Розвиток української лексикограії

Prešov, 2016

Oksana Peter

ПРЯШІВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ В ПРЯШЕВІ

ФІЛОСОФСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ

СЛОВАЦЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ ТЕМАТИЧНИЙ СЛОВНИК

(ЛЮДИНА)

Бакалаврська робота

Навчальна програма: українська мова і література

Спеціальність: перекладознавство

Кафедра: Кафедра україністики

Керівник: Mgr. Ярміла Крелатусова, PhD.

Пряшів, 2016

Оксана Петер

Estné vyhlásenie

Čestne vyhlasujem, že som bakalarskú prácu vypracovala samostatne na základe svojich vedomostí s využitím informačných zdrojov uvedených v zozname bibliografických odkazov.

Prešov 19. 4. 2016 .........................................................................

ABSTRAKT

Peter, Oksana. Slovensko-ukrajinský tematický slovnik(človek). [bakalarská práca]. Prešovská univerzita v Prešove (Prešov, Slovensko). Filozofická fakulta. Katedra ukrajinistiky. Školiteľ: Mgr. Jarmila Kredátusová, PhD. Stupeň odbornej kvalifikácie: bakalar. Prešov, FF PU, 2016.

Hlavným cieľom bakalarskej práce je vytvoriť slovník, v ktorom sa budu nachadzať slova z danej témy a ich ekvivalenty v slovenskom jazyku. Bakalarská práca sa delí na tieto časti: úvod, teoretická časť, praktická časť a záver. V úvode uvádzame informacie o lexikológii. V teoretickej časti úvadzame širsie informacie o vývine lexikologie a taktiež informacie o tematickývh slovnikach a ich klasifikacijí. V praktickej časti sme vytvorili vlastný ukrajinsko-slovenský tematický slovník.

Абстракт

Петер, Оксана. Словацько-український тематичний словник(людина). [бакалаврська робота]. Пряшівський університет у Пряшеві (Пряшів, Словакія). Філософський факультет. Кафедра україністики. Керівник: Mgr. Ярміла Крелатусова, PhD. Ступень спеціальної кваліфікації: Бакалавр. Пряшів: Філософський факультет Пряшівського університету в Пряшеві, 2016.

Головною метою бакалаврської роботи є створити словник, в якому будуть знаходитися слова з даної теми і їх еквіваленти в словацькій мові. Бакалаврська робота складається з: вступу, теоретичної частини, практичної частини та висновку. Вступ містить загальну інформацію про лексикологію. В теоретичній частині ширше ознайомлюємось з історією розвитку лексикографії, а також з інформацією про тематичні словники та їх класифікацію. В практичній частині ми створили свій власний українсько-словацький тематичний словник.

Лексикографія. Типологія словників. Розвиток української лексикографії.

У зв’язку з укладанням Словацько-українського тематичного словника, який є додатком до цієї бакалаврської роботи, вважаємо за потрібне пояснити основні поняття лексикографії, її завдання та предмет вивчення; ознайомити із укладанням і різновидами словників, а також з історією української лексикографії.

Лексикографія

Лексикографія(від грец. Λεξικογραφία; від грец. Λεξικόν - «словник» і грец. Γράφω - «пишу») – словникарство, розділ мовознавства, що займається створенням словників та їх теоретичних засад.[1]

У рамках лексикографії потрібно розрізняти лексикографічну теорію, яка включає в себе основні проблеми лексикографії, з якими зустрічається лексикограф у своїй роботі та власне лексикографічну практику, тобто практичні питання щодо збору лексикографічного матеріалу, його розробку та з рештою укладання словникового тексту. Лексикографія дуже тісно пов’язана з іншою мовознавчою дисципліною – лексикологією. Головним завданням якої є пояснення незрозумілих слів, яке здійснювалося початково у вигляді глос, тобто тлумачення написів на полях і в тексті рукописних книг. Лексикографія займається словникарським кодифікуванням лексики будь-якої мови.

Основним предметом лексикографії є слово. Будь-який словник містить в собі певну кількість слів конкретної досліджуваної мови або мов, тобто з точки зору лексикографії потрібно розглядати слово і мову.

Одним із головних завдань лексикографії є укладання словників,адже «словник є корисним помічником для спеціальної термінологічної роботи, а також для стилізації наукового тексту, тому що в них наочно зібрані спеціальні назви та звороти» (переклад ––О.П)[2]. М. Рильський говорив про словники: "Словники різного типу... - потрібні учителям та учням, і журналістам, і письменникам та перекладачам, і вченим, і просто читачам. Потрібні буквально всім. Неможливо уявити собі культурну людину, яка б не мала потреби у словнику, ніколи не заглядала до нього, ніколи ним не користувалась. Отже, словникова справа має надзвичайно велике значення в культурному будівництві..."

сучасна лексикографія – надзвичайно потужна і добре розвинена галузь мовознавчої науки, яка відіграє важливу роль у збереженні культурних цінностей будь-якого народу.

Типологія словників

Вчені вибирають різні критерії для класифікації словників. Їх можливо розділити, наприклад, за характером (енциклопедичні та лінгвістичні словники), за змістом (перекладні й одномовні словники), за макроструктурою (мініатюрні, малі, середні та великі словники) тощо.

Так, зокрема, у підручнику сучасної української мови під загальною редакцією О. Д. Пономарева знаходимо наступну класифікацію словників:

1) словники енциклопедичні – Українська радянська енциклопедія (у 12 томах, 1977-1985), Українська літературна енциклопедія (у 2 томах, 1988-1990), Українська мова: Енциклопедія (2000), УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія (1999, 2003), Енциклопедія українознавства (у 3 томах, 1994-1995) та ін.

2) словники лінгвістичні (філологічні) – власне-мовні словники, котрі можна далі розділити на:

а) словники перекладні – Російсько-український словник (у 4 томах, 1924-1933)

-словники двомовні – Великий чесько-російський словник (2005)

- словники багатомовні– Німецько-французько-італійсько-латинський словник (1628)

б) словники одномовні далі поділяються на:

- словники тлумачні – Шкiльний тлумачний словник української мови (2009)

- словники міжслівних зв'язків – тобто, словники синонімічні, антонімічні, паронімічні, омонімічні; Словник синонімів української мови (2001), Словник паронімів української мови (1986)

- словники діалектні – Діалектний словник північно-добруджанської говірки села Муругиль над Дунаєм (1969)

- словники історичні – Історичний словник українського язика ( у 2 томах, 1930-1932)

- словники довідково-лінгвістичні – тобто, словники етимологічні, фразеологічні, орфографічні, орфоепічні, словотворчі, словники труднощів Словник труднощів української мови (1989), Фразеологічний словник української мови ( у 2 томах, 1993)

Тлумачні словники поділяють на:

а) словники іншомовних слів – пояснюють значення запозичених з різних мов слів та їхнє походження; Словник іншомовних слів (1974)

б) одномовні термінологічні словники – Словник термінології Європейського Союзу (2007)

в) словники мови письменників – Словник Лесі Українки (2009)

Крім вищеназваних словників існують ще інші, котрі мають теоретичне і практичне значення щодо дослідження складу мови, а саме словники історичні, топонімічні, частотні, морфемні, власних імен і прізвищ та ін.

Розвиток української лексикограії

Розвиток української лексикографії пов’язаний із потребами культурного та мовного життя, а також із суспільно-політичними та культурними умовами.

Традиція укладання словників зародилася в Україні ще в часи Київської Русі. Створювалися рукописні тлумачні словнички незрозумілих слів та імен, які знаходилися в церковних книгах, наприклад Тълкованиіе неоудобь познаваємомь въ писаныхъ рЂчемь (1431 р.), де міститься аж 334 слова.

Активніше почала розвиватися українська глосографія наприкінці XVI століття. Почали виникати двомовні перекладні словники, в яких були незрозумілі церковнослов’янські слова передані простою мовою. В цей час їх називали произвольники[3], азбуковники або алфавіти. Б. Грінченко, як і багато інших вчених, пов’язує початок української лексикографії з виданням Лексису Лаврентія Зизанія. Але й Зизаній мав свого попередника – Лексисъ съ толкованіємъ словенскихъ словъ просто невідомого автора – який слід вважати першою працею української лексикографії і котрий став джерелом для наступних робіт.

На підставі останньої зазначеної лексикографічної роботи потім в 1569 р. вийшов перший друкований словник Лаврентія Зизанія Тустановського, який містить 1061 церковнослов’янських слів, перекладених на просту українську мову. У Лексисі вперше наведені синонімічні ряди, пояснення, грецькі відповідники та джерела реєстрового слова.

Важливе значення у розвитку української лексикографії мав Лексиконъ славенорωсскій и именъ тлъкованіє Памва Беринди, який був виданий 1627 р. у Києві. Словник складався із двох частин і містив 6982 слова – переклади церковнослов’янських термінів, імен, назв предметів та наук на українську мову. Назви наведені в початковій формі або в першій особі однини. До понять додані також граматичні форми, омофони, синоніми, особливості слів і т.д. Словник мав велике значення з погляду розвитку мовної культури українців та зокрема для дослідження давнішої та сучасної української мови.

З середини XVII століття розпочався новий етап у розвитку української лексикографії, який був зумовлений історичними подіями, тобто боротьбою українського народу на чолі з Б. Хмельницьким. Це спричинило звільнення від польсько-литовського впливу, а також розвиток культури, науки, літератури та мови, що, в свою чергу, посилило вплив та використання простої мови, який відображався також в лексикографії. Мова змінила свою роль і виступала вже не як пояснююча, яле як пояснювана. Першою з праць, в яких вжитий новий погляд, була рукописна переробка Лексису Беринди – Синоніма славеноросская невідомого автора.У Синонімах подається 5000 реєстрових російських слів із українськими або «словенськими» відповідниками. Вокабули розміщені за абеткою у вихідних формах. В цей період виникали також багатомовні перекладні словники – Семисловний лексикон (Пентаглоссон) 1714 – де латинським словам наводяться відповідники татарської, турецької, румунської, вірменської, української та грецької мов; Лексиконъ словено-латинскій та Лексиконъ латинскій Єпіфанія Славинецького, який налічує 27 000 статей і належать до найдокладніших праць XVII століття. Протягом XVII - XVIII століття публікуються, як додатки до історичних українських документів, списки для пояснення старої української лексики. Так, зокрема, у Горецького знаходимо, що це передусім слова на означення явищ і понять колишнього соціально-економічного або військового життя України.[4] До староукраїнського періоду належить також творчість І. Максимовича, який уклав латинсько-церковнослов’янський словник Dictionarium latino-slavonum (1724).

З кінця ХVIII століття почався новий період у розвитку української лексикографії, коли головним об’єктом її стала нова українська літературна мова. Посилився інтерес до життя народу, його побуту та народної мови. Про це свідчать не тільки нові збірники народної творчості, але й деякі лексикографічні роботи. Однією з перших було Собраніє Малороссійскихъ словъ, содержащихся въ «ЭнеидЂ» (1798 р.)додане до видання Енеїди. Воно містить 972 українських слова із російськими перекладами. Іншою працею з новоукраїнської літературної мови була Грамматика малороссійскаго нарЂчія (1818 р.), метою якої було ознайомити громадськість з українською мовою. Варто було б ще згадати і подальші важливі словники початку XIX століття, зокрема, такі як Словарь малороссійской старины (1808)В. Ломиковського та Собраніе словъ малороссійскаго нарЂчія (1823) І. Войцеховича. Крім вищенаведених праць були опубліковані ще словники І. Вагилевича, Л. Боровиковського й М. Максимовича. Протягом цього нового періоду великого значення набули передусім різні українсько-російські словники, надруковані при різних творах й будь-які записи лексичного матеріалу. Вони мали пояснити незрозумілі для читачів слова у народних піснях і творах українських письменників. Але й надалі існувала потреба укласти повніший словник української мови. Перші спроби щодо укладення більшого словника з’являлися з середини XIX століття. До визначних робіт зазначеної доби належить рукописний Словник української мови П. Білецького- Носенка, обсяг якого 20 000 словникових статей. В ньому також широко представлена фразеологія української мови.

В цей час, тобто від початку XIX століття, значно активізувалася лексикографічна робота. Але жодний із словників не був надрукований, передусім через політичні причини. Подальший розвиток української лексикографії тісно пов’язаний із політичними та соціальними умовами. Україна залишалася під гнітом царизму і головним засобом боротьби виступала народна українська мова, яка наприкінець ХІХ століття досягла високого рівня. Розвиток мови та літератури набував особливого значення та актуальним стало і питання лексикографії. Але не завжди лексикографічні праці – через несприятливі умови – відображали повний лексичний склад і досить часто в лексику були занесені діалектизми та етнографізми. Саме тому ряд лексикографічних робіт мав етнографічний або діалектний характер.

До перших словникових спроб 2-ої половини ХІХ ст. належать українсько-російський Словарь малорусскаго нарЂчія (1855) О.Афанасьєва-Чужбинського, Словарь малороссійскихь идіомовъ (1861) М. Закревського та Опыть южнорусского словаря К. Шейковського. На Галичині у 1867 р. вийшов двотомний НЂмецко-руский словаръ, в якому знаходилось близько 30 000 німецьких слів з українськими відповідниками, причому значна кількість із них належала до західноукраїнських діалектизмів.

У 1876 р. вийшла Словниця української мови Ф. Піскунова та в 1874 р. Опыть руско-украинскаго словаря (М. Левченко) – перший російсько-український словник. Особливу роль в українській лексикографії відіграв Малоруско-німецкий словар Є. Желехівського та С. Недільського, де було зафіксовано понад 64 000 діалектних слів, переданих новим правописом – желехівкою. Певне місце серед лексикографічних праць ХІХ ст. займають також словники церковнослов’янської мови – наприклад, Приручний словарь славено-польський ілі собраніє реченій славенских в кнігах церковних, на язик польскій толкованих (1830 - Й. Левицький).

Наприкінці ХІХ ст. значно зросла продукція російсько-українських словників, що імовірно спричинив вплив Росії на території східної України, а й також інтерес не тільки українців до української культури. Саме тому треба було пояснити деякі слова – передусім йшлося про етнографізми, які були в даних мовах відмінними. До двомовних праць, які виконували зазначену роль, належать, зокрема, Словарь російсько-український М. Уманця, Русско-малороссійскій словарь Є. Тимченка та інші. Велику цінність становить також Словарь української мови, укладений Б. Грінченком, який відзначається багатим переліком використаних джерел (етнографічні збірники, друковані твори письменників, попередні словники) та більшим опрацюванням слів. У словнику подано 68 000 слів. Крім цих загальних реєстрів українських слів почали на зламі століть виникати спеціалізовані словники з різних наукових сфер – словники політичної та правової термінології (Правничо-політична термінологія для слов’янських мов Австрії або Німецько-український словар висловів правничих і адміністраційних). Також активізувався збір та систематизація природничої, математичної, хімічної, технічної та інших термінологій. Як приклади можна навести Матеріали до математичної термінології (1902) та Словарь технічних виразів (1911). Лексикографічні роботи зосередилися й на пояснення іншомовних слів – Словар українських виразів, перенятих з мов тюркських О. Макарушки (1895) або Словарь чужих слів З. Кузелі і М. Чайковського (1910). Крім вищенаведених праць з середини ХІХ ст. почали виникати словники до окремих писемних пам’яток, словники арготизмів, дитячої мови, діалектів (гуцульських та бойківських говірок). Першим діалектним словником, який вийшов як окрема робота, був Знадоби до словаря южноруского І. Верхратського (1877), де діалектні слова зіставлені з німецькими, польськими, угорськими та румунськими відповідниками. Але багато цих словників існувало тільки як додатки до видань етнографічних праць або залишилися в рукописах. Новиною української лексикографії стала спроба укласти словник мови письменника – Шевченка. Виникло декілька цінних праць, з яких слід згадати Словничок Шевченкової мови (1916), котрий орієнтувався на Шевченкового Кобзаря. У словничку зафіксовано 7 000 реєстрових слів в початковій формі.

з 1917 р. починається вже новий етап у формуванні української лексикографії. Слід підсумувати те, що відбулося протягом періоду попереднього. Від початку ХІХ ст. переважна більшість робіт орієнтувалася тільки на російського читача – тобто були створені українсько-російські словнички для пояснення незрозумілих українських слів. Але варто зазначити, що й вони стали цінним джерелом для подальшого розвитку лексикографії. У 2-ій половині ХІХ ст. з причини значного розвитку та використання української літературної мови стало необхідним створення повного словника української мови. Першим таким був словник Б. Грінченка. Поряд із українсько-російськими словниками виникають і російсько-українські реєстри слів. Також поглибилися лексикологічні та лексикографічні розробки. Вже не йшлося тільки про загальні реєстри слів, але роботи орієнтувалися на осмислення етимології лексики та порівняльне дослідження мов. У рамках лексикографії відбувалися не лише кількісні, а й якісні зміни. У 2-ій половині ХІХ ст. значно розвинулося методично-технічне опрацювання лексики – тобто додавання наголосу, граматичних форм, джерел і т.д. З’явилась також дуже важлива проблема, яка стосувалася штучно утворених слів, котрі пізніше зі словників відкидалися.

Зібраний нами матеріал свідчить, що розвиток української лексикографії ХХ століття можна поділити на декілька етапів.[5]

Ті роки

Цей період займає у розвитку української лексикографії значне місце. Його характерною рисою є розгортання лексикографічної роботи. Цей факт зумовлений виникненням української державності після Жовтневої революції, хвилею українізації, що було завершено становленням української мови державною. Переважна більшість що було завершено становленням української мови державною. Переважна більшість опублікованих словників намагалася задоволити потреби суспільства та максимально повно подати своєрідну українську лексику. Саме тому з’явилися словники, в яких автори намагалися створювати слова з морфем української мови та не запозичували лексику з інших мов.

Слід зазначити, що з погляду якості та теоретичних принципів лексикографічна робота вказаної доби знаходилась на недостатньому рівні. Для цього періоду характерні істотні методологічні хиби при укладанні словників: створювання штучних слів, ігнорування інтернаціональних елементів, заміна термінів діалектизмами тощо.

Головними інституціями, які проводили лексикографічну роботу, були Комісія для складання словника української живої мови при АН України та Інститут української наукової мови. Їх працівниками було розроблено перші теоретичні засади для укладання словників під назвою Інструкція для складання словників. Лексикографічну роботу цього періоду слід розподілити за мовною спрямованістю на:

· перекладні загальномовні українсько-російські словники:

o Словник української мови Д. Яворницького (1920, 8200 слів)

o Словарь української мови Б. Грінченка (1924)

· перекладні загальномовні російсько-українські словники:

o Російсько-український словник С. Іваницького і Ф. Шумлянського (1918, 35 000 слів)

o Практичний російсько-український словник (1926)

o Академічний словник або Російсько-український словник (1924-33),виданий АН України (наявністю значної кількості синонімів компенсував відсутність синонімічного словника)

· термінологічні словники: медичні, природничі, ботанічні, технічні тощо. Серед них слід згадати передусім:

o Словник ботанічної номенклатури (1928)

o Практичний словник сільськогосподарської термінології (1931)

o Філософський словничок (1920)

· інші типи словників, як наприклад:

o Історичний словник українського язика (1930)

o Німецько-український словник (1927)

Ті роки ХХ ст.

На другому етапі ХХ століття значно зменшилася продукція нових словників та лексикографічна робота перебувала у застою. Виникла ситуація була спричинена репресіями проти української інтелігенції, боротьбою з українським буржуазним націоналізмом та уніфікацією української лексики. Українська мова не була сприймана як рівноправна та з боку СРСР їй були створені перешкоди на дорозі до лексичної самостійності. Істотні зміни настали передусім у галузі термінології. Для виправлення попередніх українських термінів виникали спеціальні термінологічні бюлетені. Одночасно виходили термінологічні словники для середньої школи, як наприклад Російсько-український словник математичної термінології для початкової школи (1934). До основних загальномовних словників належать Російсько-український словник (1937), укладений С. Василевським та Є. Рудницьким, який містив бл. 45 000 слів та був спрямований на найвживанішу лексику та фразеологію обох мов. Цю саму назву одержав і словник М. Калиновського, виданий у 1948 році. Його склали на підставі тодішніх досліджень української та російської лексикографії та його обсяг був 80 000 реєстрових слів та фразеологічних сполучень. У 50-х роках розгорнулася робота над іншомовними словниками. Так, зокрема, у 1948 р. виник English-ukrainian dictionary, в якому подані найвживаніші англійські слова та звороти та у 1952 р. Українсько-англійський словник. Варто згадати також такі іншомовні словники, як Французько-український словник (1955) та спеціальний Словник іншомовних слів (1949). Крім того були укладені словники мови письменників, найчастіше орієнтовані на Шевченка, напр., Шевченкова лексика. Словопокажчик до поезії Т.Г.Шевченка (1951). Для зазначеного періоду було характерним і те, що українські мовознавці під впливом попередніх термінологічних бюлетенів почали розпрацювати теоретичні засади складання різних словників.