IV. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЛІНГВІСТИКИ ТЕКСТУ
IV.1. Основні підходи, тлумачення і дефініції.Розділ лінгвістики, який досліджує текстові структури, називають: лінгвістика тексту, граматика тексту, теорія тексту й аналіз дискурсу.Різні назви відображають нетотожність підходів, особливо остання. Обидва терміни – текст і дискурс – неоднозначні і по-різному тлумачаться представниками різних напрямів. Сам вибір одного з них як головного і вихідного постає значущим, тому що відповідно встановлюється коло досліджуваних явищ. У лінгвістиці тексту мова йде перш за все про формальні і семантичні закономірності, в аналізі дискурсу більшою мірою залучаються факти прагматики. Наявні різні традиції вивчення тексту і дискурсу: традиційна європейська лінгвістика тексту, французька школа аналізу дискурсу й англо-американська школа аналізу дискурсу. У вітчизняній традиції з 60-их років XX ст. активно розвивалася лінгвістика тексту (В.Г.Гак, С.І.Гіндін, Т.М.Ніколаєва, О.В.Падучева, Т.В.Радзієвська, Н.М.Сологуб та ін.).
За різних інтерпретацій і визначень тексту наявне також і нетермінологічне використання слова “текст”, коли воно вживається на позначення чогось написаного як протиставлення не написаному. В лінгвістичній термінології це протиставлення, як правило, не
використовується. Інколи поняття тексту і мовлення ототожнюють. В.Б.Касевич наголошує на двох інтерпретаціях терміну “текст” – широкій і вузькій. У першій текст – те саме, що мовлення. Текст у вузькому розумінні – це одиниця мовлення, тобто одиниця тексту в широкому смислі.
Регулярнішим постає друге розуміння (вузьке). За такого підходу актуалізується певна проблема: адже текст можна розглядати не тільки як
одиницю мовлення, але і як одиницю мови, причому найбільшу. Пор., Д.Х.Баранник в енциклопедії “Українська мова” констатує, що текст – це “писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об’єднаних у ближчій перспективі смисловими і формально-граматичними зв’язками, а в загальнокомпозиційному, дистантному плані – спільною темою і сюжетною заданістю. Одиницею тексту є реально вичленовуваний найменший словесний масив, що
складається з лінійно розташованої сукупності речень, об’єднаних у тематичну і структурну цілісність, після якої йде інша цілісність того ж рівня”, а Т.М.Ніколаєва в “Лигвистическом энциклопедическом словаре” кваліфікує текст як об’єднану смисловим зв’язком послідовність знаків, що не суперечить розгляду тексту в межах мови. Коректнішим постає розгляд тексту в межах мовлення, оскільки він є результатом мовленнєвої
діяльності. Це мотивується тим, що, по-перше, на відміну від речення для тексту не існує ніяких схем, що могли б заповнюватися лексично. Відповідно тексти неможливо обчислити і навіть інвентаризувати. Щодо текстів немає сенсу говорити про будь-які обмеження в аспекті їхньої лінеарної ємності, але щодо речень такі обмеження існують: якщо не в
СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ
теоретичному, то в практичному аспекті, тому що наддовге речення (обсягом у тисячу і більше слів) важко сприймається як цілісна інформативна величина, пор. лінеарний обсяг речень в окремих романах О.Забужко, Є.Пашківського, В.Медвідя тощо. Існують оповідання й інші художні твори, що складаються з одного речення, які необхідно кваліфікувати як художній прийом, порушення усталеного порядку. Можливість продовження тексту часто міститься в самій його природі. Такі тексти, як літописи або хроніки, передбачають постійне доповнення. Саме тому важко стверджувати, чи існує текст у мові, як слово, чи будується за усталеними правилами, як речення.
IV.2. Властивості тексту, його одиниці. Текст і дискурс.До основних властивостей тексту належать зв’язністьі спрямованість.Поняття зв’язності ґрунтується на структурних особливостях тексту, його правильності або
неправильності. Поняття спрямованості означає єдину функціональну спрямованість тексту, тобто передбачає вживання тексту, його функціонування в мовленні. Отже, текст є результатом мовленнєвої діяльності (тобто мовлення як процесу) і тому максимальною одиницею мовлення.
Основним для тексту постає його операційне визначення, що передбачає виділення критеріїв, за допомогою яких можна з’ясувати, чи постає певний фрагмент мовлення або відповідна послідовність
висловлень текстом.
Щодо поняття дискурсу, то П.Серіо, представник французької школи аналізу дискурсу, розрізняє вісім його тлумачень, за якими дискурс постає:
1) еквівалентом поняттю мовлення в соссюрівському розумінні (тобто конкретні висловлення); 2) одиницею, що за розміром більша за фразу, висловленням у глобальному смислі; те, що є предметом дослідження
“граматики тексту”, що вивчає послідовність окремих висловлень;
3) у межах теорій висловлення або прагматики “дискурсом” називають вплив висловлення на його адресата і його внесок у “висловлювальну” ситуацію (що передбачає суб’єкта висловлення, адресата, момент і відповідне місце висловлення); 4) у разі спеціалізації значення цей термін означає бесіду, що розглядається як основний тип висловлення;
5) “дискурсом” називається мовлення, що присвоюється мовцем, на
противагу “оповіді”, що розгортається без експліцитного втручання суб’єкта висловлення (за Е.Бенвеністом); 6) один з елементів опозиції “мова ↔ дискурс”, як, з одного боку, система мало диференційованих віртуальних значущостей, і, з іншого – як диверсифікація на поверхневому рівні, пов’язана з різноманітністю вживань, притаманних мовним одиницям. Отже, можна розрізнити дослідження елемента “в мові” і його дослідження “в дискурсі”; 7) система обмежень, що накладаються на необмежену кількість висловлень у силу відповідної соціальної або ідеологічної позиції. Так, коли говорять про “феміністський дискурс” або про “адміністративний дискурс”, то розглядається не окремий частковий корпус, а відповідний тип висловлення, що властивий загалом феміністкам
А.П.ЗАГНІТКО
або адміністрації; 8) висловлення, що розглядається з погляду дискурсного механізму, що ним керує. Саме за цим поглядом у французькому аналізі дискурсу розмежовуються поняття висловлення і дискурсу.
Висловлення – це послідовність фраз, уміщених між двома семантични- ми пробілами, двома зупинками в комунікації. Дискурс – це самі умови творення тексту. Отже, погляд на текст з позиції його структурування “в мові” визначає певний текст як висловлення; лінгвістичне дослідження умов
продукування тексту витлумачує його як “дискурс”.
Все це відображає наявність у ряді випадків синонімічності терміна “дискурс” і терміна “текст” (1, 2, 6). При цьому лінгвісти замінюють дискурсом термін “текст”. Реальної ж синонімії між “текстом” і “дискурсом” немає. Щодо інших значень, то в 3, 4, 5, 8-му наголошується на прагматичному аспекті цього явища. Таке слововживання і
протиставлення терміну “текст” певною мірою наближається до сучасного використання терміна “висловлення”, що також протиставлене терміну “речення”. Позначаючи один об’єкт, аналізовані дифініції наголошують його різні аспекти, причому, перш за все, структурний аспект протиставлений прагматичному або комунікативному. Особливий інтерес становить значення
7, де суттєвими постають ще й соціальний і культурний аспекти. Таке розуміння дискурсу зафіксовано в ЛЭС. Автор статті про дискурс
Н.Д.Арутюнова визначає його як зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними (прагматичними, соціокультурними, психологічни- ми та ін.) чинниками.
У лінгвістиці тексту використовується також термін на позначення проміжного між реченням і текстом об’єкта – складне синтаксичне ціле (надфразна єдність).Ця лінгвістична конструкція необхідна для вивчення
семантичних механізмів, які забезпечують зв’язність тексту. Так, складне синтаксичне ціле До класу зайшов учитель. У руках він тримав зошити, очевидно, не можна вважати текстом, тому що опис подій належним чином не завершено і спрямованість постає незрозумілою. Водночас у межах цього складного синтаксичного цілого можна вивчати дію механізмів анафори (учитель – він) і комунікативного динамізму (відношення тем і рем двох речень). Поєднання складних синтаксичних цілих, постаючи
актуалізованим, може сформувати текст, а з тексту можна вичленувати різні складні синтаксичні цілі.
Наявні й інші одиниці, що посідають проміжну ланку між реченням і текстом, пор.: абзац, параграф, розділі под. На відміну від складного синтаксичного цілого вони є не лінгвістичними конструкціями, а реальними елементами композиції тексту.
У визначенні тексту основним постає питання про те, який фрагмент мовлення уже є текстом. Інколи це питання розглядають в інших термінах. Непоодинокою є констатація текстуальної властивості(по суті, властивості “бути текстом”) і визначаються її складники (критерії). Основним критерієм текстуальності є зв’язність.
СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ
Наявні спроби визначити зв’язність через актуальне членування, і під нею мають на увазі рух тем і рем висловлень, причому теми скріплюють текст, а реми передають нову інформацію (реми одних висловлень стають темами постпозитивних висловлень): Хлопці зайшли до хати. В хаті було прохолодно. Прохолода ця, здавалось, йшла від самої землі, від стін.
Загалом текстуальність ґрунтується на загальній сумі знань мовця й адресата, на спільних пресупозиціях і комунікативних принципах.
В аналізі дискурсу (в англомовній традиції) використовуються терміни когезіяі когерентністьзамість не зовсім чіткого терміна зв’язність. Фактично ж розглядається внутрішня (структурна) і зовнішня (прагматична) зв’язність. Когезія – це зв’язок елементів тексту, коли інтерпретація одних елементів тексту залежить від інших. Когерентність – це зв’язність, що привноситься чимось зовнішнім щодо тексту, перш за все
знаннями його адресата. На підставі цих знань адресат може конструювати певне очікування і добудовувати зв’язок, що відсутній у тексті: Естер залишається в Алма-Аті ще трохи більше тижня; обіцяє повернутись. Тим часом я багато разів розповідаю їй про себе, вона – про себе. Ми відчуваємо, що старий мав рацію: щось із нас виходить, ми набули особливої легкості, хоча не сказати, щоб стали щасливішими.
Проте пам’ятаємо його настанову: якомога швидше заповнити нашу
порожнечу. Перед від’їздом Естер питає, чи не хочу побувати у Франції, щоб ми там продовжили процес забування. Бо їй ні з ким радитись – чоловікові вона про це нізащо не скаже, колегам по службі не довіряє і тому потребує когось збоку, здалека, людини, яка в певному сенсі не має стосунку до її долі.
Я погоджуюсь і лише в цю мить нагадую про передбачення. І додаю,
що не знаю французької, а мій досвід обмежується тим, що я пас овець і працював на бензоколонці.
Вже в аеропорту вона просить мене якнайшвидше пройти інтенсивний курс французької мови. Питаю, навіщо вона мене запрошує. Вона повторює, що боїться порожнечі, яка виникне в душі, коли забудеться минуле, а також – що минуле наляже на неї з новою силою, і тоді вже вона не зможе від нього звільнитись (П.Коельо. Заїр).
Основним засобом когезії постає повтор тих самих елементів. Насамперед вирізняється лексичний повтор.Так, в уривку з роману Коельо Пауло повторюються слова Естер, ми та ін. Суттєвим є семантичний повтор:настанову і передбачення (контекстуальні синоніми) тощо. Засобом когезії є будь-який добір тематичної лексики, тобто лексики одного семантичного поля, і відповідно повторення в тексті інтегральних ознак
цього поля. Загалом будь-які парадигматичні відношення в лексиці можуть сприяти текстовій когезії – антонімія, паралелізм конструкцій і под.
На адекватності в тих чи інших іменних групах референта ґрунтується кореферентність, пор.: Перша жінка чомусь посміхалась. Саме ця якась жінка з непевним виглядом. Стоячи в передній кімнаті, вона міркувала про
А.П.ЗАГНІТКО
щось. Ця кімната вирізнялась чимось (П.Коельо) → перша жінка і якась жінка, передня кімната і ця кімната.
Займенники типу він, вона, воно, вони, цей, ця, це, ці, там, тут, вживаю- чись у тексті, як правило, спрямовують читача до певного фрагмента тексту. Синтагматичні відношення між словами або словосполученнями, що полягають у тому, щоб до смислу одного висловлення входило відсилання до іншого, і кваліфікуються як анафоричне(або анафора).Перший елемент такого
відношення є антецедентом,а другий – анафором.Слова, словникове тлума- чення яких містить таке покликання, є анафоричними.Анафорична функція може поєднуватися з дейктичною. Так, займенник це постає універсальним анафоро-дейктичним словом, що може спрямовуватися до будь-якого фрагмента тексту (від слова до тексту) і до будь-якого фрагмента дійсності.
Анафора і кореферентність, яку можна розглядати як частковий вияв
анафори, також забезпечують текстову когезію. До неї прилягає ще один поверхневий спосіб вираження когезії – еліпсис.Під еліпсисом мають на увазі пропуск у тексті певної мовної одиниці, на яку вказує той чи інший елемент, еліпсис легко відновлюється на підставі попереднього контексту: Мати повернулася з роботи, а син – зі школи. Подібну функцію виконують неповні відповіді-репліки в діалозі:
– Дитино, ти вже ходиш до школи?
– Ходжу.
Забезпечують зв’язність тексту і спеціалізовані слова, що інколи кваліфікуються як дискурсивні.До останніх насамперед належать частки і сполучники, пор. у діалозі:
– Нам варто поїхати до міста.
– Навіщо?
– Це просто необхідно. Адже нам треба багато дечого купити до свята.
Частка адже забезпечує когезію двох реплік одного співрозмовника і пов’язує їх причиново-наслідковим зв’язком.
Аналізуючи такі явища, використовують терміни міжфразні відношенняі міжфразні зв’язки, що не зовсім коректно, оскільки такі засоби когезії можуть бути задіяні і в межах речення і поза ним.
В уривку з роману П.Коельо досить чітко простежується зв’язність в аспекті комунікативного динамізму. Реми перетворюються в теми наступних речень.
З властивостей когезії і когерентності випливає певна особливість тексту – очікування адресата = обрій адресата(ланцюг передбачуваних текстових елементів), оскільки той чи інший фрагмент тексту може бути
повністю визначеним семантичними відношеннями цього тексту.
Зв’язність тексту пов’язана з настановою, що також належить до критеріїв текстуальності. Властивість настанови ґрунтується на функціональному аспекті. Це не означає, що окремі елементи структури тексту не визначають його настанову. Насамперед це стосується зачинуі кінцівки.
СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ
У різних мовах наявні спеціальні засоби оформлення зачину, розподіляючись за різними жанрами, пор. притаманні українській казці зачини типу Жили-були... або Жив собі дід і баба...; англійській – Оnсе uроп а time... Часто в зачині фіксується місце або час, що характеризують описувані події, пор. зачин п’ятого підрозділу в повісті І.Нечуя-Левицького “Микола Джеря”: Одного дня бурлаки примітили серед рівного степу високу синю смугу...; відповідно – шостого: Як минуло літо, отаман почав ділитись заробітком...; сьомого – Другого дня після того, як Микола покинув Нимидору й пішов на заробітки, Нимидора мусила йти на панщину. Це яскравий зразок класичного зачину, що фіксує час події. В повісті наявна і кінцівка, певне підведення підсумків: Вже сонце зайшло, вже ніби дрімота й розлилась над густими садками, над густим лісом, а дід усе розказував, а діти все слухали, а бджоли гули, неначе гула гучними струнами кобза, пригріваючи до чудової казки-пісні пасічника Миколи Джері.
В аналізі дискурсу замість властивості настанови використовується кілька більш простих властивостей: інтенційність, інформативність, ситуаційністьі прийнятність.
Інтенційність – це свідомий намір досягнути певної мети за допомогою відповідного тексту (аналог ілокутивної сили у висловленні).
Критерій інформативності означає, що загалом текст повинен
уміщувати нову і зрозумілу інформацію.
Критерій ситуаційності орієнтований на врахування ситуації, в межах якої реалізується мовлення або з якою певний текст пов’язаний.
Окремої уваги вимагає прагматичний критерій прийнятності, що означає згоду адресата або певної аудиторії розглядати ту чи іншу послідовність речень як текст. Цей критерій ієрархічно постає важливішим
за інші, у тому числі і структурні. Будь-який, навіть незв’язний набір речень за певних умов може оцінюватися як текст. При цьому головну роль відіграють параметри мовленнєвої ситуації: хто є мовцем, хто – адресатом, яка сама мовленнєва ситуація. Так, у романі П.Коельо суттєвою постає особистість автора і його роль у розгортанні дії (див. роман “Заїр”). Особливого статусу порушення набувають у постмодерністському дискурсі, де подекуди зникає межа між реченням і текстом, та й межі між
реченнями є суто умовними, і їхнє розпізнавання вимагає від читача неабиякого хисту і майстерності: Коли розглядаю ноги / у коротких і вузьких спідничках / які проходять / моїми дорогами / каблуками по серцю / а потім задивляюся в їхні очі / каштанових мрій / розумію / що губи цвітуть розпачем / неначе в вазонах на вікнах / Запідозрюю / причину формотворення горщиків (О.Гуцуляк).
До критеріїв визначення тексту належить також інтертекстуальність, що означає наявність певних формальних і семантичних відношень між тим чи іншим текстом й іншими текстами. Цей критерій забезпечує можливість об’єднання текстів у тексти і навіть продовження тексту.
А.П.ЗАГНІТКО
IV.3. Типологія текстів.Досі немає єдиної і загальноприйнятої класифікації текстів, що зумовлено властивостями тексту загалом і неможливістю запрограмувати певне обчислення текстів. І все-таки на сьогодні виокремлені суттєві ознаки, що окреслюють відповідні класи текстів.
Свого часу (50-ті роки ХХ ст.) французький лінгвіст Е.Бенвеніст констатував, що часи французького дієслова поділяються на дві групи – часи розповіді, що абсолютно незалежні від просторово-часових
координат мовця, і часи дискурсу(або мовлення), що інтерпретуються тільки за допомогою цих координат. Це уможливлює диференціацію двох визначальних типів текстів.
Чи не найбільш відому класифікацію текстів запропонував Е.Верліх,
який виділив п’ять ідеальних типів тексту: дескриптивний(описовий), наративнй, експланаторний, аргументативнийта інструктивний. Основу такої класифікації складає функціональна настанова, але при цьому кожен клас характеризується відповідними специфічними структурними рисами.