Виникнення Киево могилянської академії
Унаслідок злиття Київської братської та Лаврської шкіл у 1632 р. було створено Києво-Могилянську академію. Спершу вона функціонувала як Києво-братська колегія, яку опікував митрополит Петро Могила (1596-1647). Згодом заклад на його честь було названо Києво-Могилянською академією.
До колегії приймали осіб різних станів, тут навчалися українці, поляки, росіяни, чехи, білоруси, словени. Колегія мала вісім класів: у чотирьох нижчих класах студенти (спудеї) вивчали читання, граматику, катехізис, арифметику, музику; у двох середніх - поезію і риторику; у двох старших класах - філософію і богослов'я. У колегії працювали найкращі українські та іноземні професори, зокрема, Є. Славинецький, С. Полоцький, М. Смотрицький. Викладачі колегії писали твори, спрямовані проти полонізації, католицизму, чимало студентів брали участь у визвольних війнах українського народу під проводом Богдана Хмельницького.
У 1701 р. Петро І своїм указом надав колегії офіційного статусу академії. Вона стала першим офіційно визнаним вищим навчальним закладом в Україні, проте й до того Києво-Могилянська колегія не поступалася західноєвропейським університетам. З 1753 р. навчання в академії здійснювалося лише російською мовою.
Органіація навчально виовного процесу в киево могилянськіїй академії
1701 року Петро I своїм указом надав колегії офіційний статус академії. Це робить її першим офіційно визнаним вищим навчальним закладом в Україні. Але ще й до надання їй цього статусу Києво-Могилянська колегія нічим не поступалася перед західноєвропейськими університетами. З 1753 р. навчання в академії проводилося лише російською мовою.
Керівництво колегії складали ректор, префект – перший помічний ректора з навчальної роботи, суперінтендант – наглядав за умовами проживання учнів.
Навчальний рік у колегії розпочинався з 1 вересня і тривав до початку липня. Він поділявся на триместри, між якими були невеликі канікули – рекреації. Триместри завершувалися екзаменами. Зарахування новоприбулих проводилося протягом всього року на основі співбесіди з префектом. Префект визначав рівень знань учня і в який клас його зарахувати.
Учні молодших класів (спудеї) заучували тексти напам’ять, виконували усні і письмові вправи. Філософи і богослови (студенти) домашніх вправ не виконували і екзаменів не складали. У кінці кожного триместру вони писали великі письмові твори – дисертації і захищали їх у присутності всіх студентів. Складовою частиною навчального процесу були диспути, коли один студент обґрунтовував думку, а інші її заперечували. Активізації навчальної діяльності учнів сприяли також своєрідні змагання у написанні кращих творів, віршів, промов і їх виголошенні.
Оцінка знань у колегії була гнучкою і полягала у загальному висновку вчителя щодо успіхів учня. Невстигаючих з колегії не відраховували. Учень за власним бажанням міг залишатися в класі стільки, скільки сам хотів. Іноді студенти, щоб підтвердити знання з якогось предмету, переходили у молодші класи. Завершити навчання у колегії кожний студент міг за своїм бажанням у будь-який час. Дуже часто студенти не завершували повного курсу. Після закінчення повного курсу навчання або будь-якого старшого класу студенти отримували відповідний атестат.
Студенти проживали на квартирах і в гуртожитках – бурсах. За бурсами і квартирами здійснював нагляд суперінтендант. Студентам жилося скрутно, особливо в бурсах. Щоб прожити, вони наймалися прислужниками, брали участь у хорах, просили милостиню, вчителювали.
Школа запорізької січі
Яскравою сторінкою в розвитку українського шкільництва і педагогіки є період козаччини. Головне завдання козацької педагогіки полягало в підготовці фізично загартованих, здорових, мужніх воїнів - захисників рідного краю від чужоземного поневолення; виховання українського національного характеру і світогляду, національних і загальнолюдських моральних цінностей; формування високих лицарських якостей, пошани до старших людей, милосердя. Ідеалом козацької педагогіки була вільна й незламна у своїх прагненнях людина, яка, спираючись на традиції народу, повинна розвивати його культуру, будувати незалежну державу. В усній народній творчості втілено ідеал хлібороба, дбайливого господаря, а в часи лихоліть - козака-воїна, захисника вітчизни. Система козацького виховання передбачала такі етапи: дошкільне родинне виховання, родинно-шкільне виховання та підвищена освіта. Дошкільне родинне виховання ґрунтувалося на культі матері і батька, бабусі та дідуся, роду і народу. Сімейні виховні традиції знаходили своє продовження у шкільній практиці.
До козацького шкільництва належали січові, монастирські та церковнопарафіяльні школи. До січових шкіл віддавали хлопчиків заможних батьків з 9 років. Ієромонах, як головний учитель, крім наставництва, піклувався про здоров'я дітей. Школа складалася з двох відділів: у першому навчали на паламарів та дияконів; у другому (відділі молодиків) навчалися сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти. Тут вивчали грамоту, спів і військове ремесло. Учнів утримували на кошти Січі. Хто хотів стати козаком, той служив у старого козака за джуру (слугу) - носив за ним рушницю, опановував козацьку майстерність, виконував для нього всіляку роботу. Джури жили в куренях з дорослими і відвідували січову школу.
Певну роль у розвитку освіти відіграли полкові школи, їх відкривали переважно у приміщеннях, які належали церкві. Учні жили в будинку дяка і виконували різні господарські роботи, вчилися писати і читати. Виховання мало релігійний характер. Школи утримували на кошти батьків.
На Січі існували також школи музики і співу. У1652 р. Богдан Хмельницький видав універсал про організацію при кобзарських цехах шкіл кобзарів і лірників і взяв їх під свою опіку. Це були перші музичні школи в Україні. До них приймали дітей, які мали добрий слух і голос, і навчали церковного співу, готували читців і співаків для нових церков.
Навчальними посібниками в запорозьких школах були Часослов і Псалтир, "Козацька читанка", яка відповідала духові української національної школи.
Пед погляди Сковороди
Педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва Григорій Сковорода (1722-1794) навчався в Києво-Могилянській академії, поглиблював знання за кордоном. Викладав піїтику в Переяславській семінарії, Харківській колегії. Після звільнення з колегії до кінця життя був мандрівним філософом і вчителем.
Свої педагогічні погляди Г. Сковорода виклав у діалогах, віршах, байках, притчах, листах. Проблемам виховання присвячено його притчі "Благодарний Бродій", "Убогий Жайворонок", "Байки Харківські". Визначальними в системі його педагогічних поглядів є ідеї демократизму, гуманізму, народності та патріотизму. Ідеал людяності був метою всього його життя, а також і метою виховання. Г. Сковорода був переконаний, що у вихованні треба зважати не на соціальне становище дітей, а на їхню природу, нахили, інтереси, обдаровання. Будучи прихильником принципу народності у вихованні, стверджував, що воно має відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу, висміював дворянсько-аристократичне виховання, плазування перед усім іноземним. На його думку, мета виховання полягає у підготовці вільної людини, гармонійно розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини, здатної жити і боротися. Провідне місце у всебічному розвитку особистості відводив розумовій освіті, яка допомагає пізнати себе, навколишній світ, сутність щастя. Він обстоював рідну мову в школах, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину та інші науки. Особливу роль у всебічному розвиткові особистості Г. Сковорода відводив формуванню таких моральних якостей, як любов до вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття гідності.
Значну увагу приділяв він "тілесному здоров'ю", тобто фізичному вихованню людей, яке повинне починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому способі життя батьків, турботі про матір у період вагітності й вигодовування дитини. Фізичному вихованню дітей сприяють праця, вправи, режим і відпочинок, розваги, загартування організму. Естетичне виховання засобами поезії, музики, народної пісні, краси природи, образотворчого мистецтва має облагороджувати людей, допомагати їм у житті та праці.
Першими вихователями дитини Г. Сковорода вважав батьків. Зневажливо ставився до тих "напівбатьків" і "напівматерів", які передоручають виховання своїх дітей іншим, порівнював їх із зозулями, що підкидають яйця в чужі гнізда. Вирішальну роль у вихованні він відводив школі, вчителям. Обстоював думку, що школа має бути доступною для всіх, з безплатним навчанням, обґрунтовував багато дидактичних і методичних положень, стверджував, що усвідомлювати істину найкраще самостійно, через власну активність. У процесі навчання, за його твердженнями, необхідно враховувати нахили і здібності дітей, їх вікові та індивідуальні особливості. Він радив правильно дозувати навчальний матеріал, викладати його доступно, ясно, точно, використовувати наочність, пов'язувати теорію з практикою, навчання з життям. Високо цінував такі методи навчання, як лекція, розповідь, розмова і бесіда. Повчальними є його роздуми про читання книжок і виписки з них.
У вихованні Г. Сковорода пропонував використовувати бесіди, роз'яснення, поради, приклади, радив виховувати не тільки словом, а й ділом, переконанням, привчати дітей критично аналізувати свої вчинки, дотримуватися суворого режиму, уникати надмірностей. Високо цінуючи працю вчителя, стверджував, що він повинен мати ґрунтовні знання, бути благородним, любити дітей, свою справу. Він має бути прикладом для інших в усьому, вміти володіти голосом, викладати "тихо й без крику".