Письменник Андрій Кокотюха розповідає про свій новий роман "Червоний", у якому автор розкриває одну зі сторінок історії УПА
Шлях до розуміння вояків Української повстанської армії як героїв власної країни у письменника і журналіста Андрія Кокотюхи був і своєрідним, і пересічним водночас. Звичайний радянський підліток читав книжки про доблесних чекістів і дивився фільми про відважних червоноармійців. Що таке УПА і хто такі упівці письменник відкрив для себе уже в зрілому віці. Новий роман Андрія Кокотюхи "Червоний" розкриває одну зі сторінок насиченої історії повстанців: від боротьби із загонами НКВД на Волині до організації повстання у таборах ГУЛАГу. У розмові з "Поглядом" Андрій Кокотюха розповів, чому його роман цікавіший за роман Оксани Забужко, і чому про повстанців та холодноярівців цікавіше писати, ніж про запорожців.
Як звернулися до цієї теми? Коли вперше почули про УПА, і чому захотілося про це написати?
– Про УПА, як український радянський школяр, котрий народився та виріс не там, де повстанці воювали, я вперше прочитав у журналі "Перець". Він був дуже дорогий, 40 копійок, і ми вишукували старі номери в шкільних пачках із макулатурою. Там були карикатури на бандерівців. Потім читав радянські пригодницькі романи про розвідників, котрі воювали з націоналістами. У тій же обоймі були радянські фільми "Високий перевал", "Провал операції "Велика Ведмедиця", "Дума про Ковпака" та "Вічний поклик": там у одній серії упівці спалили "живцем" чекіста. Окрема тема – твори Ростислава Самбука, кращого на той час автора гостросюжетних романів українською мовою. Але відкриттям став твір Миколи Далекого "По живу та мертву воду", виданий у 1977 році. Там сотник УПА Богдан, ворог, ясна річ, радянської влади, так само воював і з фашистами, досить успішно пускаючи під поїзд їхні товарняки. Я читав цей роман уперше в 13 років і, чесне слово, думав: а чому вороги радянської влади воюють із фашистами, теж ворогами радянської влади? Відповідь отримав у досить дорослому віці. Слава Богу, радянська влада "гавкнула", а то б у мене вийшов інший роман про УПА та НКВД, лиш там би НКВД переміг УПА… Тобто, тепер би мені було за нього соромно. Визнаю: був отруєний радянською пропагандою. Тому герої мого першого історичного роману "Червоний" – навіть не стільки вояки УПА, скільки люди, які так само, як я колись, не знають усієї правди про їхню діяльність та відкривають її для себе. Сьогодні мені 42 роки, і маю стійке переконання: проти більшовиків, більшовизму, комунізму та інших проявів диктатури треба боротися, поки є сили. Тож саме цим УПА та її бійці й командири мені близькі. Є, звісно, різні нюанси всередині самої УПА. Та про це успішно пишуть фахові історики. Я пропоную художній твір: моє авторське бачення подій 1940-х років в Україні та за її межами, в яких так чи інакше брали участь наші партизани.
Свого часу Оксана Забужко, коментуючи "Музей покинутих секретів", сказала, що не мала на меті писати про УПА, і по-справжньому про галицьких повстанців повинні писати їх нащадки, внуки і правнуки. Чи погоджуєтеся з цим?
– Ні, не погоджуюсь. Писати мусить кожен, хто відчуває потребу розібратися. І братися за ту тему, яка йому, митцю, творцеві, цікава. Мабуть, ми з пані Оксаною написали однакові твори. За винятком того, що вона народилася на Волині, а я – на Чернігівщині, і її роман, згаданий вами, читати нудно та складно, саме в такій послідовності. Тоді як мій роман, тонший у два з половиною рази, вистражданий не менше. Проте читати його не нудно та легко. Маю на увазі, передусім, широку аудиторію, для якої я писатиму завжди. Просто в нас із пані Оксаною аудиторії за визначенням різні. Це нормально. Моя – ширша. ЇЇ – вужча. Але про УПА мусять знати найширші верстви населення України. Тож ті, для кого не пише пані Оксана, але хто хоче читати про українських героїв, читатимуть мою скромну книжку. Зрештою, вже читають: за неповний місяць від часу виходу з друку "Червоний" входить у топ-5 мережі книгарень "Є".