство зводиться в основному до двох головних ресурсів - землі та золоту. Тому, вказує Р. Арон, завоювання було рентабельним видом економічної діяльності. Таким чином, існувала раціональна мотивація використання збройної сили для присвоєння багатств, вироблених працею інших народів. З переходом до індустріального суспільства рентабельність завоювань стала неухильно падати в порівнянні з рентабельністю продуктивної праці[26]. Відбувалося це тому, що розвиток нових індустріальних технологій, широке використання досягнень науки і технічного прогресу зумовило можливість інтенсивного зростання сукупного суспільного багатства без розширення простору і без завоювання сировинних ресурсів. Як підкреслював Р. Арон, у другій половині XX в. економічний прибуток, який можна отримати в результаті війни, не настільки великий в порівнянні з тим, що дає просте підвищення продуктивності праці . Промислова цивілізація дійсно дозволяє здійснити співробітництво класів і націй, вважав Арон. Зменшує ризик війни, стає стримуючим фактором також і поява зброї масового знищення. Однак всі перераховані вище обставини не можуть повністю виключити військову силу з числа засобів досягнення зовнішньополітичних цілей. Хоча Арон, дотримувався думки, що значення цієї сили зменшилося, а значення економічних, ідеологічних та інших ненасильницьких факторів зовнішньої політики зросло, а ризик виникнення військових конфліктів не зник. Причина тому - збереження природного стану в міжнародних відносинах і як наслідок потенційна можливість розбіжності, конфлікту державних інтересів, взаємної недовіри, фатальних помилок у прийнятті зовнішньополітичних рішень.
Незважаючи на кардинальні зміни в системі міжнародних відносин, зберігаються колишні стереотипи в мисленні політичних лідерів і військових, стереотипи, вироблені в ті часи, коли застосування військової сили можна було оправдати. Особистісний чинник стає, досить важливим чинником світової політики, а головним напрямком у дослідженні міжнародних відносин - вивчення способів і методів прийняття зовнішньополітичних рішень
Р. Арон підтримував різноманітність підходів, вважаючи, що загальної теорії важко досягнути[27]. Р.Арон захоплювався вивченням німецької філософії, був прихильним до кантівської теорії і сумнівався в можливостях раціонального тлумачення соціальної дійсності шляхом аналізу закономірностей. Він запропонував чотири рівня концептуальних аспектів і підходів: 1) теоретичні дослідження міжнародних відносин; 2) соціологія міжнародних відносин, 3) історія, 4) праксеологія (прикладні соціологічні дослідження).
На його думку законність та застосування сили становить найважливішу особливість міжнародних відносин. Р. Арона можна віднести до прихильників школи політичного реалізму. Але Р. Арон досить критично ставився до ідеї формування основної течії міжнародних відносин на основі єдиного критерію - сили. За його словами відносини між державами не можна зрівнювати з поведінкою тварин у джунглях. Політична історія не є аналогом природного розвитку людини.
На відміну від американських реалістів Р. Арон визнавав, що міць, або сила, є одним з головних елементів у міжнародних відносинах, але дипломатична поведінка не залежить від співвідношенням сил.
Р. Арон наголошував на тому, що національний інтерес не є постійним. Він вважав, що буде хибним переносити зміст національного інтересу незмінним протягом тривалих історичних періодів.
Держави, яким би не був їх внутрішній устрій, мають один і той же тип зовнішньої політики .
Р. Арон підкреслював, що національні інтереси можуть протягом декількох років змусити уряд повністю переорієнтувати свою участь у спілках та коаліціях, хоча і вважав, що існують тривалі інтереси (підтримання сили, безпека)[28].
Вчений дотримувався класичних поглядів, розглядаючи міжнародні відносини по суті як міждержавні і вважаючи, що дія інших факторів (ООН, неурядових міжнародних організацій, транснаціональних корпорацій) не змінили базову міждержавну структуру. З його точки зору, міждержавна структура як і раніше в основі втілює звичний стан.
Міждержавні відносини є комбінаціями стратегії та дипломатії. Під стратегією розуміються будь-які форми силової політики війна або на попередніх фазах загроза застосування сили. Таким чином, комбінація дипломатії і стратегії в історії призводить до чергуванню миру та війни.
Праця Р.Арона «Мир і війна між націями» полягає в критичному аналізі багатьох популярних на Заході концепцій. Скептична оцінка різних побудов теорії міжнародних відносин. Р.Арон виступає проти абсолютизації тих чи інших методів. Тому важко класифікувати погляди вченого, виходячи з критеріїв поділу напрямків, сформованих головним чином в американській науці. Прихильний до класичного розуміння міжнародних відносин, Р. Арон разом з тим не схилявся до виняткового детермінізму сили. Можна помітити біхевіористичні методи, з допомогою яких він вивчав політичну поведінку, але важливим для розуміння вважав знання історичних витоків політики. Система однорідна, говорив Арон, якщо чинні в ній політичні одиниці відносяться до однієї і тієї ж політичної культури, дотримуються однакових морально-філософських, ідейно-політичних цінностей.
Важливим підсумком його науково-політичної діяльності є робота під назвою «Останні роки XX століття» де проявляється певна еволюція його поглядів на планетарну систему[29]. Вважаючи, що аналіз, зроблений ним давніше, в основі як і раніше відображає реальність, що міждержавна система є головною в аналізі міжнародної системи, він виділив поряд з нею світову економічну систему. Цей новий елемент у концепції Арона враховував розростання в останні десятиліття міжнародних форм капіталу і різке підвищення частки у світовому виробництві транснаціональних корпорацій. Світова економічна система - капіталістична, з його точки зору, соціалістична система не була світовою, тому що являла собою щось на зразок великого анклаву.
Висловлюючи свої припущення щодо міжнародних проблем, які прогнозували загострення до початку наступного століття, Арон найбільшими з них назвав існування расистського режиму і протиріччя між економічною залежністю Латинської Америки, насамперед Мексики, від США і її бурхливим демографічним зростанням.
Генрі Кіссінджер обіймав посаду Радника з національної безпеки і Держсекретаря США за правління Р. Ніксона[30]. Це було першим випадком, коли одна людина займала дві посади такого високого рівня одночасно.
При Дж. Форді Кіссінджер продовжив службу на посаді Держсекретаря США. Будучи прихильником політики реалізму, Кіссінджер відігравав домінуючу роль у зовнішній політиці США в 1969-1977 роках[31]. Ніксон, за активної участі Кіссінджера, централізував управління зовнішньою політикою США. Кіссінджер ускладнив структуру Ради національної безпеки, створив ряд підлеглих йому комітетів і збільшив штат. Рада національної безпеки, наближена до президента через Кіссінджера, отримала більше повноважень і стала заміщати і витісняти при вирішенні зовнішньополітичних завдань Державний департамент США, якому Ніксон не довіряв. У рамках даної системи вся влада і інформація зосереджувалися в руках Радника з національної безпеки Г. Кіссінджера. Президент Форд змістив Кіссінджера з посади Радника з національної безпеки, призначивши замість нього генерала Брента Скоукрофта, однак це не зменшило реальної влади Кіссінджера в адміністрації. У період своєї політичної діяльності Кіссінджер завжди знаходився в центрі переговорів США з СРСР, КНР, Японією, Ізраїлем, Єгиптом, Північним В'єтнамом та іншими країнами.
Кіссінджер ініціював політику розрядки міжнародної напруженості, яка призвела до значного послаблення напруги в американсько-радянських відносинах. Кіссінджер організував зближення США з Китаєм, зігравши важливу роль у переговорах США з прем'єром Держради КНР Чжоу Еньлаєм в 1971 році. Переговори завершилися формуванням нового антирадянського американсько-китайського блоку. Кіссінджеру також належить ідея підтримки антикомуністичних режимів у Південній Америці, зокрема перевороту Піночета в Чилі в 1973.
У 1973 Кіссінджер отримав Нобелівську премію миру за свою роль у досягненні Паризького мирної угоди, яка на деякий час стримала війну у В'єтнамі і, як передбачалося, повинна була її завершити.
Радник з національної безпеки при Ніксоні, Кіссінджер був творцем і ідеологом політики розрядки міжнародної напруженості, спрямованої на зниження агресивності протистояння країн соціалістичного і капіталістичного таборів. Одним з елементів цієї політики стали переговори про обмеження стратегічних озброєнь з Генеральним секретарем ЦК КПРС Леонідом Брежнєвим, результатом яких став Договір про обмеження стратегічних озброєнь, підписаний у 1972 році. У тому ж році були підписані Договір про обмеження систем протиракетної оборони, Тимчасова угода між Сполученими Штатами Америки та Союзом Радянських Соціалістичних Республік про певні заходи щодо обмеження стратегічного наступального озброєння, і Конвенція про біологічну зброю. А в 1973 році був підписаний договір «Основні принципи переговорів між СРСР і Сполученими Штатами Америки про подальше обмеження стратегічних наступальних озброєнь»[32].Переговори про роззброєння спочатку планувалося розпочати ще при адміністрації Джонсона, але вони були відкладені як реакція на події в Чехословаччині в серпні 1968 року, отримавши назву «Празька весна». Протягом 1969-1970 Кіссінджер організував «конфіденційний канал» з радянським послом у США Анатолієм Добриніним для ведення секретних переговорів. Основною їх темою була Розрядка міжнародної напруженості між двома наддержавами. Крім того, Кіссінджер і Добринін залагоджували ймовірні розбіжності Вашингтона і Москви щодо В'єтнаму, Близького Сходу, Куби тощо.
У ході переговорів 1972 року було укладено Договір про обмеження стратегічних озброєнь - ОСО-I. Переговори між США і СРСР тривали і навесні 1973 були підписані «Основні принципи переговорів між СРСР і Сполученими Штатами Америки про подальше обмеження стратегічних наступальних озброєнь», а влітку, на саміті у Вашингтоні - «Договір про запобігання ядерної війни».
При адміністрації Форда Кіссінджер продовжував відігравати головну роль у зовнішній політиці США по відношенню до СРСР. Він був ключовою ланкою у переговорах між Фордом і Леонідом Брежнєвим.
Кіссінджер стверджував, що США і весь світ виграють від зближення з Китаєм. Він вважав це внутрішньою необхідністю через розмір і неминучого впливу Китаю. Крім того, Китай міг стати хорошою противагою проти Радянського Союзу. З самого початку свого президентства Ніксон шукав канали, щоб почати переговори з Китаєм. Перші спроби переговорів відбувалися в режимі секретності. Ніксон і Кіссінджер приховували свої наміри щодо зближення з Китаєм. Починаючи з літа 1969, протягом двох років між Ніксоном і Кіссінджером з одного боку, і Чжоу Еньлаєм і Мао Цзедуном з іншого, відбувався обмін повідомленнями через посередників: іноземних послів, президентів дружніх держав, співробітників Ради національної безпеки, підзвітної Кіссінджеру.
Результатом цієї взаємодії став таємний візит Кіссінджера до Пекіна у липні 1971 року. У ході зустрічей з прем'єром Держради КНР Чжоу Еньлаєм, Кіссінджер домовився про майбутній візит Ніксона до Китаю і обговорив питання, що цікавили обидві сторони[33]. Головною умовою потепління відносин для Китаю був виведення військ США з території Тайваню і визнання його частиною КНР. Кіссінджер поклав початок більш відкритому спілкуванню між США та Китаєм.
Військовий конфлікт на території Індокитаю, отримав назву Друга Індокитайська війна. Кіссінджер був залучений до вирішення цього питання ще до свого призначення на посаду радника з національної безпеки президентом Ніксоном. Ще перебуваючи в Гарварді, Кіссінджер працював консультантом з зовнішньої політики на Білий дім.
Кіссінджер відвідав В'єтнам. Пізніше Кіссінджер був посередником між Вашингтоном і Ханоєм в переговорах про відновлення миру. Ніксон був обраний президентом в 1968 на обіцянці досягти «почесного миру» і завершити війну у В'єтнамі. Там в цей час знаходилося півмільйона американських військових та їх кількість зростала, 31 тис. американців до того часу загинули.
Війну, яку широкі маси критикували і вважали безглуздою, після декади інтервенції, Ніксон мав завершити. Але, як вважав Кіссінджер такий простий розв’язок військових дій поставив був би під удар довіру до США, її авторитет і репутацію супер-держави. У книзі «Ending the Vietnam War» Кіссінджер стверджував, що це могло призвести до ефекту доміно та заохотити радянські і мусульманські країни в їх військових операціях[34].
Однією з ознак неоконсерваторів є їх готовність підпорядкувати США національні інтереси інтересам Ізраїлю. Треба відзначити, що такі спроби часто робилися, щоб продемонструвати те, що інтереси двох країн збігаються, але ретельний аналіз впливу внутрішньої і зовнішньої політики Ізраїлю можна пояснити, як негативний фактор для Сполучених Штатів. Наведу тільки один приклад, боротьба з тероризмом, політика Вашингтона була сформована Ізраїлем, який наполягає на тому, що національно-визвольні рухи, такі як Хамас і Хезболла повинні розглядатися як терористичні і можуть бути ліквідовані тільки за допомогою сили.
Генрі Кіссінджер був одним з перших неоконсерваторів. Кіссінджер, якого вважають одним з вчених представників повоєнного реалізму, захищав ізраїльські позиції, навіть якщо ці позиції не мали зв’язку з американськими інтересами в регіоні.
У 1972 році Кіссінджер і Ніксон поступилися Ізраїлю правом вето на будь-які мирні пропозиції, що Вашингтон, міг, розглядати у відносинах з арабськими країнами. У жовтні 1973 року військові поставки до Ізраїлю під час війни Судного дня у розмірі $ 2,2 млрд у імпровізовану допомогу, що призвело до арабського нафтового ембарго і його катастрофічних наслідків для економіки США, які складали майже 50 мільярдів доларів в 1974 році[35]. Коли Рада Безпеки ООН згодом прийняла резолюцію про припинення вогню, Кіссінджер дозволив ізраїльтянам ігнорувати її протягом 12 годин, щоб вони могли зміцнити свої позиції. У 1975 році, в той час Кіссінджер підписав меморандум про взаєморозуміння, який зобов'язався США надати нафту для Ізраїлю, яку держава потребуватиме в разі кризи і для фінансування та фондового стратегічного резерву.
В січні 2002 року Кіссінджер стверджував, що США повинні зосередитися на повалення режиму Саддама Хусейна в Іраку для того, щоб змінити регіональну динаміку, показавши рішучість США в захисті регіональної стабільності, у своїх інтересах, і їхніх партнерів.
Що стосується Іраку, він вважав, що перемога є єдиною ціллю стратегії. Кіссінджер також використовував термін неоконсерваторів «ісламофашизм», стверджуючи, що США повинні дотримуватися цього курсу в Іраку, писав у серпні 2005 року: «Війна в Іраку не стільки стосується теми геополітики, як зіткнення ідеологій, культур і релігійних переконань. Через складність проблеми ісламістів, справа в Іраку матиме ще серйозніше значення, ніж у В'єтнамі. Якщо таліби з'являться у Багдаді або будь-якій частині Іраку, ударна хвиля матиме пульсацію у всьому ісламському світі. Безпека і внутрішньої стабільності будь-якого суспільства в межах досяжності від войовничого ісламу буде під загрозою». Як вчений реаліст, він шукає пояснення, що підтверджує його твердження, в цьому випадку, що войовничий іслам є причиною конфлікту, а не побічним ефектом.
Кіссінджер був головним архітектором нової політики для створення регіонального альянсу арабських держав проти Ірану та збільшення прямого тиску на уряд у Тегерані. Президент Джордж Буш, віце-президент Чейні та держсекретар Кондоліза Райс прийняли рекомендацію від Кіссінджера, яка скасовувала «програму свободи» для Іраку і арабського Близького Сходу[36]. При цьому увага скеровуватиметься на Іран, як стратегічну загрозу для всього регіону.
РОЗДІЛ ІІІ