Нормування праці за мікроелементами
Ідея мікроелементного нормування праці базується на доцільності синтезу попередньо диференційованого на складові частини трудового процесу, найдрібнішими з яких є елементарні трудові рухи — мікроелементи трудового процесу. Послідовна диференціація трудового процесу від загального до найдрібнішого (рис. 5.1) припускає й застосування зворотної інтеграції рухів у найекономічніші, найдосконаліші трудові дії, трудові прийоми, трудові операції за схемою: від найдрібнішого до загального (рис. 5.2). Нормування саме мікроелементів (а вже через них — трудових операцій) потребує попередньої раціоналізації виробничого процесу, робочого місця і, найголовніше, — трудового процесу за рахунок вилучення всіх недоцільних, зайвих рухів при нормальному темпі праці.
Сама система мікроелементних нормативів складається зі збірників, що містять таблиці з нормативами часу на елементарні трудові рухи, з яких складаються трудові прийоми, із зазначенням виробничо-технічних умов, для яких вони створені. Наявність системи мікроелементних нормативів дозволяє обходитись без хронометражних спостережень та відповідних розрахунків норм праці, а зміст праці нормувальників змінюється: зводиться до аналізу складу первинних елементів-рухів та інтеграції з них раціональних дій та операцій, тривалість яких визначена як нормативна у відповідних таблицях. Це дозволяє не лише вдосконалювати існуючі трудові процеси, але й проектувати нові ще задовго до початку трудового процесу — на етапі проектування виробничого процесу як такого та підбору технологічного устаткування до нього. Сучасна комп'ютерна техніка не тільки полегшує цю працю, але й дозволяє в короткий час розглянути безліч можливих варіантів і відібрати з них найбільш ефективні.
Засади мікроелементного нормування праці були закладені Ф. Тейлором, коли він вперше застосував хронометраж для встановлення мінімальної тривалості (абсолютних мінімумів) усіх складових трудової операції. Але оскільки виконання встановлених за
Рис. 5.1. Схема послідовного диференціювання трудового процесу до первинних мікроелементів
|
Рис. 5.2. Схема послідовної інтеграції мікроелементних трудових рухів у раціональні трудові операції і трудовий процес в цілому
|
цією системою жорстких норм було під силу лише окремим, найбільш кваліфікованим та фізично розвиненим робітникам, то вона (як «наукова система вижимання поту») викликала опір з їхнього боку, низку трудових конфліктів. Пізніше вдосконалення нормування праці на підприємствах Північної Америки та Європи призвело до появи різних систем мікроелементного нормування, які все ж побудовані на основі системи Ф. Тейлора.
Усі ці розробки можна поділити на дві групи:
— системи нормування праці з установленням мікроелементних нормативів надбавок (на відпочинок та особисті потреби, на технологічну частину циклу та ін.) після спеціальної обробки матеріалів хронометражних спостережень (системи Тейлора, Міхеля-Мерріка, Бедо, Рефа та ін.);
— системи нормування праці з розрахунками складових елементів витрат ручного часу безпосередньо на основі мікроелементних нормативів (системи МТМ, УФ, БМТ, ДМТта ін.).
В умовах розповсюдження все більш досконалих машин, апаратів, устаткування зміст праці робітника поступово змінюється: скорочується частка ручної й машинно-ручної праці та поширюється частка нагляду за роботою машини (див. розділ 3.1).
Тривалість машинного часу в цілому, і в тому числі машинно-автоматизованого часу (коли машина діє без втручання робітника), суворо регламентована технологічними нормативами режиму роботи устаткування, його паспортними характеристиками, тактом виробничої лінії в цілому. Його практично неможливо скоротити за бажанням робітника, тому він отримав назву регламентованого часу, або часу режимної частини циклу в роботі циклічно діючих апаратів, агрегатів, устаткування. Резерви підвищення ефективності праці робітників у цьому випадку містяться як у прискоренні виконання ручних та машинно-ручних операцій, так і в завантаженні додатковою працею у машинно-автоматичний час (час так званого циклічного простою робітника, його бездіяльності). Це сприймається як безпосередня втрата робочого часу, і тому вдосконалення першої групи систем нормування праці спрямоване на ущільнення машинно-автоматичного часу (за рахунок, як правило, введення багато апаратного обслуговування та розширення зони обслуговування) і прискорення виконання ручних та машинно-ручних операцій. Тобто мета цих систем полягає у спонуканні робітника до «добровільного» підвищення інтенсивності праці.
Зміст інтенсивності праці визначається як ступінь її напруженості, тобто як кількість праці, що витрачає робітник у процесі виробництва продукції за певний період часу. Економічне значення підвищення інтенсивності праці полягає в її впливі на обсяг виробництва. Але, на відміну від зростання продуктивності праці (коли за той же час виробляється більше продукції за рахунок зменшення трудомісткості кожної одиниці), підвищення інтенсивності праці не призводить до зниження трудомісткості, а збільшення обсягів виробництва за такий же час досягається за рахунок ущільнення робочого часу (скорочення перерв) та підвищення фізичного й психічного навантаження на організму період завантаження працею (підвищення темпу праці). Тобто для підприємства підвищення інтенсивності праці може дати такий же результат (досягнення випуску більшої кількості продукції), як і зростання продуктивності праці, але не потребує попередніх витрат капіталу на модернізацію чи технічне переозброєння виробництва.
Питання визначення нормальної інтенсивності праці завжди виникає при встановленні міри праці, але досі не знайдено способу об'єктивного вимірювання її рівня. Тому існує кілька підходів до визначення нормальної інтенсивності праці як рівня, що лежить в основі тієї чи іншої системи нормативного нормування праці. Найбільш поширеним критерієм нормального темпу визнано швидкість рухів кінцівок людини середньої фізичної статури, що йде прямим рівним шляхом, без вантажу, з певною швидкістю. Проте сама еталонна величина цієї швидкості в різних країнах встановлюється неоднаковою: у США та Англії це 4,8 км/год, в Німеччині — 4,5—5,5 км/год [7]. Науковець Шумард (США) пропонує брати до уваги швидкість ходи солдатів американської армії на марші — 5,8 км/год, Персгрейв (США) — швидкість праці друкарки при друкуванні 50 слів на хвилину, або швидкість роздавання колоди з 52 гральних карт чотирьом гравцям за 0,5 хв [46]. Крім того, у деяких системах оцінка темпу праці повністю залежить від конкретного нормувальника, який за основу бере своє особисте уявлення про нормальну інтенсивність праці [7].
Найбільш відома у світі система регламентованих надбавок на відпочинок та особисті потреби з метою встановлення робітникам певного режиму виконання робіт на основі застосування найбільш економних рухів та дотримання суворої послідовності операцій і певного чергування роботи й відпочинку. За цією системою норма — це сума мінімальної тривалості (абсолютних мінімумів) усіх складових елементів. Виконання таких напружених норм було під силу лише окремим висококваліфікованим та фізично сильним робітникам [46]. Тому деякі послідовники Тейлора, намагаючись дещо «пом'якшити» норми, почали вводити до них ті чи інші поправочні коефіцієнти (надбавки).
Вперше такі надбавки було запропоновано у США Бартом (у формулах Варта) та Мерріком (у кривих Мерріка) до вилученого ними «мінімального вибіркового часу», встановленого тейлорівськими методами хронометражних спостережень за працею найкращих робітників за ідеальних виробничих умов та максимального темпу. Для забезпечення можливості розповсюдження цього високого темпу протягом робочого дня на всіх робітників передбачаються надбавки на відпочинок відповідно до співвідношення допоміжного та машинного часу для конкретних професій (табл. 5.1). Надбавки побудовано таким чином, що процент надбавки підвищується при зменшенні процента допоміжного часу (наповненого ручною чи машинно-ручною працею) у загальному трудовому процесі: при наявності 90% машинного часу надбавка становить 42%, при 20% — 31%, при 0% — близько 28% [46]. Тобто надбавки спонукають робітника до підвищення відрядного заробітку шляхом ущільнення ручної праці за рахунок її інтенсифікації. Загальна емпірична формула надбавок для машинно-ручних робіт, розроблена Бартом, має такий вигляд (5.1):
(5.1)
де Р — надбавка, %;
Т — мінімальний час допоміжної роботи, хв;
С — питома вага допоміжного часу, %.
Більш конкретні розрахункові формули наведено в табл. 5.1. Меррік розробив серію відповідних кривих для спрощення визначення надбавок для різних конкретних умов, тобто замість аналітичного способу розрахунків запропонував простіший — графічний.
Більш складний спосіб встановлення нормативних тривалостей (дещо «пом'якшених» проти норм Тейлора) було запропоновано Міхелем (США), який запозичив у Мерріка спосіб обробки хронометражних спостережень.
Таблиця 5.1
Конкретизовані розрахункові формули визначення розміру надбавок [46]
| Співвідношення допоміжного та машинного часу | Формула надбавки | № формули |
| 10 і 90% 20 і 80% | 
| 5.2 5.3 |
| 90 і 10% 100 і 0% | 
| 5.4 5.5 |
За системою нормування Міхеля тривалість кожного елемента операції визначається за кілька кроків [7]:
— за даними хронометражного спостереження розраховується середня арифметична величина хроноряду;
— встановлюється одинична девіація як частка від ділення середньоарифметичної величини кожного елемента операції на його абсолютний мінімум;
— підсумовуються всі одиничні девіації;
— розраховується середня девіація із суми всіх одиничних девіацій з елементами;
— визначається розрахункова тривалість кожного елемента операції шляхом ділення середньоарифметичної величини на середню девіацію. Шляхом такої складної аналітичної обробки хронометражного ряду отримують порівняльний середньоможливий мінімум (який іноді буває нижчий від абсолютного мінімуму).
У цілому зо окремими операціями поправки до таких занадто напружених норм становили всього 1 — 1,5%, тому Міхель був змушений визнати, що його мінімальні середні значення часу за звичайних умов постійної праці ні для кого з робітників не обов'язкові, бо вони є межею, до якої може наблизитись лише надзвичайно здібний робітник за винятково сприятливих умов праці [7].
Система нормування Бедо (США) побудована на вимірюванні витрат людської енергії в умовних одиницях — бедо-одиницях [7]. Кількісне значення бедо-одиниць визначають за допомогою хронометражних спостережень, у ході яких спостерігач фіксує тривалість кожного елемента операції, одночасно даючи оцінку темпу (швидкості виконання) й ступеня напруженості праці. Залежно від напруженості й темпу праці, які враховуються за допомогою спеціальних коефіцієнтів (що визначає спостерігач), встановлюється кількість бедо-одиниць, необхідних для виконання конкретної роботи (табл. 5.2). Кожна бедо-одиниця складається з елемента роботи й елемента відпочинку. Співвідношення цих елементів у складі бедо-одиниць визначається спеціальним коефіцієнтом відпочинку, за допомогою досвідного методу. Так, розрахунок нормативної тривалості операції, яка за хронометражним спостереженням фактично дорівнювала 12 хв. при виконанні порівняно легкої роботи у повільному темпі (встановлює спостерігач на підставі свого власного досвіду), потребує застосування коефіцієнта напруженості 1,35 та коефіцієнта темпу 0,50, що дає рівень 12 х 1,35 х 0,50 = 8,1 бедо-одиниць. Ця система являє собою взірець безмежного суб'єктивізму у нормуванні праці.
Система нормування Рефа (США) базується на використанні методів хронометражу та фотографії для вивчення трудових процесів. Величина норм виробітку встановлюється у спеціальних одиницях — рефа-одиницях. Кожна рефа-одиниця складається з частини хвилини, необхідної для виконання роботи (прикладення зусилля), і частини хвилини, необхідної для відпочинку. Обидві частини змінюються залежно від напруженості праці.
Абсолютна величина норми виробітку розраховується аналітичним методом з урахуванням таких факторів, як:
— характер праці;
— напруженість праці;
— якість праці;
— тривалість відпочинку.
Крім того, при встановленні норми існують певні вимоги до робітника, відповідність яким оцінюється у балах. Це:
— фізична та розумова напруженість праці;
— темп праці;
— виробничий досвід;
— майстерність;
— швидкість реакції;
— відповідальність за роботу.
Вплив факторів та величина бальних оцінок встановлюється спостерігачем, виходячи з його досвіду організації та нормування праці.
Таблиця 5.2
Коефіцієнти ступеня напруженості та ступеня швидкості праці за системою Бедо [7]
| Ступінь напруженості | Коефіцієнт | Ступінь швидкості (темпу) праці | Коефіцієнт | ||
| Легкий | Дуже легкий | 1,05 | Повільний | Повільний | 0,50 |
| Легкий | 1,10 | Порівняно повільний | 0,67 | ||
| Порівняно легкий | 1,15 | ||||
| Середній | Дещо нижче середнього | 1,20 | Нормальний | Дещо нижче нормального | 0,84 |
| Середній | 1,25 | Нормальний | 1,00 | ||
| Дещо вище середнього | 1,30 | Дещо вище нормального | 1,17 | ||
| Важкий | Порівняно важкий | 1,35 | Швидкий | Порівняно швидкий | 1,34 |
| Важкий | 1,45 | Швидкий | 1,50 | ||
| Дуже важкий | 1,65 | Дуже швидкий | 1,67 |
Загальна сума балів, встановлена таким чином, закладається у розрахунки і впливає на обсяг норми виробітку в рефа-одини- цях. Ця система, побудована на суб'єктивних оцінках, створює необмежені можливості підвищення норми.
Система нормування консультативної фірми «Персонел адміністрейшн лімітед» (Англія) побудована на встановленні надбавок на відпочинок залежно від факторів, що впливають на швидкість втомлюваності робітника:
— робоча поза;
— освітленість робочого місця;
— наявність шуму;
— якість повітряного середовища;
— вага оброблюваних вантажів;
— фізичні зусилля (або витрати м'язової енергії);
— рівень уваги до точності роботи;
— складність розумової праці;
— монотонність праці.
Ця система враховує також і стать робітників, бо надбавки на відпочинок та особисті потреби як постійні, так і змінні (що додаються до основних), встановлено окремо для чоловіків та жінок (табл. 5.3) у процентах до нормалізованого часу.
Таблиця 5.3
Надбавки на відпочинок, рекомендовані британською консультативною фірмою «Персонел адміністрейшн лімітед», у процентах до нормалізованого часу [46]
| Показник | Чоловіки | Жінки |
| 1. Постійні надбавки: | ||
| надбавки на особисті потреби | ||
| основні надбавки на відпочинок | ||
| 2. Змінні надбавки (які додають до основних) | ||
| для робіт, що виконують у положенні стоячи | ||
| для робіт, що виконують у незручному положенні: | ||
| — трохи незручному; | ||
| — незручному (зігнутому); | ||
| — дуже незручному (лежачи, витягнувшись) | ||
| 3. Для робіт, що потребують витрат фізичних зусиль чи м'язової енергії (піднімання, витягання, штовхання важких речей) Піднята вага (кг) чи витрати еквівалентного зусилля | ||
| 2,5 | ||
| 7,5 | ||
| 12,5 | ||
| 17,5 | ||
| 22,5 | ||
| — | ||
| — | ||
| — | ||
| — | ||
| 4. Для робіт, що виконуються при поганому освітленні: | ||
| трохи нижче рекомендованої норми | ||
| значно нижче рекомендованої норми | ||
| такому, що повністю не відповідає нормі | ||
| 5. Для робіт, що потребують пильної уваги: | ||
| точності | ||
| значної точності | ||
| високої точності та акуратності | ||
| 6. Ступінь шуму під час роботи: | ||
| постійний | ||
| переміжний, гучний | ||
| переміжний, дуже гучний | ||
| високо розміщений, гучний | ||
| 7. Роботи, що потребують підвищеного розумового напруження: | ||
| досить складний процес складний чи такий, що потребує підвищеної уваги | ||
| дуже складний | ||
| 8. Монотонність npauj: | ||
| низька | ||
| середня | ||
| висока | ||
| 9. Утомливість праці: | ||
| не дуже втомлива | ||
| втомлива | ||
| дуже втомлива | ||
| 10. Повітряне середовище: | ||
| хороша вентиляція (світло, чисте повітря) | ||
| погана вентиляція, але відсутні шкідливі домішки | ||
| праця у ковальських та ливарних цехах чи в аналогічних умовах | 5—15 | 5—15 |
Система нормативних надбавок на відпочинок, яку зробив Пейдж (США), практично містить основні фактори попередньої системи нормування (табл. 5.3), але не враховує стать робітників і більш деталізована в цілому (табл. 5.4).
Впровадження усіх розглянутих вище (у підрозділі 5.2) систем нормування праці викликає конфліктні ситуації на підприємствах внаслідок виникнення суперечок, пов'язаних з недоліками методів проведення хронометражних спостережень, встановлення нормалізованого часу, визначення ступеня впливу основних факторів
Таблиця 5.4
Надбавки на відпочинок (за Пейджем), у процентах до нормалізованого часу [46]
| Основна надбавка (включаючи час неусувних витрат) | |||||
| для робіт з деталями вагою до 2 кг, що виконуються у сидячому положенні | 3% | ||||
| Умови праці, за яких | Додаткові надбавки часу | ||||
| передбачаються | |||||
| додаткові надбавки на відпочинок (додатково до основної) | 0-19 | 20-39 | 40-59 | 60-79 | 80-100 |
| Робота, що виконується стоячи | 0,5 | 1,5 | 2,5 | ||
| Робота, що виконується | |||||
| у незручному положенні | |||||
| При вазі деталей чи | |||||
| еквівалентному опорі, кг: 2,0-4,9 | 0,5 | 1,5 | 2,5 | ||
| 5-9,9 | |||||
| 10-19,9 | |||||
| 20-29,9 | 6,6 | 9,9 | |||
| 30-39,9 | |||||
| 40 і більше | |||||
| Погані (ненормальні) умови праці Дуже важкі умови праці Праця потребує | 0 0 | 0,51 | 1,53 | см | |
| підвищеного | |||||
| зорового напруження Праця з крихкими чи дуже дрібними деталями | 0,5 | 0 1 | 1,5 | 0,5 2,5 | 3,5 |
| Інші додаткові надбавки: — на особисті потреби | — 5% (3 хв) на год | ||||
| — на різні неусувні втрати робочого часу | — 2% на год |
тощо. Тому поряд з цими системами нормування праці (де встановлення норм праці базується на безпосередньому вивченні витрат робочого часу за допомогою хронометражу та фотографії) значне розповсюдження за кордоном отримали системи нормування праці, побудовані на диференціюванні трудових операцій на кілька основних рухів, на визначенні оптимальної тривалості кожної з них і величини норми за мікроелементними нормативами на ці рухи.
Засади створення таких систем було закладено методикою аналізу прийомів та способів праці кращих робітників (для виявлення найбільш раціональних елементів праці), яку розробив Гілбрет (США). Він встановив 17 основних елементів праці — рухів у трудовому процесі, які були ним названі терблігами. Це такі рухи: група рухів рук та кистей рук (наприклад, хватальний рух, поворотний рух, встановлення та звільнення предмета), група рухів тулуба, ніг та очей (поворот тулуба, рух ноги, тривалий погляд і т. ін.) [7]. На засадах цього диференціювання рухів пізніше були побудовані численні методики мікроелементного нормування праці.
Найбільш відома система мікроелементного нормування Мейнарда, Стегемертена і Шваба (США) під назвою МТМ (Methods — Time — Measurement), що найчастіше перекладається як «система вимірювання часу з урахуванням методів робіт». Усі види ручної праці ними поділено на 1 9 рухів: 8 рухів рук, 9 рухів тулуба і ніг, 2 рухи очей. Тривалість окремих рухів вимірюється у спеціальних одиницях — ТМЮ (TMU — Time Measurement Unit). Це одиниці вимірювання часу роботи, кількість яких для кожного основного руху встановлюється шляхом кінозйомки трудового процесу зі швидкістю до 1000 кадрів на хвилину. За одиницю величини ТМЮ прийнято 0,00001 год, чи 0,036 с [7].
Нормування праці за системою МТМ має таку послідовність [43]:
— вибір методу роботи робітника та виготовлення виробу;
— визначення витрат часу;
— здійснення виробничого інструктажу;
— планування методу праці;
— поліпшення методу праці;
— розробка рекомендацій щодо вибору засобів виробництва, інструментів, устаткування та параметрів виробів;
— розрахування нормативного часу за допомогою стандартів МТМ;
— визначення заданого часу для оплати праці залежно від її продуктивності;
— попередня калькуляція;
— складання інструкції з описом методу та правилами його застосування.
За цією системою нормативи часу встановлюються на кожен з 19 найважливіших основних рухів будь-якого трудового процесу. Залежно від комбінації провідних факторів трудового процесу (санітарно-гігієнічних, техніко-технологічних, організаційних, психофізіологічних) нормативи на виконання конкретного руху зменшуються чи збільшуються. У таблицях мікроелементних нормативів наведено значення елементів залежно від конкретних умов і вимог трудового процесу. Такі мікроелементні нормативи МТМ на основні види рухів у скороченому вигляді з урахуванням надбавки часу в розмірі 15% містяться у табл. 5.5.
Установлення певної норми на виконання тієї чи іншої роботи відбувається шляхом послідовного об'єднання нормативів тривалості рухів у нормативну тривалість трудової дії, з суми яких складається нормативна тривалість трудового прийому, комплексу прийомів і трудової операції в цілому.
Слід зазначити, що загальний недолік цієї системи полягає у не завжди послідовній класифікації рухів. Так, поряд з найпростішими (простягнути руку, взяти, повернути) стоять більш складні (установити, з'єднати), які складаються з двох чи трьох рухів, кожен з яких залежить від різних факторів. Тому для елементів такого роду системою визначається декілька нормативів тривалості часу. Так, на елемент «установити» для різних сполучень факторів, що впливають на його тривалість, у системі МТМ є 1 8 нормативів часу: від 5,6 до 53,4 ТМЮ. Елемент «простягнути руку» має 5 видів, яким при довжині траєкторії руху до ЗО" відповідають 66 нормативів тривалості часу: від 1,6 до 26,7 ТМЮ.
Суттєва відмінність методу нормування за системою МТМ від нормування методом безпосередніх фотохронометражних спостережень полягає в тому, що нормувальник застосовує поширені (опубліковані у таблицях) нормативні значення тривалостей елементарних трудових рухів. Проте кожна компанія розробляє свої методики застосування й користування цими поширеними таблицями (і вони є власністю консультаційних фірм) [43].
Іншою системою мікроелементного нормування — системою факторів роботи — (WF — Work Factors Sistem) фізичні трудові рухи поділяються не за цільовим призначенням кожного руху чи дії (як у системі МТМ), а за частинами тіла, які беруть участь у їх виконанні; крім того, вводиться поняття складності праці та певної тривалості тих чи інших елементів трудового процесу залежно від зовнішніх умов, що ускладнюють і затримують рухи робітника, тобто від «факторів трудності роботи».
У цій системі всі трудові рухи, з яких складається трудовий процес, поділено на три категорії [7]:
Таблиця 5.5