ЗАКІНЧЕННЯ ТОЇ-ТАКИ ІСТОРІЇ
Жорстоко і важко себе показали,
А нині оце все раптово пізнали
На лихо нещасні оті острожани.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . а
Тривога з тривоги і трудне з важкого,
І жалість приходить відтак із жалкого,
Це так, як колись на Давида отого,
Великосвятого,
Як син його власний зловити бажав;
Давид у яскинях тоді ся ховав,
Він світла не бачив очима з-за них —
Людей тих лихих 3.
Отак у тій справі тут ся відбувало.
Це власнеє тіло! На себе постало!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . б
а В рукописі пропущено рядок.
б В рукописі пропущено два рядки.
І як теє стало, о Боже всемічний,
У місті Острозі в день великонічний,
Коли в понеділок усі поспішали,
Христа восхваляли.
Там з панею міста спіткались свойого,
Не маючи гніву в собі ніякого,
Але їм причину найперше поклали:
Зійти наказали.
А деякі інші таке докладають,
При тім ще такії слова повідають:
Що начебто кілька послів надіслали,
Аби зачекали.
Один міщанин був знайшовся зухвалий —
І через одного всі винними стали —
На панського наче посла він махнув,
А може, й турнув.
Такії новини, про те говорили
Ті люди, котрі на те диво дивились,
Але в своїй мові про те не однаке
Там кожен балака.
Коли ж там на мості раптово спіткались,
Як вийшли із замку, то всі замішались,
Бо панський візниця почав бичувати,
Казав уступати.
Що бачачи, люди одні, нещасливі,
Зробились од того украй жалісливі,
З побудки такої всі разом порвались,
За киї побрались.
Не жарт оце, бачать дворяни, негайно
Із слугами разом на них одностайно
Порвались у шаблі і луплять собі:
Мені і тобі.
В той час її милість в кареті сиділа.
«Покиньте!» — отак на двобіч говорила,
Аби тую зваду вони забували
І їхати мали.
Та важко було, бо вже так заюшились,
Тих ранили, інших безжалісно били,
Одні в рів зі страху із мосту стрибали
І шиї ламали.
Хто ж ніс у руках що, то не шкодували,
В фарбовані яйця себе шмарували,
Не бачили, хто і кого там замірив —
Змагались без міри.
Побачила пані, матрона поштива,
Яка там зневага була нещадлива,
Над звичай тож панський на цвинтар тікає,
А битва триває.
У тім замішанні, а знать, не без того,
Доходило близько було до такого:
Могла у тій зваді щось прикре дістати,
Дай тут не збрехати!
На цвинтарі пані плачливо зітхала
До пана Христа і хрестом там лежала,
Щоби тую зваду волів гамувати
І їх доглядати.
Було ще: панянка при тому поштива,
Міщанськая донька в цноті особлива,
Хотіла із тлуму вже вийти, при тому
Іти вже додому.
Один там служалець, нащо знать який,
Чи був він шляхетний, а чи з лайдаків,
Втяв шаблею в лоб, аж бідаха упала,
Аж тканка їй спала.
Там з гарних уборів її оголили,
По тім напівмертву уже залишили,
Як мати нещасна до неї примчала,
Так гірко ридала!
Посічено інших, поранено тяжко,
Киями побито, зневажено важко.
Ту справу, мій Пане, нелегко судити,
Її розслідити.
По тому заледве, коли утомились,
Як крові людської уже наситились,
Помалу, потрохи відходити стали,
В доми повертали.
Ксьондзи появились, звели, утішали
Ту пані смутную, і все їй казали,
Щоби вона в замок скоріше вертала,
Печаль забувала.
Вона ж там із жалю увіч умлівала,
В таких перемінах іще не бувала,
Себе Богородиці там доручала —
Усю віддавала.
Із цвинтаря врешті вона того вставши,
В карету усіла, усе ще ридавши.
«В які впала, — каже, — зневаги погані
Я через піддані!»
Назавтра ізрана вже раду чинили,
А потім зосібна до суду водили,
Питали: «Которий причиною того?
Поставте такого!»
Вони у той спосіб таке повідали,
Що ми на духовних тоді поглядали,
Нехай би до церкви вони повернули,
І ми б з ними були!
Попів тут прикликать тоді наказали,
В такії слова їх тоді запитали:
«Процесію чом це вони не звертали,
Як їм наказали?»
Одначе пресвитер таке став казати:
«Панове миленькі! Це кожному знати:
Коли вам ішлося про власну затятість,
То нам же про святість!
Тому вам з дороги ми не зіступились,
Бо ми на такеє були спорядились,
Щоб спершу поштивість для Бога воздати —
Було б зачекати!»
Міщан тих шановних в колоди вбивали,
А з них найбідніших в темницю саджали,
Розправи до часу казали чекати,
Смертельної страти.
Духовні хотіли у справу втрутитись,
За їхнє здоров’я життям положитись,
Та слова промовить спромоги не мали,
Бо геть їх прогнали.
В час ярмарку того, що був колись славний,
Але вже, посвідчу, забутий знедавна,
На крайню зневагу вести наказали
І там їх карали.
Мечем отож кілька міщан було стято,
Четвертому вуха і носа утято,
А трупи забитих ховать не давали,
Щоб пси їх тягали.
Ще інших при тому дали на поруку,
Урадять, яку їм намислити муку,
Таємно ще звади якіїсь готують
І щось там мудрують.
Хто вбогий, то більше бува винуватий,
Він перший загине, ніж згине багатий,
І хто в тім грошима найліпше заложить,
Себе не стривожить.
З сусідами навіть розмовитись годі,
Таємная зрада пішла по народі,
Під вікнами на ніч ідуть, наслухають,
Про що розмовляють.
Ой місто Острогу, о ти, справедливе,
Населення в тебе бувало цнотливе,
Тепер не один на пригоду заплаче,
Є той, що і скаче.
Прихóдневі завжди ти хліб подавало,
Студенту у бідах за матір ставало,
В тобі хто не мешкав, то не шкодував,
Хто ся шанував.
А зараз не стійте! На що це заходить?
Таж, знати, на теє воно ся заводить,
Щоби все унівеч було обернулось,
Із грунту здвигнулось.
О чесная пані! Пробудь милостива,
Не стань на людську кров ганебно так хтива,
А гнів у собі ти зволи вгамувати,
Всім ласку подати.
Пусти винуватим провини усім,
Щоб Господь пробачив колись і твоїм,
Ти ж Бога кохаєш, наслідуєш вірно
І любиш безмірно!..