Державний устрій Гетьманщини
Згідно з Березневими статтями в Україні зберігався військово-адміністративний апарат влади та управління, який утворився у 1648-1654 рр. Але в ході наступу царизму на автономію України система, принципи, форми і методи її діяльності змінюються. Систему управління в Україні очолював виборний гетьман, його обирала військова рада, а інколи і рада генеральної старшини.
Б. Хмельницький, щоб уникнути міжусобної боротьби за владу, використовуючи свій авторитет, спробував зробити посаду гетьмана спадковою. Як виняток, гетьман інколи призначався генеральною старшиною. У таких випадках він називався наказним.Але це було тимчасово — у разі відсутності законно обраного гетьмана. Після 1654 р. достатньо було тільки повідомити царя про обрання гетьмана. Але вже з 1660 р. запроваджено порядок, за яким новообраний гетьман повинен отримувати клейноди — знаки гетьманської гідності, вищі відзнаки влади гетьмана з рук царя. Разом з ними він отримував і грамоту на гетьманство. Московські статті 1665 р. визначали, що цар лише затверджує гетьмана, а насправді від царя, його волі повністю залежала гетьманська влада. У Коломацьких статтях І. Мазепи 1687 р. записано, що вибори гетьмана та його відставка відбувалися за указом царського уряду.
Спочатку гетьман володів законодавчою, військовою і судовою владою. Він виступав офіційним представником України, підписував найважливіші документи від її імені. Але поступово влада гетьмана обмежувалася разом з обмеженням автономних прав України. Уже 1659 р. нові Переяславські статті обмежили права гетьмана на зовнішні відносини. Йому не дозволялося приймати послів, брати участь у військових походах без попереднього дозволу царського уряду. Глухівські статті 1669 р. заборонили гетьману підтримувати безпосередні дипломатичні зв'язки з іноземними державами. Всі переговори можна було вести лише через царя. Таке становище було підтверджене і статтями Мазепи 1687 р. Обмежувались права гетьмана також у внутрішньому управлінні Україною. Нормативні акти гетьмана мали бути затверджені царем чи іншим вищим органом Росії, так само, як і договори, що укладалися між ними і Росією, набували чинності тільки після цієї процедури. Навіть універсали гетьмана про пожалування земель за службу підтверджувалися грамотами царя.
Після 1709 р. гетьмани втрачають юридичну самостійність. За І. Скоропадського 1709 р. введено посаду царського резидента, а згодом ще одну — це були «очі і вуха государеві», що стежили за поведінкою гетьмана і старшини, уточнювали доходи тощо. Після смерті гетьмана І. Скоропадського
наказним гетьманом був призначений чернігівський полковник П. Полуботок, а пізніше — до 1727 р. виборам гетьмана в Україні чинили всілякі перешкоди. Росія готувалася до війни з Туреччиною. Але Росії потрібна була підтримка України, зокрема козацького війська. Тому царський уряд пішов на поступки козацькій старшині. Гетьманом України 1727 р. був обраний миргородський полковник Д. Апостол. Як визнаний політик він скористався сприятливою для України ситуацією і домігся, хоч і ненадовго, відновлення деяких елементів самоврядування України: виборності органів управління і суду, права мати військовий скарб, ліквідації Малоросійської колегії, відмови російського уряду від введення нових податків, відновлення нової Січі.
У 1734 р. після смерті Д. Апостола Україна знову залишилася без гетьмана. Справи України вело Правління гетьманського уряду на чолі з князем О. Шаховським, що складалося з рівної кількості представників вищого російського офіцерства та генеральної козацької старшини. Лише 1750 р. на цю посаду був обраний близький до царського двору К. Розумовський.Посаду гетьмана у 1764 р. було ліквідовано остаточно. На цьому закінчилася гетьманська епоха.
Управління в Україні у післявоєнний період здійснював гетьман разом з генеральною старшиною, що становила генеральний уряд. Структура і порядок діяльності генерального уряду залишалися такими, як у період народно-визвольної війни. Полковий устрій поширювався також на Слобідську Україну. У полках і сотнях створювалася полкова і сотенна адміністрація. Тут утворилися Острозький, Ізюмський, Охтирський, Сумський і Харківський полки. Спочатку полковники і сотники, як і раніше, обиралися, а згодом почали призначатися гетьманом з рекомендованих козаками 2-3 кандидатів. Пізніше цю справу перейняли цар та уряд Росії. На посади полковників часто призначали росіян. Царизм і далі наступав на полковий устрій в Україні. За маніфестом Катерини II 1765 р. полковий поділ був скасований у Слобідській Україні, а 1783 р, ліквідований і на Лівобережній Україні.
В Україні зберігалися власні збройні сили. Реєстрове військо становило у різні часи від 20 до 60 тис. козаків і офіційно називалося «Військо його царської величності Запорізьке». Українське військо стало після 1654 р, складовою російської армії. Спочатку оплата для козацького війська поступала з царської казни, а згодом цей обов'язок поклали на Україну.
За гетьмана І. Брюховецького реєстр скоротився до 30 тис., а указом імператриці Анни Іванівни доведений уже до 20 тис. козаків. Царський уряд використовував козацтво і на тяжких фізичних роботах, зокрема будівництві доріг, мостів, фортець, що призводило до масового вимирання. Полки Слобідської України підпорядковувалися царському воєводі. Катерина II 1765 р. оголосила реєстрове військо непотрібним, а 1783 р. усі козацькі збройні сили були реорганізовані в регулярні частини російської армії: 10 карабінерських полків з 6-річним терміном служби.
У період народно-визвольної війни і після неї у суспільно-політичному житті України зросла роль православної церкви. Вона входила до системи військово-адміністративної організації, а влада гетьмана поширювалася у певних межах на православну церкву і духовенство. Вище духовенство, тобто митрополит і єпископи, обиралися на козацьких радах, священики — на сільських сходах. Усіх мав затверджувати гетьман. З 1721 р. Синод — вищий орган церковного управління Росії, заснований замість патріаршества, призначав усіх вищих ієрархів України, а з 1728 р. в Україні, як і в Росії, проводилася політика обмеження прав церкви. Згодом царський уряд перейшов «у наступ», створивши спеціальні установи для регулювання відносин в Україні. У 1663 р. був створений окремий Малоросійський приказ, начальником якого призначили А. Матвєєва. Приказ наділявся адміністративними, військовими і судовими функціями, санкціонував вибори нового гетьмана і козацької старшини, контролював українську церкву і духовенство. Організація і діяльність цього приказу суттєво обмежували козацьке самоврядування.
У першій чверті XVIII ст. Петро І скасував приказну систему управління, її замінили колегії. Замість Малоросійського приказу 1722 р. у Глухові при гетьмані була створена Малоросійська колегія, що складалася з 6 штаб-офіцерів на чолі з генералом С. Вельяміновим. Управління Україною 1722 р. в Москві було передано в урядовий сенат, а не колегії закордонних справ. Це означало, що Петро I відмовився визнавати Україну самостійною політичною організацією.