Розвиток секуляризаційних тенденцій та вільнодумства в епоху
Ренесансу
Жодна епоха європейської культури не знала такої кількості антицерковних творів або окремих висловлювань, як доба Відродження, але ренесансний світогляд не був повністю секуляризованим. Все життя Ренесансу часто залишається внутрішньо пов'язаним із середньовічною ортодоксією. Це зовсім не значить, що ця ортодоксія під час всього Ренесансу залишалася непохитною. Справа обстояла якраз навпаки. Середньовічна традиція під час Ренесансу була уражена в своєму найглибшому корінні, і після ренесансної духовної революції вона вже не зуміє стати на ноги у вигляді повноцінної середньовічної доктрини. Залишки середньовічної ортодоксії зовсім не були в добу Ренесансу єдиною основою для суб'єкта, що відчув себе самостійним. Були вже й інші, цілком гуманістичні ідеали, які примусили тогочасну людину шукати для свого світогляду опору і в етиці, і в науці, і в історичному прогресі, і навіть в утопічних побудовах. Але в той же час людина Ренесансу визнає Бога і творіння ним світу, не тільки ставить вище за все мораль, але й талант митця продовжує розцінювати як смиренне знаряддя божої волі. Але тут вже всюди відчувається новий дух, що примушував розуміти середньовічні терміни в більш світському та суб'єктивістичному значенні. Про атеїзм в сучасному розумінні цього поняття у добу Відродження говорити, звичайно, ще рано, але антицерковність була справжньою ренесансною ідеєю. Антицерковна тенденція міститься у різноманітних літературних творах, що вражають своєю кількістю і, звичайно, проявлялася у тогочасному побуті.
Йшло руйнування усіх корінних засад феодалізму, а тому боротьба з церквою, яка передбачала якнайсуворіше виконання правил для спасіння душі у потойбічному світі. Замість ікони з'являється портрет і натуралізм (певної міри).
Ренесанс людину, згідно з античною моделлю, мислить виключно матеріально, природно і навіть просто тілесно. Але людина уявляє себе вже як особистість, причому постійно намагається абсолютизувати себе у своєму гордому індивідуалізмі, у своєму самостійному, ні від кого й ні від чого не залежному існуванні. Тільки під час Відродження прозвучав могутній і впевнений голос про те, що храми, ікони і культ загалом можуть бути предметом безкорисливого естетичного любування. Стало можливим тільки падати долі перед іконою, але й отримувати задоволення від її споглядання. Художність тут вже відокремлена від чисто релігійної предметності і стала не засобом для спасіння душі, а предметом естетичної насолоди. У середні віки перед іконою треба було молитися, а не милуватися нею. Ренесанс довів, що ікона може не мати зв'язку з церковним життям, або цей зв'язок може бути суто сюжетним.
Найвідомішим богословом доби Відродження був Еразм Роттердамський, твір "Похвала глупості" (1511). З католицькою церквою він ніколи не поривав, залишаючись в той же час викривачем пороків тогочасного духовенства, прибічником раннього невинного християнства і ворогом середньовічного богослов'я. Чесність, глибина і людяність його думки, ворожість до будь-якої суспільної або релігійної крайності, глибока освіченість інання мов, критичне ставлення до буквального розуміння біблійних текстів, регоризм у тлумаченні священної.
Дж. Бруно висунув вимогу свободи думки. Він сміливо заявив, що право піддавати сумніву освячені багатовіковою традицією догми - найперше право і обов'язок філософа.
Велике значення для секуляризації науки і свідомості людини мало творення вченими Ренесансу нової картини світу. Протягом багатьох віків середньовіччя пануючою та загальновизнаною була геоцентрична система Птоломея, у якій з найбільшою повнотою втілився теоцентризм середньовічної зідомості. Тому у формуванні нового світогляду взагалі, в тому числі й у перебудові всієї шкали культурних цінностей, було таким великим значення нової картини світу, яка спиралася на космологію Коперніка та Галілея. Світ небесний перетворився на об'єкт фізики та астрономії для теології у ньому не злишилося місця. Світ, що спостерігається та вивчається новим природознавством у фізичному Всесвіті, вже не міг бути ототожнений з сакральним космосом християнства. Думка про матеріальну єдність землі та неба була найважливішою передумовою нового підходу до вивчення руху небесних тіл і побудови нової космології, яка пориває з традиційною метафізикою та богослов'ям.
Подібний хід міркувань логічно приводив й до заперечення біблійних чудес. Силу навіювання та уяви добре знають філософи і лікарі: від неї часто залежить успішне лікування хворого. Те ж відноситься і до чудесних зцілень за допомогою мощей та реліквій святих: тут все залежить від вразливості та уяви віруючих.
Вільнодумство філософії і науки у епоху Відродження зовсім не зливалося з європейською Реформацією. Критика католицької церкви не приводила гуманістів до фанатичної відданості ідеям стовпів Реформації. Принциповий зв'язок гуманізму з Реформацією був неможливий. Релігійний фанатизм та нетерпимість діячів реформаційного руху був ворожі самій сутності нового, переважно високого погляду на світ, якій стверджувала гуманістична філософія. Філософи з жахом побачили, що у кальвіністській Женеві панують відкинуті ними інквізиційні порядки. Але була ще більш важлива причина розриву гуманістичної філософії з Реформацією. Прибічники Ренесансної культури з її культом достоїнства людини не могли погодитися з лютерансько-кальвіністичним вченням про божественний провіденціалізм. Свобода людини завжди була основою їхніх естетичних поглядів. Схвалюючи деякі реформатські дії і закриття монастирів, конфіскацію церковних земель, ренесансна філософія ніколи не змикалася з ідеологією реформатського руху. Фанатично налаштовані протестанти були їй такі ж чужі, як і старі процеси над відьмами.
Філософія епохи Ренесансу, яка стверджувала пантеїстично-деїстичний погляд на стару проблему відносин Бога і світу, неминуче вела до вільнодумства Нового часу. Вона була завершенням визволення наукової і філософської думки з-під опіки середньовічного богослов'я та схоластичної філософії.