ПРОПОЗИЦІЙНА ЛОГІКА дивись Логіка висловлювань. 4 страница
1) Реформація — масовий антифеодальний рух;
2) Разом з тим рух передбуржуазний;
3) Реформація спрямована проти панівної церковної ієрархії та кліру;
4) Здійснює свої секуляризаційні завдання під гаслом боротьби за істинну віру;
5) Ідеалізує й намагається відродити первісне християнство;
6) Підносить індивідуально-духовне начало в людині;
7) Пов'язана з формуванням націй, національної самосвідомості і культури; 8) веде до розколу народу за віросповідним принципом.
Ідеологи реформації заперечували верховенство Римського Папи, чернецтво, культ святих, ікони; вимагали створення національних церков, проведення церковних відправ рідною мовою. Національний характер нової релігії відповідав становленню націй. Джерелом віровчення реформатори вважали лише "Священне Письмо" (Біблію) і, на відміну від католицизму, заперечували "священні перекази" (рішення церковних соборів, міркування Пап, церковну традицію). Реформація демократизувала церкву, надала нормам моралі божественної санкції. Реформаційний рух згодом розколовся на різні течії: лютеранство, кальвінізм, анабаптизм, социніанство та інші. Представники останнього виступали, зокрема, за соціальну рівність, спільність майна. Найвидатнішими представниками західноєвропейського реформаційного руху були Ян Гус, Лютер, Меланхтон, Кальвін, Цвінглі Социн. Реформація спочатку у формі гусизму, а згодом і лютеранства, кальвінізму та антитринітаризму поширилася на українських землях. Ці ідеї були засвоєні, переосмисленій асимільовані на українському ґрунті та надали значного поштовху розвитку вітчизняних реформаційних рухів. На формуванні української версії реформаційної ідеології позначився цілий ряд соціокультурних чинників. Серед них вирішальними були: початок розкладу економічної системи феодалізму, становлення самосвідомості українського народу, особливості еволюції християнства в його православній формі. Створений в Україні комплекс реформаційних ідей достатньою мірою адекватно відобразив їхню конкретно-історичну сутність і виявив себе в оновленні релігійного вчення на основі заперечення авторитету церковної ієрархії, демократизації церкви, формуванні ідеї порятунку особистою вірою, свободи совісті, включно з вимогою гарантій останньої, що означало появу висловленої у теологічній формі ранньобуржуазної правової ідеї. Прихильність до реформаційних ідей в Україні виявляли Оріховський, Суразький, Острозький, Г. Смотрицький, Христофор Філалет, Вишенський, С. і Л. Зизанії, Немирич, Петро Могила. (В. Литвинов)
РИГОРИЗМ (від латинського rigor — суворість) — етичний принцип, за яким людська дія або намір мають бути безкомпромісними щодо власних підстав, які, в свою чергу, визначаються певними моральними нормами. Ригоризм — це суворе дотримання єдиного принципу поведінки, що виключає будь-які інші міркування, незважаючи на конкретні умови та обставини. Ригоризм як етичний принцип був сформульований Кантом на основі визнання обов'язку критерієм моральності. Людський вчинок, за Кантом, лише тоді є моральним, коли він виходить із почуття обов'язку. Витоки кантівського ригоризму полягають в ідеї вкоріненості моральності у розумі. Згідно з цією раціоналістичною засадою, принцип моралі накидається людській волі розумом у наказовій формі категоричного імперативу. Таким чином, мораль постає цілковито імперативною, тобто такою, що базується на певному загальнозначущому наказі. З критикою кантівського ригоризму та абсолютизації імперативних засад моральної поведінки виступали Шіллер, Н. Гартман та інші. (О. Левицька)
РИЖКО Володимир Антонович (1936, село Облани Волинської області) —український філософ. Закінчив історико-філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1963). Доктор філософських наук (1991). Заслужений діяч науки і техніки України. Працював на кафедрі філософії АНУ (1972). З 1992 року —директор Центру гуманітарної освіти НАНУ, що був створений на базі кафедри філософії АНУ. Автор близько 100 наукових та науково-методичних праць. Коло наукових інтересів — проблеми гносеології, методології науки, зокрема філософські питання математики, логіки, освіти.
Основні твори: "Засоби побудови наукових теорій" (1975); "Наукові концепції: соціальні, гносеологічні і практичні проблеми" (1985).
РИЗЬКИЙ Іван Степанович (1759, Рига — 1811) — російський філософ, професор і перший ректор (від 1805 року, за винятком 1807 року, до смерті) Харківського університету. Навчався у Псковській та Троїце-Сергієвій семінаріях. Викладав філософські та інші дисципліни у семінарії, пізніше (1786-1799) — у Петербурзькому кадетському корпусі. Секретар святійшого Синоду (1801), академік російської АН (1802), доктор філософії (1807). Автор одного з перших в Росії підручників з логіки (1790), посібника з риторики (1796), ґрунтовного (в 3 книгах) викладу "теорії словесності" (1806-1811). Логіка Ризького — це критичне осмислення та потрактування творів X. Вольфа, Баумейстера, Гольмана. За Ризьким, метою логіки є вивчення правил, які забезпечують досягнення та поширення істини. Аналізуючи докладно роль мови і слова в процесі пізнання, Ризький наголошував, що мова необхідна людині для повідомлення іншим своїх думок, тобто акцентував увагу на комунікативній функції мови. Ризький — сучасник Канта, але в естетиці — речник докантівського періоду; в естетичних міркуваннях спирався насамперед на концепцію Буало, творчість Ф. Вольфа, Дидро, Жерара, на естетику російського просвітницького класицизму.
Основні твори: "Умослів'я, або мислинева філософія" (1790); "Досвід риторики..." (1796); "Вступ до словесності" (1806); "Наука віршотворення" (1811).
РИКЕР Поль (1913, Баланс) — французький філософ, представник релігійної феноменологічної герменевтики. Професор університетів Страсбурга, Парижа, Чикаго, з 1995 року — почесний професор КМА. У центрі філософських досліджень Рикера — проблема людини в контексті трагічного досвіду XX століття. Особистість, за Рикером, є найбільш фундаментальним поняттям філософії, завдання якої він вбачає у виробленні методу аналізу людської суб'єктивності як творця світу культури. Осмислення імпульсів людського "Я" можливе через осмислення їхніх норм сублімації в культурі. В зв'язку з цим Рикер надає великого значення розгляду мови, яка, на його думку, наділена символічною функцією. Витлумачення цілісних текстів культури є способом включення індивіда в культурний контекст і становлення його суб'єктом культурно-історичної творчості. Особливого звучання в філософії Рикера набирає проблема "Себе як іншого". Рикер акцентує увагу на необхідності розрізнення понять "Сам" і "Я", оскільки тільки поняття "Сам" пов'язане з турботою про ближнього і справедливістю для кожного. Позаяк "інший" завжди перебуває в опозиції стосовно власної культури, то погляд на "Себе" як "на іншого" розкриває конфліктність, розірваність існування людини у світі. Разом із тим, такий ракурс дозволяє людині співвіднести себе з існуванням інших (а отже, й інакших) людей і з повагою поставитися до цієї інакшості. Голос "іншого", за Рикером, є голосом совісті, яка велить людині справедливо жити для інших і разом з іншими. У розгляді проблеми людини Рикер спирається на ідеї етики, герменевтики, феноменології, антропології, філософії історії, релігії та права.
Основні твори: "Філософія волі". Том 1-2 (1950-1960); "Конфлікт інтерпретацій" (1969); "Сам як інший" (1990).
РИККЕРТ Генріх (1863, Данциг — 1936) — німецький філософ; навчався у Фрайбурзі та Гайдельберзі. Його філософські погляди зазнали впливу Фіхте, Гегеля, Канта та найбільше — Віндельбанда, який був одним із засновників Баденської (або Гайдельберзької) школи неокантіанства. Головна ідея цієї школи — про засадничу роль цінностей в епістемології, що була трансформована у філософії Віндельбанда у тезу про принципову відмінність наук про природу та наук про культуру, — знайшла подальший розвиток у розрізненні Риккерта чотирьох сфер буття. Перша сфера охоплювала чуттєві об'єкти і становила предмет науки. Друга — це сфера об'єктів культури —історії, мистецтва, моралі та інше. Осягнути ці останні об'єкти можливо тільки шляхом розуміння, а не раціональних узагальнень. Розрізнення перших двох сфер ішло у річищі поділу Віндельбандом наук на номотетичні (вивчають закони природи) та ідеографічні (або індивідуалізуючі). Риккерт вважав, що обидві сфери ціннісно залежні, але друга — більшою мірою, ніж перша. Третя сфера, що її вирізнив Риккерт, утворювала певне підґрунтя (так звану "профізичну" реальність) для чуттєвих та культурних об'єктів. Четверта — охоплювала сферу метафізичного буття.
Основні твори: "Об'єкт знання" (1892); "Науки про культуру і науки про природу" (1899); "Проблема філософії історії" (1905); "Гайдельберзька традиція у німецькій філософії" (1931); "Фундаментальні проблеми філософії, методології, онтології, антропології" (1934).
РИМСЬКИЙ КЛУБ — міжнародне неурядове науково-дослідницьке об'єднання інтелектуальної еліти Заходу, відомих вчених-глобалістів, громадських діячів та політиків (значна частина яких були лауреатами Нобелівської премії), засноване у Римі (1968) за ініціативою італійського економіста і менеджера Печчеї (засновник і перший президент клубу). Науково-дослідницькі напрями роботи Римського клубу охоплювали наступне коло проблем:
— критичний аналіз стратегій розвитку західної і загалом світової цивілізації в цілому;
— обґрунтування неефективності й небезпечності неоколоніальної системи;
— пошук можливих альтернатив розвитку людства та ефективних засобів гуманізації соціуму в сучасних умовах;
— аргументація безперспективності й абсурдності гонки озброєнь;
— об'єднання зусиль світової громадськості задля збереження довкілля й досягнення соціальної справедливості в глобальному масштабі.
Значний резонанс світової громадськості викликали роботи, виконані в жанрі "Доповіді Римського клубу": "Межі росту" — 1972 (Деніс Л. Медоуз, Донела Медоуз та інші); "Людство на роздоріжжі" — 1974 (Месарович, Пестель); "Перегляд міжнародного порядку" — 1976 (Тинберген); "За межами віку марнотратства" — 1976 (Коломбі, Габор);
"Цілі для людства" — 1977 (Ласло); "Енергія: зворотний рахунок" — 1978 (Монбріаль); "Нема меж освіті: подолання розриву в рівні освіти людей" — 1979 (Маліца, Боткін, Ельманджрі); "Третій світ: три четверті світу" — 1980 (Гарньє); "Діалоги про багатство і добробут" — 1980 (Джоріні); "Дороговкази в майбутнє" — 1981 (Гаврилишин); "За межами росту" —1987 (Пестель) та інші. Крім того, відомими й авторитетними у всьому світі стали роботи членів клубу Форрестера "Світова динаміка" (1971), Кінга "Новий поріг" (1973), Зиблера та Кайя "Доповідь із Токіо" (1974) та інші. Оприлюднення як першої, так і наступної "Доповідей" викликало бурхливу дискусію в усьому світі, яка продовжується й зараз, та суттєво активізувало обговорення порушених проблем. У "Доповідях" була створена глобальна математична модель дослідження "світового порядку", значно розширений діапазон досліджень, зокрема задіяні головні чинники соціо-гуманітарного характеру. Останнім часом особлива увага приділяється етнічним, економічним та культурним аспектам розвитку. Гаврилишин, зокрема, пропонує враховувати специфіку релігійних вірувань та "наснагу до праці". Для визначення перспектив формування "нового світового порядку" залучається якісний аналіз стану освіти в тому чи іншому регіоні, всебічно досліджується науково-технічний потенціал планети і можливість його ефективного використання для розв'язання енергетичних, сировинних, продовольчих, демографічних та екологічних проблем. Головною стратегемою досліджень членів Римського клубу стає пошук шляхів та засобів задоволення елементарних потреб населення Землі, забезпечення "гідного життя і помірного добробуту для усіх громадян світу" (Тінберген).
(М. Кисельов)
РИТОРИКА (від грецького ῥητωρική — ораторське мистецтво) —
Сьогодні термін "риторика" вживають у різних значеннях:
1) наука красномовства, ораторське мистецтво;
2) навчальний предмет, в якому викладена теорія красномовства, ораторського мистецтва;
3) підручник з цього предмета;
4) позірне, зовнішньо красиве, але позбавлене змісту красномовство;
5) назва молодшого класу у навчальних закладах України XVI-XVIII століття.
Риторика займала важливе місце в системі освіти Античності, в середньовічній Європі, а особливо в епоху Відродження. У цей час вона разом з теологією, філологією, граматикою становила основу комплексу знань, які здобувала молодь у навчальних закладах. У добу Відродження риторика відігравала роль методології замість філософії, що в епоху Середньовіччя обслуговувала насамперед потреби теології. Найранішою пам'яткою риторичного мистецтва в Україні можна вважати перекладений і творчо перероблений трактат візантійського автора Георгія Хуровска уміщений в "Ізборнику Святослава 1073 року". Там розглядаються 27 "творьчестиихь образовь", тобто риторико-поетичних фігур і тропів, вживаних античними і візантійськими письменниками для прикрашання мови. Це найраніша пам'ятка не тільки поетики, риторики, семантики, а й естетичної думки України Княжої доби, яка протягом багатьох віків була єдиним риторико-естетичним посібником України-Русі. По ньому вчилися прикрашати мову і робити її переконливішою та емоційнішою багато ораторів аж до XVII століття, коли почали з'являтися підручники риторики західноєвропейського походження, а незабаром — і риторичні трактати, написані вихованцями КМА латинською мовою. Майже всі вони мають ренесансно-гуманістичну спрямованість і виконують обов'язки методолога серед академічних дисциплін, а тому в кінці риторичних трактатів часто подаються додатки у вигляді скорочених курсів філософії, переважно логічного змісту. В цілому, в них домінує тип риторики, який орієнтується на класичні зразки і вирізняється "пристойністю" як провідним принципом, — це особливо характерне для Прокоповича. Вітчизняні ритори, як і їхні попередники (передусім Аристотель, Ціцерон, Квінтиліан), великого значення надавали тропам і фігурам, вважаючи їх не тільки засобом прикрашання мови, а й збудження певних афектів у слухачів. Серед тропів перевага надавалася алегорії, що засвідчують майже всі заголовки тодішніх риторичних курсів. Ритори прагнули здивувати слухача незвичайними словами і дивовижними словосполученнями і в такий спосіб показати свою ерудицію, уміння варіювати і розвивати знайомі теми й мотиви. Це є додатковим свідченням поширення в Україні барокового стилю, який спричинився до появи в риторичних курсах елементів "дотепності". Ораторською майстерністю добре володіли не тільки професори КМА, а й усі українські полемісти, починаючи від Оріховського, якого у свій час називали "українським Демостеном". Не останнє місце серед інших дисциплін займала риторика й пізніше в нових духовних і світських навчальних закладах України XIX століття. За комуністичного режиму риторика була упосліджена і не фігурувала серед обов'язкових дисциплін в освітніх інституціях України. Нині викладання риторики поступово відновлюється. (В. Литвинов)
РІВНОЗНАЧНІСТЬ, рівносильність — відношення типу рівності, що виникає між поняттями (предикатами), висловлюваннями, теоріями та іншими виразами в межах конкретної мовної системи. Два вирази вважають рівнозначними, якщо вони взаємно замінні відповідно до правил вживання їх у даній мовній системі. Залежно від способу утворення розрізняють кілька видів рівнозначності. Якщо рівнозначність виразів встановлюють за збігом їхніх обсягів, то її називають логічною рівнозначністю або еквівалентністю. Встановлення відношення рівнозначності має важливе теоретико-пізнавальне значення. Воно дозволяє спрощувати різні формули, зводити їх до зручнішого для використання вигляду, замінювати одні вирази іншими, ефективнішими в пізнавальному відношенні.