Основні закономірності та принципи виховання

Основні закономірності процесу
виховання 235

Характеристика принципів виховання 236


Основні напрями виховання

Розумове виховання 242

Формування наукового світогляду 245

Моральне виховання 249
Статеве виховання і підготовка

до сімейного життя 254
Виховання свідомої дисципліни,
почуття обов'язку та відповідальності 260

Правове виховання 265
Виховання несприйнятливості

до наркогенних речовин 273

Екологічне виховання 276

Трудове виховання 278

Економічне виховання 284

Профорієнтаційна робота в школі 289

Естетичне виховання учнів 293

Фізичне виховання 297

Зміст виховання в зарубіжній школі 303

3.4. Загальні методи виховання

Поняття методу та прийому виховання 307

Характеристика основних груп

методів виховання 309

Організаційні форми виховної роботи

Поняття позакласної

та позашкільної виховної роботи 333

Масові, групові та індивідуальні

форми виховної роботи 335

Позашкільні навчально-виховні

заклади 343

Виховання учнівського колективу

Поняття колективу:

суть, ознаки, функції, структура 347

Шляхи згуртування колективу 350

Органи учнівського самоврядування 354

Виховний вплив колективу 360

Спільна виховна робота школи, сім'ї та громадськості

Завдання, зміст і методика

виховання дітей в сім'ї 365

Шляхи підвищення

педагогічних знань батьків 370


Види й методи роботи з батьками учнів 374

Залучення громадськості

до виховання дітей.

Церква і виховання

підростаючого покоління 378

Дитячі та юнацькі організації 382

3.8. Робота класного керівника

Завдання і функції класного керівника 389 Планування роботи класного керівника 392

4. Школознавство 4.1. Наукові засади

внутрішкільного управління

Принципи управління освітою 395

Органи освіти: їх функції та структура 397
Керівництво навчально-виховною
роботою школи 399

Планування роботи школи 403

Особливості внутрішкільного контролю 409

4.2. Методична робота в школі

Роль методичної роботи в підвищенні
рівня професійної підготовки вчителя 414
Основні форми
методичної роботи в школі 416

4.3. Вивчення, узагальнення і поширення
передового педагогічного досвіду.
Впровадження досягнень педагогічної
науки в шкільну практику

Поняття передового

педагогічного досвіду 423

Вивчення, узагальнення і поширення

передового педагогічного досвіду 425

Втілення досягнень педагогічної науки

в шкільну практику 430

Наукова організація педагогічної праці 433

5.3 історії 5.1. Педагогіка давнього світу

педагогіки Виховання у первісному суспільстві 436

Виховання і навчання в країнах
Давнього Сходу 441

Виховання і навчання

у Давній Греції та Римі 443

Елементи педагогіки у філософських
системах давнього світу 446


Розвиток школи, виховання

І педагогічних ідей у середньовічній Європі, в епоху Відродження та Реформації

Особливості освітньо-виховної

практики та педагогічної думки

в епоху середньовіччя.

Виникнення університетів 451

Школа і педагогічна думка в Європі

в епоху Відродження та Реформації 454

5.3. Становлення і розвиток
зарубіжної педагогічної науки
(XVII—XXст.)

Педагогічна система Я.-А. Коменського 458

Розвиток педагогічної теорії

і практики в працях

інших видатних педагогів 461

Реформаторська педагогіка

зарубіжних країн кінця XIX — XX ст. 469

Розвиток педагогічної думки в Росії

у XVIII — XIX ст. 474

Прогресивна педагогіка в Росії

на початку XXст. 477

Історія української школи і педагогіки

Виховання, школа

і педагогічна думка в Київській Русі 481

Освіта і педагогічна думка у період

українського Відродження

(XVI — перша половина XVII ст.) 485

Українська педагогіка другої половини

XVII— кінця XVIIIст. 491

Освіта і педагогічна думка в Україні

першої половини XIXст. 497

Педагогічна система К.Д. Ушинського 504

Освіта і педагогічна думка в Україні

в другій половині XIX —

на початку XX ст. 508

Освіта, шкільництво

і педагогічна думка в Україні у XX ст. 515


1.

Загальні засади педагогіки

1.1. Предмет і завдання педагогіки

Педагогіка як наука, її становлення і розвиток

Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, що вив­чають процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Термін походить від грецьких слів «раів» («раігїоз») — дитя і «аЈ0» — веду, виховую, тобто «дітоводіння», «діто-водство». У Давньому Вавилоні, Єгипті, Сирії «пайдаго-гос» найчастіше були жерці, а в Давній Греції — найро­зумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни: педо-номи, педотриби, дидаскали, педагоги. У Давньому Римі цю роботу доручали державним чиновникам, які добре оволоділи науками, багато мандрували, знали мови, куль­туру і звичаї різних народів.

У середні віки педагогічною діяльністю займалися пе­реважно священики, ченці, однак у міських школах та уні­верситетах — дедалі частіше люди зі спеціальною освітою.

У Давньоруській державі педагогів називали «майстра­ми». Упродовж багатьох століть тут не існувало спеціаль­них навчальних закладів для підготовки вчителів. Ними були і дяки з піддячими, і священнослужителі, і мандрівні дидаскали — «школярі-книжники». Відомості про те, як ставилися до них, містить «Слово о том, яко не забиваті учителеи своих» Кирила Туровського: «Если и научился от простого человека, не от иерея, то держи в своем сердце и уме память о нем до исхода души своей... Непомящие же, откуда добро познали, те подобни голодному и измерз-



Загальні засади педагогіки


шему зимой псу, которого согрели и накормили, а он на­чал лаять на согревшего и накормившего его»1.

У своєму розвитку педагогіка пройшла такі стадії: на­родна педагогіка — духовна педагогіка — світська педаго­гіка.

Народна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду наро­ду, що виявляється в домінуючих у нього поглядах на мету, завдан­ня, засоби і методи виховання та навчання.

Цей термін уперше вжив О. Духнович у підручнику «Народна педагогия в пользу училищ и учителей сель-ских».

У 60-х роках XX ст. у педагогічну науку запровадже­но термін «етнопедагогіка» (Г. Волков). Якщо поняття «народна педагогіка» охоплює емпіричні педагогічні знан­ня без належності до конкретної етнічної спільноти, то по­няття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій. Вона досліджує мож­ливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педа­гогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педа­гогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педаго­гічне значення явищ народного життя і визначає їх відпо­відність сучасним завданням виховання2.

Українська народна педагогіка — складова народознав­ства (українознавства) й водночас один із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою педагогіки наро­дознавства.

Педагогіка народознавства— напрям сучасної педаго­гіки, шкільної практики, який забезпечує практичне за­своєння учнями (в процесі продовження творчих традицій, звичаїв і обрядів, у діяльності, поведінці) культурно-істо­ричних, мистецьких надбань батьків, дідів і прадідів.

Народознавство у вузькому значенні (етнографія) — наука про культуру, побут народу, його походження й роз­селення, національні традиції, звичаї, обряди. У широко­му значенні — це сукупність сучасних наук про народ, йо­го духовність, національну культуру, історію, а також здо­бутки народного і професійного мистецтва, які відобража­ють багатогранність життя народу, нації.

1 Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки. —
Тернопіль, 1994. — С. 22.

2 Див.: Волков Г.Н. Зтнопедагогика чувашского народа. —
Чебоксари, 1966. — С. 22.


Предмет і завдання педагогіки



Родинна педагогіка— складова частина народної пе­дагогіки, в якій зосереджено знання й досвід щодо ство­рення і збереження сім'ї, сімейних традицій (трудових, моральних, мистецьких). Це сприяє формуванню в дітей любові до матері і батька, бабусі й дідуся, поваги до пам'я­ті померлих та ін.

Педагогічна деонтологія— народне вчення про вихов­ні обов'язки батьків перед дітьми, вчителів — перед учня­ми, вихователів — перед вихованцями, вироблені народом етичні норми, необхідні для виконання покладених на них педагогічних функцій.

Педагогіка народного календаряпередбачає вихован­ня дітей та молоді послідовним залученням їх до сезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів.

Козацька педагогіка— частина народної педагогіки, спрямована на формування козака-лицаря, мужнього гро­мадянина з яскраво вираженою українською національ­ною свідомістю, твердою волею і характером.

Духовна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду з вихо­вання і навчання особистості засобами релігії.

Найбільшого розвитку набула в епоху середньовіччя, коли церква монополізувала духовне життя суспільства, спрямовуючи виховання в релігійне річище. Педагогічна думка, яка до цього розвивалася на ґрунті філософії, стала складовим елементом теології. У церковних і монастирсь­ких школах на Заході, у мусульманських мектебах, у школах брахманів у Індії виховання мало яскраво вираже­ний теологічний характер. Значний внесок у розвиток пе­дагогіки того часу зробили відомі діячі церкви, філософи Тертулліан, Августин, Аквінат.

Тертулліан Квінт Септимій Флоренс (160—222) — християнський теолог і письменник. Різко виступав проти всієї античної філософії, але із симпатією ставився до стоїків, зокрема до Сенеки, Він обгрунтував своєрідний містицизм: душа і навіть Бог — тіла особ­ливі. Якби душа була безтілесною, вона б, на його думку, не могла впливати на тіло. Світ не вічний, створений з нічого.

Августин Блаженний Аврелій (354—430) — християнський тео­лог і церковний діяч. Глибоким психологічним аналізом позначе­на його автобіографічна «Сповідь», яка відображає становлення особистості. Християнський неоплатонізм Августина панував у за­хідноєвропейській філософії та католицькій теології до XIII ст.

Аквінат (Фома Аквінський) (1225—1274) — філософ і теолог. Сформулював п'ять доказів існування Бога як першопричини, кін­цевої мети сущого. Визнаючи самостійність природного буття і люд-



Загальні засади педагогіки


ського розуму, стверджував, що природа завершується в благодаті, розум — у вірі. Найвідоміші його твори: «Сума теології», «Сума про­ти язичників». Вчення Аквіната покладено в основу юмізму й не­отомізму.

На рубежі XX—XXI ст. важливою гранню соціально­го життя в Україні є повернення до основ релігії. Така по­треба зумовлена тим, що впродовж тисячоліть релігія є не-перевершеною і незамінною основою життєдіяльності біль­шості людей, які знаходять у ній найуніверсальнішу сис­тему захисту від негативних явищ довколишнього світу. Вимагаючи від віруючої людини постійної відповідальнос­ті за свої думки і вчинки, релігія на основі свободи вибо­ру дарує особистості істинну свободу.

Світська педагогікапройшла тривалий етап становлен­ня. Своїм корінням вона сягає давнього світу. В Китаї, Індії, Греції, Римі було зроблено перші спроби узагальни­ти досвід виховання, сформулювати певні педагогічні по­ложення, ідеї. У тогочасних філософських трактатах зна­ходимо перші педагогічні узагальнення, зокрема щодо проблеми співвідношення політики і виховання, особисто­сті й держави, цілі, змісту та правил виховної діяльності.

Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки зроби­ли грецькі філософи. Так, Демокріт вважав, що людину формує передусім життєвий досвід. Сократ і Платон обсто­ювали думку, що для формування людини необхідно про­будити в її свідомості те, що в ній закладено природою. Учень Платона Аристотель обґрунтував залежність мети і засобів виховання від політичних завдань держави. Дже­релом пізнання він визнавав матеріальний світ, не відки-даючи ідею першого поштовху, Творця світу. Твір давньо­римського філософа і педагога Марка Квінтіліана «Про ви­ховання оратора» упродовж тривалого часу був основним посібником з педагогіки, за яким навчали в усіх риторич­них школах.

Загалом давня педагогіка була нормативно-приклад­ною. Вона виробила низку правил, норм і приписів ви­ховної та навчальної діяльності відповідно до вимог того­часного суспільства.

Нові гуманістичні ідеї в галузі виховання заявили про себе у багатьох країнах Європи в епоху Відродження. їх пропагували видатні філософи, письменники, педагоги, зокрема Вітторіно да Фельтре (1378—1446) в Італії, Л. Ві-вес (1492—1540) в Іспанії, Ф. Рабле (1494—1553) і М. Монтень (1533—1592) у Франції, Еразм Роттердамсь-кий (1469—1536) в Голландії. Гуманісти проголосили


Предмет і завдання педагогіки



людську особистість найвищою цінністю, стверджували, що її всебічного розвитку можна досягнути вихованням.

В основі педагогіки як самостійної науки — доробок видатного чеського педагога Я.-А. Коменського (1592— 1670), зокрема його головна праця «Велика дидактика». Коменський з позиції гуманізму трактує педагогічні ка­тегорії — виховання, навчання й освіту — як процеси, що відбуваються відповідно до законів природи й зумовлені природою дитини. Запропоновані ним принципи, методи, форми навчання стали підґрунтям педагогічних теорій, чимало його ідей актуальні й нині.

Англійський філософ і педагог Дж. Локк (1632—1704) у своїй праці «Думки про виховання» зосереджується на проблемі виховання джентльмена — людини, в якій поєд­нуються високоосвіченість з діловими якостями, тверді мо­ральні переконання з відповідними манерами поведінки.

Непримиренну боротьбу зі схоластикою, вербалізмом у педагогіці повели французькі матеріалісти й просвітителі XVIII ст. Д. Дідро (1713—1784), К.-А. Гельвецій (1715— 1771), П.-А. Гольбах (1723—1789), Ж.-Ж. Руссо (1712— 1778). Вони вважали чуттєвий досвід єдиним джерелом знань, розвитку інтелекту, моральних сил та естетичних уподобань дитини, обстоювали природовідповідність у ви­хованні.

Демократичні ідеї французьких просвітителів розвивав видатний швейцарський педагог Й.-Г. Песталоцці (1746— 1827). Головне завдання виховання він вбачав у розвитку здібностей людини відповідно до законів природи. Учений теоретично обґрунтував і практично довів доцільність по­єднання праці та навчання. Збагачуючи принципи наочно­сті, поступовості й послідовності у навчанні, Песталлоці створив методику елементарного навчання.

Певний внесок у розвиток педагогіки зробив німець­кий педагог Й.-Ф. Гербарт (1776—1841). Відомі його ідеї чотириступінчастої структури уроку, виховуючого навчан­ня, системи розвиваючих вправ. Знаний німецький педа­гог Ф.-В.-А. Дістервег (1790—1866) виступав проти авто­ритарного виховання, обстоював всебічний гармонійний розвиток людини, вивчав внутрішні суперечності педаго­гічних явищ, сформулював принципи відповідності вихо­вання природі та культурі народу, самодіяльності у вихо­ванні й навчанні.

В Україні педагогічна думка на всіх етапах розвивала­ся на рівні світової. Ще в Київській Русі сформувалася система виховання на засадах любові до батьківщини, гу-



Загальні засади педагогіки


манного ставлення до людини, дисципліни, поваги до старших, сумлінності у праці, мужності, хоробрості й вод­ночас терпимості та релігійності.

У XI—XIII ст. у Київській Русі побачила світ низка пе­рекладних і оригінальних книг — збірників статей, серед яких були й педагогічні статті та роздуми («Палеї», «Зла-тоустьі», «Ізмарагд», «Пчела», «Злата матиця» та ін.).

Педагогічні думки XV—XVII ст. систематизовано у формі настанов, викладених у низці документів, зокрема у відомому «Домострої». Педагогіка «Домострою» відобра­жала національні принципи, де суворість і вимогливість поєднувалися з піклуванням про дитину, з вихованням по­чуття громадянського, патріотичного обов'язку. Поряд з настановами щодо виховання у дітей мужності, працьови­тості, бережливості тощо «Домострой» передбачав і фізич­ні їх покарання: «Любя сьіна своего, учащай ему раньї... сокруши ему ребро». Однак вони не набули поширення в школах, як це було в період середньовіччя в країнах За­хідної Європи.

Збагатили національну педагогіку ідеї великого укра­їнського філософа, письменника і педагога Г. Сковороди (1722—1790). Його педагогічні погляди ґрунтуються на визначальних рисах прогресивної педагогіки: гуманізмі, демократизмі, високій моральності, любові до батьківщи­ни й народу.

Ідеї доброї, чесної, благородної, безкорисливої людини-громадянина в кращих своїх творах обстоювали І. Гізель (1600—1683), П. Могила (1597—1647), Ф. Прокопович (1681—1736). Ідеал особистості патріота, носія свободи ос­півував І. Котляревський (1769—1838). На рівень європей­ських педагогічних пошуків підніс педагогічну думку Т. Шевченко (1814—1861). Його твори дають широке уяв­лення про освітньо-виховний ідеал, яким для нього була людина з багатогранними знаннями і високими моральни­ми якостями, що здатна застосовувати свої знання в жит­ті, цінує мистецтво, любить працю.

Особливу роль у розвитку педагогічної теорії відіграв видатний російський педагог К. Ушинськии (1823—1871). У його педагогічній системі визначальним є вчення про мету виховання, що формулюється як підготовка людини до життя і праці, як формування в неї почуття обов'язку перед народом. Ушинськии обстоював думку, що кожен народ має право навчатися рідною мовою. Він створив ці­лісну дидактичну систему, визначив шляхи і засоби роз­виваючого навчання, збагатив принципи навчання.


Предмет і завдання педагогіки



Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки й роз­в'язання практичних завдань виховання зробив видатний український педагог А. Макаренко (1888—1939). Він роз­робив і втілив у практику принципи створення й педаго­гічного керівництва дитячим колективом, методику тру­дового виховання, виховання в дусі свідомої дисципліни. Чимало зробив Макаренко і для розвитку теорії сімейно­го виховання.

Видатний український педагог В. Сухомлинський (1918—1970) досліджував проблеми теорії та методики ви­ховання дітей у школі й сім'ї, всебічного розвитку особи­стості учня, педагогічної майстерності. Його перу нале­жать наукові й публіцистичні праці, в яких він ділиться власним досвідом, педагогічними роздумами.

У творенні української національної педагогіки важли­ву роль відіграє педагогічна спадщина Г. Ващенка (1878— 1967). У відомій праці «Виховний ідеал» він всебічно ана­лізує проблему формування виховного ідеалу в українській національній школі, що, безперечно, сприяє теоретичним пошукам сучасної української педагогіки і практичній ді­яльності школи з формування підростаючого покоління незалежної України. Цінним для теорії та практики нав­чання в сучасній школі є його підручник для педагогів «За­гальні методи навчання». У ньому детально проаналізова­но філософсько-психологічні засади навчально-пізнавальної діяльності учнів, принципи і методи навчання, шляхи активізації учнів у процесі застосування різних методів нав­чання. «Головна заслуга цього педагога, — пише професор А. Погрібний, — полягає у створенні національної педаго­гіки, яка відповідає ментальності, історичній місії, потре­бам державного будівництва українського народу»1.

Проголошення суверенної Української держави дало поштовх розвитку педагогічної творчості, активізувало наукові пошуки щодо розвитку української національної системи освіти. Виникають нові типи навчальних закла­дів, авторські школи, досвід роботи яких потребує вивчен­ня та обґрунтування. Це надихнуло науково-педагогічну громадськість на створення власного науково-педагогічно­го центру. У березні 1992 р. засновано Академію педаго­гічних наук України як вищу галузеву наукову установу, діяльність якої спрямована на методологічне, теоретичне

1 Погрібний А. Освіта в Україні: час демократизації, час реформ: Концептуальні засади демократизації та реформу­вання освіти в Україні. — К., 1997. — С. 13.