Придушення опору останніх альбігойців
В кінцевому рахунку хрестовому походу не вдалося знищити єресь в Оксистанії. Протягом другої половини ХІІІ ст. представники католицької та катарської Церкви , чоловіки та жінки, були втягнуті в тривалу боротьбу, яку в кінцевому результаті останні програють. Вони зникають в XIV ст. після фінального успіху під керівництвом останнього досконалого П’єра Отьє.
Можливо основною помилкою катарів був поділ на абсолютних та помірних дуалістів, який був очевидним навіть ще до ради у Сакт-Фелікс-де-Караман. Розкол з приводу доктрини обмежив можливості для єдності та призвів до конкуренції між різними церквами катарів[163].
Після смерті Людовіка ІХ до влади прийшов його наступнк Філіпп ІІІ Сміливий, котрий являвся прихильником нової системи і не був поблажливим навіть до підкорених. По смерті графа Альфонса новий король прийняв тулузькі володіння у вічне підданство. П’ять днів у січні 1272 р. тягнулась присяга, всі по черзі клялись у вірності, а міські і замкові нотаріуси помимо цього ще й зобов’язувались сприяти знищенню єресі
Король залишався ревним прихильником інквізиції, так як вбачав у ній хороший засіб, після власної зброї, для закріплення за собою Ландегоку. Спроба до повстання, здійснена графом де Фуа, та конфіскація його майна потягнуло за собою посилення діяльності трибуналу на новоприєднаній землі.
Із документів видно, що в Ландегоці, особливо в графстві Фуа, проживали таємні єретики, які допомагали своїм побратимам. Вважаючись католиками, вони іноді ходили до свого духовенства в Александрію, Павію чи Мілан щоб прийняти від них благословення чи бути присутнім на службах. Так робили Мореллі із Авріаку, Гальярді, Саікі з Караману. В цьому ж звинувачували монаха Жерара Бон Піана з тулузького братства Святого Хреста.
Трибунал бачив єретиків повсюди: у тих, хто боязливо оглядався на вулиці, одягався в чорне чи при родах закликав до Святого Духа, а не Діви Марії чи Христа – всього цього було достатньо, щоб запідозрити в альбігойстві[164]. Під впливом гонінь та суворого інквізиційного нагляду, відсутності постійних керівників та вчителів релігійні думки альбігойців починають приймати фантастичні образи. З двох богів стало три, декотрі не обмежувались і цим та признавали шість богів, які привели на світ сьомого, додавали, що всі боги виникли з пшеничного зерна, а не самі по собі.
Коли думка, розвиваючи історичні традиції, доходить до таких дитячих вигадок, то це показує, що вона втратила всяке значення та здатність розвиватись. Останні альбігойці слухали лише відголоски попередніх промов, втратили цілісність і, на власний розсуд, комбінували бачення катаризму[165].
Після того, як близько 200 досконалих, з яких було чимало важливих єпископів, були спалені у Монсегюрі, стало зрозуміло, що це був початок кінця єресі. Катари не змогли оправитись від втрати такої кількості лідерів. Проте катари зібрали останні сили, щоб зробити спробу відродження на чолі з П’єром Отьє. Відродження тривало приблизно з 1299 по 1310 р. і катари існували аж до останнього суду над його послідовником у 1329 р. Це відродження поширилось по всьому Ландегоку і аж до Тулузи та Нижнього Керсі. Це явище стало настільки серйозним, що аж привернуло увагу трьох з найвідоміших інквізиторів: Жофрей д’Аблі, Бернард Гі та Жак Фурньє, майбутній папа Бенедикт XII[166].
П'єр разом зі своїм братом Гійомом відправилися в Кунео та інші міста Ломбардії, щоб отримати Consolamentum та подальшу посвяту у вчення катарів. На півдні Франції досконалі та віруючі дотримувались способу життя, який зберіг традиційні вірування і практику, незважаючи на тиск католицьких переслідувань. Досконалі та їх послідовники організували “безпечні будинки” в сільській місцевості та розробили секретні підземні мережі, через які переправляли повідомлення і їжу. Саме в цих будинках, а не на площах, як колись, тепер проводили служби. Також подорожували з однієї місцевості в іншу в пошуках прихильників. Віруючі та прихильники єресі не лише надавали прихисток досконалим, але й постачали їм гроші, одяг і широкий спектр харчових продуктів[167]. Для захисту досконалих та їх прихильників дозволялось застосовувати фізичне насильство до ворогів та навіть їх убивство.
У 1296 р. П’єр, його брат Гійом та син Бон Гійом поїхали до Італії, щоб вчились у досконалих Ломбардії. Під виглядом купців троє Отьє гармоніювали з іншими та не викликали підозр. Влітку 1297 р. Бон Гійом повернувся додому, щоб переконались, що там безпечно для повернення батька. В той же ж час два брати в Італії отримували подальші інструкції та вивчали катарське вірування. Вони також отримали consolamentum та стали досконалими і, таким чином, вже були готові проповідувати віру. Крім того, вони пройшли навчання про правильний раціон харчування для віруючих та розпочали цикл посту, яких необхідно дотримуватись катарам[168].
Наприкінці 1298 – початку 1299 р. брати повернулись на батьківщину в супроводі невеликої групи досконалих з якими вони познайомились в Ломбардії: П’єр Раймонд з Сент – Папуль, Праде Таверне і Ам’є Перлє, раніше відомий як Ам’є д’Отерве. Залишаючись у відносній безпеці вони почали проповідували у колі родичів та близьких. Невдовзі, у 1301 р., син П’єр Жак пішов слідами батька та, прийнявши consolamentum, почав проповідувати. Зв’язки з дрібним дворянством також виявились плідними, оскільки останні надавали місіонерам прихисток та захист[169].
Навіть при тому, що місія залишалась під землею і проповідь відбувалась таємно в безпечних будинках під пильним оком католицької церкви та інквізиції, П’єр Отьє та його товариші були доволі активними та постійно закликав людей на служби та пропонував прийняти consolamentum. У 1300 р. він висвятив одразу декількох «досконалих».
Подорожуючи під покровом ночі по польових дорогах та вживаючи інші запобіжні заходи Отьє радикальний дуалізм катаризму та його товариші-місіонери представляли публіці свої варіації його вчення. Вважається, що П’єр проповідував чисту і традиційну форму єресі, сформовану його особистим баченням. Його радикальний дуалізм базувався на двох вічних принципах: добрі та злі. Він стверджував, що Бог створив усі духи і душі на небесах, а діяння сатани призвело до падіння людства. Сатана спокусив ангелів обіцяючи багатство, втіхи і ангели впали на землю, де були укладені в людські тіла. Бог закрив отвір через який падали ангели і сказав, що колись вони зможуть повернутися[170].
В розумінні Отьє ангели в кінцевому результаті отримають спасіння після кількох переселень, від семи до дев’яти. За давньою вірою катар на яку спирається його вчення, душі перебуватимуть в полоні сатани в людському тілі та переселятимуся з одного в інше аж поки не досягнуть тіла досконалого катара[171].
Хоча П’єр Отьє та інші досконалі діяли з великою обережністю, катарське відродження перебувало під постійною загрозою, яка поєднувала в собі загрозу внутрішньої зради і прибуття на посаду кваліфікованих та рішучих інквізиторів, таких як Жофрей д’Альбі, який був призначений інквізитором Каркассон у 1301 р. та Бернар Гі, який став інквізитором Тулузи в 1307 р.
Перший смертельний удар був нанесений в 1305 р. коли інквізитори заарештували Гійом П’єр, тісно пов’язаного з Отьєрами. П’єру потрібні були гроші, щоб розплатитися з тюремниками за його утримання, але Отьє відмовився їх позичити, в результаті чого Гійом П’єр видав їх інквізиції та допоміг влаштувати пастку для Жак Отьє. Гійом П’єр не лише зрадив Отьє, але й надав інквізиторам суттєву інформацію про ступінь катаризму в регіоні.
Уже на початку 1309 р. Жак Отьє та двоє інших досконалих, Гійом Белібаст та Філіп де Алерак, були взяті в полон, але два останні втекли. В серпні того ж року Бернар Гі виступив із закликом арештувати П’єр Отьє та інших лідерів відродження. Протягом наступних кількох місяць майже всіх досконалих схопили та представили інквізиції у місті Монтальє. До кінця року практично всіх спалили, а П’єра тримали під вартою ще кілька місяців після того. Нарешті, 9 квітня 1310 р., Бернар Гі і Жофрей д’Альбі засудили його як єретика і передали о рук світської влади для виконання вироку. У присутності великого натовпу його спалили живцем. Відродження по суті дійшло кінця зі спаленням його останнього великого місіонера[172].
Катаризм поступово зникає з лиця землі, поки він остаточно не зникне в XIV ст. Останнього катара спалили в 1321 р. [173].
Починаючи з другої чверті XIV ст. бегіни та вальденси повністю заміняють альбігойців[174].
Як бачимо мирні спроби пропагували католицизм зазнали поразки і Римська церква радикалізувала свою політику в хрестовий похід. Жорстоке збройне винищення єретиків вилилось у численні людські жертви. Крім того, наслідком альбігойських воєн стало виникнення інквізиції, яка вже у пізніший час набула поширення у всій Європі.
Катаризм був Церквою, а не таємною сектою, мабуть, саме тому він мав такий великий вплив на середньовічне суспільство. Вони не були войовничими, проте їхня релігія несла велику небезпеку в ідеологічному аспекті, тому церква вирішила розправитись з ними раз і назавжди, знищивши їх фізично.
Варто також наголосити на системі інквізиції, яка послідовно оформлюється і розвивається вже після 1233 р. Також інквізиційні обов’язки, які отримали домініканці, дозволи цьому ордену по-справжньому підійти до розслідування у справах віри. Численні інквізиційні процеси та процедура трибуналу показують ефективність цих дій. А підтримка світської влади та папства цілком закономірно призвела до поступового падіння катаризму в Лангедоці та Провансі. Як ми також зауважили останні катари, втративши первинні ідейні корені самі продовжували “реанімовувати” доктрину спасіння, шукаючи посвячення і нових знань за межами Лангедока в Північної Італії. Особисте оточення, жорстокість по відношенню до єретиків та внутрішнє середовище серед вірних, призводять до викриття і суворого покарання останніх досконалих.
Висновки
Єресь, як невід’ємна складова інтелектуального світогляду людини Середньовіччя мала багато форм і виявів в тогочасному суспільстві, а тому була різноманітною. Серед єретичних рухів ХІІ – поч. ХIV ст. особливе місце зайняла альбігойська єресь або катаризм.
Будучи за своєю природою неортодоксальним вченням катаризм швидко розвивався через свої ідейні та ідеологічні основи. Особливо це стосувалося поглядів на божественне, яке часто проста, невчена людина того часу не розуміла, шукаючи відповідей і пояснень, там де вони були найдоступнішими. І це також факт, який визначав духовність тогочасної людини в умовах її пошуків і сподівань. Бажання спасіння власної душі, усталені норми моралі, суспільна несправедливість і часто важкі умови феодального життя змушували людей шукати цього спасіння, як не дивно, за межами ортодоксальної Католицької церкви, яка в їхньому уявленні дуже швидко стала виступати мірилом несправедливості і всевладдя.
Десятини і побори, недбале духовенство, яке не стежило за духовними потребами своєї пастви дуже швидко втратило контроль над ситуацією, бажаючи розміреного, заможного життя. Саме на півдні Франції цей процес досяг найбільшої кризи. Відповідно і єресь катарів розвинулася там найбільше. З другої половини ХІІ ст. і до поч. ХІІІ ст. міграції носіїв єресі серед купців та міщан призвели до поширення цього вчення з Балкан до Італії, а згодом до Південної Франції, де єресь розійшлася по решті країни, проникнувши в найвіддаленіші сільські округи (район Піренеїв, графство Фуа та Арьєжу). Підтримка широких верст суспільства, від незаможних до найвпливовіших, зробили з альбігойської віри непереможну силу.
Посилення і піднесення папства за часів Інокентія ІІІ і його наступників, активна співпраця з світською владою, і вироблення необхідних мір для протистояння єресі дали змогу перейти до більш радикальних дій. Військовий похід, який відбувся 1209 – 1229 рр., мав не тільки очистити регіон від покровителів катарів, але і приєднати нові землі до Французького королівства, на що також ми звернули особливу увагу.
Встановлення чернечої інквізиції врешті мало на меті також подолати внутрішню опозицію окситанців всередині цього полікультурного середовища. Віра єретиків, “добрих людей” була ближчою для простого населення від вчення Католицької церкви, провіді катарів були добре організовані та підтримувалися впливовими покровителями, серед яких були тулузькі графи. Однак з 1230-х рр. все змінюється і єресь змушена поступово іди у підпілля. Інквізиційні розслідування середини та другої половини ХІІІ ст. показали також і глибоку систему інквізиції, відданих їй людей та методи, які використовував трибунал для досягнення своїх цілей. Також слід підкреслити, що протистояння катарів із інквізиторами, місцевим населення, яке підтримували і тих і інших внесло кризу всередині цього самого суспільства.
Репресивні міри, постанови Соборів, світське законодавство призвело до широкого переслідування та фізичного покарання носіїв єресі та самих єретиків, що також було показано в роботі.
Інквізитори перемагали своїх “жертв” за рахунок методів тиску, підтримки французької адміністрації, гнучкого канонічного законодавства та довільних засобів до їх втілення. Спроби зберегти свою Церкву призводили до вбивств інквізиторів та руйнування їхніх осередків, але ці акції були неефективними, оскільки трибунали були чисельними та добре організованими. Тому остаточні спроби перемогти катаризм у підпіллі в кінці ХІІІ – на початку ХIV ст., вдаючись навіть до розміщення в общинах своїх “агентів”, шляхом обману та підступу призвели врешті до падіння Церкви “добрих людей” та фізичної ліквідації останніх досконалих, серед яких був згаданий нами П’єр Отьє та його рідні. Завдяки доступним нам джерелам ми показали головні риси, як ідеологічні так і суспільно значущі, єресі катарів, та їх вплив на тогочасне їм суспільство зі всіма наслідками.
Можливо навіть саме єресь з іншої сторони стала головною причиною падіння окситанської культури, самобутньої політичної системи яка існувала до 1209 р. Хрестовий похід підірвав цю культуру, французька система влади послабила опір населення, а інквізиція провели масштабні переслідування та моральні «чистки» намагаючись викорінити єресь із людської свідомості.
Та попри все люди, які симпатизували і співчували катарам вижили та продовжували їхню справу у вимушеній еміграції та глибокому підпіллі, особливо в Ломбардії. Наслідки цих давноминулих подій збереглися у пам’яті сучасників, які і досі не здатні себе ідентифікувати із Францією, зберігаючи самобутню ідентичність. Події того часу стали трагічними сторінками провансальського суспільства, яке ідучи на страждання зберігало віру альбігойців, незважаючи на репресії і переслідування. Вважаючи, що саме так “правдива віра” їхніх предків колись восторжествує.