Образи Марени й Макоші/ Мокоші
Мокоша — богиня милосердя, жіночої працелюбності та майстерності, а також богиня родючості та животворчої жіночої сили. Заступниця вагітних та породілей.
Мокоша — велика Богиня, мати милосердя, дружина бога багатства Велеса, брата Перуна. Сам життєтворящий Дажбог-сонце вельми вшановує велику матір землі за її родючість, за невтомну працелюбність і майстерність. З незапам’ятних часів богиня сонця — богиня—праля, яка пряде на веретені землі безконечну нитку життя душі мудрого орія—хлібороба. Первовічна діва з тих прапрадавніх часів увібрала в безсмертя з райського Дерева Життя золоту життєдайну росу, сівке зерно пшениці, рясні плоди калини, достиглі червоні яблука, ніжні пелюстки цвіту рожі... Мокоша все те стереже, про все піклується, щоби життя орія, що постало з первовіку, ніколи не згасало. Ще з тих далеких часів богиня Мокоша навчила орія орати землю, засівати поля, вирощувати хліб —основний харч для людей.
Богиня сонця живе в небі, як царівна—господиня поважно походжає по двору свого пана господаря. Завжди в золотому уборі, а на поясі, на золотих ретязях в неї золоті ключі, якими відмикає дощі і тумани.
Мокша, Макоша — так колись ще прапрадіди лагідно називали свою добру богиню—покровительку дощів та весняних обрядодійств, пов’язаних з ними. Велику Богиню, як і заступницю роду —Берегиню, орій—хлібороб зображував на рушниках із зведеними вгору руками. Богиня Мокоша — то вічна молитва до Господа, щоб зросив дощем поорані і запліднені зерном поля.
Чарівна панна ходить по небесному двору вся в золоті та у червоних із срібними підківками чоботях. Перед нею боги знімають шапки, низько кланяються. Для одних вона царівна, для інших —королівна, а для орія—хлібороба — господиня «рогу достатку», богиня рукоділля, прядіння, ткання та жіночої життєдайної сили.
Ще на початку світу богиня Мокоша зробила першу борозну та зорала землю Золотим Плугом. Вона примусила биків схилити голови перед ярмом і слухняно зорювати плугом тверду поверхню землі. Вельми величають її боги, а з ними й орій—хлібороб за ті здобутки, за ту першу сівбу зерна, за першу вирощену пшеницю, перше жито, за «овес—самосій» та «ячмінь колосій».
У великий день врожаю, на свято Спаса ніжно усміхається до своєї богині, у свою «Велесову бороду» бог достатку Велес. Калач, виплетений, наче з пряжі, з пшеничного тіста — то найкращий здобуток із золотої пшенички.
Богиня Мокоша — покровителька пологів і заступниця породіль. Благословенна сонцем Дажбога породільниця—мати — то велика берегиня святого духа предків, який народжує для щастя, з вірою та надією у кращу долю нове життя.
Богиню Мокошу вшановують у п’ятницю. Свята П’ятниця —покровителька шлюбу та хранителька роду. Цей день дуже поважає Дажбог-сонце і завжди дарує йому своє світло. Богині Мокоші люди присвячують чудові Священні гаї, де жінки віддавалися різним веселощам та виконували ритуальні танці. До Мокоші на Старокиївську гору приходили поклонятися жриці, ворожки, знахарки...
Марена — володарка небесного водного царства. Марена, як і богиня смерті Мара, сильніша за вогонь, для нього вона смерть. Благословляє життя, підтримує його і тушить наприкінці цей же вогонь життя.
З острахом, а то й страхом у годину негоди дивиться господар на небо, на ту чорну хмару, яку шматує на всі боки могутній Перун. То темні сили мороку намагаються віщувати долю людини, бо це там на небі накреслена річна її праця, а з нею і все життя. Могутню володарку тьми не лякає світло Дажбога, вогонь Сварога, грім і блискавка Перуна. У Мари замість очей — гнилі запалені очиці, а тому не має і такої сили та влади на небі і на землі, яка змогла б повернути грішне тіло людини з холодного вічного сну. В Мари є тринадцять дочок—»маренят», які народилися внаслідок злягання зі Змієм. Це вони приносять людині темні зимові сили, неймовірні душевні страждання, кості ламають, у вогонь кидають і їжу відбирають. Особливо взимку та вночі Мара творить свої темні справи; прокладає шлях у морок. Тільки вона знає, де кінчається життя в немеркнучому зоряному світі. Лише перед душею вона безсила. Душа людини —безсмертна, бо над усім життям-буттям стоїть вічне і життєдайне Сонце—Дажбог. Душа людини відлітає у Вирій-рай, де царство духів предків, де ніколи не буває зими. Відлітає туди, де завжди тепло і світло, де вічно квітнуть луки, по яких течуть солодкі ріки у молочних берегах. Там померлі продовжують своє життя.
Злу Мару здатна прогнати і тільки навесні богиня Марена. Це буває тоді, коли на ще зажурену снігами та морозами землю прилітає із своїми клопотами чарівниця Леля—Весна, а з нею до людини приходить і воскресіння душі. Шумить, дзвенить тоді зелена діброва, впізнаючи десь там у далекій синій імлі довгожданну богиню Хмару з небесною вологою, що плине по безкрайньому небу. Важко тоді не впізнати Мареночку — володарку водного царства, коли небо набирається сил і як з решета або з цебра лине з нього дощ, що заливає землю разом з любощами палкого проміння сонця.