Становлення дидактики як науки. Основні категорії дидактики

Вважається, що першим почав використовувати цей термін німецький педагог Вольфганг Ратке (1571—1635), який тлумачив дидактику як наукову дисципліну, що досліджує теоретичні та методичні засади навчання. Статус науки дидактика отримала завдяки працям чеського педагога Я.-А. Коменського, який у книзі «Велика дидактика» (1632) виклав основні принципи навчання і форми його організації. Він автор існуючої класно-урочної системи, поділу учнів на класи, навчального часу — на навчальні роки, чверті з канікулами між ними, щоденних занять — на 45-хвилинні уроки і 10—20-хвилинні перерви. Ним були започатковані предметна система викладання за певними програмами і підручниками, екзамени наприкінці року.

У розвиток дидактики вагомий внесок зробили французькі просвітники-педагоги XVIII ст. Клод-Андріан Гельвецій (1715—1771), Дені Дідро (1713—1784), Жан-Антуан Кондорсе (1743—1794), Жан-Жак Руссо (1712—1778) та ін. Вони закликали враховувати вікові особливості учнів у навчальному процесі, виступали за активізацію методів навчання, опиралися на досвід та спостереження за учнями, перебудову школи, демократизацію освіти в інтересах народу.

Швейцарський педагог Йоганн-Генріх Песталоцці (1746—1827) спробував поєднати дитячу працю з навчанням; розробив теорію елементарної освіти, згідно з якою процес виховання має бути спрямований від простого до складного, а навчальний процес — побудованим на основі чуттєвих сприймань. На його думку, глибокі знання можна отримати лише за умови послідовного та систематичного навчання.

Німецький філософ і педагог Йоганн-Фрідріх Гербарт (1776—1841) розробив теорію ступенів освіти; намагався вирішити проблему виховуючого навчання, в процесі якого виникають різнобічні інтереси; залишив багато цінних дидактичних порад щодо розвитку в учнів уваги, спостережливості, пам'яті, мови.

Значний внесок у дидактику в XIX ст. зробив німецький педагог Фрідріх-Адольф-Вільгельм Дістервег (1790—1866), який очолював рух прогресивних учителів проти так званих регулятивів — реакційних освітніх законів прусського уряду, проголошував прогресивні принципи дидактики: природодоцільності, культуродоцільності, самодіяльності; створив дидактичні засади розвиваючого навчання. Він вважав, що засвоєння учнями знань можливе лише за умови виявлення ними активності у процесі навчання.

Російський педагог К. Ушинський (1823—1881) в основу свого бачення завдань педагогіки поклав ідею природодоцільності, народності початкового навчання. Він наполягав, щоб навчання будувалося з урахуванням психологічних особливостей учнів, від учителів вимагав глибоких знань, які виходили б за межі окремого предмета, дотримання таких дидактичних принципів як систематичність, послідовність, наочність, міцність засвоєння знань. Його прогресивні дидактичні принципи і методи викладання сповідували В. Водовозов, М. Корф, О. Остроградський та ін.

В Україні у XIX ст. помітною була постать Олександра Духновича (1803—1865), який у Закарпатті, що тоді було у складі Австро-Угорської імперії, створював підручники для народних шкіл, брав активну участь у культурно-освітній діяльності. Його твори «Книжица читальная для начинающих», «Краткий землепис для молодых русинов», «Сокращенная грамматика письменного русского языка», «Народная педагогия» певним чином допомогли у відкритті на Закарпатті понад 70 початкових шкіл.

Автором кількох підручників був Борис Грінченко (1863—1910). Незважаючи на заборону царського уряду, він викладав у школах українською мовою, видав «Словарь украинского языка» в 4-х томах, а також «Українську граматику до науки читання й писання».

До теорії навчання значний внесок зробили російські психологи Павло Блонський (1884—1941), Лев Виготський (1896—1934). Завдяки їх працям дидактика як система виховання в школах у 30-ті роки XX ст. стала більш обґрунтованою, завершеною.

Видатним дидактиком-практиком XX ст. був вітчизняний педагог Василь Сухомлинський (1918—1970), який розвинув ідею розумового виховання дитини під час навчання та практичної діяльності у педагогічній справі. У 50—80-х роках XX ст. розробці теоретичних питань дидактики приділяли увагу багато вітчизняних та зарубіжних учених-педагогів, а також психологів.

Дидактика як складова педагогічної науки постійно поповнюється оригінальними ідеями завдяки знахідкам творчо працюючих учителів, педагогів-новаторів. Нині педагогічній громадськості широко відомі імена таких майстрів педагогічної праці, як В. Шаталов, С. Лисенкова, Ш. Амонашвілі, М. Щетинін, Є. Ільїн та інші. Сучасна дидактика запроваджує нові підходи до навчального процесу — його кібернетизацію, «гнучкі технології», модернізовані методи і форми навчання. Зберігаючи цінні ідеї традиційного навчання, вона сприяє вдосконаленню освіти і навчання відповідно до вимог суспільства.

Проблеми, які вирішує дидактика. За визначенням основоположника наукової педагогіки Я. Коменського, дидактика — теорія навчання. Ця назва походить від давньогрецького "сіісіакіісоз", що в перекладі означає "той, що навчає". Як наука, вона бере початок з "Великої дидактики", фундаментальної праці Я. Коменського. Уточнюючи її назву, він пише, що це універсальна теорія вчити всіх усьому, і при тому вчи ти з надійним успіхом, так, щоб не могло бути невдач, щоб ні в учнів, ні в тих, хто вчить, не було нудьги, щоб навчання проходило з радістю, вчити Грунтовно, не поверхнево, не для форми, а наближаючи учнів до істинної науки, вчити добрим правилам поведінки і глибокому благочестю ".

Своїм корінням дидактика виходить із народної педагогіки, цього багатовікового узагальненого народного досвіду навчання і виховання молодого покоління, який ґрунтується на народній мудрості і виражається у прислів´ях, приказках, традиціях, обрядах тощо. "Чого Івась не навчиться, того Іван не знатиме", - у цих простих словах, образній і лаконічній формі народ висловив думку, що освіта людини з найбільшою користю відбувається у ранньому віці. За словами того ж Я. Ко-менського "вона тільки у цьому віці і може відбуватися". Чітка і зрозуміла думка: "Краще один раз побачити, ніж сто разів почути" - не вимагає жодних додаткових пояснень та аргументацій.

Необхідною умовою розвитку суспільства є передача з покоління в покоління узагальненого в різних видах людської діяльності досвіду. Молодше покоління людей не лише засвоює цей досвід, а й з часом розвиває, розширює і збагачує його. Це у свою чергу забезпечує прогрес усіх боків суспільного життя, розвиток суспільства в цілому.

Однак, суспільство складають людські індивіди, а тому засвоєння і розвиток узагальненого людського досвіду кожним конкретним інди­відом — це індивідуальне акумулювання ним цього досвіду і на цій основі розвиток його сутнісних (творчих) людських сил. Передача, засвоєння і розвиток суспільного узагальненого досвіду - це вічна ділема людства, до того ж вона залишається актуальною стільки, скільки живе саме людство.

На будь-якому етапі історичного розвитку суспільства завжди виступають два процеси: з одного боку — пізнання навколишнього світу, а з другого - навчання підростаючого покоління. Завдання пізнання -відкриття нових фактів та законів розвитку об´єктивного світу, завдання навчання — озброїти людей тими знаннями і досвідом, яких досягло пізнання. Тому важливо не тільки розкрити закономірності процесу навчання, тобто встановити, як вчити, а й не менш важливо що вчити, які знання, який досвід, що з накопиченого наукою потрібно передати наступному поколінню. Виникає, таким чином, низка проблем, які необхідно вирішити, а саме:

· як визначити зміст досвіду, який потрібно передати молодшому поколінню;

· як забезпечити засвоєння цього досвіду;

· як забезпечити розвиток людських творчих сил кожного індивіда.

Ці проблеми й вирішує педагогічна наука і практика, зокрема така її частина як дидактика. Тому нині дидактика — це не тільки теорія навчання, сучасна дидактика — це теорія освіти і навчання.

Головні поняття і категорії дидактики. Лише невелика частина того, що пізнає людина, може бути охоплена чуттєвим спогляданням. В основному пізнання здійснюється мисленням за допомогою понять, суджень, умовиводів. Кожна наука володіє своїм специфічним арсеналом логічних засобів мислення, за допомогою яких вона осмислює властивості і суть своїх об´єктів вивчення, і тому кожна з них оперує своїми поняттями. Поняття — це форма думки, яка відображає певний об´єкт або клас об´єктів у їх істотних властивостях. Вони виникають на основі чуттєвого пізнання явищ і предметів об´єктивного світу.

Кожна наука оперує поняттями різного ступеня узагальнення і значущості, але фундамент кожної з наук складають головні поняття — категорії. Категорія - це гранично загальне поняття у рамках даної предметної галузі. Категорії — це результат абстрагуючої діяльності мислення. Навколо категорій, а точніше, навколо системи категорій даної науки будується вся її понятійна система. Категорії пов´язані між собою так, що кожна з них може бути осмислена лише як елемент усієї системи категорій.

Дидактика — частина педагогіки, тому вона використовує деякі загальнопедагогічні і психологічні категорії.

До них потрібно віднести такі, як "освіта", "розумовий розвиток", "знання". Корінні дидактичні категорії — "навчання", "зміст навчання", "методи навчання", "принципи навчання", "цілі навчання", "організаційні форми навчання", "урок", "дидактична система" тощо. Навколо цих категорій, як навколо ядра в атомі, будується вся система понять дидактики. До них необхідно віднести учіння, викладання, види навчання, оцінювання тощо. Намагаючись знайти вирішення зазначених вище проблем, дидактика надала їм свого специфічного смислу і значення. Цими поняттями вона користується як базовими, головними, тому розглянемо деякі з них.

Освіта — це єдність процесу і результату передачі молодшому поколінню узагальненого досвіду, накопиченого людством. Освіта — це процес акумуляції суспільного досвіду кожним конкретним індивідуумом, а відтак — процес його розвитку, тобто процес і результат розвитку суб´єктивних сутнісних людських сил і можливостей. Сучасна педагогічна наука розглядає освіту як процес, що має за мету виявити і максимально розвинути у школярів індивідуально найбільш значущі, домінантні задатки. Вона здійснюється через навчання і виховання, які функціонують як рівноправні чинники, але мають виражену специфіку і тим доповнюють одне одного.

Як бачимо, поняття освіти об´ємне й охоплює багато аспектів змісту та процесу передачі узагальненого людського досвіду.

Що таке розвиток? Це філософська категорія. Розвиток — це незворотна, певним чином спрямована і закономірна зміна матеріальних та ідеальних об´єктів, що приводить до виникнення нової якості. Педа­гогічне розуміння розвитку охоплює розвиток фізичних, розумових, емоційних, духовних та інших сутнісних людських сил. У дидактиці під поняттям розвитку розуміють передусім розумовий розвиток, тобто розвиток мислення, пам´яті, уяви, становлення культури розумової праці тощо.

Зміст категорії "навчання" розкривається твердженням, що навчання — це головний шлях освіти, особливий вид такої діяльності, в ході якої школярі оволодівають знаннями, уміннями і навичками, в них формується науковий світогляд, забезпечується розумовий, психічний і фізичний розвиток, формуються моральні риси, естетичні смаки, професійні інтереси. До дидактичних категорій відносимо і дидактичну систему, суть та зміст якої розкриємо нижче.

Поняття "учіння" в трактуванні різних педагогів має дещо неодна­ковий зміст. Я. Коменський під учінням розумів придбання знань із різних наук та уміння розв´язувати різноманітні задачі та виконувати дії з використанням знань. Видатний німецький педагог А.Дістервег трактував учіння як здобуття знань, умінь, навичок із певних наукових дисциплін, а відомий німецький філософ і педагог Й. Гербарт (1776— 1841 ) під учінням розумів засвоєння знань, умінь, навичок. Визнач­ний російський педагог П. Каптєрев розумів учіння внутрішнім боком педагогічного процесу, а відомий психолог радянських часів Л. Рубін-штейн (1889-1960) під учінням розумів здобуття учнем пізнавального досвіду, знань, умінь, навичок. Наведені вище визначення учіння допомагають зрозуміти суть цього поняття.

Викладання — діяльність учителя в процесі навчання. Під цим поняттям розуміють не просто розповідь, пояснення, демонстрування зразка виконання певного завдання, як то здається на перший погляд, на що орієнтує й етимологія самого терміну "викладання". У ході цієї діяльності вчитель виконує велике коло функцій, одночасно навчає учнів, забезпечує їх розумовий розвиток, виховує, організовує до роботи, контролює і т. д. Тому цю діяльність правильніше було б назвати іншим терміном, наприклад, "научуванням".

Принципи навчання — категорія дидактики. Це положення, які покладені в основу формування змісту навчання, вибору методів навчання, в основу розроблення і конструювання форм організації навчання. Це своєрідні вимоги, виконання яких дає змогу не тільки теоретично, а й практично створити і реалізувати систему навчання. У перекладі з латинської мови термін "принцип" означає першооснова, начало, правило. У контексті цього визначення принципи - це основа, система вимог для створення і реалізації системи навчання.