Педагогічна думка київської русі
Східні слов'яни у VI-IX ст. створили систему виховання, яка відповідала розвиткові продуктивних сил, поділу праці, шлюбно-сімейним відносинам. У період матріархату та екзогамії (заборони шлюбів між членами роду) дітей до 5-6 років виховувала мати, пізніше хлопчиків віддавали до спільних чоловічих жител, дівчаток - до жіночих, де їхніми наставниками ставали брати і сестри по матері. З утвердженням патріархату відбувся перехід від безладних статевих зв'язків до одношлюбної сім'ї - моногамії. Чоловічі й жіночі житла трансформувалися в так звані будинки молоді, куди батьки віддавали дітей на виховання. Вперше педагогічна думка Київської Русі прослідковується у творах древньоруської літератури. Найдавніші пам’ятки, де піднімаються питання виховання і освіти, датуються ХI ст.
Серед них є твори перекладні і оригінальні (вітчизняного походження). До перекладних належать "Пчела", "Златоуст", "Златоструй", "Ізборнік" Святослава 1073 р., "Ізборнік" Святослава 1076 р. і ін. Оригінальні твори: "Слово про закон і благодать" Ілларіона, "Слово деякого калугера про читання книг" Іоанна, "Повість временних літ" Нестора, "Повчання дітям" Володимира Мономаха і ін.
Виховання у роді ставило за мету підготовку сильного і вправного орача, мисливця, воїна, а жінки - здатної не лише прясти й ткати, а й за потреби дати відсіч ворогові.
Тогочасна народна педагогіка чітко визначила послідовність етапів раннього виховання дітей: період баяння (від народження до 1,5-2 років) - спілкування матері з дитиною, основним засобом якого була колискова пісня; період пестування (2-5 років) - дітей виховували пестуни і пестунки, залучаючи їх до різноманітних ігор; період набуття трудових навичок та оволодіння нормами моральної поведінки (5-10 років). Провідним засобом виховання дітей цього віку стала праця: випасання худоби, участь в оранці, збирання ягід, плодів. Завершальним етапом виховання була ініціація.
Ідеологічні засади виховання ґрунтувалися на язичницькій релігії. Діти разом з дорослими брали участь у культових обрядах.
Основу моральних стосунків становила общинна власність на засоби виробництва. Спільна праця, колективне користування знаряддями і результатами праці породжували почуття взаємодопомоги. Вищим ідеалом добра вважали силу, хоробрість, витримку, самовладання. Людина мала бути загартованою, із сильним тілом та стійкою психікою. З розвитком феодальних відносин з'явилися нові моральні норми, спрямовані на захист приватної власності ("Чужа нажива - не пожива"). Найвищим досягненням раннього феодалізму було створення буквено-звукової графіки письма, глаголиці - азбуки, в якій звуки слов'янської мови передавалися грецькими буквами. У 855 р. Кирило модернізував глаголицю, пристосувавши її до звукової системи східнослов'янської мови. Нова азбука дістала назву "кирилиця".
Наприкінці VIII - у IX ст. у східних слов'ян формуються племінні князівства і союзи. Процес консолідації східнослов'янських князівств і земель завершується утворенням держави Київська Русь. Це сприяло виникненню писемності та шкіл, розвитку духовної культури наших предків. За часів язичництва існування писемності на Русі підтримувалось індивідуальним і груповим навчанням грамоти. Групове навчання було зародковою формою шкіл, що з'явилися з винайденням буквено-звукової графіки письма. До прийняття християнства існували язичницькі і християнські школи, оскільки християнство проникло на Русь задовго до його офіційного прийняття.
З прийняттям християнства освіта й шкільництво набули подальшого розвитку, завдяки чому Русь прилучилася до античної культури і науки, зблизилася з багатьма країнами Європи. Перше свідчення про школи на Русі датоване 988 р. і пов'язане з Ті хрещенням. Так, князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу "книжного вчення", в якій навчалося 300 дітей. У XI ст., у період розквіту Київської Русі, тут існували школи "книжного вчення", монастирські, школи грамоти, кормильство, жіночі школи.
Школи "книжного вчення" функціонували як школи підвищеного типу, в яких викладали "сім вільних мистецтв". Навчання здійснювалося у процесі роботи з книжкою, з текстом, що розширювало межі пізнання й можливості освіти. Молодь готували до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.
У монастирських школах навчали новоприйнятих ченців. Навчання було індивідуальним.
Школи грамоти існували переважно в містах. У них навчали дітей бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримували ці школи на кошти батьків, тому для бідного населення вони були недоступними.
Формою домашнього виховання феодальної знаті було кормильство. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) кормильців (наставників) із воєвод і знатних бояр.
Жіночі школи забезпечували виховання жінок із знатних родів.
Більшість дітей простих людей виховувалася у сім'ях, їх навчали сільськогосподарської праці та іншої домашньої роботи, зрідка віддавали майстрові для опанування ремеслом, де вони могли вивчати також грамоту та хоровий спів.
Про розвиток педагогічної думки Київської Русі свідчать пам'ятки писемності, літературні твори різних жанрів, твори образотворчого мистецтва, засоби народної педагогіки (в усній народній творчості), церковна та побутова практика. Найдавніші пам'ятки, в яких порушуються питання освіти, датовані XI ст. Вони є перекладними та оригінальними (вітчизняного походження). До перекладних належать:
- "Пчела" - складений у Візантії й перекладений на Русі наприкінці XI ст. збірник цитат із Святого письма, афоризмів і висловлювань отців церкви, античних філософів Демократа, Сократа, Платона, Арістотеля, Плутарха та інших. Містив 71 розділ, кожен з яких присвячувався різним темам. "Пчела" мала на меті настановити читача, "як жити християнинові". Є тут думки і щодо навчання й виховання;
- "Златоуст" (за прізвищем грецького проповідника Іоанна Златоуста) - збірник окремих промов і висловлювань отців церкви;
- "Ізборник Святослава 1073 року" - збірник текстів античної літератури пізнавального характеру з різних галузей знань (383 статті), написаний у формі запитань і відповідей. Був призначений для розширення знань;
- "Ізборник" Святослава 1076 року" - збірник статей (44 статті) виховного, повчального характеру, нерідко звернених до дітей, наприклад, "Повчання дітям Ксенофонта" та ін.
Найдавнішою вітчизняною літературною пам'яткою, в якій піднімаються педагогічні питання, є філософсько-педагогічний трактат "Слово про закон і благодать", написаний київським митрополитом Іларіоном між 1037 і 1050 pp. Це був виступ митрополита перед Ярославом Мудрим та прочанами Київського храму св. Софії. Твір мав морально-патріотичне спрямування.
Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є "Повчання дітям" Володимира Мономаха (1096 або 1117 р.), створене за аналогією до "Повчання дітям Ксенофонта". Це перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний світською особою, в якому (також уперше) було обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до виховання, пов'язаного з практичними потребами людини, вказано на зв'язок освіти з потребами життя та діяльності особистості. Мономах вважав, що основою всіх успіхів людини є праця, а тому виховувати треба не повчаннями, а добрими справами. У творі порушуються важливі питання морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання. Мономах наголошував на ролі освіти у вихованні та ін.
Отже, Київська Русь XI-XII ст. була висококультурною державою. Однак розвиток феодальних відносин у XII ст. породив відцентрові тенденції, що спричинило роздрібнення Русі на князівства. Досягнення культури зосереджувалися переважно в адміністративно-політичних центрах князівств. Виникали нові тенденції в галузі освіти й виховання, зокрема тенденція здобувати освіту за кордоном. Вихідці з Русі навчалися у Константинополі та інших містах Європи. Розвиток освіти в Русі був надовго перерваний навалою монголо-татарських орд, що не дало змоги піднятися руським школам підвищеного типу до рівня Болонського, Паризького та інших університетів Європи. Двісті п'ятдесят років Київська Русь жила під іноземним гнітом, унаслідок чого письменних людей стало менше, культурні зв'язки із Заходом послабилися.
Остроька академія
На сер. XVI ст. Острог був значним центром науки. У цьому місті знаходили притулок багато вільнолюбних і сміливих мислителів, які зазнали переслідувань у себе на батьківщині. Острозька школа стала організаційним центром діяльності наукового гуртка, який об’єднував талановитих вчених латинської, грецької, слов’янської мов, видатних математиків, астрономів, філософів. Тут діяли літературно-науковий гурток, а також друкарня І.Федорова (з 1577 р.). В Острозі Федоров надрукував понад 20 книг. Першим відомим на сьогодні друком, пов’язаним з Острогом, є друга його "Азбука" (1578 р.). Тут вийшла і знаменита перша "Біблія", написана церковнослов’янською мовою (1581 р.). Редактором "Біблії" став Герасим Смотрицький – перший ректор Острозької школи-академії. Хоча братські школи давали підвищену освіту, вони були середніми навчальними закладами. Першими національними закладами вищого типу стали Острозька школа-академія і Києво-Могилянська академія.
Школу-академію в Острозі відкрив князь Костянтин-Василь Острозький (1526-1608) на власні кошти у 1576 р. її називали "тримовним ліцеєм" або слов'яно-греко-латинською академією. Заснування школи-академії було початком компромісу між представниками східнослов'янської просвітньої тенденції та "латинської науки". У ній вивчали слов'янську, грецьку, латинську, польську мови. Програма навчання передбачала й інші предмети "семи вільних мистецтв", передусім риторику, діалектику, астрономію, а також філософію і богослов'я. Як згодом у Києво-Могилянській академії, тут існувало 7 класів, хоч окремого класу богослов'я не було. Вчителями були православні греки і протестанти.
Острозька школа вирізнялася високим рівнем викладання, її називали академією навіть освічені католики. Тут працювали першодрукар Іван Федоров, письменник Герасим Смотрицький, польський математик і філософ Ян Лятос. Вчилися в Острозі діти шляхти і селян.
Вихованцями цієї школи були Мелетій Смотрицький – син Г. Смотрицького, талановитий педагог і просвітитель, письменник-полеміст, автор славнозвісної "Граматики слов’янської"; Петро Конашевич-Сагайдачний – відомий гетьман реєстрового козацтва; Іван Борецький – видатний представник української педагогічної думки і громадський діяч, перший ректор Київської братської школи та багато інших видатних людей того часу. За підрахунками протягом 60-річного існування закладу (1576-1636 рр.) його закінчили близько 500 осіб. Вихованці академії ставали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками.
Існує версія, що за зразком Острозької академії були складені статути Львівської та Луцької братських шкіл. Проіснувала ця академія недовго. Після смерті К.Острозького (1608 р.) вона починає занепадати. Всі виявлені документи свідчать, що академія була ліквідована з ініціативи ордену єзуїтів. Відомо, що нащадки К.Острозького окатоличились і не були зацікавлені в існуванні православної школи.
Створення братськи шкіл
Історичні джерела про перші братські навчальні заклади обмежені. Спочатку це були невеликі школи з одним учителем, який одночасно виконував обов’язки дяка та писаря братства. Шкільна кімната знаходилася у братському будинку. У зміст навчання входило читання, письмо, рахунок і вивчення катехізису. З посиленням національного і соціального гніту у першій пол. XVII ст. більшість братських шкіл перетворилися у школи підвищеного типу. Братчики розуміли, що для успішного ведення боротьби проти агресивних нападів польсько-литовської шляхти, елементарна освіта була недостатньою.
Першою братською школою підвищеного типу в Україні стала школа львівського братства, відкрита 1586 року, яка за організацією навчання і розпорядком шкільного життя перевершила подібні західноєвропейські школи того часу. За зразком цієї школи відкрилися братські школи і в інших містах: Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Кам’янці-Подільському, Кременці, Луцьку і ін.
У братських школах підвищеного типу крім читання, лічби, письма та хорового співу, вивчалися "сім вільних мистецтв". На високому рівні вивчали предмети тривіуму: граматику, риторику, діалектику; предмети квадривіуму вивчалися на дещо нижчому рівні, крім музики. Остання виступала одним із основних навчальних предметів.
У вивченні мов братські школи, як правило, пройшли дві стадії: греко-слов’янську, потім – латино-польську. На першому місці завжди стояло вивчення слов’янської мови. На другому місці – грецької мови, оскільки вона давала змогу засвоювати на високому рівні античну наукову літературу.
На другій стадії розвитку братських шкіл вивчалася ще й латинська мова, яку спочатку не вивчали, адже нею велись богослужіння у католиків. Пізніше братчики зрозуміли необхідність латині, оскільки вона є мовою західної науки (для продовження освіти у західних навчальних закладах). Польську мову вчили аби влада дозволила відкрити школу. У першій чверті XVII ст. почали викладати українську мову.
Про організацію роботи братських шкіл дає уявлення статут Львівської школи "Порядок шкільний" 1586 р. Він свідчить про демократичний устрій школи: навчалися діти різних станів; відношення вчителя до дітей визначалось не за станом, а за успіхами у навчанні (учень займав місце на лаві під час занять залежно від успіхів у навчанні, але не за походженням); ректор і вчителі вибирались на загальних зборах братства. Досить серйозні вимоги ставилися до вчителя. Він повинен бути благочестивим, розумним, не п’яниця, не блудник... Всього у статуті нараховується 16 подібних вимог.
Першою братською школою підвищеного типу в Україні стала школа Львівського братства (1586), яка за організацією навчання і розпорядком шкільного життя перевершила подібні західноєвропейські школи. Діяли також школи в Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Кременці, Луцьку. їх викладачі були авторами підручників, наприклад, Лаврентій Зиза-ній написав "Грамматику словенского языка", Мелетій Смотрицький - "Грамматику словенскую". Досвід братських шкіл України вивчав Я.-А. Коменський.
У братських школах підвищеного типу, крім читання, лічби, письма та хорового співу, засвоювали "сім вільних мистецтв". На високому рівні вивчали предмети тривіуму (граматику, риторику, діалектику), на дещо нижчому - предмети квадривіуму, крім музики. Головну увагу звертали на гуманітарні дисципліни, вивчення рідної, слов'янської, грецької, латинської, польської мов.
Запроваджувалися елементи класно-урочної системи, різні методи навчання: пояснення, бесіда, самостійна робота, диспут, взаємне навчання. Для закріплення навчального матеріалу широко використовувалося повторення. За порядком у школі, поведінкою учнів і виконанням домашніх завдань наглядали призначені на кожний тиждень учні та їх батьки. Віддаючи своїх дітей до школи, батьки підписували з ректором договір, який визначав обов'язки школи і батьків.