Соціалізація - процес інтеграції індивіда в соціальну систему

В Умовах суперечливих дій, плутанини ідей і доктрин, взаємних звинувачень і докору, суспільна сві­домість не могла не розгубитися і не збентежитись. Перед людиною стали, по суті, дві альтернативи — або стати прихильником однієї з доктрин, або прикритися зручним цинізмом і оголосити, що все, що не зустрічалось би на її шляху, наповнене пропагандою ідей, вихо­вання людини на прогресивних традиціях. Щось подібне переживає населення України; Та така ситуація не є виходом з становища, в яке попала Україна — з становища глибокої всебічної кризи -- еконо­мічної, соціальної, духовної і політичної, що ускладнює його, ство­рює серйозні перешкоди на шляху соціалізації.

В процесі соціалізації особи поряд з пропагандою тісно переплітається і взаємодіє з нею виховання. Виховання надає якісну визначеність інших структурних елементів соціалізації, що характеризує її мету, спрямованість роз­витку духовних процесів і явищ. Якщо виходити з суті виховання, то воно зв'язано з суб'єктивним впливом на свідомість, на поєднання його з практи­кою, орієнтовано на формування мотивів соціальної поведінки. Виховання тим і сильне, що дає орієнтири в умовах суспільних перетворень. Виховання займає особливе місце в духовному житті суспільства, втілює процес фун­кціонування різних ідеологічних рекомендацій і водночас виступає практич­ним результатом їх реалізації. Проте виховання не обмежується ними: вихо­вання невіддільне від пропаганди ідеології загальнолюдських цінностей, від переконань в неперевершеності таких вічних істин, як честь, гідність, вір­ність та ін. Виховання визначається як процес поширення і усвоєння ідеї, теорій, світогляду і прагнень їх реалізувати практично.

Виховання не варто ототожнювати з освітою, навчанням, бо не завжди освіта супроводжує процес виховання. Більше того, життя відкинуло спроби втиснути процес виховання тільки в межі освіти. Адже, виховання зв'язано не тільки з освітою, навчанням, а триває і після завершення загальноосві­тньої і професійної підготовки, в процесі виробничої діяльності. Загальний механізм соціального успадкування, що охоплює, насамперед, стихійні впливи соціального середовища, визначається в соціології поняттям соціалізація. Со­ціалізація особи — це процес перетворення індивіда з його природними здібностями і потенційними можливостями соціального розвитку в повно­цінного члена суспільства. Теорія соціалізації встановлює, під впливом яких соціальних факторів формуються-ті або інші особливості особи, які механіз­ми процесу соціалізації та його наслідки. Ось чому соціалізація виступає як формуючий механізм суспільства, зв'язаний з засвоєнням індивідом соціальних норм і оціночних критеріїв, із здобуттям соціального досвіду. Соціа­лізація -- формуючий механізм суспільства, специфічний аспект визначен­ня людської свідомості і поведінки, взаємодії з соціальним середовищем. Та обставина, що інформація, яка передається в процесі соціального успадкуван­ня, не записана в генах людини, визначає необхідність цілеспрямованого впливу суспільства на індивіда і дає можливість для особи пластично реагувати на дії соціального середовища. Чим далі прогресує людство, тим значніша роль со­ціалізуючих процесів, і особливо їх організованої форми — виховання.

Соціалізація — складний і багатосторонній процес суспільного формування і розвитку особи, що відбувається під впливом соціального середовища і цілеспрямованої виховної діяльності суспільства. В процесі соціалізації особа формується як творець матеріальних і духовних благ, як активний суб'єкт соціальних відносин. Зв'язок і єдність, як і відмінність між соціалізацією і вихованням, розкрива­ються повніше, коли зв'язки і єдність розглядаються як соціальна діяльність. Виховання є організована, цілеспрямована і запрограмо­вана діяльність, що здійснюється конкретним суспільством. Соціалі­зація охоплює крім виховання ще й соціалізуючий вплив різноманіт­ної економічної, політичної, адміністративної, побутової та ін. суспільної діяльності. Проте, виховання як процес важко відмежува­ти від соціалізації, бо реалізується і функціонує у взаємодії з об'єк­тивними факторами соціального середовища. Суть соціалізації мож­на зрозуміти за умови, якщо особа розглядається одночасно як об'єкт соціального впливу. Тоді соціалізація постає як процес формування соціальної активності (розглядається як функція особи). Отже, соці­альна активність виступає не тільки як результат, але й як фактор реалізації. Ось чому і соціалізація визначається ступенем включення соціальних впливів середовища в мотивуючу сферу людської пове­дінки і ступенем включення особи в систему соціальних зв'язків і залежностей об'єктивного середовища.

Специфіка соціалізації як формуючого механізму полягає в тому, що засвоєні особою зовнішні соціальні впливи набувають особистого змісту і значення. В результаті взаємодії особи з соціальним середови­щем виникають соціальні явища, якими є особистісні механізми і особистісні якості людини, що знаходять узагальнене вираження в таких особистісних системах: по-перше, соціальні потреби та інтереси; по-друге, соціальні орієнтації та позиції; по-третє, стратегічна організація поведінки; по-четверте, соціальна активність. Соціальні системи: перша — соціальні потреби та інтереси, друга —соціальні орієнтації є мотивуючими, третя система — організуюча, четверта — реалізуюча. За наявності серйозних хиб в одній із соціальних систем соціалізація особи не може стати повноцінною. Індивідуаліст, наприклад, має сер­йозні дефекти в мотивуючих системах; безвільна людина — в органі­зуючій системі; бездіяльна людина — в системі соціальної активності.

Соціальні функції кожної з систем соціалізації полягають в тому, що, по-перше, система соціальних потреб інтересів створює основу соціальної активності. Матеріальні і духовні потреби виступають ру­шійною силою діяльності і поведінки людини. Потреби особи — її своєрідна реакція на випробуваний дефіцит або необхідність в чо­мусь. В соціалізації специфічне значення набувають інтегральні потреби особи (пізнавально, ціннісно та практично) важливі для дій­сності, в спілкуванні і вільному виявленні своєї індивідуальності. По-перше, якщо потреби виражають особливе становище індивіду, то інтереси зв'язані з його вибірковим ставленням до матеріальних та духовних потреб і з процесом їх задоволення. Інтереси передбача­ють усвідомлення потреб і перетворення їх в ідеальні прагнення. Інтерес є потреба, усвідомлена і спрямована людиною. Інтерес має свою об'єктивну основу, суб'єктивний зміст і реальне вираження в соціальній активності людини. По-друге, система соціальних орієн­тацій і позицій — сукупність мети настанов і оціночних критеріїв особи, які об'єктивізуються в її відповідну для задоволення потреб та інтересів. Позиція виражає внутрішнє ставлення особи до свого со­ціального статусу і до зовнішнього світу, надає орієнтації активний характер, суб'єктивну мотивованість і особистісний зміст. За суттю, система соціальних орієнтацій і позицій особи має ціннісний зміст, завдяки чому реалізується здатність особи розробляти свої програми поведінки і відповідні способи їх реалізації.

Система стратегічної організації поведінки особи — це засіб при­ведення в дію мотивуючих систем соціалізації, проміжна ланка між потребами, інтересами, орієнтаціями і позиціями особи, з одного бо­ку, і її соціальною активністю — з іншого. Ця система здійснює пе­рехід від спонукальної до виконавчої регуляції процесу соціалізації, тобто спрямовує поведінку людини відповідно з певними потребами і об'єктивними умовами. Саме стратегічна організація поведінки вклю­чає інтелект і волю в структуру особи, поєднуючи їх з потребами, інтересами, усією мотивацією поведінки особи. Якщо інтелектуальні процеси допомагають усвідомити зовнішні соціалізуючі впливи, прий­мати суспільно необхідні вимоги та критерії оцінок, а емоційні про­цеси — формувати у особи суб'єктивне ставлення до них, то вольові процеси сприяють об'єктивуванню внутрішніх сил людини.

Система соціальної активності, що охоплює діяльність та по­ведінку людини, має резюмуюче значення в цілісному процесі соці­алізації особи її безпосереднє психічне та ідейне мотивування — це соціальні орієнтації і позиції, налагодження та вибіркові відно­сини людини з відповідною формою соціальної активності. Пове­дінка і діяльність людини — це особистісні системи соціалізації в дії. Від ступеню їх розвитку залежить і ступінь соціальної активнос­ті особи. Шляхом поєднання соціалізуючого впливу об'єктивних факторів соціального середовища і цілеспрямованого виховання утворюються передумови для повнішого виявлення соціального єс­тва людини та виконання нею своїх соціальних функцій.

Формування суспільно активних осо­бистостей значно залежить від статусу і функцій особи в суспільстві. Як суб'єкт со­ціальної діяльності, особа займає певне місце в суспільній системі — посаді, в системі прав і обов'язків. Статус особи соціологічна наука розглядає в статичному і динамічному аспектах. Статичний аспект зв'язаний з фіксуванням прав і обов'язків, з визначенням міри їх співвідношення. Динамічний — з їх виконанням.

Соціальний статус особи

Соціальний статус — динамічний процес, в ході якого індивід ви­конує свої права і обов'язки, а також свої різноманітні функції. Тут йдеться про нормативно ухвалені форми поведінки індивіда, що зв'язані з професійними та соціальними якостями людини. Соціальна роль осо­би — це нормативно схвалений спосіб діяльності і поведінки, це «при ведені в дію» соціальні норми відповідності з функціями людини як суб'єкта праці, пізнання, ціннісного ставлення до завдань, що виконує як член колективу або представник певної професії. Соціальна роль завжди реалізується через професійну діяльність і суспільне станови­ще, через доручення та уповноваження. Розглянутий в динамічному аспекті, тобто у зв'язку з функціонуванням особи в суспільному се­редовищі, статус особи виступає як соціальний процес і як соціальне ставлення. Щоб підготувати особу до активної творчої діяльності, до­водиться включити її в існуючу систему виховання, організаційна струк­тура якої базується на загальній структурі соціальної системи.

Організаційна структура цілісного виховного процесу —єдина система соціальних колективів (сімейних, навчальних, трудових та ін.). Надбаний в процесі спілкування та соціальної діяльності в колективі досвід має важливе значення для вироблення у особи, яка формуєть­ся, внутрішніх механізмів саморегулювання вчинків та дій. Але тут виникає одна перепона: соціальна активність особи, яка обмежуєть­ся лише межами трудової, професійної діяльності, перестає відпові­дати вимогам соціального прогресу. При всій значимості зростання трудової активності у сфері матеріального виробництва, в сучасних умовах активізація усіх творчих сил особи стає невідкладною. Це означає формування творчого ставлення до всієї сукупності взає­мозв'язків особи в усіх сферах її життєдіяльності. Творчість в соці­альній сфері тим і відрізняється від професійно-творчої діяльності, що тут на передній план виходить не стільки продуктивність, приро­щення нового продукту, скільки розвиток самої людини як суспіль­ної істоти. Своєрідним продуктом в такому випадку стає сам процес збагачення і реалізації творчих сил кожного члена суспільства.