Психологічні особливості впливу батьківської сім”ї на процес соціалізації дітей з особливими потребами

На сьогодні терміном „дитина з особливими потребами” прийнято об”єднувати осіб, які мають стійкі розлади функцій організму, зумовлені захврюванням, наслідком травм, або вродженим дефектом, що призодить до обмеження життєдіяльності, необхідності в соціальній допомозі та захисті [5].

Як стверджують детальні дослідження Н. Г. Морозової, Т. В. Єгорової, А. Г. Шевцова, Н. К. Вічалковської, у дітей з особливими потребами виникають загальні особистісні проблеми, пов”язані з недостатнім опануванням життєвих умінь і навичок, невмінням адаптуватися в навколишньому світі, неможливістю використовувати особистісні ресурси для розв”язання життєвих завдань. Окрім того, як вказують М. Д. Троут, О. О. Мельник, О. Нікольська, М. І. Мушкевич, дитина з особливими потребами і її батьки стикаються з нерозумінням і упередженим ставленням соціуму. Це і є основним фактором формування невпевненості, негативної і заниженої сомооцінки, а як наслідок, почуттям викинутості з життя, непотрібності.

Аналіз теоретичної літератури дозволив зробити висновок, що саме батьки можуть допомогти дітям віднайти в собі сили; характер батьківсько-дитячої взаємодії дозволяє прогнозувати майбутні відносини дитини із своїми однолітками і її статус в групі. Тобто, значення дорослого для розвитку дитини неможливо переоцінити. Ще Л. С. Виготський [1] у своїх роботах вказував на те, що взаємодія дорослого і дитини є головною умовою формування вищих психічних функцій. Саме в процесі спілкування і взаємодії з дорослим відбувається соціалізація дитини і розвиток її особистості.

Характер взаємодії дитини і дорослого має визначальну роль вурозвитку дитини раннього віку. Дорослий є для дитини взірцем для наслідування, джерелом отримання інформації про оточуюючу дійсність, головним оцінювачем її досягнень. В процесі спільної діяльності дитина засвоює загальну структуру діяльності, мову як зсіб комунікації.

Як стверджують Д. Віннікот, Дж. Боулі, Е. Еріксон, І. Е. Валітова, особливо велике значення для розвитку дитини має характер взаємостосунків з матір”ю: досягнення дитиною емоційного благополуччя, успішний пізнавільний розвиток, формування позитивного ставлення до себе та до оточуючого світу. Тільки у процесі взаємодії з матір”ю можливе повне задоволення основних потреб дитини: потреба в любові і прийнятті, потреба в безпеці, в становлення своєї самостійності. Залежність успішності розвитку дитин від характеру дитячо – атеринський стосунків дозволила сучасним вченим зробити висновок про те, що причною деяких психологічних проблем дітей є порушення цієї взаємодії. Це такі проблеми, як затримка розвитку мови ( Л. Н. Галігузова, Е. О. Смірнова[2]), патологічні звички, порушення сну, харчування ( А. І. Захаров[3], Б. Є. Мікіртумов, А. Г. Кощавцев, С. В. Гречаний [4]), труднощі адаптації та інше.

В даному контексті особливого значення надаєтся батьківському ставленню до дитини, що включає в себе систему різноманітних почуттів, поведінкових стереотипів по відношенню до неї, особливості спілкування з нею, сприйняття та розуміння вчинків дитини, її характеру та особистості вцілому. Виділено основні типи батьківського ставлення до дитини з особливими потребами та особливості їх впливу на становлення особистості:

- надмірно пристрасне ставлення або гіперопіка, яка проявляєтся у надмірному піклуванні батьків про дитину. Таке відношення знижує можливість дитини самостійно долати труднощі в житті;

- байдуже ставлення або гіпоопіка, яка проявляєтся у недостатності уваги до дитини. Такий тип ставлення формує шизоїдну особистість, призводить до нервових і психічних розладів, викликає ворожість і агресивність;

- емоційне відторгнення, яке характеризуєтся ігноруванням потреб дитини і нерідко проявляєтся в жорсткому поводженні з дитиною. У цьому випадку дитина проявляє риси епілептоїдно-лабільної, сензитивної та астеноневротичної особистості, у неї можуть формуватися процеси декомпенсації і невротичні розлади;

- жорстке поводження, яке складаєтся з великої кількості вимог до дитини, числа заборон на дії і жорстких санкцій за невиконання вимог. При таких взаєминах дитина характеризуєтся епілептоїдними, психастенічними проявами особистості;

- повага до дитини, яка характеризуєтся зацікавленістю батьків у справах і планах дитини, заоохенням її ініціативи та самостійності. Це є один із найсприятливіших тип ів ставлення до дитини, так як стимулює розвиток здорової особистості, допомагає проявлятися її здібностям та підтримує інтереси, створює умови для їх розвитку та реалізації.

Як бачимо, недолік уваги з боку близького оточення має істотний негативний вплив на самопочуття молодих інвалідів. Позиція інваліда в родині багато в чому визначається атмосферою, що панує в домі. Якщо він почуває любов батьків, оточений родинною увагою, або ненав”зливою турботою, то подібна емоційна обстановка сприятливо впливає на його відношення до родини і до людей взагалі. І навпаки, відчуття занедбаності, непотрібності в родині приводить до негативного відошення до неї, породжує черствість, егоїзм, озлобленість у відношенні до навколишніх людей.

Знання особливостей кожного із типів батьківського ставлення до дітей з особливими потребами має велике значення у роботі по укріпленню сімей та допомозі батькам у вихованні дітей з фізичними та психічними розладами. Саме ставлення батьків до такої дитини, їх увага і турбота, формують позитивне ставлення до себе, сім”ї та оточуючого світу.

2.

мікрофактори - це ті, які безпосередньо впливають на конкретну людину — сім'я і домашній осередок, група ровесників, мікросоціум, організації, в яких здійснюється соціальне виховання - навчальні, професійні, громадські та ін.

Мікрофактори виявляють вплив на розвиток особистості через так званих агентів соціалізації, тобто осіб, у безпосередній взаємодії з якими відбувається її життя. На різних вікових етапах склад агентів різний. Так, по відношенню до дітей і підлітків такими є батьки, брати й сестри, родичі, ровесники, сусіди, вчителі. В юності або в молодості агентами є також чоловік або дружина, колеги по роботі, навчанні й службі в армії. У зрілому віці додаються власні діти, а в похилому і члени їхніх сімей.

6.

1.1 Методика «Кольорова соціометрія»

Метою даної методики є дослідження емоційно-безпосередніх міжособистісних стосунків дитини з оточуючими.

Для проведення методики необхідно підготувати колірне поле у вигляді шахової дошки (5 і 5 рядів-квадратів), яка складається з 13 кольорових і 12 білих квадратів у наступному порядку:

1-й ряд: чорний, білий, синій, білий, чорний квадрати;

2-й: білий, зелений, білий, зелений, білий;

3-й: синій, білий, червоний, білий, синій;

4-й: як другої;

5-й: як перший.

А також потрібно підготувати кольорові фішки червоного, зеленого, жовтого, синього, білого, чорного, коричневого, рожевого, малинового, сірого, оранжевого, фіолетового, бузкового квітів. Кожного - по 3.

Інструкція дається по ходу виконання завдання.

При проведенні методики повинні виконуватися наступні вимоги:

· Не всі квадрати можуть бути заповнені.

· Вибір кольору може бути розширений. Наприклад, одним і тим же
кольором можуть бути позначені кілька людей.

· Якщо дитина захоче вибрати більшу кількість людей (чим
чотирьох), то це фіксується в протоколі, а додаткові
фішки розміщуються на білих квадратах.

Під час роботи випробуваного, дослідник повинен вести протокол (див. Додаток 1)

Інтерпретація даних до методики «Кольорова соціометрія»

У таблиці (див. Додаток 2) розглядаються такі типи відносин:

1 - відношення дитини до самого себе, самосприйняття;

2. - Явно кращі, які характеризуються узгодженістю;

3. - Бажані, але дещо суперечливі, нестабільні;

4. - Дитина відчуває антипатію, конфліктні відносини.