Тема 3. Культурні та психологічні чинники комунікативної взаємодії
Зміст
1. Поняття культура та проблеми міжкультурної комунікації.
2. Культурні чинники комунікації.
3. Вербальна комунікація.
4. Невербальна комунікація.
Поняття культура та сутність міжкультурної комунікації
Єдиного визначень поняття «культура» на сьогодні не існує. З 1920-го до 1950-го р. їх кількість зросла до 150, нині нараховується більше 300. Культура як поняття було сформульовано німецьким юристом у XVII ст. Самуелем Пуфендорфом (1632-1694). Поняття «цивілізація» часто використовувалось в якості синоніму до «культури» й було введено французькими просвітителями у XVIII ст., які мріяли про культуру нового суспільства, заснованого на Свободі, Рівності та Братерстві. Сьогодні під словом «цивілізація», зазвичай, розуміється історичне втілення культури.
Культура не є вічною і сталою. Руйнування культури можливо під час війн, революцій через падіння рівня освіти. Цілі епохи встановлювали могильне мовчання, перериваючи діалог між високою культурою минулого і часом нових «дикунів». Культура зберігається лише в комунікації.
З філософської точки зору, існує природний і людський світи. Перший монологічний, тобто нездатний до діалогу, тому до нього не використовується поняття «сенс». Лише в людському універсумі виникає значимість, що дозволяє говорити про присутність культури. Людина усвідомлює себе і зовнішній світ в результаті творчої діяльності. Саме в цьому поєднанні – природи й діяльності, в їх осмисленні народжується культура.
Розглянемо деякі точки зору на сутність культури. Так, у К. Маркса культура – це ідеологічна надбудова над матеріальним буттям, у російських релігійних філософів культура значима лише в тому випадку, якщо вона має релігійний зміст. У П. Флоренського – це гармонізація життя у всіх її проявах. Культура може розумітися як певна форма присвоєння індивідом колективного досвіду, вона слугує для «самодетермінації індивіда в обрії особистості» (Біблер В. С.), але вона також обмежує «свободу маневру» цієї особистості в культурному просторі певного соціуму. Комуніканту весь час пропонуються готові форми мови, прецедентні висловлення, цитати, стереотипи, жорстко пов’язані з певним змістом.
Інтегроване визначення таке: культура (лат. culture — догляд, освіта) — 1) сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людською спільнотою, які характеризують певний рівень розвитку суспільства; 2) інтерпретаційна модель світу людини, соціалізованої в певних умовах; 3) цілісний історичний феномен, локальна цивілізація, яка виникла на ґрунті територіальної, етнічної, мовної, політичної, економічної та психологічної спільності.
Міжкультурна комунікація – це процес взаємнозв’язку і взаємодії представників різних культур. Це специфічна суб’єкт-суб’єктна взаємодія, у якій відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями і навичками носіїв різних типів культур.
Інваріант – абстрактне вираження сутності. Інваріант не існує насправді. Відповідно в реальності існують тільки варіанти – види культури, але не існує система миследіяльності, яку ми називаємо культурою.
Систематизація форм, видів і підвидів культури має сенс остільки, оскільки у різних народів у різні періоди, як і в різних регіонах ( європейська культура, африканська культура), існують свої ієрархії видів культур, тобто системи. Нас, однак, цікавлять не вони, а міжвидова та міжкультурна комунікації як системоутворюючий фактор. Але поряд з можливістю комунікації існує умова, необхідна для успішного її здійснення, – наявність коду, що дозволяє зашифрувати і дешифрувати висловлювання суб’єктом свідомості, які перебувають на вході й виході системи «культура». У тому випадку, коли вид культури користується природною мовою, роль такого коду відіграють концепти цієї мови – згустки змісту, що вкладається в слова.
Комунікація входить сьогодні в повсякденне життя в новому і широкому сенсі цього слова, сьогодні виникли і поширюються нові ЗМК, здатні залучати до комунікативного процесу найширшу аудиторію. Але вони перетворюють культуру в суспільну потребу, з’єднують воєдино інформацію про стан світу і розваги. Досить згадати про паніку, що охопила Москву, коли через аварію Останкінська телевежа перестала транслювати програми у звичному для москвичів обсязі. Жителі багатомільйонного міста залишилися без низки інформаційних передач, телесеріалів, футбольних матчів та іншого, що увійшло і встигло вкоренитися в їх житті, й це тривожило їх більше, ніж неможливість для міських служб швидкої допомоги та пожежних команд працювати в колишньому режимі, які перестали отримувати радіосигнали з Останкіно.
Комунікація між культурами, ставши новою реальністю, з’єднує і руйнує національні традиції, створюючи традицію «інтеркультури». За всім цим стоять дві різноспрямовані тенденції, з яких одна – експансія в галузі інонаціональної культури, так чи інакше веде до асиміляції, інша – прагнення до єдності в різноманітності, що веде до утворення «загальної культури» поряд з національними культурами.
Вивчення інваріанта системи «культура» дозволяє виділити три основні типи комунікації – внутрікультурну комунікацію, міжвидову комунікацію на рівні однієї й тієї ж культури або на рівні різних культур і міжкультурну комунікацію на рівні різного виду культури.
Виділяють різні типи та рівні суб’єктів культури, спілкування між якими можна розглядати як міжкультурне. Можна говорити про культуру нації, субкультуру, контркультуру, а також про культуру окремої соціальної групи, спілкування між представниками даних спільнот містить елементи, що становлять міжкультурну комунікацію. До міжкультурного спілкування відноситься також спілкування між представниками різних цивілізацій як культурних суперсистем.
Варто враховувати, що саме етнічний початок у культурі кожного народу становить її ядро і є проявом особливого стосовно загальної культури нації. Воно може бути зафіксоване через уявлення про характерні риси власної етнічної спільності, через традиції, звичаї і ритуали, а також через соціальні регулятори, що виконують функцію соціального контролю й оберігають етнічну групу від змішування з іншими. Так, заборона на одруження з представниками інших громад чи народів бере початок в язичних віруваннях і підкріплюється протягом багатьох століть церквою. Багато народів завдяки цьому зберегли свою етнічну самобутність у більшій мірі, ніж інші. У колишньому Радянському Союзі тільки вірмени й азербайджанці мали найменшу частку змішаних шлюбів (відповідно 40 і 76 на 1000 родин). В Україні наприкінці XIX – поч. XX ст. міжнаціональні шлюби були винятком і не перевищували 2 % до їх загальної кількості, тоді як наприкінці XX ст. фіксувалося більше 200 змішаних шлюбів на 1000 створених родин.
Найбільш розповсюдженим показником ідентифікації з етнічною групою є мова. Із соціальної точки зору зв’язок мови і культури нелінійний: можна зафіксувати приналежність того чи іншого індивіда до етнічної групи за мовною ознакою та походженням, але в реальній практиці використання мов буде множинним. В Індії нараховується 14 основних мов, при цьому «народний» хінді, на якому говорять у кінофільмах, істотно відрізняється від «офіційного» хінді, який використовують у ЗМІ. І перший, і другий варіанти мови є індикаторами соціального статусу індивіда.
Отже, національно-культурні чинники вагомо впливають на процес комунікації. Елементи та категорії мовного коду певної мови формують неповторні мовні картини світу, тому учасникам міжкультурної комунікації задля уникнення мовленнєвих девіацій, а також нерозуміння та конфронтації співрозмовників варто звернути увагу на такі найважливіші аспекти міжкультурної комунікації:
– пов’язані з культурною традицією (дозволи і заборони у мовно-культурній спільності, типи та різновиди спілкування; стереотипні ситуації спілкування, типи комунікативних актів; формули етикету універсальних ситуацій спілкування (привітання, звертання, вибачення, прохання, прощання); рольові та соціально-символічні особливості спілкування);
– з соціальними факторами і соціальними функціями спілкування (функціонально-стильові «підмови», етикетні форми);
– з етнопсихологією (психолінгвістична організація мовної діяльності, функції та особливості засобів невербальної комунікації).
Культурні чинники комунікації
До основних елементів культури, які виступають чинниками комунікації, належать такі:
Цінності – це визнані всім суспільством або більшістю його членів уявлення про те, до яких цілей повинна або може прагнути людина, або до чого вона прагнути не може (наприклад, десять християнських заповідей). Цінності є фундаментальними ментальними утвореннями, абстрактними ідеалами, що існують у свідомості кожної людини, орієнтири, з якими індивіди й соціальні групи співвідносять свої дії.
Норми – це правила і стандарти поведінки, яких повинна дотримуватися людина, якщо вона поділяє систему цінностей певної культури. Норми підтримуються певними санкціями, тобто покараннями за їх порушення або нагородами за їх якісне виконання. Відповідно санкції можуть бути як негативними, так і позитивними.
Звичаї – це усталені схеми (патерни) поведінки, обов’язково на рівні культури загалом, їх можна охарактеризувати як культурні звички. Звичаї виступають колективною формою дій, що повторюються у певних обставинах.
Етикет – це сукупність правил поведінки по відношенню до інших людей, що охоплює особливі традиції, ритуали і норми, які були вироблені суспільством або його частиною і можуть мати релігійне, філософське чи інше обґрунтування; як правило, етикет характерний для вищих прошарків суспільства.
Традиції – це сукупність елементів культурної спадщини, які передаються із покоління в покоління і є цінністю в межах цієї культури (більш стійкі, ніж звичаї). Традиції є своєрідним сховищем цінностей, спонтанним вираженням потреб суспільства в їх масовій формі. При цьому традиція припускає, що світ, змінюючись, може перекрутити основні принципи існування етносу; виправлення такої ситуації розглядається як «повернення до джерел», «відродження». Поширеними формами традиційної культури є фольклор, казки, історичні перекази, національний костюм, національна кухня.
Мова – це сукупність знаків і символів, що використовується членами суспільства для здійснення комунікацій, а також в рамках вторинних моделюючих систем (в художній літературі, поезії, ритуальних текстах тощо). Мова являє собою систему, що відбиває й підтримує картину світу, характерну для цієї культури, а також забезпечує відповідний соціальний контроль, оскільки норма взагалі не може існувати, якщо вона не виражена мовою.
Обряди – це сукупність колективних людський дій, що втілюють у собі певні уявлення й цінності конкретного суспільства і викликають у всіх носіїв цієї культури аналогічні почуття, які носять, як правило, колективний характер.
Ритуали – це сильно стилізовані та ретельно сплановані набори жестів і слів, які виконуються особами, підготовленими та вибраними для цього. Ритуали наділені особливим символічним значенням, вони досить поширені у релігійній, політичній (наприклад, підписання міжнародних угод) та навіть побутовій сферах (ритуал укладання шлюбу, посвята у студенти, отримання паспорта тощо).
Церемонії – це послідовні дії, що мають символічне значення і присвячені святкуванню будь-яких знаменних подій або дат, функція яких полягає в урочистому підкресленні особливої цінності для суспільства чи будь-якої соціальної групи подій, що відзначаються (коронування – це яскравий приклад важливої для суспільства церемонії).
Табу – це абсолютна заборона, що накладається на будь-яку дію, слово, предмет тощо. Це явище було особливо поширене у традиційному суспільстві. Табу охороняло людей в архаїчному суспільстві від небезпеки, пов’язаної з доторканням до трупу або із вживанням отруєної їжі. У сучасному суспільстві табу накладається, наприклад, на кровозмішення, канібалізм, осквернення могил тощо.
Закон є нормою поведінки, що оформлюється парламентським або урядовим документом, тобто підкріплюється політичним авторитетом держави і вимагає обов’язкового виконання. Розрізняють два види законів: звичаєве та формальне право. Звичаєве право – це сукупність неписаних правил поведінки в доіндустріальних суспільствах, що санкціоновані державою. Із звичаєвого права поступово виникли формальні юридичні закони, що закріплюються конституцією – основним політичним законом держави. Порушення законів тягне за собою покарання, найсуворішим з яких є смертна кара. За допомогою законів суспільство захищає найвищі цінності: життя людини, державну таємницю, людські права та гідність, власність, мораль тощо.
Розглянемо більш детально цінності, які є тими предметами, що необхідні групі для підтримання внутрішньої згуртованості та є важливими факторами поведінки індивіда. Потяг до них рішуче впливає на відносини з іншими індивідами. Кожен індивід має певну ієрархію цінностей, які він цінує в більшій/меншій мірі. Можуть існувати визнані цінності, до яких проте не має потягу індивідів, а може існувати потяг до тих цінностей, в яких індивід не зізнається. Отже, можна зробити висновок про існування, так би мовити, «прихованих» цінностей. Визнаючи однією з найважливіших ієрархію цінностей за рівнями дослідження на мікро- (людина), макро- (суспільство) і мегарівнях (глобальне суспільство, або в нашому випадку наддержавна структура), Ю. Щербакова припускає, по-перше, що на кожному з цих рівнів можуть існувати та реалізовуватися «приховані» цінності; по-друге, цінності кожного з рівнів офіційно задекларовані в нормативно-правових актах можуть не відповідати цінностям, що реально існують.
Щодо трансформації ціннісних орієнтацій, то мається на увазі процес розпаду колишніх цінностей, що домінували в недалекому минулому, і виникнення, вироблення єдиної несуперечливої системи цінностей, яка відповідає менталітету та служить фундаментом культури. Розглядаючи поняття цінностей, виходимо на поняття «ідеал». Формування системи політичних ціннісних орієнтацій здатне суттєво вплинути не лише на якість процесу демократизації і здійснення політичної діяльності, а й на формування політичного ідеалу для подальшого розвитку українського суспільства.
Щодо цінностей, то вони, як правило, розглядаються в двох аспектах: по-перше, як духовні цінності (власне цінності), та по-друге, як матеріально-практичні цінності (блага).
Політичні цінності як «сукупність ідей, уявлень і відповідних соціопсихологічних утворень (настанов, орієнтацій, переживань, стереотипів), що визначають цілеспрямування, стратегію і тактику політичної діяльності».
Дослідники в галузі політичної аксіології розрізняють в структурі цінностей такі види, як цінності-цілі і цінності-засоби. Серед політичних цінностей-цілей виділяють, насамперед, громадянську ідею – уявлення про права людини як домінанту політики, республіканізм (виборність владних структур, легітимність, легальність, свобода, суверенітет) тощо. Серед політичних цінностей-засобів виокремлюють: владу, опозицію, мирні умови життя, війну, революцію, реформу.
Серед політичних цінностей виокремлюють: демократію, громадянське суспільство, політичну лояльність, толерантність, схильність до компромісів, безпеку, політичний плюралізм. В суспільстві, яке реформується та переживає кризу моралі, особливо гостро відчувається потреба в толерантності, характерної для демократичного суспільства, політичну відповідальність тощо.
Різноманіття інтересів, поглядів, позицій людей в сучасному політичному просторі апріорі містить в собі потенціал конфліктності, що актуалізує цінність та необхідність таких форм політичної комунікації як толерантність, компроміс та консенсус між учасниками взаємодії.
Толерантність – це різновид взаємодії та взаємовідносин між різними сторонами – індивідами, соціальними групами, державами, політичними партіями, за якого сторони виявляють сприйняття і терпіння щодо різниці у поглядах, уявленнях, позиціях та діях. Чинниками утвердження толерантності в політико-комунікативному просторі є: зростання рівня освіченості, політичної культури громадян, надання їм можливості отримувати об’єктивну інформацію і активно приймати участь у політичному житті суспільства, зміна правил «політичної гри». Тоді у самосвідомості людей толерантність може отримати статус вищої цінності.
Тепер розглянемо консенсус і компроміс як імперативи політичної комунікації. В буденному розумінні політичний компроміс є деякою домовленістю, до якої після переговорів приходять дві (або більше) сторони, що мають несхожі позиції з питань, що обговорюються, і взаємні поступки, що здійснюються, заради досягнення згоди. Політологи розрізняють компроміс у «вузькому» розумінні — як спосіб політичного вирішення різних суперечок і конфліктів, і в «широкому», загальнополітичному, який інакше називається «громадянською злагодою», — відображає зміст більшості з запропонованих політологією трактувань політичного компромісу.
Політичний компроміс можна визначити як специфічний технологічний засіб та процес зняття соціально-політичних суперечностей, механізм досягнення політичної рівноваги, який гармонізує стратегією поведінки суб’єктів політики в ситуації протиборства, узгоджує поточні інтересів і передбачає вироблення взаємовигідного рішення, істотними ознаками якого є згода, націленість на отримання взаємовигідного результату на основі взаємних поступок.
Слід зазначити, що в науковій літературі існує проблема інтерференції понять «компроміс» та «консенсус». На думку Н. Маковєєва, — останній може визначатися не тільки як згода, загальна думка людей, яка отримує вираз в узгоджені їх дії, але і як «середнє рішення» спірних питань.
Два основних моменти значно впливають на ставлення до політичного компромісу в Україні, що визначають потребу в ньому, а також труднощі в досягненні успіхів у побудові соціальних відносин на основі принципу взаємних поступок, балансу та рівноваги інтересів. Це, по-перше, історичне минуле, традиції поведінки в умовах конфлікту, а, по-друге, конкретна структура cуcпільcтва, співвідношення і роль різних соціальних груп, їх оцінка щодо створених відносин, очікування, інтереси. До цих основних чинників відноcитьcя й вельми важлива (особливо для України) складова — стан державної влади і політичний курc, що проводиться нею.
Вербальна комунікація
Вербальна комунікація використовує в якості знакової системи людську мову, природну звукову мову, тобто систему фонетичних знаків, що включає два принципи: лексичний і синтаксичний. Мова є універсальним засобом комунікації, оскільки при передачі інформації за допомогою мови менш за все втрачається сенс повідомлення. Щоправда, цьому процесу повинен відповідати високий ступінь спільного розумінняситуації усіма учасниками комунікативного процесу.
До вербальних засобів комунікації відносяться: письмова та усна мова, слухання і читання. Усна і письмова мова беруть участь у виробництві тексту (процес передачі інформації), а слухання і читання – у сприйнятті тексту, закладеної в ньому інформації.
До основних функцій мови у процесі комунікації відносять: комунікативну (функція обміну інформацією); конструктивну (формулювання думок); апелятивну (вплив на адресата); емотивну (безпосередня емоційна реакція на ситуацію); фатичну (обмін ритуальними (етикетних) формулами); метамовну (функціятлумачення).
Функцію, яку виконує мова в процесі комунікації, визначає вид висловлювання і відбір слів. Залежно від цілей, які переслідують учасники комунікації, виділяють наступні типи висловлювань: повідомлення, думка, судження, рекомендація, порада, критичне зауваження, комплімент, пропозиція, висновок, резюме, питання, відповідь.
Мова поділяється на зовнішню і внутрішню.
Внутрішня мова розуміється як спілкування людини з собою. Але при такому спілкуванні не відбувається обміну інформацією. Зовнішня мова включає в себе діалог, монолог, усну та письмову мову. Проблема діалогу є основною у вивченні процесу комунікації. Діалог – вид мовлення, що характеризується залежністю розмови від обстановки, обумовленістю попередніми висловлюваннями. Виділяють такі види діалогу: інформативний (процес передачі інформації); маніпулятивний (приховане управління співрозмовником).
Мовними засобами маніпуляції є: емоційний вплив, використання суспільних норм і уявлень, лінгвістична підміна інформації, полеміка тощо.
Виокремлюють два види слухання – нерефлексивне і рефлексивне.
У процесі комунікації можуть виникнути такі бар’єри у сприйнятті інформації:
Логічний бар’єр – виникає в партнерів з різним типом мислення. У залежності від того, які види і форми мислення переважають в інтелектікожного партнера, вони спілкуються на рівні розуміння чи нерозуміння.
Стилістичний бар’єр – невідповідність форми подання інформації її змісту. Виникає при неправильній організації повідомлення. Повідомлення повинно бути побудовано так: від уваги до інтересу; від інтересу до основних положень; від основних положень до заперечень і питань, відповідей, висновків.
Семантичний (смисловий) бар’єр виникає при невідповідності лінгвістичного словника зі смисловою інформацією, а також через відмінності в мовній поведінці представників різних культур.
Фонетичний бар’єр – перешкоди, що створюються особливостями мови комунікатора (дикцією, інтонацією, логічними наголосами тощо). Потрібно говорити чітко, виразно, досить голосно.
Існують правила успішної вербальної комунікації (за Г. Бройнінгом):
1. Розуміння Вашого висловлювання пов’язано з конструкцією речення. Довгі речення ускладнюють розуміння, так само, як складні й граматично не зрозумілі. Крім того, сенс повідомлення часто втрачається.
2. Короткі речення (8-15 слів) складаються із закінчених думок. Це точні та дієві висловлювання.
3. Голос є найсильнішим інструментом переконання. Його виразність сприймається партнером не стільки розумом, скільки почуттями. Ваш голос викликає симпатію чи антипатію. Монотонність мови часто спричиняє невдачі в діловій комунікації.
4. Паузи виконують психологічні функції: підсилюють увагу, заспокоюють, підкреслюють сказане і допомагають відпочити.
5. Якість і кількість словника посилюють вплив висловлювання. Пасивний словник (слова, які використовує пам’ять) складається в залежності від освіти (3000–5000 слів). Активний словник (слова, якими користуються при спонтанній мові) складається з 3000–12000 слів.
6. Рекомендується частіше використовувати в мові дієслова, а не іменники. Дієслова надають висловлюванню наочність, іменники –здебільшого, мають смислове значення, яке часто буває абстрактним. Вживайте менше прикметників, вони занадто особисті.
7. Дієслово стає більш живим, якщо Ви у своєму висловлюванні використовуєте активну форму, а не пасивну. Наприклад: «Я запросив його», а не «Він був мною запрошений». Пасивна форма створює дистанцію між партнерами і містить емоційне навантаження.
8. Дистанційно і безособово діють формулювання «Згідно з цим можна зрозуміти, що ...» , а також висловлювання, що містять великі числа. Умовний спосіб типу: «Я б сказав...», «Я б вважав...», «Я повинен...» – не висловлює рішучого вчинку, а скоріше створює дистанцію між співрозмовниками.
9. Серйозна проблема виникає тоді, коли партнер не до кінця розуміє чи інакше тлумачить зміст слова або висловлювання, який в них вкладається. Значення сказаного слова партнер або розширює, або звужує. Чим абстрактніше поняття, тим багато значніше можна його інтерпретувати. Часто потрібно вже на початку розмови роз’яснити співрозмовнику, що Ви розумієте під тим чи іншим поняттям.
Невербальна комунікація
Невербальна комунікація – це особлива мова, «мова почуттів», продукт суспільного розвитку людини, який значно підсилює ефект мовної комунікації.
Невербальне спілкування відбувається, як правило, неусвідомлено, мимовільно. Хоча люди певним чином контролюють своє мовлення, можна шляхом аналізу міміки, жестів, інтонації оцінити правильність, щирість мовної інформації. Для більш точного розуміння невербальних елементів спілкування необхідне, як правило, спеціальне навчання.
До засобів невербальної комунікації належать: жести, міміка, інтонації, паузи, поза, сміх, сльози, стиль одежі, включаючи тип зачіски, зовнішність.
Часто трапляється, коли однаковим жестам у різних культурах надається різне значення. Наприклад, відкрита долоня в Греції означає образу. Для іспанців, греків та італійців образливим є жест доторкання до мочки вуха. А в Португалії цей жест означає, що людина не почула сказане.
Результати досліджень в галузі еволюції людських систем свідчать, що історично мова жестів передувала словесній формі. Спостереження над способами спілкування дозволили виявити у вищих антропоїдів цілу групу жестів і поз, що мають відповідні у поведінці людини, – це обійми, уклін, кивок головою (запрошення йти разом), пози погрози тощо. Швидше за все, ці жести закладені в генетичному коді матері, яка навчає дитину ходити, грати в «хованки», навіть вміння збирати букети близьке до збирання рослин для прокорму в тих же мавп.
Як би то не було, у культурі з традиційною системою засобів спілкування (не говорячи вже про архаїчну) жести відігравали незрівнянно більшу роль, ніж це можна уявити на основі власного життєвого досвіду. У багатьох культурних традиціях існували відпрацьовані системи жестів (наприклад, у деяких чернечих орденах, які давали обітницю мовчання), що не поступаються сучасній мові жестів глухонімих.
Своєрідною формою спілкування є поцілунки. У міфології вони символізують злиття людських душ і посідають місце в одному ряді з такими формами встановлення штучного споріднення, як змішання крові та ін. Імовірно, саме таке значення мають усі поцілунки між родичами, нареченою і нареченим, а в деяких випадках — поцілунки, якими вітають почесних гостей.
Сама назва поцілунку (про що свідчить етимологія слов’янського кореня «цілий») несе побажання бути цілим, цільним, здоровим. Раніше був розповсюджений звичай цілувати дітей (у губи, чоло, голову), щоб захистити, уберегти від «псування». Для того, щоб утішити дитину, «зцілити», їй й нині цілують забите місце чи дмуть на нього.
Із часів прийняття християнства поцілунок-вітання у слов’ян зближається з поцілунком-шануванням, коли один із партнерів наділяється високим статусом чи високим ступенем престижності. У цих випадках більш розповсюджений поцілунок руки, але не в губи. Наприклад, поцілунки руки священика, руки батьків чи почесних людей похилого віку та ін.
Невербальна комунікація включає такі основні блоки:
1) оптико-кінетичні;
2) пара-і екстралінгвістичні. Паралінгвістична система — це вокалізації, тобто якості голосу, його діапазон, тональність. Екстралінгвістична система — це темп, паузи, різні вкраплення в мову (плач, сміх, кашель тощо);
3) організацію простору і часу комунікативного процесу;
4) візуальний контакт.
Одним з важливих параметрів, що характеризують невербальну комунікацію, є міжособистісний простір — дистанція, яка неусвідомлено встановлюється в процесі безпосереднього спілкування між людьми. Чим тісніше стосунки між людьми, тим менша просторова дистанція між ними в процесі спілкування. Ця дистанція залежить від національних еталонів поведінки, соціального статусу, віку, психологічних особливостей. Надто близька, як й віддалена дистанція негативно відбивається на результаті спілкування.
Дистанція є така:
— «відкрита» зона (4-8 м) — може використовуватися під час спілкування з великими групами людей — збори, прес-конференції тощо;
— соціальна зона (від 1,5 до 4 м) обирається під час спілкування з незнайомими та малознайомими людьми у міжособистісному спілкуванні;
— особиста зона (від 40 см до 1,5 м) використовується лише в процесі спілкування між дуже близькими людьми на офіційних прийомах та дружніх вечірках;
— інтимна зона (від 0 до 40 см) використовується між тими, хто знаходиться в тісному емоційному контакті (у сім’ї, при спілкуванні родичів, друзів).
Стосовно ролі кольорів у комунікативній взаємодії, в тому числі політичній. Як демонструють спеціальні дослідження, 80 % кольору та світла «поглинається» нервовою системою і тільки 20 % – зором. Наприклад:
фіолетовий колір – «мирить» почуття між собою;
коричневий – викликає почуття стабільності й реалістичний настрій;
синій – надає внутрішньої сили та гармонії;
зелений – знімає втому і заспокоює;
оранжевий – свідчить про реалізм;
теплий жовтий – дружній, теплий та сприятливий колір;
світло-жовтий (лимонний) – холодний, такий, що відштовхує;
золотистий – свідчить про прагнення до влади і демонстрацію своєї переваги;
червоний — виражає дієвий, активний настрій.
Типи психологічних бар’єрів у комунікації:
Уникнення — це такий тип бар’єру під час спілкування, коли спостерігається уникнення джерел впливу, відхилення від контакту з партнером, при якому взагалі ніяке спілкування стає неможливим.
Авторитет. Дія цього бар’єру спілкування полягає в тому, що, розділивши всіх людей на авторитетних і неавторитетних, людина довіряє тільки першим і відмовляє в цьому другим. Таким чином, довіра і недовіра «залежать» не від особливостей переданої інформації, а від того, хто її подає.
Нерозуміння. Далеко не завжди є можливість визначити джерело інформації як небезпечне, чуже чи неавторитетне і в такий спосіб захиститися від небажаного впливу.