VІ. ТЕОРІЯ МОВЛЕННЄВИХ АКТІВ
VІ.1. Джерела виникнення й основи постання.Теорія мовленнєвих
актів актуалізувалася в межах лінгвістичної філософії, пор. праці представників оксфордської школи (Дж.Остін, П.Стросон) і філософів (Дж. Сьорл та ін.). Засновником теорії мовленнєвих актів є англійський філософ Дж.Остін, який основні ідеї нової теорії виклав у своїх лекціях (Гарвардський університет (1955 р.)). У 1962 р. ці лекції вийшли окремою книгою (пор. назву перекладу “Слово як дія"). Вирізнивши перформативне висловлення, учений подав його кваліфікаційні характеристики, розглянув поняття мовленнєвого акту і диференціював три його сутності: локуцію, ілокуцію і перлокуцію. Основну увагу Дж.Остін та його послідовники приділили ілокутивному акту. Підґрунтям класифікації мовленнєвих актів стало поняття мети. Теорія мовленнєвих актів була вирішальною при переході від семантичного значення до прагматичного. Дж.Остін, розглядаючи поняття перформативності узагальнює його до поняття прагматичної рамки. Теорія мовленнєвих актів стала одним із джерел сучасної прагматики.
Дж.Сьорл спробував експлікувати правила, які керують мовленнєвим актом. Водночас був запропонований опис механізмів передачі намірів від мовця до слухача у процесі комунікації.
VІ.2. Аспекти мовленнєвого акту.Основу теорії Дж.Остіна складає
поняття мовленнєвого акту –мінімальної одиниці мовленнєвого змісту. Мовленнєвим актом називається творення конкретного речення в умовах реальної мовленнєвої комунікації. Це поняття мовленнєвого акту збігається із сучасним тлумаченням висловлення.
Сам Дж.Остін практично не розглядав цілісний мовленнєвий акт, оскільки аналізував окремо три різні типи актів: локутивний, ілокутивнийі перлокутивний.
Локутивнимпостає сам акт мовлення (проголошення), а ілокутивнийакт можна інтерпретувати у трьох різних іпостасях. Локутивний акт реалізується: 1) як фонетичний акт (вимова окремих звуків); 2) як фатичний акт (вимова окремих слів, що сприймаються як певні звукосполучення, котрі належать до певного словника і певної граматики); 3) ретичний акт (вимова мовних знаків, відповідних слів із
властивим для них значенням і референцією). Фатичний і ретичний акти різняться особливостями цитування тощо. Перший передається прямою мовою: Він сказав: “Іди!”, де Іди! являє собою фатичний акт. Ретичний акт передається непрямою мовою: Він сказав, щоб я йшов.
Локутивний акт супроводжується ілокутивним.Для нього притаманні
А.П.ЗАГНІТКО
намір, мета і конвенційність. Ілокутивний акт реалізується під час говоріння і протиставлений самому говорінню, що зумовлює його ядерність як об’єкта дослідження. Слід диференціювати різні наміри, з якими вимовляється та або інша локуція (результат). Це може бути питання або відповідь, інформація або попередження, оголошення вироку або ухвали, заклик або критика тощо. Отже, локуції можуть використовуватися в різних функціях. Дж.Остін кваліфікував їх як функції мови (пор. розгляд останніх у структурній лінгвістиці) і витлумачував у розрізі ілокутивної сили,що є найважливішою характеристикою мовленнєвого акту.
Локутивний та ілокутивний акти можуть мати службову функцію за умови реалізації говорінням цілеспрямованого впливу на думки і почуття слухача. Цей аспект мовленнєвого акту Дж.Остін назвав перлокуцією,або перлокутивним актом.Різницю між трьома вимірами цілісного
мовленнєвого акту вчений прокоментував на прикладі використання різних дієслів. Так, фраза Він сказав, що... ілюструє локутивний акт, фраза Він доводив, що... – ілокутивний, а фраза Він переконав мене, що... – перлокутивний.
Залежно від напряму аналізу можна окреслити три типи мовленнєвих актів. Цілісний мовленнєвий акт, що розглядається з погляду його субстанції і мовного складу, – це локутивний акт. Ілокутивний акт – це
мовленнєвий акт, що розглядається з погляду його мети й умов реалізації. Перлокутивним постає мовленнєвий акт, що розглядається з погляду його результату і впливу на слухачів.
Перехід від локутивного акту як об’єкта аналізу до ілокутивного акту
– це перехід від традиційного семантичного дослідження до прагматичного. Основним критерієм, який відрізняє ілокутивний акт від
локутивного, за П.Стросоном, постає його конвенційність.
Дж.Остін проаналізував три різновиди результатів, які зумовлюються ілокутивним актом: 1) здійснення ілокутивного акту передбачає забезпечення засвоєння (слід зрозуміти значення локуції й ілокутивну силу); 2) ілокутивний акт впливає особливим конвенційним способом, пор.: результатом висловлення Я називаю цей парк “Ювілейний” є своєрідне хрещення і неможливість назвати цей парк по-іншому; 3) багато
ілокутивних актів зумовлюють певну реакцію – відповідь або практичний наслідок. Така характеристика в чомусь наближає ілокутивні акти до перлокутивів, хоча вони певною мірою різняться, пор.: дія, що зумовлює певні наслідки (Я наказав йому, і він підкорився); і дія з особливим перлокутивним завданням (Я примусив його підкоритися).
Дж.Сьорл експлікував поняття ілокутивного акту шляхом
застосування понять “правило”, “судження” і “значення”. Учений зарахував витворення ілокутивного акту до форм поведінки, регульованих правилами. Водночас він диференціював регулятивні (регулюють наявні форми поведінки типу етикету) і конститутивні (створюють нові форми поведінки: правила гри) правила. Мовна семантика, на його думку,
СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ
повинна розглядатися як ряд систем конститутивних правил, а мовленнєві акти відбуваються згідно з цими правилами. Тому завданням дослідження мовленнєвих актів є вияв та опис останніх.
VІ.3. Загальнотеоретична класифікація ілокутивних актів.Перша класифікація мовленнєвих актів була запропонована Дж.Остіном, що ґрунтувалася на наявності / відсутності того або іншого перформативного дієслова (здатного в першій особі однини дійсного способу прогнозувати
утворення перформативного висловлення). Саме таке дієслово сигналізує про наявність відповідної ілокутивної сили. При цьому перформативні дієслова експлікують різні ілокутивні сили. По суті, метою класифікації Дж.Остіна є класифікація ілокутивних актів, у якій спочатку виділяються усі перформативні дієслова з подальшою їх диференціацією на класи. Остання включає одночасно і класифікацію перформативних дієслів та
ілокутивних актів.
Дж.Остін розмежував і витлумачив дієслова п’яти класів: вердиктивів, екзерситивів, комісивів, бехабітивів, експозитивів.
Вердиктиви– це офіційні або неофіційні повідомлення очевидного і прихованого судження про оцінку або факт. До них належать судові акти, що можуть бути обґрунтовані або необґрунтовані, справедливі або несправедливі. В англійській мові вердиктиви реалізуються дієсловами
типу асquit “виправдати, визнати невинним”, сопvict “осуджувати, визнавати винним”, сharacterize “характеризувати”, vаlие “здійснювати оцінку” та ін. Вердиктиви репрезентують реалізацію оцінного судження.
Екзерситивиозначають прийняття ухвали або ведення пропаганди на користь або на шкоду когось або чогось. За допомогою екзерситивів здійснюється влада, права або вплив: призначення на посаду, голосування,
наказ, порада тощо, пор. англійські дієслова: арроint “призначати”, соттапd “наказувати”, пате “називати”, resign “подавати у відставку”, р1еаd “упрошувати”, рroclaim “оголошувати” та ін. Екзерситиви – це вияв впливу або реалізація влади.
Особливістю комісивівє спонукання мовця до певної поведінки. Типовими виявами цього класу постають обіцянки та інші обов’язки, зокрема заяви про наміри і різне вираження підтримки, пор. англійські
дієслова типу сопsent “погоджуватися”, gиаrаntее “гарантувати”, рrотise “обіцяти”, vow “клястися, присягатися” та ін. Комісиви – це ухвала обов’язків про наміри.
Бехабітиви– це реакція на поведінку інших людей і події. Бехабітиви є змішаною групою, що пов’язана із суспільною поведінкою і взаємовідношеннями людей. До них належать вибачення, образа,
привітання, похвала, вітання, співчуття та ін. Для цього класу важливою є не тільки успішність акту, але й щирість мовця.
Експозитивизасвідчують статус висловлення у мовленнєвій комунікації. Вони використовуються під час пояснення, проведення дискусії. Це найчисельніший клас ілокутивних актів. Ним марковані
А.П.ЗАГНІТКО
англійські дієслова типу аffirm “підтверджувати”, deny “заперечувати”, state “стверджувати”, апswer “запитувати”, тепtion “згадувати”, inform “інформувати”, report “доповідати” і под. Призначенням експозитивів є пояснення підстав, аргументів та повідомлень.
У класифікації Дж.Остіна не завжди чіткими постають межі між класами. Той самий ілокутивний акт може бути відразу зарахованим до кількох класів, що особливо притаманне для експозитивів.
Усе це зумовило різку критику класифікації Дж.Остіна, основними недоліками якої вважались: 1) нечіткість формулювань; 2) прив’язування класів до перформативних дієслів, тобто до конкретної мови, а необхідна універсальність класифікації ілокутивних актів. Найбільш послідовно її критикував Дж.Сьорл, який наполягав на розмежуванні класифікації перформативних дієслів й ілокутивних актів. Він запропонував власну
класифікацію ілокутивних актів, що постає найбільш репрезентативною і певною мірою загальноприйнятою.
Основу класифікації Дж.Сьорла утворюють 12 критеріїв, з-поміж яких три основних: ілокутивна мета, напрям пристосування і виражений психологічний стан. Ілокутивна мета – це основна частина ілокутивної сили, яка не вичерпує її. Так, ілокутивна мета прохань і наказів збігається: вони є спробою спонукати співрозмовника щось вчинити, при цьому їхні
ілокутивні сили не збігаються.
Підґрунтям другого критерію є розмежування двох напрямів ілокутивних актів: пристосування слів до світу і навпаки. Прилаштування слова до реальності відбувається, як правило, у твердженнях, описах та ін. Пристосування реальності до слів відбувається у вимогах, наказах тощо. Психологічний стан типу наміру, бажання, переконання і под. виявляються
умовою щирості мовленнєвого акту.
Ґрунтуючись на цих та інших критеріях, учений пропонує незалежну від конкретної мови класифікацію ілокутивних актів. Дж.Сьорл розмежовує п’ять базових типів: репрезентативи (або асертиви), директиви, комісиви, експресиви і декларації.
Мета репрезентативівполягає у фіксуванні відповідальності мовця за повідомлення про певний стан речей, тобто за істинність висловленого
судження. Репрезентативи оцінюються за шкалою: “істина” – “неістина”. Їм притаманне пристосування слів до реальності, а висловлене ними психологічне судження – переконання.
Завданням директивівє досягнення, здійснення чого-небудь адресатом. Їм властиве пристосування реальності до слів, а виражений психологічний стан – бажання. Особливістю їхнього пропозиційного
змісту є те, що адресат у майбутньому реалізує певну дію, пор.: питання, накази, прохання тощо.
Клас комісивівза змістом (не зовсім адекватно за обсягом) повторює відповідний остінівський. Їхня мета полягає в покладенні на мовця зобов’язання здійснити якусь дію або ж дотримуватися певної лінії
СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ
поведінки. Комісивам властиве пристосування реальності до слів, а виражений психологічний стан – намір: обіцянки та ін.
Метою експресивівє вираження психологічного стану щодо стану речей, що окреслений пропозицією: подяки, привітання, вибачення і под. Їм не властиве пристосування.
Деклараціїреалізують встановлення відповідності між пропозиційним змістом і реальністю. Вони не марковані певним психологічним станом, але
для них характерні обидва напрями пристосування.
Дж.Сьорл підтвердив свою класифікацію і власне-синтаксичними даними. Він пов’язував віднесеність мовленнєвого акту до певного класу із синтаксичними особливостями дієслів, використовуваних у цих актах.
VІ.4. Непрямі мовленнєві акти: диференційні ознаки і статус.Класифікація ілокутивних актів, за Дж.Сьорлом, універсальна і не залежить ні від якої конкретної мови. Очевидно, наявна кореляція між типом мовленнєвого акту і використовуваними в ньому мовними засобами. Це стосується насамперед ілокутивної сили і семантики відповідного дієслова, що експлікує цю силу (Я стверджую... Я наказую... Я прошу...). За відсутності такого дієслова в мовленні ілокутивна сила експлікується особливою синтаксичною структурою або інтонацією (пор. Василь прийшов і Василь прийшов?).
У мовленні використовуються і так звані непрямі мовленнєві акти, де немає відповідної ілокутивної сили спеціальних мовних маркерів. Окремі з таких висловлень конвенційні, тобто регулярно вживаються для вираження певної ілокутивної сили, попри те, що містять мовні маркери, характерні для інших типів ілокуцій. Так, питання Пробачте, у вас немає годинника? регулярно використовується як прохання повідомити, котра година. Питання Не могли б ви передати мені сіль? постає насправді проханням передати сіль, а не питанням про фізичні можливості співрозмовника. Висловлення Я хочу привітати тебе з Днем народження, швидше, постає привітанням, а не повідомленням про власні бажання.
Дж.Сьорл висунув гіпотезу, що незалежно від того, конвеційними є непрямі мовленнєві акти чи ні, основу їхнього розуміння складають ті самі механізми. Використовуючи непрямі мовленнєві акти, мовець розраховує
на мовні й позамовні знання співрозмовника. Під останніми маються на увазі і знання про принципи спілкування (зокрема, постулати П.Грайса), і різні енциклопедичні знання про реальний світ. З цією метою Дж.Сьорл опрацьовує логічну процедуру (висновку), що складається з 10 кроків, пройшовши через які, адресат зуміє правильно інтерпретувати питання як прохання, тобто розпізнає, що перед ним непрямий мовленнєвий акт.
Природно, якщо відповідний непрямий мовленнєвий акт стає конвенційним, адресат не повинен щоразу реалізовувати цю процедуру, а може просто перейти до її результату. Отже, в разі конвенційності (стандартності такого вжитку) результат процедури інтерпретації мовленнєвого акту слід розглядати і як його ілокутивну силу. Тому X,
А.П.ЗАГНІТКО
звертаючись до Y, вимовляє: “Не могли б ви передати мені сіль?”
Крок 1: Х поставив мені питання про те, чи притаманна мені спроможність передати сіль (факт, що стосується цього діалогу).
Крок 2: Я передбачаю, що в межах цього діалогу він вчинить за законами взаємодії, і тому, можливо, його висловленню притаманна певна мета або спрямованість (принципи кооперації в мовленнєвому спілкуванні).
Крок 3: Обставини мовленнєвого спілкування не передбачають у співрозмовника абстрактного зацікавлення моєю спроможністю передати сіль (фактологічна фонова інформація).
Крок 4: Більше того, він, можливо, уже знає, що відповідь на це питання буде позитивною (фактологічна фонова інформація).
Крок 5: Отже, його висловлення являє собою не просто питання.
Мабуть, йому притаманна певна прихована ілокутивна мета (умовисновок на підставі перших чотирьох кроків). Якою може бути ця мета?
Крок 6: Підготовчою умовою для будь-якого спонукального ілокутивного акту є здатність адресата реалізувати цей акт.
Крок 7: Отже, Х поставив мені питання, з позитивної відповіді на яке випливає, що виконано підготовчу умову для прохання передати сіль (умовисновок на основі кроків 1 і 6).
Крок 8: Тепер ми обідаємо; люди за обідом переважно користуються сіллю; вони передають сіль один одному, просять інших передати сіль і под. (фонова інформація).
Крок 9: Отже, він мав на увазі виконання підготовчої умови для прохання, умови реалізації якої він пов’язує зі мною: він хоче, щоб я був готовий її виконати (умовисновок на підставі кроків 7 і 8).
Крок 10: Отже, в силу відсутності якої-небудь іншої розумної ілокутивної мети він просить мене передати йому сіль (умовисновок на підставі кроків 5 і 9).
До найчастотніших причин використання непрямих мовленнєвих актів належить ввічливість. У багатьох мовах наявні різні способи уникнення прямих прохань, що вважаються неввічливими. Прямі прохання замінюються, наприклад, на питання про можливості або бажання здій-
снити певну дію. Здебільшого такі заміни є конвенційними, що дозволяє стверджувати про наявність представницького класу конвенційних ввічливих непрямих мовленнєвих актів.
VI.4.1. Особливості комунікативних невдач. Комунікативною невдачеюназивається такий мовленнєвий акт, коли наміри мовця (ілокутивна сила) були неадекватно сприйняті адресатом, що зумовило його непрогнозовану реакцію. Щоправда, інколи адресат тільки робить вигляд про нерозуміння намірів мовця і свідомо реагує неадекватно. Останнє помітно під час конвенційних непрямих мовленнєвих актів, коли неадекватна реакція сприймається як знущання. В ряді випадків можна моделювати відповідні комунікативні невдачі, пор.: 1) Пробачте, у вас
СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ
немає годинника? – Є [питання сприймається як питання, а не як прохання повідомити котра година]; 2) Не могли б ви передати сіль? – Чому не міг би? Міг би [сіль не передається; очевидне прохання інтерпретується як питання згідно з синтаксичною і семантичною структурою]; 3) Я хочу привітати тебе з днем народження. – Ну що ж, вітай [непрямий мовленнєвий акт привітання інтерпретується як висловлення бажання].
На сьогодні актуальним є створення відповідної класифікації комунікативних невдач. На матеріалі російської мови таку типологію
запропонували О.П.Єрмакова й О.А.Земська. Її основу складає типологія
зумовлюваних причин, з-поміж яких дослідники виділяють три класи:
1) зумовлювані будовою мови, 2) зумовлювані різницею мовців у тому чи іншому вимірі, 3) зумовлювані прагматичними чинниками. В діалозі, як правило, діє не одна причина, а їхній комплекс. Так, з-поміж першого типу
комунікативних невдач вирізняється, зокрема, підклас комунікативних невдач, зумовлюваних неоднозначністю мовних одиниць, до яких належать комунікативні невдачі, що постають внаслідок неоднозначного тлумачення слова як (питальний займенник – прислівник способу дії – питальна частка, що виражає подив) [Ермакова, Земская 1993], пор. такі конкретні діалоги: А. Ти знаєш, що Дмитрик ударив І.П.? Б. Як?! А. Я не знаю як, знаю, що ударив. Б. Тьху! Я що питаю "яким чином"? Я просто
повірити не можу. А. А кажеш "як "!
Постання комунікативних невдач, пов’язаних з відмінностями в індивідуальних (психічних і фізичних) властивостях співрозмовників, пов’язане також з тими чи іншими мовними чинниками. Лише в небагатьох випадках такі комунікативні невдачі не супроводжуються мовними засобами. Це може зумовлюватися різницею в картинах
внутрішнього світу співрозмовників, наслідком чого є різна оцінка певних явищ. Сюди належать також і відмінності в психологічних властивостях мовців. Як ілюстрація – діалог-запрошення на дачу, під час якого обговорюється відсутність у господарів машини, що самі господарі інтерпретують як незручність, а запрошення – як переваги дачного життя (відсутність шуму і бруду). І лише наприкінці розмови у співрозмовників наступає взаєморозуміння.
З-поміж прагматичних чинників, що зумовлюють комунікативні невдачі, виділяється, зокрема, ігнорування мовцем прагматичного компонента в семантиці слів. Для адресата він постає сильнішим, ніж предметно-логічний зміст слова, пор.: у селі розмовляють два чоловіки: молодий мешканець міста (А.) і старшого віку сільський учитель, пенсіонер, який виріс у селі (Б.) А. А що, тут тільки приїжджі тепер?
Аборигенів уже немає? Б. А ви трошки стиште ваш гонор! Які вони вам аборигени! Це селяни! Трудівники полів! А. Та я нічого поганого не мав на увазі. Я в сенсі "корінні жителі"...
У зв’язку з цим автори відзначають принципові особливості реального спілкування. В природному непідготовленому мовленні співрозмовники
А.П.ЗАГНІТКО
майже ніколи не сповідують прагматичних постулатів, сформульованих П.Грайсом. Часто, кажучи одне, люди прагнуть, щоб зрозуміли зовсім інше; їхнє мовлення буває надлишковим, малоінформативним та ін. Комунікативні невдачі постають результатом взаємодії складного комплексу людських чинників з явищами мови. Важливим є те, що наявність комунікативних невдач, хоча й заважає спілкуванню, вельми рідко зумовлює повне непорозуміння. Здебільшого воно нівелюється під час бесіди.
Загалом теорія комунікативних невдач виходить за межі теорії мовленнєвих актів і належить до прагматики загалом.
VI.4.2. Закономірності і напрями розвитку теорії мовленнєвих актів.Один із найважливіших методологічних наслідків теорії мовленнєвих актів полягає в тому, що множинність способів використання мови (правда, в межах комунікативної функції) не є безмежною. Можливість обчислення ілокутивних сил, а також мовних способів їхнього вираження дозволяє створити певну надбудову над класичною семантикою речення. Кількість різних дій, обчислених у межах теорії мовленнєвих актів, постає не надто великою. Так, Дж.Сьорл виділив з-поміж них такі основні типи: 1) ми повідомляємо іншим, який стан речей; 2) ми намагаємося примусити реалізувати щось інше; 3) ми беремо на себе обов’язок здійснити щось; 4) ми виражаємо свої почуття і відношення; 5) ми за допомогою висловлень вносимо зміни до навколишнього світу. Інколи за допомогою того самого висловлення реалізується кілька таких дій.
Запропонований Дж.Сьорлом механізм встановлення в межах дослідження непрямих мовленнєвих актів виявився зручним інструментом аналізу коґнітивної діяльності загалом. Визначення ілокутивної сили висловлення є частковим випадком висновку, що використовує адресат для
отримання вичерпної інформації про наміри мовця. На цьому ґрунті постала теорія особливої семантики адресата (в широкому розумінні – теорія коґнітивної діяльності слухача).
Ключовими в семантиці адресата є поняття наміру й інтенційності (від англ. intention “намір”). Інтенційність протиставлена конвенційності й означає всі ті суб’єктивні моменти, які мовець включає у висловлення. П.Грайс вводить також поняття значення мовця, що охоплює його намір і
мету під час виголошення висловлення. Це дає підстави розглядати ілокутивну силу як частковий випадок значно ширшого і більш загального феномена – наміру мовця і пов’язаних з ним понять. Очевидно, що мовець використовує не тільки ілокутивні маркери (засоби вираження ілокутивності), але й багато інших (пресупозиція, метафора, риторичні прийоми тощо) для досягнення своєї мети. Теорія мовленнєвих актів стала
одним із джерел і відповідно частиною прагматики. Теорія мовленнєвих актів відіграла важливу роль у розвитку інших лінгвістичних дисциплін: лінгвістики тексту, соціолінгвістики, теорії аргументації і в дослідженнях у сфері штучного інтелекту.
СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ