Індустріальний розвиток Німеччини. Розвиток історичної школи. Соціальний напрям політичної економії як передумова появи інституціоналізму
За темпами розвитку Німеччина мала найвищі показники серед європейських держав і зайняла друге місце у світі після США. Німецька промисловість будувалась на основі сучасної техніки та технологій, що сприяло різкому зростанню обсягів випуску продукції, підвищенню продуктивності праці. Впродовж 1870––1913 рр. промислове виробництво збільшилося в 6 разів, виробництво галузей групи «А» ― у 8, групи «Б» ― в 3,5 раза, видобуток кам’яного вугілля ― в 7, бурого вугілля ― в 11, виробництво сталі ― в 92, сірчаної кислоти ― в 22, калійної солі ― в 4, потужність електростанцій ― у 100, використання бавовни ― в 6 разів. Продуктивність праці за 1850––1914 рр. збільшилася в 3 рази. Важка промисловість у 2 рази випереджала розвиток легкої (динаміка за 1870––1913 рр. становила відповідно 800 і 350).
Змінилася структура національної економіки. Німеччина стала індустріально-аграрною країною. Економічний розвиток визначала промисловість, в якій на початку XX ст. працювало 42,5 % населення, у сільському господарстві ― 28,5 %. Відбулися важливі зміни в структурі населення. За переписом 1907 р. населення країни збільшилося за останні 25 років на 36,5 %, а міське ¾ на 89,6 %. Міста перетворилися на фабрично-заводські центри. Робітники становили понад 70 % зайнятих.
У галузевій структурі промисловості переважала важка. Центральне місце займали добувна галузь (де функціонувала третина капіталів), металургія, машинобудування, хімічна, електротехнічна, виробництво електроенергії. Німеччина займала перше місце у світі за обсягами військової промисловості. Інтенсивно розвивалося будівництво залізниць, їх протяжність до 1913 р. зросла в 33 рази. Причому будували не тільки магістральні лінії, а й під’їзні шляхи до промислових підприємств.
Обмеженість власної сировини та її імпорт збільшували вартість продукції легкої й харчової промисловості. Як наслідок, за темпами зростання Німеччина відставала від США, Великої Британії та Франції.
Існувала територіальна нерівномірність у розвитку промисловості і у Східній Німеччині, зберігався кустарний характер –– переробка сільськогосподарської сировини.
Зміни у формах власності та організації виробництва пов’язані з концентрацією виробництва та капіталу. Активний розвиток акціонерної власності (грюндерства) почався з будівництва залізниць у 70-х роках XIX ст. У 1870 р. існувало 418 акціонерних товариств, за період 1871––1872 рр. з’явилося 978 нових з акціонерним капіталом 2,8 млрд марок. Лише за останніх 20 років XIX ст. кількість великих підприємств (більше 1000 робітників) зросла у 4 рази.
Процес монополізації пришвидшився на початку XX ст. і охопив усі галузі промисловості. На відміну від США, монополії Німеччини об’єднували велику кількість підприємств (кілька сотень) і охоплювали галузі, існували у формі картелів і синдикатів. У 1879 р. їх кількість становила 14, у 1900 р. ― 300, перед Першою світовою війною ― 600. У кінці 90-х років XIX ст. – на початку XX ст. з’явилися перші трести: електротехнічні корпорації АЕГ і «Сіменс».
Загальний прибуток монополій у 1913 р. становив 15 млрд марок. Виробництво і збут 50 % вугілля контролював Рейнсько-Вестфальський синдикат; електротехнічну галузь ― «Всезагальна електрична компанія» (АЕГ) і товариство «Сіменс і Галльське Шуккерт», що підписали угоду про тісну кооперацію; хімічну галузь ― «І.Г. Фарбеніндустрі». Сталеварна фірма Круппа, що займалася виробництвом зброї, тривалий період була «сімейною» монополією, а надалі ― акціонерним товариством.
Активно монополізувалися банки. У 1913 р. існувало 1850 приватних банків. Дев’ять банківських об’єднань контролювали 83 % власного капіталу всіх банків країни. Кожну групу очолював великий комерційний банк ― Німецький (його капітал становив 3 млрд марок; контролював 87 банків), Облікове товариство (капітал ― 300 млн марок), Дрезденський, Торгово-промисловий, Облікове товариство, Шафгаузенська банківська спілка тощо. Наймогутнішими були Німецький банк і Облікове товариство, які сконцентрували майже 50 % банківських вкладів у Німеччині.
Формувалася фінансова олігархія. Так, шість берлінських банків контролювали 751 підприємство. Наприклад, Німецький банк представляв 200 промислових підприємств.
Розвиток сільського господарства характеризувався двома типами аграрних відносин. Для Східної Німеччини (Пруссія, Померанія, на території яких було 54 % всієї орної землі) властивий юнкерський шлях аграрної еволюції, для решти районів ― селянський і фермерський.
Структуру землеволодіння характеризувала незначна концентрація господарств і збереження дрібного землеволодіння. За переписом 1895 р., великі господарства (понад 50 га) становили 13 % від загальної кількості, до 5 га ― 71,6 %, у тому числі до 2 га ― 36,3 %. Німецький селянин з господарством 2––5 га вважався кляйнбауером ― дрібним господарем, а власник 5––10 га — міттельбауером — господарем, який жив за рахунок своєї землі і працював на ринок. Селянським господарствам до 20 га належало в Німецькій імперії 45 % сільськогосподарських угідь, зокрема у Баварії ― 65 %, Гессені ― 70 %, Бадені ― 83 %. У структурі зайнятих частка власників землі та найманих співвідносилася у 1895 р. як 69 % до 31 %.
На інтенсивний шлях розвитку сільське господарство перейшло під впливом кризи 1875––1895 рр. Поширилися сівозмінна та травопільна системи, агротехніка, використання калійних і фосфатних мінеральних добрив. У 1907 р. на полях працювало 947 тис. молотарок, 301 тис. жаток, використовували 2995 плугів. Розширення тваринництва вело до збільшення посівів кормових рослин. Поширеним стало вирощування технічних культур і городництво. Юнкерські господарства спеціалізувалися на цукровому буряку, картоплі, тваринництві, насамперед свинарстві. Вони будували заводи з переробки сільськогосподарської сировини. У 1912 р. було 342 цукроварні, 5 тис. гуралень.
Збільшилася продуктивність сільського господарства. Протягом 1900––1912 рр. площа сільськогосподарських угідь зросла на 7,8 %, урожайність за 1870––1913 рр. ― на 33––50 %, поголів’я худоби –– у 1,3––1,4 раза, свиней ― в 3 рази.
Розвиток капіталізму в сільському господарстві поєднувався з пережитками феодалізму. У Пруссії зберігалися так звані маєтки-округи, в яких поміщику належала поліцейська й адміністративна влада, діяли Статути про челядь, що робило бідняків залежними від юнкерства. Заборонялися будь-які операції із землею, отриманою у спадщину, що стримувало розвиток ринку землі. Як наслідок, посилився відтік населення у міста, поширеною була еміграція на Американський континент. За 1891––1896 рр. прусські області покинуло майже 1 млн осіб.
Значно розвинулась господарська самодіяльність хліборобів. Товариства сільського господарства були майже в кожному селі, об’єднувалися в окружні, останні ― у центральні союзи, представники яких становили сільськогосподарські камери провінцій. У 1906 р. працювало 20 тис. таких сільськогосподарських товариств, зокрема, Німецьке товариство сільського господарства.
У 1912 р. у Німеччині налічували 31 981 сільські кооперативи (за участю 4,7 млн членів), у тому числі 17 000 кредитних кооперативів, 3264 масловиробничих. Найбільший кооперативний союз ― «Імперський союз німецьких сільськогосподарських спілок» ― у 1904––1905 рр. об’єднував 16 136 спілок, а його обіг становив 2191 млн марок. У Німеччині майже не було селянина, який не користувався б послугами сільськогосподарського товариства та кооперативів.
Сільськогосподарську освіту можна було здобути у вищих навчальних закладах. У німецьких університетах агрономію викладали з 1723 р., у 1806 р. А.Д. Теєр (1752––1828) заснував першу сільськогосподарську школу, в 1859 р. відкрито Берлінський вищий сільськогосподарський інститут.
Загалом індустріалізація сільського господарства в Німеччині відбувалася повільно. Щорічний дефіцит у сільськогосподарському виробництві досяг 2 млрд марок і мав тенденцію до постійного зростання. Країна перетворилася на імпортера сільськогосподарської продукції.
Упродовж 1870––1913 рр. Німеччина утвердилася у світовій торгівлі. У 1913 р. її зовнішньоторговельний оборот оцінювався в 20,7 млрд марок. В експорті товарів промислова продукція становила понад 70 %, в імпорті 60 % –– сировина. Вартість імпорту переважала над вартістю експорту. У структурі експорту 1/3 були машини, у тому числі електродвигуни, трансформатори, турбіни, локомотиви, вагони, залізничне оснащення. Наприкінці 1870-х років Німеччина перейшла від політики вільної торгівлі до протекціонізму. Високе мито захищало національного виробника на внутрішньому ринку і сприяло встановленню монопольних цін. На початок XX ст. Німеччина стала морською державою. Вантажопідйомність торговельного флоту протягом 1871––1913 рр. збільшилася з 982 тис. т до 3 млн т.
Вивезення капіталу за 1900––1913 рр. зросло у 3,5 раза (з 12,5 до 44 млрд марок). Німецький капітал використовували для освоєння джерел сировини і ринків збуту, створення майже 100 міжнародних монополій. Комерційні банки організовували і розширювали ділові зв’язки із закордонними установами шляхом емісії зарубіжних державних позик, кредитування експорту та імпорту, підтримки промислових підприємств.
Комерційні банки забезпечували інвестиції в економіку країни, які у 1900 р. становили 15 % від національного продукту. Банки впливали на біржову політику, виконували доручення клієнтів щодо операцій з цінними паперами. Німецький центральний банк, як головний емісійний центр країни, зосередився на операціях із регулювання грошового обігу, підтримці стабільності національної валюти.
Економічна політика держави спрямовувалася на зростання економічної могутності країни та посилення позицій у світовому господарстві. У 1880 р. сформовано Вищу економічну раду, що займалась створенням законопроектів і статутів. Реорганізація торговельних палат у 1896 р. розширила їх роль у розвитку промисловості й торгівлі. Був прийнятий новий торговельний статут. Держава стимулювала утворення синдикатів у промисловості.
Проблемами аграрної культури і популяризацією сільськогосподарських знань займалися загальноімперська Державна сільськогосподарська рада, провінційні сільськогосподарські камери (палати), у Пруссії — Міністерство сільського господарства (1848), центральні сільськогосподарські союзи. Видатки на сільське господарство на початку XX ст. становили 1,7 % державного бюджету. Закон 1880 р. обмежив свавілля лихварів стосовно селян. Держава організовувала для останніх позашкільну освіту, а саме: спеціальні курси, з 1876 р. –– роботу мандрівних вчителів, лекції у війську, з 1850-х років ХІХ ст. сільськогосподарські освітні дворічні школи, що працювали як зимові вечірні курси, де могли здобути технічні спеціальні знання випускники елементарної школи. До Першої світової війни нараховували 15 вищих, 22 середніх, 40 нижчих і 278 зимових шкіл, 71 дослідну станцію, з них 43 у 12 повітах Пруссії (27 з них належали імперському і союзним урядам, функціонували при агрономічних інститутах, що забезпечувало їх високий науковий рівень). Лише у Баварії було понад 1,5 тис. показових дільниць з використання добрив.
Економіка Німеччини у світовому господарстві. За рівнем економічного розвитку Німеччина займала перше місце в Європі, друге в світі. Її частка у світовому промисловому виробництві становила 16,6%. На початку XX ст. держава виробляла продукції удвічі більше, ніж Франція.
Чинники швидкої індустріалізації Німеччини:
· Об’єднання німецьких земель забезпечило створення могутньої держави з населенням у 40,8 млн осіб. До 1913 р. у результаті демографічного вибуху населення збільшилося до 67 млн осіб.
· До 1890-х років у країні завершилась промислова революція. Її запізнілий характер дав змогу в процесі індустріалізації використати передовий зарубіжний досвід, здійснити техніко-технологічне переозброєння на основі НТР і здобутків нового будівництва. Це надало переваги в конкурентній боротьбі з англійськими та американськими товарами.
· Важливу роль в економічному підйомі Німеччини наприкінці XIX ст. відіграли повернення таких районів, як Ельзас і Лотарингія, з їх величезними запасами залізних руд і виплата Францією 5 млрд фр. контрибуції, що були використані для реконструкції старих і будівництва нових підприємств. Активно розроблялися поклади калійних солей і мінеральної сировини.
· Переваги німецької промисловості забезпечували висока продуктивність праці та порівняно низька заробітна плата. Машинна індустрія витіснила ремісників і забезпечила себе кваліфікованими робітниками. Розвиток німецької інженерної науки випередив західноєвропейський рівень, винаходи швидко впроваджували. Аграрні реформи знищили залишки феодальних відносин на селі.
Проте глибокі диспропорції і суперечності, зумовлені швидкими темпами розвитку монополістичного капіталізму та збереженням докапіталістичних відносин, вузькість внутрішнього ринку (зарплата робітників була меншою ніж у Великій Британії та США), відсутність достатніх запасів сировини і зовнішніх ринків збуту продукції, колоніальних володінь (їхня територія була в 12 разів менша, ніж у Великій Британії, і в 5 разів менша, ніж у Франції), зростання фінансової могутності та нагромадження надлишкового капіталу пояснюють зовнішню експансію німецького капіталу, енергійне проникнення в інші країни і чужі колонії. Німеччина створила Паннімецький союз і розпочала підготовку до перерозподілу світу.