Основні тенденції соціально-економічного і політичного розвитку України у першій половині ХІХ століття

Українські землі, позбавлені власної національної державності, перебували на початку ХІХ століття у складі двох потужних мультинаціональних держав – Австрійської й Російської імперій. Соціально-економічне життя і політичні процеси у Наддніпрянщині й на західноукраїнських землях розвивались у контексті офіційної політики імперських урядів цих країн. Одним з ключових питань буття українців Російської імперії було селянське, стан аграрних відносин в країні загалом.

Царський уряд розумів, що без полегшення становища селян держава не зможе стабільно і безпечно існувати. Проте для розв'язання селянського питання було обрано шлях поступових, часткових перетворень усталеної системи взаємозв'язків селян і поміщиків.

У 1801 р. російський імператор Олександр І видав указ, який давав право купецтву, міщанам і державним селянам купувати незаселені землі та вести на цих землях господарство, викорис­товуючи найману працю. Указ порушував монополію дво­рян на володіння землею. 1803 року цар видав указ про «вільних хліборобів», що надавав поміщикам право відпускати селян на волю з землею, якщо при цьому було досягнуто взаємної згоди. Звільнені селяни, у відповідності до цього указу, переводилися до нового стану, який займав проміжну позицію між державними та поміщицькими селянами. Вже 1817 р. було здійснено спробу домовитися з поміщиками Пол­тавської та Чернігівської губерній про скасування кріпосного права за умо­ви, що селяни отримають особисту свободу, але залишаться без землі. Всі наступні проекти селянської реформи розроблялися таємно, проте так і залишилися на папері. Переважна більшість дворян Російської ім­перії рішуче виступала проти скасування кріпосного права й погодилася на це лише 1861 р., після значного тиску «згори».

На початку XIX ст. основними формами розвитку промисловості на те­риторії Російської імперії було дрібне, здебільшого селянське, виробницт­во та мануфактури. У 1818 р. підтверджено дозвіл представникам усіх станів засновувати промислові підприємства, що сприяло зростанню при­ватного підприємництва й виробництва, заснованого на вільнонайманій праці. Отже, на тлі сільського господарства, що невпинно дегра­дувало, у першій половині XIX ст. в економіці Наддніпрянської України поступово розпочався промисловий переворот. Конкретним його проявом стало зведення машинобудівних заводів, застосування в промисловості нових механізмів, наприклад, парових двигунів тощо. Якщо в 1825 р. в Україні було лише 6,5 тис. фабрик і заводів, то в 1860 р. їх кількість становила вже понад 22 тис. Разом зі значним розширенням промислового виробництва помітно зменшилася кількість вотчинно-кріпосницьких підприємств.

Поряд з поміщицькою та купецькою розвивалася й державна промисловість. У першій половині XIX ст. вже працювали Луганський ливарний завод, Шосткінський пороховий завод, Катеринославська суконна ману­фактура, Київський арсенал, Києво-Межигірська фаянсова фабрика тощо. У 20-х рр. ХІХ ст. почала інтен­сивно розвиватися кам'яновугільна промисловість Донбасу.

Разом зі зростанням промисловості зароджувало­ся робітництво. З кінця XVIII ст. до 1861 р. кіль­кість промислових робітників в Україні збільшила­ся з 10 тис. до 115 тис. Спочатку на підприємствах були зайняті кріпосні селяни, але поступово крі­посницька праця витісняється продуктивнішою — вільнонайманою. До 1861 р. кількість вільнонай­маних робітників у промисловості становила 54%.

У середині XIX ст. купці-капіталісти володіли вже понад 90% заводів. Помітно зросли суми зосе­реджених в їхніх руках капіталів.

Розвиток промисловості та сільського господар­ства зумовив подальше поглиблення суспільного поділу праці. Внаслідок цього в Україні:

• розширився внутрішній ринок;

• помітно зросли обсяги як внутрішньої, так і зов­нішньої торгівлі.

Наприкінці 50-х рр. XIX ст. мережа українського ринку охоплювала 12 тис. ярмарків і базарів. Провідну роль у розвитку ярмаркової торгівлі відігравали купці, кількість яких протягом 1816-1859 рр. збільшилася з 18,2 тис. до 104 тис.

Тогочасне купецтво України за національним складом було дуже не­однорідним, його більшість становили росіяни, але поруч з ними з'явилися й українські капіталісти. Серед них помітно виокремлювалися, зокрема, брати Яхненки.

Незважаючи на відчутні позитивні зру­шення в розвитку української економіки в першій половині XIX ст., вона все-ж таки розвивалася повільніше порівняно з еконо­мічним зростанням Росії. Причиною цього була колоніальна політика царського уряду, який бачив в Україні, насамперед, ринок збуту для російської промисловості, тому не допускав вільного інтенсивного розвитку її продуктивних сил.

На початку XIX ст. інші етнічні українські землі - Галичина, Північна Буко­вина й Закарпаття перебували в складі Австрійської імперії (з 1867 року — Австро-Угорської). Економічна політика австрійського уряду насамперед зводилася до нещадної експлуатації природних багатств цих земель. Вона набула відверто колоніального характеру і була спрямована на те, щоб Гали­чина, Північна Буковина й Закарпаття й надалі залишалися економічно відсталими сировинними придатками до розвинених західних промисло­вих районів Австрії.

Імперська влада цілком свідомо гальмувала розвиток західноукраїн­ської промисловості. Якщо в західних (німецьких і чеських) провінціях з 20-х рр. XIX ст. промисловість перейшла до фабричного виробництва із застосуванням новітньої техніки, то на західноукраїнських землях вона все ще перебувала в стадії мануфактури та дрібного ремесла. Внаслідок цього в галузях промисловості були зайняті лише 150 тис. осіб, що становило близько 2% населення краю. У середині XIX ст. виробни­цтво промислової продукції на душу населення на західноукраїнських зем­лях було в п'ять разів нижчим, ніж у чеських та німецьких областях імперії. Неприхована колоніальна суть політики австрійського уряду щодо Га­личини чітко виявилася й у її основній індустріальній галузі — нафтовидобувній промисловості. Аналогічна практика застосовувалася й щодо розвитку інших галузей західноукраїнської про­мисловості - гірничої, лісової, шкіряної тощо.

Військові замовлення, зумовлені наполеонівськими війнами, дещо по­жвавили промисловий розвиток Західної України. Наприкінці першого десятиріччя XIX ст. тут функціонувало майже 100 підприємств мануфак­турного типу. Однак період тимчасового економічного піднесення вже на­прикінці 20-х рр. змінився застоєм. Галицькі й буковинські мануфактури в цей час не мали підтримки імперського керівництва, навпаки — їхня діяльність блокувалася й гальмувалася одночасно декількома способами:

· встановленням великих податків;

· позбавленням пільг та держаних субсидій;

· дискримінацією крайових виробів на австрійських ринках.

Зазначимо, що лише в 30 - 40-х рр. ХІХ ст. промисловість краю почала поступово виходити з кризи. У цей період на західноукраїнських землях працювало майже 250 мануфактур, проте вони не мали парових двигунів і лише деякі з них використовували у виробничому процесі водяну енергію. Більшість ману­фактур була власністю поміщиків і розміщувалася в селах. У містах Схід­ної Галичини працювало лише 50 промислових підприємств, а перші па­рові машини з'явилися в краї тільки у 1843 році.

Серед різних промислових галузей Галичини найрозвинутішим було ґуральництво (винокуріння), на західноукраїнських землях воно набуло величезних розмірів. Внаслідок цього наприкінці XIX ст. тут зосередже­но понад 50% усіх ґуралень Австро-Угорщини. Австрійська влада, жорстоко експлуатуючи природні й матеріальні ба­гатства краю, не проявляла належної турботи про місцеве населення. Тут була найнижча в імперії заробітна платня й водночас найдовший робочий день, який тривав від 10 до 12 годин, а нерідко й усі 14-16 годин на добу. На дуже низькому рівні перебувала охорона здоров'я та праці, а також техніка безпеки робітників.

Не витримуючи конкуренції з розвинутою фабрично-заводською про­мисловістю інших регіонів Австрії, західноукраїнське примітивне ману­фактурне виробництво на кінець першої половини XIX ст. з року в рік деградувало й занепадало. Тісно пов'язана з розвитком промисловості тор­гівля теж була слабо розвинутою. У Галичину ввозилося товарів на суму в 10 разів більшу, ніж вивозилося.

Отже, колоніальна політика Австрійської імперії гальмувала процеси переростання мануфактурної промисловості у фабрично-заводську й еко­номічний розвиток західноукраїнських земель у цілому. Основною галуззю економіки західноукраїнських земель, як і раніше, залишалося сільське господарство. Через існування кріпацтва воно також перебувало в стані глибокої кризи. Переважна більшість найкращих земель належала поміщикам, державі та церкві. Селяни змушені були відробляти панщину, сплачувати данину та чин­ші. Тяжким тягарем на плечі селянина лягли додаткова панщина (праця влітку), право пропінації (примушування селян брати за гроші або за від­робіток панську горілку), монополія на млини, вій­ськова служба. Вартість лише тих повинностей, що ретельно обліковувалися, становила 84,7% річного прибутку селянських господарств. Внаслідок цього власне господарство практично не гарантувало се­лянинові забезпечення мінімальних життєвих по­треб його сім'ї. Чи не найгіршим було становище селян у Галичині, де під час літніх сільськогоспо­дарських робіт панщина досягала шести днів на тиждень.

Надзвичайно тяжкою для селян була рекрутська повинність. Служба в цісарському війську тривала довгих 14 років. При цьому в імперській армії служило не менше 80 тис. галичан, а за часів наполеонівських воєн Галичина надіслала до австрійського війська 100 тис. рекрутів.

Нещадна кріпосницька експлуатація поєднувалася з небаченими на­сильствами й свавіллям поміщиків та управителів панських маєтків. Вони могли забирати селянські земельні наділи, ув'язнювати, заковувати в кайдани, жорстоко катувати залежних від них селян. Загрозливе малозе­мелля західноукраїнських селян, рутинна техніка, відсталі форми госпо­дарювання, тяжке кріпосницьке гноблення зумовлювали деградацію се­лянських господарств, злидні, голод і вимирання сільського населення, особливо в період стихійних лих. У неврожайні роки в краю вибухав голод, люди жили кропивою, гірчицею та корою, цілими громадами тікали на Поділля, у Бессарабію.