Удосконалення стандартизації і нормуванняохорони навколишнього природного середовища на підприємствах

Власне стандартизація є одним із атрибутів державності. З іншого боку, ця діяльність є нормативним засобом управління. Тому корінна зміна економічних відносин потребує не тільки створення відповідних правових основ, але й суттєвого перегля­ду ставлення до самої стандартизації. Реалізація оголошеної Президентом України програми радикальних економічних пере­творень вимагає також відповідного удосконалення стандар­тизації (див.: Урядовий кур’єр. – № 158–159. – 1994 р.).

Основним результатом стандартизації є нормативні доку­менти. Нормативним називають документ із стандартизації, який спрямований на досягнення найвищого ступеня впоряд­кування у визначеній галузі, встановлює конкретні положення для різних видів діяльності або процесів і їх результатів, розроблений переважно на засадах загальної згоди, прийнятий і набув чинності за рішенням визнаного органу для багатора­зового і загального використання і доступний, як правило, для широкого кола користувачів.

На підприємствах мають бути розроблені свої стандарти підприємств для збереження та раціонального використання довкілля.

Заслуговує на увагу наукова стаття «Про вдосконалення системи нормування промислових викидів в атмосферу», яка надрукована в журналі «Економіка України» № 7 за 1995 рік. У ній дається ряд пропозицій щодо вдосконалення системи нормування шкідливих викидів в атмосферу.

Дійсно, одним з ключових елементів державної системи управління якістю навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки є нормування викидів забруд­нюючих речовин в атмосферу. Нормування промислових вики­дів на території України здійснюється за методологією, розроб­леною держкомгідрометом колишнього СРСР [133]. При норму­ванні викидів у атмосферу використовуються й ряд відомчих інструктивно-методичних матеріалів, у тому числі затверджених і узгоджених Міністерством охорони навколишнього природ­ного середовища і атомної безпеки України.

Під нормуванням забруднення атмосфери розуміють не тіль­ки процедуру встановлення нормативів гранично допустимих викидів (ГДВ) і розробку комплексу атмосфероохоронних захо­дів (тобто проектний етап), але й період реалізації цих заходів (технологічний етап). Лише після досягнення нормативів ГДВ процедура нормування може вважатися завершеною.

Загальна концепція нормування промислових викидів ґрунту­ється на виявленні розрахунковим шляхом граничної маси ви­киду забруднюючих речовин, яка при максимально несприят­ливих умовах розсіювання, присутності фонових концентрацій та з урахуванням фактору часу забезпечує якість приземного шару атмосфери населених місць на рівні, який відповідає вста­новленим стандартам. На підприємствах граничні нормативи викиду розраховуються практично для всіх забруднюючих речовин, по яких визначаються лімітуючі показники шкідли­вості. Встановивши величину ГДВ за кожним інгредієнтом, на підприємствах розробляється комплекс організаційних техніч­них і технологічних заходів для тих шкідливих речовин, потуж­ність фактичного грам-секундного або річного викиду яких перевищує відповідний норматив ГДВ. У підсумку вся про­цедура нормування викидів виявляється надзвичайно трудоміст­ким, дорогим, нераціонально розподіленим у часі процесом.

Справедливо зазначається у вищезгаданій роботі [209, с. 63–65] про те, що в існуючій системі визначення нормативів ГДВ є багато недоліків. У чому ж ці недоліки?

Багато спеціалістів на підприємстві визначають неспромож­ність згаданої методики розрахунку приземної концентрації забруднюючих речовин ОНД – 86. Численні зіставлення розра­хункових концентрацій з результатами інструментальних замі­рів на стаціонарних постах свідчать про значні розбіжності роз­рахункових і фактичних рівнів забруднення. У зв’язку з цим у практиці природокористування досить поширені випадки, коли усі підприємства, розташовані у даному населеному пункті, формально дотримуються нормативів викидів, хоча фактичний рівень забруднення у населеному пункті перевищує санітарні норми.

Водночас належить підкреслити, що реальної альтернативи методиці ОНД – 86 на сьогодні не існує, і вона, певно, ще дея­кий час буде залишатися єдиним розрахунковим документом для визначення нормативів викидів.

У публікації [209, с. 63–66] підкреслюється непридатність нинішньої системи нормування викидів і її неадаптованість до нових господарсько-економічних умов. Теоретично можна до­пустити існування різних підходів до встановлення нормативів ГДВ. Однак усі вони мають бути підпорядковані єдиній меті, яка базується на трьох основних принципах раціонального при­родокористування: безумовному дотриманні екологічних стан­дартів; стимулюванні середовищезахисної діяльності; мініміза­ції забруднення навколишнього середовища. Ідеальна модель має передбачати оптимальну з погляду дотримання цих вимог абсолютну величину та структуру викидів у регіоні.

Сучасний механізм нормування забруднення навколишнього середовища скерований лише на забезпечення екологічної без­пеки населення, тобто на досягнення санітарно-гігієнічних стан­дартів якості компонентів природного середовища. При такому підході принципи стимулювання не входять до числа факторів, які визначають величину дозволеного викиду для того або іншого підприємства.

Основною метою нормування викидів на підприємстві є досягнення виконання стандартів якості навколишнього середо­вища. Але така цільова настанова є практично нездійсненною. Кожне підприємство, якому встановлюють нормативи викидів, розв’язує свої природоохоронні завдання залежно від своїх матеріальних можливостей. А оскільки загальний рівень мети набагато перевищує наявні ресурси, той увесь комплекс приро­доохоронних заходів не може бути оптимальним з народ­ногосподарської точки зору. На практиці це виливається у необґрунтоване збільшення термінів досягнення ГДВ, розпо­рошування та нераціональне використання матеріалів і фінансів, низьку результативність заходів.

Невипадково серед фахівців [209, с. 63–65] поширена думка, що екоінвестиції – це неминучі народногосподарські витрати, які лише погіршують результати виробничо-господарської діяльності, не дають економічного ефекту і виправдані лише у соціальному плані.

З переходом до переважно економічних мотиваційних мето­дів управління та впровадження ринкових відносин у природо­користування першочергової значущості набуває проблема за­безпечення максимально можливої якості навколишнього сере­довища при обмежених ресурсах. Одним із важливих завдань у цьому напрямі саме і є удосконалення механізмів нормування викидів у атмосферу. В основі вирішення завдання мають лежати принципи програмно-цільового планування, системного аналізу та оптимізаційного моделювання. Треба зазначити, що не індивідуальний проект ГДВ повинен характеризувати приро­доохоронну роботу на підприємстві, а науково обґрунтована та економічно продумана цільова комплексна програма охорони навколишнього природного середовища у регіоні. Ключовими блоками такої програми є: аналіз існуючих і прогнозування перспективних проблемних екологічних ситуацій; ранжируван­ня цілей та вибір пріоритетів природоохоронної політики на розрахунковий період; виявлення мінімального обсягу ресурсів, достатніх для досягнення поставлених цілей; визначення джерел фінансування та відшкодування витрат; розробка комплексу адресних середовищеохоронних заходів, які мають повне ресурсне забезпечення; оптимізація черговості капітальних вкладень та оцінка їх ефективності.

Простішим і надійнішим способом витрат на розробку нор­мативів ГДВ є зменшення номенклатури нормованих і контро­льованих шкідливих речовин.

Якщо обґрунтувати це твердження, то у загальному вигляді критерієм оптимальності будь-якого природоохоронного рішен­ня вважається максимум економічного ефекту, що дорівнює різниці між економічним результатом і витратами, які його спричинили за умови, що це рішення забезпечує додержання екологічних стандартів. Як економічний результат розгляда­ється попереджена економічна шкода від забруднення навко­лишнього середовища. У формуванні негативних наслідків забруднення беруть участь усі домішки, що викидаються до атмосфери. Проте, згідно з спостереженнями, переважна частка економічної шкоди спричиняється обмеженим набором забруд­нюючих речовин на залежні від того, якою є повна поінгре­дієнтна структура викидів.

З практики досліджень соціально-економічних явищ мето­дами математичної статистики випливає, що достатнім крите­рієм значимості кількісних моделей є 5-процентний рівень, що відповідає надійності вибірок (отже, й висновків) на 95 %. Це означає, що для забезпечення достовірності рішень, які стосу­ються встановлення нормативів ГДВ, мінімальне припустиме число розглядуваних домішок має забезпечувати не менш як 95 % економічної шкоди. Решта забруднюючих речовин можуть бути відкинуті як такі, що мають мале значення, тобто не впли­вають вирішальне на екологічну ситуацію в районі розташу­вання підприємства і величину економічної шкоди, у тому числі й у зв’язку з шкодою для здоров’я населення.

Процедура попереднього відбору домішок, які підлягають нормуванню, може бути приблизно такою. На базі ЕОМ роз­раховується поінгредієнтна структура економічної шкоди від забруднення повітряного басейну викидами даного підпри­ємства. Потім здійснюється ранжирування домішок у порядку убування економічної шкоди та визначається кумулятивний (тобто із зростаючим підсумком) процент вкладу кожного інгре­дієнта у сумарну оцінку шкоди. Після досягнення 95-процентної забезпеченості шкоди розрахунки припиняються. Така кількість домішок, яка дає в сумі вказаний інтервал шкоди, і є мінімально допустимою для нормування. У ряді випадків рівень забезпе­ченості шкоди може бути підвищеним до 97–98 %.

Виконані розрахунки [209] показують, що для будь-якого населеного пункту кількість інгредієнтів, які забезпечують 95 % економічної шкоди, коливається від 4 до 10 найменувань. Зви­чайно, що до них відносяться традиційні забруднювачі (пил, окисли сірки, азоту, вуглецю), деякі поширені специфічні домішки (сірководень, аміак, фтористі сполуки, фенол та ін.), а також речовини І-го класу небезпечності (бенз(а)пірен, свинець, ртуть та ін.). Для конкретного підприємства склад домішок може відрізнятися, однак їх кількісна характеристика звичайно є незмінною.

Що все це дає у практичному плані? Зменшення кількості домішок, які нормуються, насамперед підвищує економічну ефективність природоохоронної роботи у регіоні, скорочує строки досягнення нормативів викидів, зменшує фінансові витрати підприємств, не пов’язані з виробництвом, у тому числі й на розробку власного проекту ГДВ. При цьому якість навко­лишнього середовища порівняно з системою наскрізного норму­вання залишається на тому ж самому рівні. На користь вищеска­заного говорить і той факт, що нині вартість одного інстру­ментального відбору проби повітря та наступного лаборатор­ного аналізу є порівняною з економічною шкодою, якої запо­бігли у результаті зниження викиду деяких домішок за увесь період досягнення норм ГДВ.

Правомірність запропонованого підходу підтверджується також досвідом розвинутих країн. Тут однією з підойм дер­жавного втручання у природоохоронну діяльність приватного бізнесу є лімітування викидів лише деяких забруднюючих речо­вин, зокрема тих, які контролюються у межах міжнародних договорів і конвенцій (сірчисті сполуки, окисли азоту і вуглецю, фреони).

Перші кроки у цьому напрямі здійснюються і в Україні. Так, відповідно до листа Міністерства охорони природи і атомної безпеки України № 17-6-177 від 16 березня 1994 р., з метою під­вищення дієздатності та ефективності регулювання природоохо­ронної діяльності загальний для областей, Республіки Крим, міст Києва і Севастополя ліміт викидів забруднюючих речовин на 1995 рік був установлений за 6 інгредієнтами: завислими ре­човинами, сірчистим ангідридом, окислами азоту, окисом вугле­цю, сполуками марганцю та свинцю. Оскільки первинною осно­вою для лімітування викидів є відомчі проекти ГДВ, нові вимо­ги Міністерства екології і природних ресурсів України непрямо можуть розглядатись у руслі удосконалення загального меха­нізму нормування забруднення атмосфери.

Для укрупнених оцінок шкоди за Тимчасовою типовою мето­дикою рекомендується використовувати спрощену формулу, яка має такий вигляд [209]:

(3.13)

де – індекс зміни економічної шкоди від забруднення атмосфери для і-го населеного пункту;

ОФНі – балансова вартість невиробничих основних фондів, розрахункових на душу населення і-го міста (тис. грн/чол.);

ППі – обсяг реалізації платних послуг на душу населення і-го міста (тис. грн/чол.);

РСі – питома вага робітників і службовців у загальній кількості населення і-го міста, %;

ЗПі – середньомісячна заробітна плата робітників і службовців у і-му місті в гривнях.

Але треба визнати, що середньомісячна заробітна плата на непрацюючих підприємствах в Україні буде нульова або занадто низькою. Тому, на наш погляд, коефіцієнт 3,28 при значеннях середньомісячної заробітної плати в і-му місті може прийматись за стабільно працюючою економікою.

З того часу, як на Землі з’явилась вода, стало можливим жит­тя, бо саме у водному середовищі народилася жива органічна речовина. Основні вимоги, які ставляться до господарчо-питної води такі: нешкідливість для організму людини, хороші органо­лептичні показники і придатність до господарчо-побутових потреб. Показниками якості, яким має задовольняти господарчо-питна вода, вказані в ГОСТ 2874 – 82 «Вода питьевая» і ГОСТ 17.1.3.03 – 77 «Охрана природы. Гидросфера. Правила выбора и оценка качества источников централизованного хозяйственно-питьевого водоснабжения» та відповідно до санітарних норм та правил «Гігієнічні вимоги до питної води, призначеної для споживання людиною» ДСаніПІН 2.2.4 – 400-10. Згідно з вимо­гами до якості питної води остання повинна мати такі мікро­біологічні показники:

- число мікроорганізмів в 1 см3 води не більше 100;

- число бактерій групи кишкових паличок в 1 л води (колі-індекс) не більше 3.

Токсичні показники якості води характеризуються нешкід­ливістю її хімічного складу і включає нормативи для речовин, що зустрічаються в природних водах і добавляються до них у процесі обробки у вигляді реагентів появляються в результаті промислового, сільськогосподарського, побутового та іншого забруднення джерел водопостачання. Концентрація хімічних речовин, які зустрічаються в природних водах або добавлених до води в процесі її обробки, не повинна перевищувати наступних нормативів:

Алюміній залишковий (Al3+) мг/л 0,05
не більше    
Берилій (Be2+) мг/л 0,0002
Молібден (Мо2+) мг/л 0,25
Миш’як (As3+, As5+) мг/л 0,05
Поліакриламід залишковий мг/л 2,00
Нітрати ( ) мг/л 45,00
Свинець (Pb2+) мг/л 0,03
Селен (Se6+) мг/л 0,001
Стронцій (Sr2+) мг/л 7,00
Фтор (F–) мг/л для кліматич­них районів:
    І і ІІ 1,5
    ІІІ 1,2
    IV 0,7

Органолептичні показники якості води включають нормативи для речовин, які зустрічаються у природних водах і доповнюють їх під час обробки у вигляді реагентів. Концентрація зазначених речовин не повинна перевищувати установлених нормативів:

Водневий показник (рН)   6,0–9,0
Залізо (Fe2+, Fe3+) мг/л 0,3
Жорсткість загальна мг-екв./л 7,0
Марганець (Mn2+) мг/л 0,1
Мідь (Cu2+) мг/л 1,0
Поліфосфати залишкові ( ) мг/л 3,5
Сульфати ( ) мг/л
Сухий залишок мг/л 1 000
Хлориди (Cl–) мг/л
Цинк (Zn2+) мг/л 5,0

Сума концентрацій сульфатів і хлоридів, виражених у долях гранично допустимих концентрацій кожної із цих речовин окремо, не повинна бути більше 1.

Органолептичні властивості води оцінюються за наступними показниками (не більше) [155, c. 51]:

- запах при 20 °С і при нагріванні до 60 °С, бал – 2;

- смак і присмак при 20 °С, бал – 2;

- забарвленість, градус – 20;

- каламутність на стандартній шкалі, мг/л – 1,5.

За узгодженням із органами санітарно-епідеміологічної служ­би допускається збільшення забарвленості до 35°, каламутності (в паводковий період) – до 2 мг/л. Вода не повинна утримувати мікроорганізми, котрі помічають неозброєним оком, і мати на поверхні плівку. Концентрація інших речовин, не вказаних в ГОСТ, не повинна перевищувати ГДК, затверджених Міністер­ством охорони здоров’я України для водоймищ, господарчо-питних і культурно-побутових водопроводів за органолептич­ною і санітарно-токсикологічною ознакою, а також нормами радіаційної безпеки. При наявності у воді таких хімічних речо­вин з однаковою лімітуючою ознакою шкідливості відношення суми знайдених концентрацій у воді і їх ГДК не повинна бути більше 1.

Якість води в об’єктах нормується залежно від вимог госпо­дарчо-питного, культурно-побутового і рибогосподарчого водокористування.

Природні води вважаються забрудненими, якщо їх склад і властивості, що визначаються за стандартними методиками, не відповідають нормам якості води.

До норм якості води відносяться:

- загальні вимоги до складу і властивостей води водних об’єктів господарчо-питного і культурно-побутового водовико­ристання;

- гранично допустимі концентрації (ГДК) шкідливих речо­вин у воді відповідних об’єктів господарчо-питного і культурно-побутового водовикористання;

- загальні вимоги до складу і властивостей води тих чи інших об’єктів, які використовуються для рибного господарства;

- гранично допустимі концентрації (ГДК) шкідливих речо­вин у воді водних об’єктів, які використовуються для рибного господарства.

У практиці охорони вод використовують звичайно рибогос­подарчі нормативи. У додатку правил охорони поверхневих вод від забруднення стічними водами унормовано згідно з умовами рибогосподарчого водокористування.

Щоб керувати природою, необхідно її вивчити і поважати. Для цього необхідно насамперед відпрацювати механізм норма­тивного методу як одного із основних напрямків удосконалення всієї системи планування з охорони навколишнього природного середовища. Дана система повинна передбачити норми і нор­мативи, розробляти планові показники з усіх напрямків приро­доохоронної діяльності (охорона повітряного, водного басейнів, ґрунту і т. д.), а також показники, які характеризують різні сторони природоохоронної роботи і т. д.

Але нормування заходів по охороні і раціональному вико­ристанню земель до останнього часу систематично не прово­дилося. Окремі заходи по утворенню нормативів раціонального землекористування здійснювались без належної координації і узгодження із нормуванням охорони інших видів природних ре­сурсів (води, повітря), причому останні також не були узгоджені між собою. До цього часу не існує чіткої програми з організації комплексної розробки норм і нормативів, які мають використо­вуватись при плануванні заходів по охороні природного сере­довища. Як бачимо, методичні розробки зорієнтовані на показ­ники плану охорони природи і раціонального використання природних ресурсів, а тому норми і нормативи, що подані в них, регламентують в основному технологічні параметри утворення, уловлення і утилізації відходів виробництва і, частково, витрати на охорону навколишнього середовища.

З метою узгодження і комплексної взаємоув’язки окремих елементів системи всі норми і нормативи, які використовуються в природоохоронному плануванні, можна класифікувати за кількома ознаками.

Природоохоронні норми і нормативи, які поділяють за напрямками охорони природи:

- норми і нормативи охорони водного басейну і раціо­нального використання водних ресурсів;

- норми і нормативи охорони повітряного басейну;

- норми і нормативи по охороні і раціональному вико­ристанню земель;

- норми і нормативи по охороні і раціональному вико­ристанню мінеральних ресурсів.

За рівнем планування норми і нормативи поділяють:

- на норми і нормативи, які використовуються на рівні галузі (групові);

- норми і нормативи, які використовуються на рівні підприємства (індивідуальні).

За методами визначення норми і нормативи можна поділити:

- на визначаючі розрахунково-теоретичними (за матеріаль­ним балансом);

- на визначаючі розрахунково-аналітичними (замірами);

- визначаючі дослідно-статистичним методом.

За регламентуючим об’єктом:

- регламентуючі якість елементів навколишнього середо­вища;

- регламентуючі використання природних ресурсів і надходження відходів у навколишнє середовище;

- регламентуючі утворення, знешкодження і утилізацію відходів виробництва;

- регламентуючі витрати на охорону природи і раціональне використання природних ресурсів;

- регламентуючі негативні наслідки забруднення (збиток).

За видами показників плану охорони природи:

- соціальні, технічні та економічні.

Передусім природоохоронні норми і нормативи диферен­ціюються за напрямками охорони природи і використовуються при плануванні охорони водного басейна, атмосфери, ґрунту, мінеральних ресурсів. Враховуючи наявні відмінності в техно­логії виробництва, методах очистки, розташуванні окремих підприємств, більшість природоохоронних норм і нормативів здатні відноситись тільки до конкретного підприємства. У пла­нових розрахунках на рівні галузі використовуються, як пра­вило, середні визначення. Специфіка природоохоронного пла­нування з використанням нормативного методу припускає застосування різних методів і нормативів. Так, технічні норми і нормативи, які регламентують утворення і утилізацію відходів, визначаються в основному розрахунково-теоретичним методом з використанням матеріальних балансів. Для розрахунку норма­тивів питомих показників капітальних і поточних витрат, збит­ків найбільш прийняті дослідно-статистичні методи нормування з використанням математичного апарату. Це пов’язано з вели­ким числом факторів, які впливають на норматив, і немож­ливістю їх урахування при безпосередніх розрахунках.

Залежно від цільового призначення природоохоронні норми і нормативи можна поділити на п’ять груп, які регламентують якість елементів навколишнього середовища: використання природних ресурсів (забирання свіжої води, використання мінеральних ресурсів) і надходження відходів у навколишнє середовище (скиди стічної води, викиди шкідливих речовин в атмосферу); утворення, уловлення і утилізацію відходів вироб­ництва; витрати на охорону природи і їх економічна ефектив­ність; негативні соціально-економічні наслідки забруднення, а також їх ліквідація і попередження.

Подана класифікація відкриває можливість здійснити комп­лексний підхід до утворення єдиної системи норм і нормативів для використання її в природоохоронному плануванні.

[Вгору] [Вниз]