Діяльність чернечої інквізиції в 30-60 рр. ХІІІ ст
Наслідки Альбігойської війни і особливо IV Латеранського Собору були позитивними для дієвості у боротьбі Церкви проти свого ідеологічного ворога. Майбутні події які установили можливість самої інквізиції брали свої витоки в існуванні двох новостворених орденів – домініканців та францисканців(див Додаток № 6)[117]. Вдалі спроби боротьби з єрессю на благо церкви здійснив св. Домінік де Гусман. Сам того не відаючи, він утілив принцип від переконання до покарання. Займаючись своїми прямими обов’язками в якості помічника єпископа Осми Дієго де Асаведо, він відіграв визначальну для свого часу роль. В 1209 – 1215 рр. бачачи розправи над єретиками, він вирішив посвятити себе місії навернення. Накладаючи покути як це було, наприклад, в Монпельє, Домініку вдавалось навертати віровідступників[118]. Користуючись підтримкою Інокентія ІІІ у 1216 р. вдалося створити орден братів-проповідників, це і стало головною місією у протистоянні з єресями, не виключаючи і вальденства.
В той самий час було створено інший Францисканський орден, ініціатором і натхненником якого став Джованні Бернардоне (Франциск з Ассізи, названий Франциском через перебування у Парижі)[119]. Ідеалом цього ордену стала бідність, за яку частина ордену віддана суворому статуту в майбутньому потрапить під інквізиційне слідство – із середовища спірітуалів та пізніших фратічеллі[120]. Тісно пов’язані з папством, вони своєю місією визнали поширення правдивої духовності у світі шляхом проповіді та безперечного способу життя.
Це повинно було давати стійкий опір єресі. Поклавши інквізиційні обов’язки саме на домініканців їх одразу ж відіслали в якості інквізиторів до зарейнських областей та Лангедока, де прояви катаризму були найсильнішими[121]. Ці місії стали важливим підґрунтям цілої системи. Користуючись свідченням хроніста Гійома Пеліссо ми можемо уявити собі ситуацію яка розгорталася у володіннях графа Раймона VII, що після смерті батька у 1222 р. став правителем Тулузи. Оскільки хроніст був домініканцем, а з 1234 р. сам отримав інквізиційні обов’язки, хоч можливо упереджено, проте окремі епізоди його ”Хроніки” особливо цікаві. Відомо, що до своїх обов’язків взялися клірики та брати ордену при церкві св. Романа в Тулузі Іоан, Роман, Петро Еліа та магістр Ролан, який був юристом із Парижа. Поведінка людей красномовно свідчила що вони не бажають слухати проповідей чужинців. Це обурювало дві сторони. Свою серйозність магістр Ролан засвідчив тим, що пішов на цвинтар і викопав останки єретика Гальвануса і викинув геть із посвяченої землі[122]. Як зауважує історик церкви Граф фон Гонсбрух “труп протягнули у великій процесії через все місто і спалили за його межами. На славу Господа та святого Домініка, це відбулося у 1231 р.”[123].
Наступного року вдалося спалити 19 альбігойців стараннями світської влади і брата Раймона де Фумаріа. (Ви писали, що тут потрібна зноска, але це відомості з Осокіна і посилання після наступного речення. Як правильно зробити?) )У 1233 р. до замку Рокфор прибуло безліч єретиків зі всього регіону щоб послухати катарського єресіарха Гійома Відаля. Фанжо, а саме там був цей замок, завжди було центром єресі, тому туди вирішили відрядити інквізиторів[124]. Було призначено одного домініканця із Тулузи Петра Селіа та юриста з Монпельє брата Гійома Арно. Їх назначили також в область Керсі. Шенон Едмонд Альбе в своїй розвідці про єресь та інквізицію в Керсі зазначає про інших уповноважених П’єра Челані і П’єра Берше які діяли за сприяння сенешаля Керсі Понса Грімоара[125].
Спеціальним папським дорученням для Альбі був назначений Арнольд Каталанський. Взагалі в головному центрі єресі інквізитори не зуміли виконати серйозної роботи. Гійом Пеліссо вказує на насилля яке чекало на переслідувачів катаризму. І хоч обов’язки все ж покладалися на єпископів, домініканці мали хоч і короткий, проте дієвий досвід у цьому протистоянні. Місцеві кюре і єпископи також не могли почувати себе у безпеці. У 1234 р. папа Григорій ІХ звернувся до кагорського єпископа щодо переходу в іншу єпархію священика Брігантінської церкви. Виявилося, що той знаходить під постійним страхом помсти від родичів трьох жінок яких він видав інквізиції[126].
В день пам’яті святого Домініка у 1235 р. якого канонізували у 1234 р. (засновник ордену помер у 1223 р.) для братів було знамення. Під час святкової меси монахам повідомили про одну єретичку яка перебувала на смертному одрі. Зібравшись єпископ Раймон дю Фуа разом з домініканцями прийшли до її оселі. Пізнавши цих благочестивих людей за катарських кліриків, жінка в розмові видала своє вірування. Зрозумівши, що перед нею католицький єпископ вона не розгубилася, а тому не налякалася. Після короткої судової процедури даму прямо з ліжком віднесли на приготоване вогнище. Повернувшись до монастиря вони воздали хвалу св. Домініку за таке чудесне викриття єресі[127].
Все таки не можемо не підкреслити, що єретики йшли на співпрацю з інквізицією. Вони не тільки приймали належні покарання, але й рятувалися від вогнища. Відомо, що в 1236 р. досконалий Раймон Грос навернувся до ортодоксії, ставши при цьому ченцем Домініканського ордену. Заслуживши собі інквізиційні обов’язки, знайомий з цією вірою він був назначений до Тулузи. Зважаючи на альбігойську ієрархію посвячення в молодших і старших синів, Раймон був спершу молодшим і допомагав катарському єпископу в Альбі[128]. Справа в тому, що єретики мали свої дієцези паралельні з католицькими. Тому їхні credentes не мали перешкод у лояльності до себе. Сам Раймон Грос потрапив в руки інквізитора Гарріка який і вирішив тим самим його подальшу долю[129].
Подібні приклади навернення були відомі в історії інквізиції власне в доменах королівства на півночі. Будучи менш дієвою попри все, через суворі заходи інквізитора Робера ле Бурга – наверненого катара богомільського напряму (30-ті роки). Для прикладу можна сказати що в Мон-Вімері він наказав спалити 183 катарів[130]. Поки тривали локальні слідства можна було створювати паралельно нові трибунали. Формально в ці роки інквізицією керували єпископи, однак брати домініканці теж з таким статусом мали змогу переміщуватися по Окситанії[131]. П’єр Челані та Гійом Арно здійснили об’їзди по Керсі. Як зазначає церковний історик Жан-Марі Відаль – видавець папських булл XIV ст. до історії інквізиції, у своїй передмові, - інквізитори зосередили увагу в Кагорі де без спротиву народу вирили декілька трупів і проволочивши на знак ганьби, спалили[132]. Тим більше ця міра була кодифікована Арльським Собором 1234 р.[133]. З певним успіхом проповідники діяли в Муасаці, де їм вдавалося спалювати єретиків десятками. Папська політика намагалася припинити розвиток єресі ударами по її покровителях. Всупереч різним обставинам трибунали бажали установити в Авіньйоні. Туди із місією відправились Гійом Арно та його колеги. По дорозі вони зупинилися в Авіньйонеті – активному центрі катаризму. Намісник міста від П’єра-Роже де Мірпуа арагонець Раймон де Альфар організував змову проти інквізиторів. Разом у будинку пріора місцевого домініканського монастиря перебувало 15 осіб. Заручившись підтримкою лицарів із Монсегюра за кілька днів до Вознесіння 1242 р. цей план вдалося організувати. В останній момент, можливо не усвідомлюючи, що насправді відбувається приречені заспівали “Te Deum” падаючи під сокирами чи ножами один за іншим[134]. Історик Жак Мадоль стверджує, що різня повинна була стати сигналом до повстання у всіх землях графства Тулузького[135]. Тим більше виступ Раймона Транкавеля придушили і край надалі залишався в руках інквізиторів[136]. А злочинців не впіймали, оскільки вони сховалися на вершині Монсегюра (1 тис. 208 метрів). Ця твердиня була реконструйована у 1204 р. і пізніше перебувала у віданні Екслармонди дю Фуа. Катари вірили “що поки тримається Монсегюр, діло їх було не до кінця програне, це було їх духовне царство, коли в хвилини невиразної туги і відчаю зверталися погляди південних обивателів”[137].
В травні 1243 р. сенешалем Каркассона Гугом де Арсі була очолена армія (бл. 10 тис. солдатів), щоб врешті покінчити з “головою дракона”, як називали цей замок. Морально армію підтримував нарбоннський єпископ П’єр Амєль (який з 1234 р. став на службу розшуку єретиків) та єпископ Альбі Дюран. Останній виявився хорошим інженером і спроектував кілька катапульт які врешті зробили свою справу[138]. Розташований замок у важкодоступному місці, він не міг бути взятий штурмом. Підібратися можна було лише по східному схилі, до якого вели стежки відомі лише місцевим жителям. Такі з впевненістю вболівали за долю єретиків і не бажали йти на співпрацю з хрестоносцями[139]. Гору не вдалося взяти в кільце хоч і чисельною була армія, а система печер під замком дозволяла доставляти в міру можливого провіант та зброю. До речі каталонських найманців спеціально запросили для оборони замку на прохання Бернара де Аліана, чоловіка Екслармонди[140].
З іншої сторони за допомогою місцевих басків вдалося захопити барбакан – вежу на воротами. Розташовані катапульти на сусідньому схилі довершили справу взяття, при гідному спротиві. Відомо, що там переховувалися досконалі Гільяберт де Кастр, Бертран Марті та багато віруючих. В сумі до 215 єретиків (дехто вказує на число до 400), що в період двотижневого перемир’я і часу для покаяння прийняли consolamentum – тому їх чекала єдина дорога на багаття[141]. Починаючи з 1 квітня 1244 р. більше не велися військові дії – змісту не було, оскільки катари розуміли, що їхній спротив принаймні в конкретному місці і часі вдалося як-не-як зламати. В облозі єретики розділили останні хвилини радості, будучи символом своєї церкви. Саме 16 квітня, коли рівнина трохи нижче від замку була вже наповнена їхнім димом від спільного багаття, дехто все ж уник смерті. Троє добрих людей із Монсегюра за доручення П’єра-Роже де Мірпуа здійснили важливу місію, щоб їхня церква не втратила своїх скарбів[142]. Що врятували насправді ці адепти невідомо. Як вказує до цього всього З. Ольденбург цей замок “не став останнім оплотом, а лише живим символом для маси віруючих”[143].
До прикладу розслідувань вже відомого Аламана Роекса який був засуджений заочно, оскільки переховувався. У 1245 – 1246 рр. були спіймані його брат і дружина Іоанна. Поставши перед Тулузьким трибуналом, остання визнала, що сама спілкувалася з досконалими. Іоанна також вказала про Аламана Роекса, що той в альбігойській ієрархії був і вождем і архієпископом і пророком… Врешті через власні муки совісті він здався 14 лютого 1247 р. і був ув’язнений[144]. І очевидно майно барона конфіскували.
У 1246 р. тривали слідства у Фанжо, де досить відкритим і сильним був спротив населення проти інквізиції. Хоча захищаючи “добрих людей”, мешканці не уникнули процесів “над живими і мертвими”. Цілком заслуженою є теза, що “єретик ніби жив на вулкані який у будь-який момент міг почати виверження і поглинути його”[145]. Інший епізод показує, що 6 травня 1246 році Бернар де Ко покарав Раймона Сабатьє звичайним ув’язнення, але знаючи про його хворого батька, зразкового католика замінив покарання до носіння нашивок – у формі жовтих хрестів чи язиків полум’я[146]. Постанови Собору в Безьє того ж року вказують на таке покарання в разі приховування чи заперечення правди від інквізитора.
Слідства проведені в дієцезах Лораге впродовж 1245 – 1246 рр. дали біля 5 тис. 471 зізнань, пов’язаних із єрессю[147]. Поміж інших справ у 1247 р. папа Інокентій IV уповноважив інквізиторів після подій в Авіньйоні викликати запідозрених, єретиків і свідків на місця постійного перебування інквізитора[148]. Хоча об’їзди по віддалених єпархіях тривали.
Продовжувалися курйозні випадки як у Канні, коли було вбито одного помічника інквізиції та його кур’єра, більше того єретики і їх покровителі спалили регістри, як це було у 1243 році[149]. Розпорядження за 12 листопада 1247 р. від Інокентія IV яким він звертався до жителів Бордо, Нарбонну, Кагора, Пюї, Альбі та Родеза про конфіскації майна у християн, коли виявиться, що вони були таємними єретиками. Це було ультимативним попередженням із жахливими наслідками тому люди боялися за свою участь. Інший вирок за 9 грудня того ж року в Оші, де за єресь відправляли у похід в Святу Землю чи за локальною потребою на допомогу світській владі. В Альбі на наступний рік, а саме 2 березня відбулося засудження єретика Філіпа Монфора який відправився до в’язниці за відмову носіння хрестів – таке засудження досить часто зустрічається в матеріалах.
На аутодафе де їх урочисто приводили до покарання – всі ці вироки були кращими в порівняні з долею рецидивіста якого чекало багаття. Таке sermo generalis в Тулузі 1247 року відбулося не на головній площі, а біля міських воріт, у 1248 році біля Отель де Віль, в Памьє такі процесії проводилися на цвинтарі. Ці показові заходи на яких було багато приречених не відвертали народної ворожості від себе. В Нарбонні у 1248 р. спалено архіви інквізиції – тим паче Собор в Альбі 1235 р. застерігав про безпеку приміщень, де зберігалося таке діловодство[150]. Заслуговує на увагу відчайдушний крок Раймона VII з метою догодити інквізиції та папству, здійснений в цей час. Спалення в Берлеже біля Ажена у 1249 р. 80 єретиків, навіть без відречення було справді радикальною дією[151]. Цей граф врешті пішов проти своїх підданих, але не через ненависть до прибічників катаризму, а через свою безвихідь. Цей показовий крок нічого не змінив та й врешті папство і французький король домоглися всього від тулузького графа і тепер він був вже непотрібним. Так і помер він прощений проте своїми. На 28 грудня припадає постанова, а такі були частими для папського духівника Альгазіуса, про звільнення без конфіскацій із в’язниці тих, які зробили щедрі пожертви на Святу Землю[152]. Власне питання про кошти і корупцію в інквізиції почали серйозно розглядатися в кінці 40-х – початку 50-х років. З позицій на шляху до повної автономії інквізиції від папства, свідчить такий випадок в Ліму 1249 р. Певні жителі засудженні на носіння хрестів, папською постановою – бо саме папа міг цілковито врятувати єретика – діставали помилування. Інквізитори натомість дали їм повне прощення, а папа через таку проявлену позицію щодо єретиків поновив повноту вироку[153].
У 1249 р. відбувся знаменитий розподіл повноважень між домініканцями та францисканцями. Останні активно починають отримувати інквізиційні обов’язки. Так південна частина Лангедока закріплена за проповідниками, а західна за міноритами (Венесен, Прованс, Форкальк’є, провінції Арля, Є, Ембрена). Проте розподіл не звільняв від непорозумінь із світською владою. У 1250 р. інквізитор Рено де Шартр скаржився на уповноважених Альфонса де Пуатьє в Тулузі, за спалення повторно впалих в єресь після відречення. Але саме вони інквізицією були засудженні до інших, більш легких покарань[154]. Натомість сенешаль міста Руерг Жан д’Арсі писав Альфонсу, що єпископ Родеза використовує свою владу з єдиною метою – протистояти конфіскації власності єретиків.[155]
В Монтобані, менш чисельному центрі єресі були вдало вироблені статути проти відступників, інквізиторами Гі Фулькуа та графом Альфонсом де Пуатьє. Він як і його брат Людовік ІХ був лояльним до подавлення єретичного спротиву, а відтак цілковитого утвердження Півдня під впливами корони. Це було врешті тактичною метою політики 60-70-х рр. із використання системи інквізиції, що була досконалим знаряддям у такій справі. У 1253 р. існувала певна комісія не без участі інквізиторів яка за ініціативою Альфонса конфісковувала майно тих, які носили на одязі подвійні хрести, можливо як знак ще більшої вини[156]. Очевидно вияв такої «милості» підтверджував підозри влади стосовно того, що така особа зможе далі продовжувати перебувати в єресі, показово при цьому поводячись. Тому ці дії були черговим нагадування про небезпеку відходу від ортодоксії і сигналом перед багаттям. Але чи насправді це був правильний стимул покаяння, - невідомо. Період 60-х рр. ХІІІ ст. приніс кризові тенденції в діяльності інквізиції. Папські постанови особливо повідомляють про францисканських інквізиторів. Більшість з яких займаються розслідуваннями в області св. Франциска (Умбрія із центром в Перуджі). У 1260 р. Александр IV повідомляв про дізнанні в королівстві Арагон який межував з Лангедоком і був сприятливим регіоном. Хибно вважати що там катарів не було. В цей же час в Тулузу аналогічно папа нагадав про відповідні обов’язки. У 1262 р. домініканцям наказувалося проводити застережні міри проти підозрюваних та єретиків[157].
З 1264 р. через Альфонса де Пуатьє до архієпископа Нарбонни, єпископа Магелону і пріора місцевого монастиря бенедиктинців з Ажена (Agennes) було надіслано послання. Суть його полягала в тому, що ці терени входили до юрисдикції тулузької інквізиції, і розслідувати випадки пов’язані з єрессю потрібно було керуючись санкцією локальних інквізиторів[158], якщо мова йшла про єпископа. І хоч інквізитори чернечих орденів і діяли незалежно, проте з 1255 р. Александр IV відмінив поширення єпископської юрисдикції на них. Натомість у 1262 р. папа Урбан IV підтвердив, це саме зробили Климент IV 1265 р. і Григорій Х у 1272 році[159]. Цікавий епізод на шляху ґенези та розвитку чернечої інквізиції відбувався у Провансі. За сприятливих умов домініканцям вдалося установити регулярні трибунали (1249 р.), вистеживши при цьому кілька єретиків. Натомість останні сховалися в єпископському палаці. Через захоплення цієї резиденції – переховування в церкві було єдиним недоторканим сховищем для злочинців – місцеве населення вигнало інквізиторів. Їхній напад на резиденцію спровокував відсторонення від своїх інквізиційних обов’язків по цілому Провансі[160].
Як і Альфонс де Пуатьє в Тулузі, тут утвердився ще один брат Людовіка ІХ, Карл Анжуйський. Внаслідок одруження у 1246 р. на спадкоємиці Беатрісі він отримав ці землі[161]. Центром цього домену із унікальною культурою були міста Арль, Авіньйон, Грасс, Тараскон, Марсель. Ці міста бажали зберігати незалежність і не підкорялися графу. Стихійний, полікультурний порт Марсель викликає особливу увагу. Саме тут відбулися найбільші виступи 1252, 1257, 1262 рр. У ці міста були назначені інквізиторами францисканці.
Францисканці в Провансі стійко відстоювали інквізиційні позиції. Урбан IV пізніше додавав, що рішення розглядаються незалежно єпископами на території їхньої юрисдикції де відбуваються розслідування та інквізиторами, які цим займаються. Це було підтверджено у 1265 і 1266 р. Григорій Х у 1273 р. затвердив, що розслідування можливі одночасно і паралельно сповіщаючи про результати та вироки обом сторонам. За 1268 р. відомо відречення від єресі 1тис. 316 осіб які були піддані слідству[162].
Всі ці процеси показують цілковите протистояння за утриманням домінантних позицій серед інквізиторів обох орденів, залишаючи в стороні єпископів, незважаючи подекуди і на світську владу. Лише діючи так безпардонно можна було отримати непогані конфіскації і виграти при цьому. Мотивуючись власною політикою інквізиція не зупинялася в проведенні саме в цей час ідеологічних чисток, що не розходились із власними інтересами.