ДОСЛОВ’ЯНСЬКІ ДЕРЖАВИ НА ТЕРІТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ
Опрацьовуючи у першому семестрі проблеми історії держави і права зарубіжних країн, ми неодноразово казали про те, що саме з тій території, на якій ми зараз знаходимось, постійно виплескували величезні хвилі переселень кочових народів. Цією землею ходили ледве не усі стародавні народи, крім африканських. Тут були й іраномовні номади, й германці, й греки, й монголоїдні гуни. Багато народів пройшло цією землею, не залишивши жодних слідів, але ж були й ті, хто затримався тут на довгі століття, створивши міцні та квітучі держави. Дехто з них пішов, дехто залишився, розчиняючись к наступних хвилях великих переселень. Далеко не всі з тих, хто вважав цю землю своєю, були родичами майбутнім її хазяям – слов’янам. Зараз ми можемо побачити багато спекуляцій на тему пошуків слов’янських предків серед скіфів чи інших іраномовних народів, яки пройшли повз Північне Причорномор’я. Можливі причини подібних пошуків ми обговорювали на минулій лекції. Одеські археологи твердять, що скіфи до слов’ян жодного відношення не мають. Залишимо це питання без відповіді. Якщо й є у слов’янських жилах скіфська кров, до державотворення це відношення не має – бо слов’янська державність почала формуватися вже після того, як остання скіфська держава пішла у далеке минуле. Державні традиції не зустрічалися. Але це не є приводом для того, щоб проігнорувати скіфську чи будь-яку іншу неслов’янську державність на теренах нашої сучасної вітчизни.
Ми розглянемо три варіанти неслов’янської державності, яки протягом століть існували у межах сучасної України. Це держави скіфів, греків та германців-готів. Мабуть, саме у нашому регіоні це найбільш доречно, тому що саме тут, на чорноморському узбережжі, вони й існували. Скіфська та грецька державність формувалися майже паралельно, десь з VIII–VII століть до нашої ери. Готи прийшли пізніше. Почнемо зі скіфів як з найдавнішого автохтонного населення. Греки як гости підуть у другу чергу.
Як я вже зауважила, скіфи були іраномовними. Звідки вони прийшли сюди, напевно сказати важко. Та й у нашій роботі це не дуже важливо. Скіфська історія відома нам порівняно добре. Їм дуже пощастило – скіфи жили поряд з письмовими греками та багато з ними спілкувалися. Тому крім археологічних джерел маємо й письмові звістки. Найважливішою з них є описи скіфської історії та суспільного ладу, яки було створено видатним грецьким істориком Геродотом. Це ім’я прошу запам’ятати тих, хто його не знає. Геродот отримав почесне прізвисько Батька Історії – це насправді перший професійний історик у світі. Геродот відвідав грецькі міста у Північному Причорномор’ї та зацікавився не тільки буттям греків, а й їх сусідів. Геродот розпитував місцевих греків про скіфів, а потім узагальнив отримані звістки у четвертій книзі своєї славетної “Історії”. Тобто й скіфам, і нам дуже пощастило – без Геродота ми багато дізналися б про скіфів з археологічних джерел, але ніколи не спромоглися б зрозуміти скіфські легенди та уявлення про їх суспільний устрій та правові звичаї. Звісно, Батько Історії надає нам яскраві барви до портрету скіфів, але у першу чергу у своїх висновках ми базуємось на аналізі археологічних джерел. Порівнюючи набуття археології та Геродотові розповіді, ми доходимо висновків, що скіфи у своїх легендах зафіксували реальні події власної історії, надавши їм однак міфічного вигляду.
Геродот доніс до нас розповідь про те, що скіфи вважали себе наймолодшим народом у світі. Першу людину, яка з’явилася у цій землі, вони називали Таргітаєм, який був сином Зевса та доньки ріки Борісфен. На перший погляд здається дивним, що скіфи вважали свого першопредка сином грецького бога, але не треба забувати, що історію цю розповідали греки, якім легше було назвати знайоме ім’я, ніж мордувати власного язика незвичними скіфськими словами. В Таргітая було три сини – Ліпоксай, Арпоксай та наймолодший Колаксай. Одного разу з неба впало три золотих предмети – рало, сокира та чаша. Коли брати спробували взяти ці предмети, виявилось, що даються вони тільки молодшому – під руками інших вони загорались вогнем. Так брати зрозуміли, що це боги звертаються до них та наказують підкоритися молодшому. Від цих братів походять три скіфські народи – скіфи-номади, скіфи-рільники та скіфи царські.
Дуже схожу за змістом легенду розказали Геродоту греки, яки жили біля моря. Головним героєм легенди вони зробили свого улюбленого героя Геракла. Повертаючись з одного зі своїх подвигів додому Геракл стомився та ліг перепочити. Поки він спав, хтось вкрав у нього чудових корів Геріона, без яких герою годі було повертатись додому. Геракл пішов їх шукати та натрапив на печеру, де сиділа чудернацька істота – напівзмія-напівдіва. Вище поясу вона була жінкою, нижче – змією. Ця істота звернулася до Гераклу з пропозицією – я віддам тобі те, що тобі належить, але ти маєш вступити зі мною у стосунки. Що поробиш, Геракл мав залишатись з цією істотою доки вона не народила трьох синів. Геракл залишив синам свій пояс та лук й повелів, щоб господарем став той, хто зможе натягнути лук та застебнути пояс так, як батько. Переміг молодший син на ім’я Скіф. Сутність проблеми у цій легенді така ж, як у перший – змагання за владу між прабатьками скіфського народу. Скіфський народ насправді поділявся на три великі племені, панівним серед який було плем’я так званих скіфів царських.
Археологічні дані свідчать про те, що десь у VII столітті до нашої ери у скіфів склалася держава. К цьому часу скіфи пройшли великій шлях політичної еволюції, пережили величезний демографічний вибух, який змусив скіфів шукати нових земель. Відомо, що у VIII столітті до нашої ери скіфи здійснили колосальний за розмахом військовий похід. Вони пройшли повз Кавказькими землями, Малою Азією, дійшли аж до Єгипту, налякали єгиптян до півсмерті, взяли величезну здобич та повернулися до власних земель.
Відомо, що державою керував цар, персона якого була сакральною. Це притаманно для будь-якої стародавньої держави, вам це відомо. Геродот розповідає, що найстрашнішою клятвою серед скіфів була клятва царськими вогнищами. Якщо ставало відомо, що хтось дав фальшиву клятву царським вогнищем, цю людину не можна було виправдати, їй загрожувала жахлива смерть. Значення царя у скіфському суспільстві розкриває розповідь Геродота про процедуру дізнання про людину, яка здійснила фальшиву клятву. Якщо з царем траплялося якесь лихо чи хвороба, це давало привід для підозри, що хтось використав священну клятву фальшиво. Тоді призивали ворожбитів, яки питали в богів, хто винний. Ворожбити були дуже вшанованою групою, членами якої можна було стати тільки за спадком. Якщо ставало відомо, що ворожбити помилились у висновку чи припустились навмисного перекручування фактів, на них чекала жорстока страта – їх прив’язували на колоді до хвосту коня чи бика, колоду підпалювали, й налякана тварина, намагаючись врятуватись від вогню, тягла бідолаху до вірної смерті. У такому випадку нащадки страченого ворожбита позбавлялися соціального статусу та спадку.
Іншим показником особливої ролі царя у скіфському суспільстві було його надзвичайно пишне поховання. Померлого царя бальзамували та возили всіма скіфськими землями, щоб підлеглі мали можливість з ним попрощатись. Потім привозили у якусь місцину з назвою Герос (що це за місцина, досі невідомо) та влаштовували пишні проводи. Поряд з померлим царем у загробну подорож відправляли його слуг, кухарів, виночерпіїв, жінок, коней. Клали також багаті коштовності, зброю, одяг – все, що може стати у пригоді мандрівнику у нетутешній світ. Над могилою зводили величезні кургани та влаштовували пір. За рік після смерті царя по всій скіфський землі знаходили п’ятдесят найкращих юнаків та п’ятдесят найкращих коней, вбивали їх на могилі царя та виставляли своєрідною почесною вартою навкруг, підтримуючи їх тіла за допомогою списів. Це не абияке вшанування.
Особлива роль царя свідчить про наявність міцної державної влади, але казати про квітучу та добре структуровану державу ще зарано. Цар насправді був не просто племінним вождем, а фігурою з розвиненим сакральним ореолом. Але суспільство у цілому недалеко відійшло від племінних стосунків. Громадянські права мали усі чоловіки, здатні тримати зброю. Той, хто брав участь у військових кампаніях, отримував право на частину здобичі. Коли військо поверталось з походу, для вояків влаштовували величезній бенкет, на якому усіх розсаджували відповідно до їхніх досягнень. Найкращі сиділи найближче до центру, ті, хто не дуже себе показав – далі. Відповідно до військових досягнень розподіляли здобич. Чоловік повинен був довести свою участь у бійці, тому скіфи зазвичай захоплювали з поля бою якість докази своєї мужності – скальпи, голови вбитих ворогів тощо. З цих жахливих трофеїв вони навіть майстрували собі знаряддя та прикраси для зброї. Існував звичай пити кров першого вбитого ворога. Той, хто не довів своєї мужності чи навіть втік з поля бою, ганьбив себе і не мав права на здобич на участь у вирішенні племінних проблем.
Тобто ми не можемо визначити скіфську державу як розвинену та чітко структуровану. Тут є сакральна царська влада, але немає чогось на кшталт військової аристократії, яка узурпує політичну владу. Кожен з вояків має права відповідно до власної доблесті. Але не можна сказати, що усі були рівноправні. По-перше, існувало плем’я скіфів царських, пануюче над іншими. Крім того, повільно розвивалися процеси соціальної стратифікації. У скіфському суспільстві існувало рабство, при цьому дуже часто рабами ставали навіть родичі вільних скіфів. Геродот розповідає, що досить часто скіфи програють свою свободу у кості, а їх нові господарі намагаються якнайшвидше позбутися таких рабів, щоб не нагадували про сором.
Щодо скіфського права, маємо декілька згадок. Геродот розповів про те, що начальники округів виконували обов’язки головуючого у судебник засіданнях. Конкретні норми скіфського права не дошли до нас, отже писемності скіфи не мали й користувалися нормами звичаєвого права. Маємо згадки про деяку форму судових змагань. Але як вони проходили, невідомо. Геродот розповідає про форму укладання узгоджень. Для зміцнення слова тих, хто договорюється, застосовувався магічний обряд. Дійство відбувалося вночі, ті, хто договорюється, клали у чашу з вином священні для скіфів предмети, а саме подвійну сокиру, дротик, акінак (короткий скіфський меч) й стріли. Потім обидва учасники договору капали у чашу краплини крові, вимовляли священні клятви та випивали магічний напій. Доречи так само укладався шлюбний договір та договір побратимства. Побратимство мало велике значення у скіфському суспільстві. Це така форма оформлення відносин, коли два воїни стають братами за законом та мають битися поряд та рятувати свого побратима навіть у ситуації власної небезпеки. Побратимство тягло за собою навіть майнові зобов’язання – йдеться про спадок.
Скіфи створили дуже могутню військову державу, яка панувала у Північному Причорномор’ї на протязі декількох століть. Маємо згадки навіть про те, що певного часу скіфи панували навіть у багатій грецькій Ольвії. Але наприкінці першого тисячоліття до нашої ери їх почали тіснити нові кочові племена, яки виявилися сильнішими. Це були сармати, далекі родичі скіфів, теж іраномовні. Сармати витіснили скіфів зі звичних територій та змусили шукати безпечнішої землі. Десь у третьому столітті до нашої ери скіфи заснували нової держави на території Кримського півострова. Ця держава проіснувала до третього століття нашої ери та була згодом знищена хвилями нових переселенців – германців. Кримська держава скіфів досягла високого економічного та політичного розвитку, нам відомі імена декількох найбільш видатних царів. У нашому міському археологічному музеї можна побачити реконструкцію зовнішності славетного царя Скілура, зроблену відомим антропологом Герасимовим. Кримську державу не можна вже вважати виключно скіфською, вона набула багато рис грецької державності, недаремно скіфи тісно спілкувалися з більш економічно розвиненими сусідами. Тобто кримська держава була вже еллінізованною. Під навалою нових переселенців у епоху великого переселення народів залишки скіфів вирушили на пошуки нових місць для життя. Етнологи кажуть, що залишки цього народу понині перебувають на Кавказі.