ТЕМА 9. Юридична відповідальність у міграційному праві України 1 страница

Основні поняття:юридична відповідальність, адміністративна відповідальність, міграційні правила, адміністративні стягнення, адміністративні заходи, суб’єкти юридичної відповідальності в міграційному праві, суб’єкти юрисдикції у сфері міграції, засоби забезпечення провадження у справах про міграційні правопорушення.

ЛЕКЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ ДО ЗМІСТОВОГО МОДУЛЮ III

Тема 7.1. Лекція № 7 „Поняття притулку в міграційному праві” (тези)

Питання:

1. Юридична природа та зміст права на притулок. Окремі положення міжнародних правових актів щодо притулку

2. Правовий статус біженців в Україні

3. Особливості реалізації механізму надання, втрати та позбавлення статусу біженця

Притулок – один з найдавніших правових інститутів, відомий на всіх етапах розвитку держави і права, у кожен історичний період має свій юридичний зміст, особливі риси і форми. Його становлення має тісний зв’язок із звичаями та традиціями, історією держави, міжна­родних відносин, міжнародних звичаїв і права. Притулок незалежно від походження й значення з’явився для ви­конання соціальної функції – обмеження сваволі, попередження застосування смертної кари, неконтрольованого пролиття крові та покарання без належної судової процедури. У процесі розвитку інституту притулку виокремилися дві фор­ми – релігійна та світська.

За часів рабовласництва притулок існував як релігійний (широко застосувався в усіх світових релігіях, причому на Заході, де влада мала світський характер, релігійний притулок порівняно зі Сходом за наявності етико-нормативної і суспільно-легіслативної функції релігії мав ширше й змістовніше застосування), так і світський, який набув територіального характеру. Середньовіччя та ера буржуазних революцій привнесли до світ­ської форми дипломатичний та політичний характер притулку; ос­танній внаслідок буржуазної революції набув правової норми про надання притулку політичним емігрантам і зобов’язаний своїм поход­женням відмінностям у політичному та правовому розвитку євро­пейських держав.

Усвідомлення та визнання життя і здоров’я, честі й гідності, не­доторканності й безпеки людини найвищою соціальною цінністю порушення цих природних прав спричинилися до вироблення нових підходів до правового регулювання надання притулку як на міжна­родному рівні, так і на національному шляхом конституційної та за­конодавчої регламентації. Інститут притулку став загальновизнаним принципом міжнарод­ного права і дістав своє закріплення передусім у Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, а також у Декларації ООН про територіальний притулок від 14 грудня 1967 року, а згодом на регіо­нальному рівні у Європейській декларації про територіальний при­тулок 1977 року, Конвенції, яка визначає держави, відповідальні за розгляд заяв про надання притулку, поданих в одній із держав – членів Європейського співтовариства (Дублінська конвенція), від 15 червня 1990 року тощо.

Згідно міжнародних документів право притулку є не що інше, як компетенція кожної держави, яка ґрунтується на її суверені­теті, територіальному верховенстві, дозволити іноземцю або особі без громадянства (за винятком тих, кому притулок міжнародними договорами прямо заборонено надавати), які зазнають пересліду­вань, в’їхати до країни, перебувати на території держави з наданням відповідного правового статусу. При цьому держава зобов’язана га­рантувати невидачу й невислання шукача притулку, а також того, хто отримав відповідний статус, до країни, де він переслідується або де йому може загрожувати небезпека. Тільки держава може ви­рішувати, кому користуватися правом притулку, в чиїх інтересах, якими будуть форма і зміст права притулку та визначати умови його застосування.

Міжнародно-правовими актами визначено категорію осіб, яким притулок надаватися не може: тим, хто вчинив злочин проти миру, військовий злочин, злочин проти людяності й людства або діяв всу­переч принципам і нормам ООН. У Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року та Кон­венції про статус апатридів від 28 вересня 1954 року також зазна­чається, що ці конвенції не застосовуються до осіб, які вчинили діян­ня, що кваліфікуються як міжнародні злочини.

Свого подальшого розвитку набуло й питання дипломатичного притулку (іноді його ще називають екстериторіальним), під яким розуміється захист від місцевої державної юрисдикції, що надається особам у дипломатичних установах (посольствах, консульствах, місіях тощо), на військових і торговельних кораблях, літаках, які пе­ребувають на іноземній території. Договори універсального характеру негативно ставляться до надання дипломатичного притулку. Зокрема, Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року встановила, що при­міщення представництв не повинні використовуватись для цілей, не сумісних зі здійсненням функцій дипломатичного представництва. Україна не визнає дипломатичного притулку, що випливає з зобов’язань за міжнародними договорами, з Положення про дипло­матичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні (Розпорядження Президента України від 22 жовтня 1992 р. № 166/92-рп).

В національних нормах різних країн про притулок загальною підставою для його надання є той чи інший вид переслідування осо­би у державі громадянства чи державі постійного проживання за політичними мотивами: факт клопотання такої особи про притулок породжує правовідносини між цією особою та державою притулку. Якщо в національному праві держав зазначено перелік осіб, які ма­ють право на притулок, то її повноважними органами буде вирішу­ватися питання про можливість належності цієї особи до категорії встановленої законом.

Притулок у межах відповідного міжнародно-правового регулю­вання, конституцій та законів практично кожної демократичної і правової держави не лише визнаний невідчужуваним правом кожної людини як суб’єкта права; безумовно, його надання певною суверен­ною державою у такий спосіб захистить основні права і свободи лю­дини. Врахування зазначеного положення сприяло виробленню відпо­відних методологічних і політико-правових засад, які дістали закрі­плення в Конституції та законах України.

Юридичне інститут притулку фіксується так: „Іноземцям та осо­бам без громадянства може бути надано притулок у порядку, вста­новленому законом” (частина друга статті 26 Конституції України);

Згідно з п. 26 ч. 1 ст. 106 Конституції України, тільки Президент приймає рішення у вигляді указу про надання притулку.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлю­ватися обмеження щодо надання притулку із зазначенням строку дії цих об­межень. Громадяни нашої держави правом при­тулку в Україні користуватися не можуть, тобто він не має внутрішнього характеру.

У законах України, зокрема в ст. 4 Закону „Про пра­вовий статус іноземців та осіб без громадянства” згадується про право притулку, але не відображено законодавче регулювання суспільних відносин, які виникають при цьому. Дотепер законодавчої бази про порядок надання притулку іноземцям та особам без громадянства відповідно до ч. 2 ст. 26 Конституції не ство­рено. Однак, при цьому, не виключається можливість надавати притулок іноземцям та особам без громадянства на умовах, передбачених відповідними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана в установленому порядку Верховною Радою України.

Нині один із аспектів надання притулку регулюється спеціальним Законом України „Про біженців”. Право притулку й статус біженця як міграційно-правові інститути, які мають комплексний характер, органічно і внутрішньо поєднані між собою, водночас є окремими правовими інститутами міграційного права України, оскільки пов’язані з мігра­ційними процесами. Подальший їх розвиток потребує завершення формування відповідної законодавчої бази на підставі та у спосіб, що передбачені Конституцією України.

Для гарантування одержання притулку законодавець доповнив Кримінальний кодекс України нормою, відповідно до якої особа (іноземець чи особа без громадянства) не підлягає кримі­нальній відповідальності за незаконне перетинання державного кор­дону України у випадках, коли вона бажає відповідно до Консти­туції України використати право притулку або набути статусу біженця.

Стаття 203 КУпАП передбачає, що на випадки, коли іноземці чи особи без громадянства з наміром набути статус біженця незаконно перетну­ли державний кордон України і перебувають на території України протягом часу, необхідного для звернення до відповідного органу міграційної служби із заявою про надання їм статусу біженця відпо­відно до Закону України „Про біженців”, адміністративна відпові­дальність не поширюється. А згідно до ст. 204-1 КУпАП звільняються від адмініст­ративної відповідальності іноземці чи особи без громадянства, які бажають використати права на притулок або набуття статусу біжен­ця, якщо вони в установлений законом термін звернулися до відпо­відних органів державної влади.

Притулок – особливий правовий інститут, який має складний, комплексний характер, пов’язаний зі співвідношенням міжнародно­го і національного права в його юридичній регламентації. Його можна визначити як сукупність правових норм, які регулюють суве­ренне право держави допускати на територію, давати дозвіл на пе­ребування іноземця або особи без громадянства, що переслідується за політичними, етнічними, релігійними чи іншими мотивами (з об­меженнями, які випливають з міжнародного права), при гарантії відмови від видачі та вислання до тієї країни, де їм може загрожува­ти небезпека, забезпечувати користування тими самими правами й свободами, а також виконання тих самих обов’язків, які мають гро­мадяни держави, за винятками, встановленими конституцією, зако­нами, міжнародними договорами, судовою практикою тощо.

Сукупність правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини у питаннях притулку, становить законодавство України про притулок.

2.Надання статусу біженця є проявом світського притулку, що має територіальний характер, та одним із засобів захисту прав і свобод людини, переслідуваної в державі власного громадянства або в дер­жаві постійного проживання (доміцилію) за політичними, націо­нальними, релігійними та іншими мотивами. Це право закріплене Конвенцією „Про статус біженців” 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, Конвенцією Організації Африканської єдності з конкретних аспектів проблеми біженців в Африці 1969 року, Конвенцією Організації Американських Держав „Про права люди­ни” 1969 року тощо. На базі цих документів у багатьох країнах прийнято закони про біженців, зокрема, в Росії (новий закон – у 1997 році) і Азербайджані – в 1992 році, Україні – в 1993 році (новий закон – у 2001 році), Таджикистані – в 1994 році, Білорусі – в 1995 році.

Питання, пов’язані з біженцями, регулюються Конституцією Ук­раїни, Законом „Про біженців”, іншими нормативно-право­вими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов’яз­ковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого на­дана Верховною Радою, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у Законі „Про біженців”, застосовуються пра­вила міжнародного договору.

Статус біженця в Україні може отримати особа, яка не є грома­дянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань може стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідан­ня, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися за­хистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслі­док таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і пе­ребуваючи за межами країни свого попереднього постійного прожи­вання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до Закону „Про біженців”, іноземці або осо­би без громадянства, які мають намір набути статус біженця й пе­ретнути у встановленому порядку державний кордон України, зобо­в’язані протягом п’яти робочих днів подати до відповідного органу міграційної служби заяву про надання їм такого статусу. У разі не­законного перетинання державного кордону з метою набут­тя статусу біженця вони повинні протягом трьох робочих днів звер­нутися до відповідного органу міграційної служби через її уповно­важеного чи особу Державної прикордонної служби України або органу внутрішніх справ із заявою про надання їм статусу біженця та з обґрунтованим поясненням свого незаконного перетинання дер­жавного кордону України. Якщо в іноземців або осіб без громадян­ства відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документи є підробленими чи фальшивими, вони мають повідомити про цю об­ставину у заяві про надання статусу біженця, а також викласти при­чини зазначених ситуацій. Такі особи повинні бути направлені Дер­жавною прикордонною службою до органу міграційної служби.

Іноземці та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України і під час такого перебування в державі їх громадянської належності чи державі постійного прожи­вання виникли умови, внаслідок яких вони не можуть повернутися назад і мають намір набути статус біженця, повинні звер­нутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця до закінчення строку дії дозволу на пе­ребування в Україні.

Заяви про надання статусу біженця, подані з порушенням вста­новленого порядку, приймаються до розгляду з письмового дозволу керівника органу міграційної служби, якщо іноземці або особи без громадянства не могли з поважних причин (хвороба заявника, або членів його сім’ї, ситуації надзвичайного стану на території Украї­ни, затримання заявника у випадках, необхідних для встановлення особи, та інші) звернутися з такою заявою у встановленому порядку.

Орган міграційної служби може прийняти рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця в разі відсутності по­важних причин для порушення встановленого порядку подання та­кої заяви. Про прийняття такого рішення орган міграційної служби повідомляє особу письмово із зазначенням причин відмови.

Статус біженця не надається іноземцю або особі без громадянства:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства й людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межа­ми України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено КК України до тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об’єднаних Націй;

- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим ст. 1 Закону України „Про біженців” (наявність подвійного громадянства), відсутні;

- яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отри­мала притулок в іншій державі;

- яка до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця перебувала в третій безпечній державі.

Дія цих положень не поширюється на дітей, розлучених із сім’ями, а також на осіб які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків). Щодо останнього, то за визначенням ст. 1 Закону України „Про біженців” третя безпечна країна – це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, за винятком випадків транзит­ного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з кло­потанням про визнання біженцем чи отримання притулку, оскільки така країна:

1) дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, які встановлені міжнародно-правовими актами уні­версального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;

2) дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, які передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколу про статус біженців 1967 року, враховую­чи принцип невислання;

3) має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця й на­дають притулок;

4) забезпечить особі ефективний захист проти вислання та мож­ливість звертатися за притулком і користуватися ним;

5) погоджується прийняти особу й забезпечити їй доступ до про­цедури визначення статусу біженця чи надання притулку.

Статус біженця в Україні надається на період дії обставин, які стали підставою для отримання статусу біженця.

Юридичним документом, що підтверджує надання статусу біжен­ця, є посвідчення біженця. На виконання ст. 5 Закону „Про біженців” постановою Кабінету Міністрів України № 1527 від 11 жовтня 2002 року затверджено Положення про посвідчення біженця.

Посвідчення біженця – паспортний документ, який посвідчує особу його власника та підтверджує факт надання їй в Україні ста­тусу біженця і є дійсним для реалізації прав та виконання обов’язків, передбачених законами України. Цей документ видається строком на один рік. Під час перереєстрації біженця органом міграційної служби за місцем його проживання дія зазначеного посвідчення продовжується.

Посвідчення біженця видається іноземцю або особі без громадян­ства, які досягли 16-річного віку, органом міграційної служби в Ав­тономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі на підставі рішення Державного комітету України у справах національ­ностей та міграції (далі - Держкомнацміграції) про надання іноземцю або особі без громадянства в Україні статусу біженця.

Дитині, яка розлучена із сім’єю і якій надано в Україні статус біженця, посвідчення видається до досягнення нею 16-річного віку.

Порядок заповнення посвідчення біженця визначається Держав­ним комітетом у справах національностей та міграції за уз­годженням з МВС, Міністер­ством закордонних справ, Державною прикордонною службою України.Посвідчення біженця може вилучатися або визнаватися недій­сним відповідно до Закону „Про біженців” або в інших ви­падках, передбачених законодавством України.

Посвідчення біженця є підставою для реєстрації біженця в ОВС за місцем його проживання. Умови втрати і позбавлення статусу біженця регламентовані у ст. 15 Закону „Про біженців”.

Статус біженця втрачається, якщо іноземець або особа без гро­мадянства:

1) добровільно знову скористалися захистом держави грома­дянської належності (підданства);

2) набули громадянство України або добровільно набули грома­дянство, яке мали раніше, або набули громадянство іншої дер­жави й користуються її захистом;

3) добровільно повернулися до держави, яку вони залишили чи за межами якої перебували внаслідок обґрунтованих побою­вань стати жертвою переслідувань;

4) будучи особою без громадянства, може повернутися до держа­ви свого попереднього постійного проживання, оскільки об­ставини, за яких було надано статус біженця, більше не існу­ють, - за винятком, що біженець може навести достатні обґрунтування, які випливають з попередніх переслідувань, для своєї відмови повернутися до держави свого попереднього по­стійного проживання;

5) отримали притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій державі;

6) не можуть більше відмовлятися від користування захистом держави своєї громадянської належності, оскільки обставини, на підставі яких було надано статус біженця, більше не існу­ють, - за винятком, якщо біженець може навести достатні об­ґрунтування, які випливають з попередніх переслідувань, для своєї відмови користуватися захистом держави своєї грома­дянської належності.

Іноземець та особи без громадянства позбавляються статусу біженця, якщо вони займаються діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров’ю населення.

Рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу бі­женця, про відмову в оформленні документів для вирішення питан­ня щодо надання статусу біженця протягом семи робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені до Держкомнацміграції або до суду.

Рішення Держкомнацміграції про відхилення скарги про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця, про відхилення скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання ста­тусу біженця, про відмову в наданні статусу біженця, втрату або поз­бавлення статусу біженця оскаржуються в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України, до суду.

Закон „Про біженців”, виходячи із загальних засад, які закріплені в статтях 1, 3, 8, та положень розділу II „Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” Конституції України, встано­вив правовий статус для окремих категорій іноземців та осіб без гро­мадянства:

- тих, стосовно яких прийнято рішення про оформлення доку­ментів для вирішення питання щодо надання статусу біженця;

- тих, яким надано статус біженця в Україні;

- тих, яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, у наданні статусу біженця та які втратили або позбавлені статусу біженця.

Іноземці та особи без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, мають право на:

- тимчасове працевлаштування, навчання, медичну допомогу в порядку, встановленому законодавством України (відповідно до п. 2 Порядку надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають на території Украї­ни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 79 від 28 січня 1997 року, особи, які подали заяви про на­дання їм статусу біженця в Україні, та особи, які в установле­ному порядку отримали статус біженця в Україні, користують­ся медичною допомогою нарівні з громадянами України);

- проживання у родичів, у готелі, піднайом житлового при­міщення або користування житлом, наданим у пункті тимча­сового розміщення біженців (місце тимчасового розміщення осіб, які подали заяву про надання статусу біженця, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирі­шення питання щодо надання статусу біженця та яким надано в Україні статус біженця);

- правову допомогу.

Наказом Держкомнацміграції № 31 від 2 жовтня 2002 року (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 2 жовтня 2002 року за №797/7085) за­тверджено Положення про пункти тимчасового розміщення біженців та Правила проживання у пункті тимчасового розміщення біженців.

Основним завданням зазначеного пункту є приймання й тимча­сове розміщення, на строк не більше трьох місяців, осіб, які подали заяву про надання статусу біженця, стосовно яких прийнято рішен­ня про оформлення документів для вирішення питання щодо надан­ня статусу біженця та яким надано в Україні статус біженця.

Іноземці та особи без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, зобов’язані:

- подавати до відповідного органу міграційної служби відо­мості, необхідні для вирішення питання щодо надання статусу біженця;

- у разі одержання направлення органу міграційної служби відбути до визначеного місця тимчасового проживання і про­тягом трьох робочих днів зареєструватися у відповідному те­риторіальному органі Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб;

- проходити медичне обстеження на вимогу органів міграційної служби;

- з’являтися до відповідного органу міграційної служби у виз­начений ним строк;

- повідомляти органу міграційної служби, до якого було пода­но заяву, про свої виїзди за межі території адміністративно-те­риторіальної одиниці України (система адміністративно-тери­торіального устрою України визначена положеннями частини першої статті 133 Конституції України), на яку поширюються повноваження цього органу.

За наявності в обстежуваної особи гострого, у тому числі інфек­ційного, захворювання, їй надається амбулаторна або стаціонарна медична допомога (за винятком перебування особи в стані сп’яніння будь-якого походження).

Обстеження спеціалістів і проведення лабораторних, функціо­нальних обстежень проводиться з урахуванням релігійних та етніч­них звичаїв і традицій осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання ста­тусу біженців.

Іноземці та особи без громадянства, яким надано статус біженця, підтверджено національний режим, нарівні з громадянами України на підставі Конституції України та законів України мають право:

- на пересування, вільний вибір місця проживання, вільне зали­шення території України, за винятком обмежень, які встанов­люються законом;

- працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю;

- на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;

- на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхуван­ня;

- на відпочинок;

- на освіту;

- на свободу світогляду та віросповідання;

- на направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів;

- на володіння, користування й розпорядження своєю власні­стю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;

- на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадо­вих і службових осіб;

- на звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Вер­ховної Ради України з прав людини;

- на правову допомогу.

Іноземець або особа без громадянства, яким надано статус біжен­ця в Україні, мають рівні з громадянами України права у шлюбних та сімейних відносинах, а також мають право на одержання грошо­вої допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення, в тому числі на державну допомогу сім’ям з дітьми, в порядку, встановле­ному законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України № 1016 від 6 липня 1998 року затверджено Порядок надання біжен­цям грошової допомоги та пенсій.

Розмір пенсії біженцям із числа осіб, які досягли пенсійного віку, встановленого законодавством України, а також інвалідам І та II гру­пи встановлюється згідно до ст. 94 Закону „Про пен­сійне забезпечення”.

Якщо між Україною та державою, громадянином якої є біженець, чи країною його постійного проживання укладено договір про пен­сійне забезпечення своїх громадян, ця особа отримує пенсію в поряд­ку і розмірах, передбачених таким договором.

Пенсія біженцям призначається органом праці та соціального за­хисту населення за місцем їхнього тимчасового проживання і випла­чується в установленому порядку з дня її призначення протягом тер­міну дії статусу біженця.

Державна допомога сім’ям біженців з дітьми призначається орга­нами праці та соціального захисту населення за місцем їх тимчасо­вого проживання на умовах, передбачених Законом України „Про державну допомогу сім’ям з дітьми”, іншими законами або міжна­родними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою. Сім’ям біженців з дітьми, які прожива­ють у пунктах тимчасового розміщення біженців, зазначена держав­на допомога не надається.

Для одержання біженцями грошової допомоги до органу міграційної служби за місцем їх тимчасового проживання подаються такі документи:

- заява про надання одноразової грошової допомоги на прид­бання товарів першої необхідності;

- заява про надання одноразової грошової допомоги на відшко­дування вартості переїзду до пункту тимчасового розміщення біженців, місця тимчасового розселення біженців або до іншо­го місця, обраного біженцем для проживання;

- копія посвідчення біженця, паспорта або іншого документа, що посвідчує особу;

- копія направлення органу міграційної служби – у разі на­правлення біженця до пункту тимчасового розміщення біжен­ців чи місця тимчасового розселення біженців.

На підставі поданих документів орган міграційної служби протя­гом трьох днів з дня подання заяви з усіма необхідними документами приймає рішення про надання біженцям відповідної грошової допо­моги або про відмову в наданні такої допомоги. Якщо біженці мають засоби до існування в Україні, їм може бути відмовлено в наданні грошової допомоги.

Для одержання біженцями пенсії до органу праці та соціального захисту населення за місцем їх тимчасового проживання подаються такі документи:

- заява про призначення пенсії;

- копія посвідчення біженця, паспорта або іншого документа, що посвідчує особу;

- інші документи, передбачені законодавством України про пен­сійне забезпечення.

На підставі поданих документів орган праці та соціального за­хисту населення протягом десяти днів з дня подання заяви з усіма не­обхідними документами приймає рішення про призначення пенсії або про відмову в її призначенні.

Іноземці та особи без громадянства, яким надано статус біженця в Україні, користуються іншими правами й свободами, передбаче­ними Конституцією та законами України.

Іноземець або особа без громадянства, яким надано статус біжен­ця в Україні, зобов’язані:

- повідомляти протягом десяти робочих днів органу міграцій­ної служби за місцем проживання про зміни прізвища, складу сім’ї, сімейного стану, місця проживання, набуття громадян­ства України або іншої держави, надання притулку або доз­волу на постійне проживання в іншій державі;