Заснування і діяльність університетів в під російській україні 1 страница
Харківський університет був заснований у 1804 році згідно з указом імператора Олександра І. Але ініціатива його створення належить видатному просвітителю В. Н. Каразіну, який винайшов кошти серед харківських поміщиків і домігся згоди царя. Урочисте відкриття університету відбулося 17 січня (29 січня за новим стилем) 1805 року в складі чотирьох факультетів: словесного, етико-політичного, фізико-математичного та медичного. Хоча українська політична еліта давно ставила питання про створення в Києві класичного університету європейського зразка, сприятливі умови виникли лише в 30-х роках ХІХ ст. Київський Імператорський університет св. Володимира був заснований указом Миколи I від 8 листопада 1833 року на базі закритих після Польського повстання 1830-1831 років Віленського університету та Кременецького ліцею. 15 липня 1834 року відбулося його урочисте відкриття. На першому році свого існування університет мав лише один факультет – філософський з історико-філологічним і фізико-математичним відділеннями. Але вже через рік у 1835 році було відкрито юридичний, а згодом, у 1841 році – медичний факультети класичним університетом в Україні став Новоросійський університет в Одесі. Його історія починається з 1804 року , коли в Одесі було відкрито комерційну гімназію, яка в 1817 році стала йменуватися "Рішельєвським ліцеєм". До 1837 року ліцей набрав характеру вищої школи, і саме на його базі наказом Олександра ІІ від 10 червня 1862 року було створено Новоросійський університет. Його офіційне відкриття відбулося 1 травня 1865 року. Спочатку в університеті існувало три факультети: історико-філологічний, фізико-математичний та правничий, а пізніше, у 1900 році, було відкрито медичний.
57. український рух та українські студії в західноукраїнських університетах.У 1784 році наказом австрійського імператора Йосифа ІІ було відкрито Львівський університет, який створювався в складі чотирьох факультетів: філософського, юридичного, медичного і теологічного. Із цього часу університет не припиняв свого існування й дотепер вважається першим класичним університетом, який виник на українській території. Діючий тут філософський факультет був загальноосвітнім або підготовчим, і після його закінчення студенти або продовжували навчатись на ньому з метою поглиблення своїх знань у галузі окремих наук, або переходили на один із вищих факультетів – юридичний, медичний чи теологічний, навчання на яких тривало чотири роки. Навчальний процес в університеті відбувався латинською, польською та німецькою мовами. Східна Галичина приєдналася до загальноєвропейського руху Просвітництва. Філософські та суспільно-політичні ідеї цього руху пропагували у 80-х роках декан філософського факультету, серб за походженням, І. Мартинович, викладачі університету — діяч словенського Просвітництва М. Куральт, угорський просвітитель І. Фесс. Ранні просвітителі — єпископ І. Снігурський, професор Львівського університету І. Лаврівський, фольклорист і лінгвіст Й. Лозинський, історик-краєзнавець В. Компаневич, історик і мовознавець, професор і ректор Львівського університету М. Гриневецький — у своїй громадській діяльності займали помірковану позицію, обмежуючись справами просвіти, мовними питаннями, збиранням, систематизацією і популяризацією різноманітного історичного матеріалу.власне українських осередків освіти на Західній Україні було вкрай мало. У більшості міських шкіл викладання велося німецькою мовою. Руський інститут (Studium Ruthenum) — тимчасовий допоміжний навчальний заклад при Львівському університеті для студентів-українців філософського, юридичного й теологічного факультетів, у якому викладання велося українською книжною мовою. Для слухачів інституту Петро Лодій, професор філософії Львівського університету в 1787—1802 pp., переклав з латинської на українську книжну мову. Він же у своїх лекціях пропагував ідеї європейського Просвітництва . Слов'яно-руською мовою викладав студентам інституту математику й фізику природознавець-просвітитель І. Земанчик, професор, а в 1803—1804 pp. ректор Львівського університету.
58.Наукові товариства і установи в підросійській україні в першій пол.. 19 ст.Першим науковим центром Наддніпрянської України стало засноване В.Каразіним на Харківщині Філотехнічне товариство (1811–1818 рр.). Попри обмежені через відсутність будь-якої урядової підтримки можливості, товариство зробило досить багато. Його члени популяризували передові методи ведення сільського господарства, нову техніку, сприяли створенню підприємств із переробки сільськогосподарських продуктів. Значну роль у розвиткові наукових досліджень відігравало Товариство наук при Харківському університеті (1812–1829 рр.). Популяризації поглядів його членів сприяло видання спеціальних періодичних збірників. Проте утиски місцевої адміністрації змусили товариство припинити свою діяльність. Року 1835 в Києві засновано Тимчасовий Комітет для дослідження старовинностей, членами якого були професори університету. Необхідність появи такої установи спричинили важливі археологічні відкриття, зроблені археологами-аматорами у Києві. Під час розкопок тут було знайдено підмурки Десятинної церкви і відкрито руїни Золотих воріт. Тимчасовий комітет узяв під свою охорону ці та інші пам’ятки, встановив контроль над веденням розкопок у місті, ініціював створення Музею старожитностей при Київському університеті. Після ліквідації комітету його повноваження було передано офіційній установі – Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (Київській археографічній комісії) при генерал-губернаторі (1843 р.). У складі комісії були М.Максимович, М.Костомаров. На посаді художника з 1845 р. працював у комісії Т.Шевченко, який замальовував знайдені археологічні пам’ятки. Результатом діяльності комісії стало видання унікального багатотомного зібрання «Архів Південно-Західної Росії». Найстаршим науковим історичним товариством Південної України було Одеське Товариство історії і старожитностей, засноване1839 року. Члени його досліджували пам'ятники грецької колонізації Чорномор'я, скіфів,. Його члени організовували археологічні розкопки античних міст, давніх фортець і курганів. Розвиткові астрономії сприяло заснування астрономічних обсерваторій у Харкові (1808 р.), Миколаєві (1821 р.) і Києві (1845). Цікаві спостереження небесних явищ було здійснено професором Харківського університету Т.Осиповським (1765–1832). З ініціативи Каразіна протягом 1812–1830 рр. перші метеорологічні станції було відкрито в Харкові, Києві, Миколаєві, Полтаві. За даними їхніх спостережень він уважав за можливе передбачати похолодання, бурі, посухи тощо.Значну роль у розвиткові ботаніки, садівництва та агрономії відігравала науково-дослідна робота в ботанічних садах. Засновувалися ботанічні сади при вищих навчальних закладах. У 1804 р. було закладено найстаріший ботанічний сад Харківського університету. Окрім університетських садів, велику роботу проводив заснований 1812 р. у с.Нікіта поблизу Ялти Нікітський ботанічний сад
59. Проведення реформ 60-х-70х рр в Україні. Їхні наслідки. Під тиском громадської думки російський уряд розгорнув підготовку до низки реформ, передусім кріпосницької. Ще в 1856 р. цар заявив, що краще скасувати кріпацтво зверху, ніж дочекатися, поки селянство ліквідує його знизу. З цією метою у 1857-1858 pp. були створені головний і губернські комітети, які здійснювали підготовку реформи. При головному Комітеті організувалася Спеціальна комісія, яка займалася обробкою і зведенням проектів губернських комітетів. До цієї комісії були введені також два українські громадські діячі, поміщики Чернігівської губернії Василь Тарнавський і Григорій Ґалаґан, У процесі підготовки і проведення реформ чітко виділялися дві течії: одна обстоювала інтереси поміщиків і намагалася провести реформу так, щоб селяни дістали найменше землі і заплатили якнайбільший викуп за неї; друга певною мірою захищала інтереси селян. У кінцевому результаті перемогли представники першої. Реформа була проголошена у формі царського маніфесту 19 лютого 1861 р
Звільнення селян відбувалося протягом двох років, і в цей час вони ще працювали на поміщиків. Селяни діставали у власність значно менше землі, ніж обробляли, і то за викуп, який мали виплачувати протягом 20 років. Розмір селянського наділу залежав від якості ґрунтів. З цього погляду губернії були поділені на кілька груп. Лівобережні і правобережні були виділені в особливі групи. В цілому розміри наділів зменшувалися майже на 40%, на Чернігівщині — на 25%, на Харківщині — на 31%. Земля була оцінена дорожче від дійсної її вартості, і селяни переплатили майже на 45%. «Дворові», які обслуговували поміщицькі маєтки, зовсім не одержали землі і приписувалися до міщанського стану. Селяни хоч й стали особисто вільними, проте не отримали всіх прав російських громадян: вони були поставлені під особливу опіку адміністрації, залежали від волі сільської громади, до якої кожен з них приписувався; їх могли карати різками, Не маючи можливості «управляти по-старому», царський уряд, щоб пристосувати старий самодержавно-поліцейський лад Росії до вимог капіталістичного розвитку, протягом 60—70-х років провів ряд буржуазних реформ, які охопили всі головні сторони життя країни: земську, міську, судову, військову, фінансову, шкільну, цензурну. За Міським положенням від 16 червня 1870 р. проводилася реформа міського самоврядування. У містах строком на 4 роки обиралися безстанові органи міського управління — міські думи. У виборах членів міських дум — власних — формально мали право брати участь всі платники податків, які досягли 25-річного віку. Вони відповідно до сплачуваної суми податків поділялися на три курії: кожна з них сплачувала третину податків і на своїх зборах обирала третину гласних. Це забезпечувало у міській думі перевагу представникам великої буржуазії. Міська дума обирала на своїх зборах міського голову і міську управу, які й були постійно діючими органами міського управління. Як і земства, міські думи відали господарськими питаннями, турбувалися про благоустрій міста, про міську торгівлю й промисловість, про комунальне господарство, школи, лікарні, транспорт і т. п. У своїй діяльності вони повністю підлягали губернатору й міністру внутрішніх справ. Найбільш послідовно буржуазною була судова реформа, проведена в 1864 р. Замість станового вводився безстановий суд, в якому судові справи всіх громадян розглядали ті самі судові установи, замість закритого — відкритий, «гласний» суд, де судовий процес відбувався публічно, відкрито, в судовому процесі брали участь обидві сторони — обвинувачений і обвинувачувач. Винність або невинність підсудного визначали присяжні засідателі — представники від населення, що призначалися за жеребом з числа заможних громадян, бо вимагався майновий ценз. Суд був оголошений незалежним від адміністрації.Але й судова реформа зберегла деякі кріпосницькі пережитки: для селян існував становий волосний суд, залишалися окремі суди для духівництва (консисторії), для військовослужбовців, для розгляду «державних злочинів», які передавалися із суду присяжних до військових судів. У 1862—1874 pp. була проведена військова реформа. Насамперед реорганізовано військове міністерство — йому було підпорядковано всі галузі військового управління, створено місцеві територіальні органи — 15 військових округів, проведено переозброєння і переобмундирування армії, поліпшено підготовку офіцерів і бойову виучку військ.Статут про військову повинність від 1 січня 1874 р. ліквідував рекрутські набори і вводив загальну військову повинність для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Строк служби встановлювався: у сухопутних військах — 6 років дійсної служби і 9 років у запасі, на флоті — 7 років дійсної служби і 3 роки в запасі. Особи, що мали освіту, служили від 6 місяців до 4 років. Провадилася також фінансова реформа. Законом 1862 р. все управління грошовим господарством було зосереджено в міністерстві фінансів, через нього здійснювалися всі витрати коштів. Крім того, була встановлена гласність бюджету, державний розпис прибутків і видатків (бюджет) став публікуватися в пресі. Реформи 60—70-х років, незважаючи на те що вони не були до кінця послідовними, оскільки їх проводили кріпосники, мали буржуазний характер. Вони свідчили, що Росія стала на капіталістичний шлях розвитку.
60. Земська реформаВідповідно до Положення про губернські і повітові земські установи від 1 січня 1864 р. проводилася земська реформа.Як органи місцевого самоврядування створювалися земські установи: губернські й повітові земські збори та губернські й повітові земські управи. Повітові земські збори складалися з членів, які називалися гласними, що обиралися на 3 роки по трьох куріях від усіх станів:1) землевласників повіту; 2) міських громад; 3) сільських громад.Гласних губернських зборів обирали на повітових земських зборах. Виборча система, за якою проводилися вибори, забезпечувала перевагу дворянам. Головою земських зборів був предводитель дворянства: у повіті — повітовий, у губернії — губернський. Земські збори обирали земські управи, які й були постійно діючими виконавчими органами земств.Земства не мали справжньої влади. їх функції обмежувалися завідуванням справами, що стосувалися «місцевих господарських вигод і потреб». Вони піклувалися про місцеву торгівлю й промисловість, про школи, лікарні, тюрми, арештні будинки, страхування, статистику, ремонт шляхів місцевого значення, притулки і т. п. У цьому відношенні вони провели певну корисну роботу.
Уся діяльність земств була поставлена під контроль царської адміністрації. Голову губернської земської управи затверджував міністр внутрішніх справ, повітової — губернатор. Вони ж мали право на свій розсуд припиняти виконання або скасовувати будь-яке рішення земських зборів.У перші роки після видання Положення земські установи були введені в 33 губерніях Росії, в тому числі й в Україні, крім Правобережжя. У правобережних губерніях, так само як і в Польщі, Білорусі, Литві, де було багато польських поміщиків, що брали участь у польському національному русі, земська реформа не проводилася. На Правобережжі земства були введені лише в 1911 р.
61. інвентарна реформаИнициатива проведения реформы с целью ограничения произвола помещиков первоначально исходила от витебского губернатора Львова, направившего докладную записку с предложением ввести обязательные инвентари министру государствеенных имуществ Павлу Дмитриевичу Киселёву.На Правобережжі, де поміщиками були польські пани, яким царський уряд не довіряв після повстання 1830 р., була проведена інвентарна реформа/ 13 августа 1840 года был издан первый акт об инвентарях — распоряжение о производстве люстрации и введении инвентарей в имениях, взятых в опеку за злоупотребление помещичьей властью в Белоруссии, Литве и Правобережной Украине. По мнению Улащика, нежелание властей портить отношения со «своими» помещиками не распространялось на западные губернии, где было мало русских помещиковЇї мета - залучення українського селянства на бік царської влади у випадку нового польського повстання. В 1847-1848 рр. за наказом генерал-губернатора Бібікова на Правобережжі були запроваджені так звані "інвентарні правила", які обмежували розмір панщини та інших повинностей. Для тяглових господарств (які мали коней або волів) встановлювалась чотириденна панщина для напівтяглових - триденна. Всі роботи, які селяни виконували понад встановленої норми, мали оплачуватись поміщиком за визначеними урядом розцінками. Заборонялося виганяти селян на панщину в свята, переносити панщинні дні з зимових на літні. Обмежувалась поміщицька сваволя щодо селянських шлюбів, засилання селян в Сибір і віддачу в рекрути.26 травня (7 червня) 1847 р. царський уряд опублікував "Правила для управления имениями по утвержденных для оных інвентарям в Киевском генерал-губернаторстве". В основу цих "Правил" були покладені норми, які виробив Київський інвентарний комітет з окремими незначними доповненнями генерал-губернатора Бібікова і Петербурзького комітету.Суть інвентарних правил сходила до такого:вся земля, що була під час заведення інвентарів у руках селян, закріплялась за ними і поміщик не мав права збільшувати свою ріллю коштом селянських наділів; за землі, відведені поміщиками селянам, останні мусили відбувати панщину залежно від розміру одержаного наділу. Для визначення розміру панщини селяни поділялись на три розряди – тяглових, напівтяглових і нетяг, або городників, що не мали робочої худоби. Тяглові повинні були відбувати з своєю худобою і реманентом три чоловічих дні і один жіночий день панщини на тиждень, а напівтяглові – два дні чоловічих і один жіночий день. Нетяги мусили виконувати різні не польові роботи на поміщика; заборонялись усякі додаткові натуральні побори і податки на користь поміщика. Інвентарі встановлювали досить тяжку норму, яку повинен був виконати селянин за день панщини. Крім панщини селяни повинні були відробити по 12 літніх "згінних днів" і 8 "будівельних" з платою згідно такси, затвердженої генерал-губернатором. Селяни були зобов'язані також нести від кожного робітника раз на місяць нічну варту. Як тільки місце Бібікова заступив у 1852 р. князь Васильчиков, здійснення реформи фактично припинилося. Щоб відстояти свої права, селяни піднімалися на боротьбу. На Правобережжі в період відбулось більше 50 селянських виступів, що придушувались військами і поліцією.
62.Селянські рухи на прав.. Україні у звязку з проведенням інвентраної реформиУ зв'язку з революцією 1848 року в країнах Західної Європи і посиленням кріпосницької реакції в Росії 29 грудня 1848р. (10 січня 1849р.) Микола І затвердив нову редакцію "інвентарних правил", яка ще більше розширяла права поміщиків і погіршила становище селян.2 Зокрема поміщики одержали право визначати, "виходячи з місцевих умов", розмір селянських наділів і проводити обмін їх на панську землю. Це санкціонувало попередню практику поміщиків, які зменшували селянські наділи або відбирали в селян землю високої якості, даючи в замін непридатну.Запровадження інвентарної реформи підняло нову хвилю селянських виступів, які особливо широкого розмаху набрали на Правобережній Україні. За далеко неповними офіційними даними міністерства внутрішніх справ і ІІІ відділу, протягом 30-х років у Росії відбулося 138 селянських рухів, а в 40-х роках число їх зросло до 345. Якщо ж взяти губернії України, то тут у 30-х роках було 19 селянських рухів, а в 40- х роках – 78. Отже, кількість селянських рухів на Україні в 40-х роках порівняно з 30-ми роками зросла більше як в 4 рази. селяни багатьох сіл Правобережної України відмовлялися працювати на панщині, не брали панщинних, так званих «робочих книжок», у які за інвентарними правилами мали записувати відбуті повинності, вимагали звільнення від кріпацтва. У багатьох місцях селяни чинили опір поміщикам, управителям, вступали в сутички з військовими загонами, які посилалися на придушення повстань. Найбільш гострі і масові селянські виступи у 1848 р. відбулися на Київщині у селах Ребедайлівці (Чигиринський повіт) і Жаботині (Черкаський повіт)Звертає на себе увагу і той факт, що в другій половині 40-х років кількість селянських рухів на Україні зросла в цілому вдвоє, а на Правобережній Україні в 3,5 рази. лише в Київській губернії в 1848 р. рух селян був не менше, як в 100 селах. У Волинській губернії в 1848-1849 рр. селянськими рухами було охоплено 96 сіл і п'ять маєтків. Із 198 селянських рухів, які відбувалися в 1848 р. в Подільській і Волинській губерніях, 189 були придушені поліцейською і військовою силою. Під час повстання селяни поступово переходили від окремих вимог, зв'язаних з тими чи іншими темними сторонами кріпосного режиму, до загальних, які включали в себе негайне і повне знищення кріпосного права.Фізичними катуваннями, масовими екзекуціями, жорстокими вироками військових суддів, засланням в Сибір і віддаванням в солдати, каторжними роботами – всім, що було найжахливішого в арсеналі царського уряду – кріпосники намагалися назавжди вбити у селян прагнення до волі
63. Селянська реформа 1861 р. та особливості її проведення в УкраїніКатеринославська, Херсонська і частково Таврійська губернії, а також ті повіти Харківської та Чернігівської губерній, де переважало общинне землекористування, підпадали під дію "Місцевого положення про поземель-ний устрій селян, поселених на поміщицьких землях в губерніях великоросійських, новоросійських і білоруських". Губернії, на які поширювалося це положення, поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну і степову; смуги, у свою чергу, поділялися на місцевості, для кожної з яких встановлювався розмір наділу на ревізьку душуДля губерній Південної України передбачався єдиний, так званий, указний наділ (в різних місцевостях його розмір коливався від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу). Якщо дореформений наділ перевищував встановлені норми, поміщик міг відрізати надлишок на свою користь. Такий же конфіскаційний характер мало й "Місцеве положення про поземельне упорядкування селян губерній: Чернігівської, Полтавської та частини Харківської". Його специфіка полягала в тому, що в основу наділення селян землею був покладений принцип спадкоємно-сімейного землекористування. Земля розподілялася в межах сільської общини не на зрівняльних засадах з періодичними переділами, як це робилося при общинній формі землекористування, а на основі сімейних ділянок, що складалися чи з садиби та польового наділу, чи тільки з садиби. Вищий наділ на душу, залежно від місцевості, коливався від 2,75 до 4,5 десятин, нижчий складав половину вищого. У Лівобережній Україні поміщики одержали право на зменшення наділів селян, заміну їх угідь, перенесення їх садиб та інші обмеження селянського землекористування.
64. Особливості на ПравобережжіВідмітною рисою поземельного упорядкування поміщицьких селян Правобережної України (воно визначалося спеціальним місцевим положенням для Київської, Подільської та Волинської губерній) було те, що в його основу було покладено інвентарні правила 1847-1848 pp. Селянам тут надавалося право на одержання повного інвентарного наділу. В тому випадку, якщо фактичний наділ був меншим за інвентарний, селяни могли подавати мировому посереднику клопотання про повернення в їх користування вилученої поміщиками мирської землі. Однак цю можливість селянам було реалізувати далеко не просто: по-перше, клопотання приймалися тільки від імені всього сільського товариства. У 1863 p. з питань провадження селянської реформи в Правобережній Україні було видано додатково ще близько десятка законодавчих актів. Специфіка реалізації реформи в Правобережній Україні полягала в тому, що тут вводився обов'язковий викуп державними селянами земельних наділів. При визначенні розміру щорічних викупних платежів за основу була взята збільшена на 10% сума оброчного податку, встановлена спеціальними люстраційними комісіями (цю суму селяни повинні були вносити у скарбницю "в постійному і незмінному розмірі" до 1 січня 1913 p.). Селяни Лівобережної та Південної України були переведені на обов'язковий викуп лише законом 1886 p.
65.Україна в роки кримської війниРосія прагнула встановити контроль над Балканами і Чорноморськими протоками.Приводом для розгортання воєнних дій проти Османської імперії став конфлікт навколо святих місць у Палестині,У червні 1853 р. російські війська раптово перейшли кордон із Туреччиною і зайняли дунайські князівства.Австрія і Пруссія зажадали від царя вивести війська з Придунайських князівств. Опинившись у міжнародній ізоляції, Микола І був змушений підкоритися. Втім, в березні 1854 р. Великобританія, Франція і Сардинія оголосили війну Росії. Маючи перевагу на морі, англо-французькі війська спершу вдалися до атак з моря на Одесу, Миколаїв, Севастополь та інші міста. У квітні 1854 р. ескадра союзників наблизилась до Одеси й почала обстрілювати місто. Під час другої атаки один із англійських фрегатів сів на мілину і його команда мусила здатися в полон. Третя атака в липні також була невдалою.Активну участь в обороні узбережжя від р. Дунаю до Одеси взяли козаки Дунайського (Усть-Дунайського) війська.На початку вересня 1854 р. англо-французькі війська висадились на Кримському п-ві в районі Євпаторії. Після поразки у битві на р. Альта царська армія під проводом князя О.Меншикова відступила на північ, залишивши напризволяще головну військово-морську базу Росії на Чорному морі – Севастополь. Розпочалася облога Севастополя. Її здійснювала 60-тисячна армія союзників. Гарнізон бази налічував 18 тис. осіб, крім того, до оборони було залучено 20 тис. моряків. Обороною міста керували адмірали П.Нахімов, В.Корнілов, В.Істомін. На 349-й день боїв російські війська змушені були залишити свої позиції у південній частині міста, однак продовжували утримувати північний сектор оборони. В обороні міста активну участь брали пластуни (розвідники) Чорноморського козацького війська, які здійснювали вилазки на позиції ворога/ Розгортання бойових дій на Балканах, а згодом у Криму перетворило Україну у найближчий тил військ. Територія України стала джерелом поповнення продовольства і нових рекрутів. Під впливом війни в Україні розгорнувся масовий антикріпосницький рух, у 1855 р. – “Київська козаччина”, а в 1856 р. – “в Таврію за волею”. Приводом до цього став царський маніфест від 25 січня 1855 р. про створення рухомого ополчення. Селяни сприйняли зміст маніфесту як звільнення від кріпосної залежності. Вони масово записувались у “козаки”, відмовляючись виконувати повинності. У лютому 1855 р. в Київській губернії виступи селян поширились на 9 повітів. Уряд кинув 16 ескадронів кавалерії, Відбулися криваві сутички між повсталими і військами, 39 селян було вбито, 63 – поранено. Цей рух отримав назву “Київська козаччина”. На квітень 1856 р. припадає другий виступ селян – так званий похід “у Таврію за волею”. Після закінчення Кримської війни серед селян розійшлися чутки, що можна переселитися на Кримський півострів, уряд надасть значну допомогу і звільнить від кріпацтва. Влітку 1856 р. біля Перекопу зібралися десятки тисяч селян. Тільки урядовим військам вдалося припинити цей рух.
66.Cтановище дворянства у другый половині 19 ст.У першій половині XIX ст. дворянство Російської імперії продовжує зміцнювати своє становище. Дворяни володіли 70 відсотками українських земель, у Західній Україні — 44 відсотками.Закон 1827 року надавав дворянам право створювати фабрики, заводи та майстерні не тільки в селах, як це було передбачено раніше, айв містах.У 30—50-х роках кількість дворян, які скористались цим законом, зростає. Переважно їхня діяльність зосереджувалася в цукроварінні та ґуральництві. Поміщики були також організаторами великих винокурних підприємств, що ґрунтувалися на комерційній основі. Вдаючись до підприємництва, частина дворянства України все більше обуржуазнювалася, Після селянської реформи 1861 року дворянство України, як і все дворянство Російської імперії, вступило у період кризи і розладу. Неспроможність більшої частини дворянства перебудуватися в нових економічних умовах привела до втрати ним на кінець XIX ст. значної кількості земель. Але цей факт ще не дає підстав для висновку про занепад дворянства.За ним зберігаються всі права та привілеї, якими воно користувалося до реформи. Більш того, приймаються нові нормативні акти, що зміцнюють привілейоване становите дворянства. Так, дворянам було надано право кредиту в Дворянському банку і приватних земельних банках піл заставу земель, встановлювались премії за реалізацію сільськогосподарської продукції тощо. Пануюче становище займало дворянство і в державному механізмі. У створених за земською 1864 року та міській 1870 року реформами органах земського та міського самоврядування дворянству відводилося чільне місце. Дворяни очолювали училищні ради, визначали особовий склад мирових судів.
Закон 1889 року про земських начальників, які призначалися тільки з потомствених дворян, передавав їм всю судову і адміністративну владу на місцях. Розширюється мережа дворянських привілейованих навчальних закладів. дворянство складало більшість у земських установах. На початку XX ст. у складі губернських земельних управ налічувалося понад 90 відсотків дворян. Після заснування Державної думи і реорганізації Державної ради дворянські представники і тут не втратили своєї переваги над іншими станами.Під час буржуазно-демократичної революції 1905—1907 років дворянство створює свої політичні партії. Перш за все це конституційно-демократична партія (кадети) і "Союз 17 октября" (октябристи)
67. Розвиток основних галузей сільського господарства у підросійській україні дпугої половини 19 ст.Селянська реформа 1861 р. вивільнила селян від особистої залежності, але мало покращила їхнє економічне становище. Більшість селян отримала недостатні за розміром для нормального розвитку господарства наділи. Водночас архітектори реформи не врахували природного зростання кількості населення, внаслідок чого наділи, якими володіли селяни, стали зменшуватися до катастрофічних розмірів. Більшість селян не мала можливостей придбати ані додаткову землю, ані сільськогосподарську техніку. Не маючи змоги вести самостійне господарство, селяни були вимушені йти працювати на панській землі. Так зберіглися залишки кріпацтва у вигляді відробіткової системи, що полягала в обробітку поміщицької землі селянами їхнім реманентом. Наймалися селяни переважно за гроші чи хліб у борг. Існування відробіткової системи спричиняло використання застарілих сільськогосподарських знарядь і низькі врожаї. Розуміючи її невигідність, деякі землевласники відмовлялися від неї та заміняли відробітки вільнонайманою працею.Попри бідування більшості селянства Наддніпрянщини, вона зберігала роль європейської житниці. Найпомітнішим зростання виробництва товарного зерна було на Півдні, де здавна переважала вільнонаймана праця. Врожайність зростала, хоч і дещо повільніше, і в інших регіонах. Внаслідок цього наприкінці ХІХ ст. Наддніпрянщина постачала хліб у центральні губернії імперії та забезпечувала 90% експорту зерна.Рівночасно зі зростанням виробництва товарного зерна збільшувалося виробництво цукру, ячменю й тютюну. Товарного характеру набувало тваринництво. У Наддніпрянській Україні, зокрема у 80-х рр. існувало більше тисячі кінних заводів, де вирощували високопорідних коней на продаж в імперії та за кордон. Чільне місце посідали українські губернії у виробництві м’яса, тонкорунної вовни, шкур, кінського волосу та інших продуктів тваринництва.