Питома вага (%) технологій ідентифікації в загальному об’ємі 2 страница

Незалежно від Гершеля, думку про використання відбитків пальців для встановлення особистості висловив Генрі Фолдс, що працював тоді в токійському госпіталі. Генрі Фолдс почав вивчати відбитки пальців з 1870 року, після того, як виявив відбиток пальця на стародавньому гончарному виробі. А в 1880 році в британському науковому журналі «Nature» була опублікована його стаття про використання папілярних відбитків пальців для встановлення особи. Крім того, доктор Генрі Фолдс розробив свою систему класифікації відбитків пальців і вперше провів ідентифікацію за відбитком, залишеним на скляній пляшці. Фолдс склав і посібник для зняття відбитків пальців, де запропонував знімати відбитки всіх десятьох пальців. Після опублікування результатів своїх досліджень Фолдс надіслав пояснення до створеної ним системи класифікації і методу реєстрації відбитків пальців Чарльзу Дарвіну. Знаменитий вчений не зміг внаслідок старості та хвороби особисто поспілкуватися з Фолдсом, але передав всі матеріали відомому англійському антропологові серові Френсісу Гальтону (1822–1911).

Ідеї Гершеля і Фолдса отримали подальший розвиток у працях Френсіса Гальтона, в яких були викладені основи так званої класичної дактилоскопії. Використовуючи праці доктора Фолдса і Гершеля, Ф. Гальтон встановив індивідуальність і незмінність відбитків пальців упродовж всього життя. Перші дані своїх досліджень Ф. Гальтон виклав у своїй книзі «Finger prints», що була надрукована в Лондоні у 1892 році. У цій роботі він обґрунтував можливість використання дактилоскопії для ідентифікації особи і виклав розроблену ним систему класифікації відбитків пальців. Основу системи класифікації Френсіса Гальтона склали три базові узори – у формі петлі (loop, L), дуги (arch, A) і завитка (whorl, W), а також їх розподіл на десяти пальцях, наприклад: LLAWL/LWWLL.

Гальтон довів, що всі 10 пальців однієї і тієї ж особи мають 10 різних узорів. Унікальність папілярних узорів ґрунтувалася на тому, що, за розрахунками Гальтона, можливі 64 млрд узорів сосочкових ліній, відмінності в яких можна встановити цілком точно. Загальна кількість людей на планеті у той час становила близько 1,6 млрд осіб, тобто вірогідність збігу двох відбитків пальців, що належать різним людям, була надзвичайно малою. Система класифікації Френсіса Гальтона згодом отримала подальший розвиток: почали розглядатися не тільки типи узорів, але й унікальні особливості самих ліній. Виникло навіть таке поняття, як «minutiae», або деталі Гальтона.

Слід зазначити, що впровадження дактилоскопії в Європі відбувалося зовсім не просто. Річ у тому, що в Європі вже існувала та широко використовувалася біометрична система ідентифікації особистості, розроблена в 1870 році французьким антропологом Альфонсом Бертільоном. Упродовж декількох років Бертільон працював над системою реєстрації карток з характеристиками злочинців, завдяки якій за декілька хвилин можна було встановити, чи є у картотеці відомості про людину, яка цікавить поліцію. На початок січня 1883 року картотека Бертільона налічувала 500 карток, в середині січня – 1000, а на початок лютого – вже близько 1600. Співробітники паризької поліції, що застосовували метод Бертільона, охрестили його бертільонажем.

В основу системи Бертільона були покладені фізичні розміри і різні ознаки, такі як ширина черепа, довжина стопи, довжина середнього лівого пальця, колір волосся, колір очей тощо. Групуючи індивідуальні характеристики людини, її можна було віднести до однієї з 243 категорій, що передбачалися класифікаційною системою. Антропометрія, як спосіб ідентифікації особи, досить успішно використовувався впродовж 30 років, будучи першою європейською системою ідентифікації особи, проте після виходу в світ книги Ф.Гальтона її доля була приречена.

Хуан Вусетич, який перебував на службі в поліції Аргентини, також працював над системою класифікації відбитків пальців, ґрунтуючись на працях Гальтона.

У 1892 році він провів першу ідентифікацію злочинця: за кривавими відбитками пальців вдалося встановити, що спочатку жінка вбила двох своїх синів, а потім наклала на себе руки. Розроблена Х. Вусетичем система, яка вперше була викладена в опублікованій у 1904 році книзі «Dactiloscopнa Comparada», до сих пір є затребуваною у більшості іспаномовних країн.

У 1895 році дактилоскопія була взята на озброєння Скотланд-ярдом, а в червні 1897 року антропометрична система Бертільона була замінена на класифікаційну систему Річарда Генрі, яка до того стала офіційним методом ідентифікації злочинців у всій Індії. У 1900 році в Англії припинили застосовувати бертільонаж, і з тих пір ідентифікація злочинців почала будуватися тільки на дактилоскопічному методі.

У 1901 році Річард Генрі, який у той час обіймав пост помічника комісара поліції Лондона, започаткував першу у світі картотеку відбитків пальців. Протягом подальших 25 років система класифікації Річарда Генрі почала використовуватися як універсальний метод ідентифікації злочинців. Ця система класифікації і зараз знаходить застосування, хоча нині існує декілька різних варіантів системи класифікації Р. Генрі.

Починаючи з 1900 року, дактилоскопія почала активно застосовуватися в Сполучених Штатах. Особливо зміцнилися позиції дактилоскопії після одного досить цікавого випадку в 1903 році. У в’язницю штату Канзас був доставлений злочинець Уїлл Вест. Після зняття метрики за системою Бертільона з’ясувалося, що в цій в’язниці вже є засуджений на ім’я Уїльям Вест з такими ж антропометричними даними, який був братом-близнюком Уїлла Веста.

Єдина відмінність між ними була у відбитках пальців. Після цього випадку система Бертільона повністю вийшла з довіри. Всі організації США, що займалися розслідуванням злочинів, почали висилати зареєстровані певним чином відбитки пальців у Національне бюро кримінальної ідентифікації (National Bureau of Criminal Identification). Картотека цього бюро згодом склала початкове ядро картотеки Федерального бюро розслідувань (ФБР), коли там була утворена відповідна відповідальна за дактилоскопічну реєстрацію структура.

Вже до 1956 року, коли коли керівником ФБР був Едгар Гувер, у картотеці було більше 140 млн. карток з відбитками пальців, причому 112 млн. з них належали не злочинцям, а чесним громадянам. У 1971 році ця картотека налічувала близько 200 млн. карток з відбитками.

Починаючи з кінця 20-х років минулого століття, ФБР розробляло та випробувало різні автоматизовані системи ідентифікації за відбитками пальців. Як результат, була створена система AFIS (Automated Fingerprint Identification System – автоматична система ідентифікації за відбитками пальців) – автоматизована комп’ютерна система управління базою даних відбитків пальців, в якій використовуються відбитки всіх десяти пальців. Спочатку система AFIS була заснована на записах відбитків пальців на перфокартах і не мала можливості автоматично порівнювати відбитки пальців, а автоматизація полягала лише в їх класифікації за окремими групами.

З появою першої операційної системи математичних програм у кінці 1970-х років у ФБР почали використовувати сканування карт з зображенням папілярних узорів відбитків пальців. За допомогою автоматичної системи ідентифікації за відбитками пальців спочатку проводилося грубе порівняння, далі – точне, а потім на підставі отриманих результатів – остаточне порівняння шляхом візуального аналізу відбитків експертами-криміналістами.

Звичайно, така система ідентифікації мала деякі істотні обмеження, тому у ФБР постійно проводилися роботи з поліпшення функціональних можливостей системи AFIS. У 1989 році було ухвалено рішення про перегляд усього дактилоскопічного процесу та розробку нової автоматизованої комп’ютерної системи, яка отримала назву IAFIS (Integrated AFIS), котра планувалаося до запровадження в 1999 році.
Спочатку система IAFIS використовувала базу даних, що зберігалась більш ніж
на 10 тисячах CD-дисках, що дозволяла в автоматичному режимі порівнювати понад 62 тис. відбитків пальців за день, а згодом продуктивність була підвищена до
80 тис. відбитків*.

Отже, як видно з наведеного історичного хронологічного екскурсу, систему Бертільона, що мала досить короткий термін використання, замінила дактилоскопія. Для кінця ХIХ початка ХХ століть вона була дуже передовою. Майже сто років вона служила вірою і правдою, але життя не стоїть на місці. Нині на зміну дактилоскопії прийшла біометрія, точніше біометричні системи ідентифікації. Дактилоскопія стала складовою частиною біометрії, причому кардинально змінилася її технічна сторона – на зміну валику, друкарській фарбі і ручним картотекам прийшли сканери і комп’ютерні інформаційні бази відбитків пальців або банки електронних шаблонів відбитків пальців.

Переводити в цифровий формат примхливі вигини природних папілярних
ліній пальців і долонь надзвичайно важко, для цього використовуються спеціальні математичні алгоритми.

Засновник сучасної класифікації пальцьових узорів Френсіс Гальтон виділив усього лише три різновиди малюнків: петлі, дуги та завитки. На нинішній час фахівці з дерматогліфіки налічили ще 39 підвидів основних узорів. Раніше експерти вручну і на око визначали нахил елементів малюнків і підраховували кількість шкірних «гребнів». Тепер комп’ютер видає параметри узорів у вигляді готової таблички, з якою може працювати фахівець*.

 

 

2.2. Дактилоскопія.

Історія застосування

на території царської Росії, СРСР і СНД

 

Згідно з Великим тлумачним словником сучасної української мови дактило-
скопія – це наука, що вивчає капілярні узори кінцевих фаланг пальців рук із метою встановлення особи людини**. Вперше дактилоскопія як метод реєстрації кримінальних злочинців у 1895 році була запроваджена на території Великобританії. Різні країни світу вводили у себе дактилоскопічні методи протягом наступних півтора-двох десятиліть. Однією з останніх була Франція. У Росії дактилоскопія почала застосовуватися з 1906 року***.

В кінці XX століття поняття дактилоскопія («пальцероздивляння»: від грецьк. «daktylos – палець» і «skopeo – дивлюся») – це розділ криміналістики, що вивчає будову шкірних узорів внутрішніх (долонних) поверхонь нігтьових фаланг пальців рук для ідентифікації особистості, кримінальної реєстрації та розшуку злочинця. На долонній поверхні кінцевих (нігтьових) фаланг пальців рук є рельєфні лінії – так звані папілярні, побудова яких обумовлена рядами гребневих виступів шкіри, розділених своєрідними рівчаковими поглибленнями.

Ці лінії утворюють складні шкірні узори, які мають наступні властивості: індивідуальність (різноманітна сукупність папілярних ліній, які створюють неповторний малюнок узору за їх конфігурацією, місцеположенню, взаєморозташуванню і які практично ніколи не відтворюються в іншому узорі); відносну стійкість (незмінність зовнішньої будови узору, що виникає ще в період внутріутробного розвитку людини і що зберігається протягом усього його життя навіть і після смерті, аж до розкладання трупа); відновлюваність (при поверхневому порушенні шкірного покриву папілярні лінії через деякий час відновлюються у колишньому вигляді).

Все це дозволяє здійснювати:

– криміналістичну ідентифікацію особи за відбитками пальців рук, виявлених на місці злочину;

– встановлення злочинця, який вже був зареєстрований як раніше судимий, за допомогою дактилоскопічної реєстрації;

– ідентифікацію невпізнаного трупа;

– розшук осіб, які зникли безвісти;

– встановлення факту вчинення декількох злочинів однією особою або одного злочину декількома особами.

Якщо уважно придивитися до структури шкірного покрову на пальцях рук, то можна побачити наявність складного рельєфного малюнка (так званий папілярний узор), утвореного чередою валиків-гребнів (заввишки 0,1–0,4 мм та завширшки 0,2–0,7 мм), і рівчаковими поглибленнями (борозенками – шириною 0,1–0,3 мм). Папілярний узор повністю формується на сьомому місяці розвитку людського плоду. Більше того, в результаті проведених досліджень було встановлено, що відбитки пальців є різними навіть у однояйцевих близнят, хоча показники ДНК (дезоксирибонуклеїнова кислота) у них ідентичні.

Крім того, папілярний узор неможливо змінити – ні порізи, ні опіки, ні інші механічні пошкодження шкіри не мають принципового значення, оскільки стійкість папілярного узору забезпечується регенеративною здатністю основного шару епідермісу шкіри. Тому можна стверджувати, що і на сьогоднішній день дактилоскопія є одним з надійних способів ідентифікації особи.

Незважаючи на різноманіття будов папілярних узорів, вони піддаються чіткій класифікації, яка забезпечує процес їх індивідуалізації і ідентифікації. Усі папілярні
узори, як було зазначено вище, поділяються на три основні типи: дугові, петльові та завиткові, які й складають фундамент їх класифікації.

Дугові узори утворюються потоком папілярних ліній і в середній частині узору мають вигин – внутрішню дугу, будова і форма якої служить для розділення їх на підвиди. Так, згідно російській системі класифікації (у різних країнах використовуються різні системи класифікації, в Україні система класифікації аналогічна російській) дуговий узор може бути простим, шатровим, з невизначеною побудовою центру, помилково (хибно)-петльовим, помилково-завитковим і аномальним.

Петльові узори утворюються з потоків папілярних ліній, що починаються з одного краю пальця, загинаються вгору та до центру і, утворюючи петлю, повертаються до того ж краю. Петльовий узор складається з ряду петель, що знаходяться одна в іншій, але для віднесення узору до петльового типу необхідно, щоб в центрі узору хоча б одна лінія утворювала завершену головку петлі або повну петлю. Залежно від форми петель, взаємного розташування ніжок петель та їх положення у площині петльові узори підрозділяються на підвиди (всього дев’ять), зокрема: простий, зігнутий, половинчастий, замкнутий, з системою петель «паралельні петлі», з системою петель «зустрічні петлі», помилково-завиткові та петльові узори, що рідко зустрічаються.

Завиткові узори утворюються таким потоком, папілярні лінії якого в середній частині зігнуті у вигляді кіл, овалів, спіралей, що огинають один одного або утворюють різні поєднання. Різновиди завиткових узорів обумовлені особливостями їх внутрішньої будови. Виділяють такі 12 підвидів завиткових узорів: простий узор – коло, простий узор – овал, простий узор – спіраль, петля-спіраль, петлі-спіралі, петля-равлик, зігнута петля, неповний завитковий узор, петлі-клубки з різностороннім і одностороннім розташуванням ніжок петель і завиткові узори, які рідко зустрічаються.

Необхідно зазначити, що в різних країнах використовуються в деякій мірі відмінні системи класифікації, тому підвиди базових папілярних узорів можуть бути різними*.

У СРСР дактилоскопічна реєстрація велася на спеціальних бланках – десятипальцьових дактилоскопічних картах, в які вносилися за певною системою відбитки пальців кримінальних злочинців із зазначенням їхніх прізвищ, імені, по батькові, року і місця народження, особливих прикмет тощо. Для дактилоскопічної ідентифікації застосовуються розроблені в криміналістиці прийоми та засоби виявлення і збереження відбитків пальців з подальшим їх порівняльним дослідженням з відбитками пальців рук або з відповідними дактилоскопічними картами осіб, що підозрюються у вчиненні злочину**.

У такому вигляді система дактилоскопічної реєстрації використовується у багатьох країнах СНД, у тому числі й в Україні.

Одним з найважливіших підсумків розвитку дактилоскопії на сучасному етапі слід визнати появу системи засобів і методів виявлення та експертного дослідження латентних слідів рук. Проте криміналістичні служби різних країн сьогодні з ряду об’єктивних і суб’єктивних причин опинилися на різному рівні запровадження ефективних дактилоскопічних методів. У цьому плані певний інтерес може представити історія і сучасний стан судово-дактилоскопічної експертизи в країнах, що виникли на території колишньої царської Росії та СРСР.

У царській Росії перша публікація про дактилоскопію з’явилася в «Юридичній Газеті» 8 липня 1892 року. Вона називалася «Відбитки рук і їх значення в судовій практиці». Причиною появи даної статті стало видання в Англії у тому ж році книги сера Френсіса Гальтона «Відбитки пальців».

Практичне впровадження дактилоскопічних методів у розшукову і судову практику царської Росії почалося лише в першому десятилітті ХХ століття. Наприкінці 1906 року було засноване Центральне дактилоскопічне бюро Головного тюремного управління. З 1908 року дактилоскопічна реєстрація почала застосовуватися в поліцейських установах, які займалися розшуком. У цьому ж році дактилоскопічні методи почали застосовуватися для встановлення злочинців за їх слідами рук, які залишалися на місцях злочинів.

Перша дактилоскопічна експертиза у суді царської Росії була проведена в Санкт-Петербурзі у 1912 році за кримінальною справою щодо вбивства провізора Харламовської аптеки. Відбитки пальців рук були знайдені на уламку розбитого шкла дверей. За одним із слідів був ідентифікований один із знайомих сторожа аптеки, який згодом визнав свою причетність до вчинення даного злочину. Як експерт у суді виступив відомий російський криміналіст В.І. Лебєдєв.

У 1912 році був створений Кабінет науково-судової експертизи при прокуророві Санкт-Петербурзької судової палати. Утворенню Кабінету передувало ознайомлення російських судових і поліцейських чиновників з діяльністю криміналістичних установ Парижа, Берліна, Лондона, Рима, Лозанни й інших міст Європи, вивчення досвіду робіт А. Бертільона, Р. Рейсса. Група російських криміналістів на чолі з старшим юрисконсультом Міністерства юстиції С.М. Трегубовим прослухала в 1911 році у Лозанні курс лекцій професора Р.А. Рейсса.

У 1914 році були організовані такі ж Кабінети в Москві, Києві і Одесі. Ці Кабінети по суті були першими в Росії багатопрофільними криміналістичними лабораторіями, що проводили трасологічні, дактилоскопічні, документопроваджувальні, хімічні й інші експертні дослідження.

Питання виявлення та дослідження латентних слідів рук детально розглядалися
у виданих до революції книгах В.І. Лебєдєва («Дактилоскопія» – 1909 р., 1912 р.), С.М. Трегубова («Основи кримінальної техніки» – 1915 р.), А. Міллера («Сучасний кримінальний розшук. Реєстрація злочинців. Дактилоскопія» – 1911 р.), М.С. Бокаріуса («Судова медицина у викладі для юристів» – 1915 р.), М.А. Жабчинського («Застосування дактилоскопії в розшуковій справі» – 1907 р., «Про реєстрацію злочинців і прийомах дослідження злочинів» – 1913 р.).

За 25 років, що пройшли з моменту першої публікації про дактилоскопію до 1917 року, в Росії були закладені сучасні на той час основи дактилоскопічної реєстрації і експертизи, створені базові криміналістичні установи, підготовлені хоч і в невеликій кількості висококваліфіковані кадри експертів, встановлені тісні наукові та практичні зв’язки з західноєвропейськими вченими та судово-медичними установами.

У лютому 1917 року в Росії впала монархія і був утворений Тимчасовий уряд. 11 березня Тимчасовий уряд скасував Департамент поліції і заснував Тимчасове управління у справах суспільної поліції, що проіснувало до 15 липня. З 15 липня і до 25 жовтня 1917 року центральним органом правопорядку було Головне управління у справах міліції та забезпеченню особистої і майнової безпеки громадян.

У перші дні Лютневої революції Петроградський кабінет науково-судової експертизи був знищений при пожежі будівлі колишнього окружного суду Петрограда. Київський і Одеський кабінети збереглися, але працювали з труднощами та перебоями. Московський кабінет проіснував до 1918 року. Дактилоскопічні та реєстраційні бюро, що були в розшукових поліцейських установах, були знищені разом з усіма поліцейськими структурами.

Після приходу до влади в жовтні 1917 року більшовиків усі старі установи правосуддя і правоохоронні органи були ліквідовані. На зміну їм негайно почали утворюватися нові інституції: суди, трибунали, міліція, ЧК, що діяли як знаряддя диктатури пролетаріату. Значна частина старих фахівців кримінального розшуку була піддана фізичному знищенню, частина емігрувала. Деякі криміналісти перейшли на службу в Білу армію. Зокрема, в Особливому відділі Штабу Головнокомандуючого збройними силами на півдні Росії навіть було створено Центральне дактилоскопічне бюро і видана «Коротка інструкція по дактилоскопіюванню». З числа відомих у той час криміналістів на сторону більшовіків перейшли М.А. Жабчинський, С.П. Потапов, В.О. Русецький та ряд інших.

Відновлення системи дактилоскопічної реєстрації та судово-дактилоскопічної експертизи в червоній Росії почалося з 1918 року. На засіданні Колегії НКВС 5 жовтня 1918 року було прийнято Положення про організацію в органах внутрішніх справ РРФСР кримінально-розшукових установ, і вже 10 жовтня цього ж року Центральне управління кримінального розшуку РРФСР направило в губернські відділи міліції циркуляр № 694 про необхідність надання протягом місяця трьох екземплярів дактилокарт на «всіх без винятку злочинців». 30 жовтня були затверджені Правила фотографування і дактилоскопіювання затриманих злочинців.

15 лютого 1919 року Колегія НКВС розглянула і затвердила кошторис на організацію при Центророзшуку Реєстраційно-дактилоскопічного Бюро. У квітні 1919 року в Москві за рішенням Уряду були відкриті курси з підвищення кваліфікації та підготовки кадрів для кримінального розшуку.

У 1920 році був створений науково-технічний підвідділ Управління кримінального розшуку ЦАУ НКВС. На цей підвідділ разом з іншими завданнями було покладене завдання організації в центрі і на місцях дактилоскопічної реєстрації і експертизи. У 1920 же році П.С. Семеновським на основі системи Гальтона-Генрі і Рошера була розроблена класифікація пальцьових узорів для виведення дактилоскопічних формул і розкладки за ними дактилокарт. Ця система з невеликими змінами діє й досі в країнах Співдружності незалежних держав (СНД), у тому числі й в Україні.

Точних відомостей про проведення перших дактилоскопічних експертиз після Жовтневої революції, на жаль, не збереглося. Відомо лише, що Кабінет судової експертизи при Кримінальному розшуку почав функціонувати з 1 березня 1919 року, в квітні цього ж року він практично злився з реєстраційно-дактилоскопічним бюро, керував цією службою П.С. Семеновський.

До 1927 року в СРСР існувало вже 358 реєстраційно-дактилоскопічних бюро. У Центральному реєстраційно-дактилоскопічному бюро на цей час було накопичено понад 400 000 дактилокарт. За допомогою дактилоскопії в 1927 році були встановлені особистості 1200 рецидивістів, що переховувалися під чужими прізвищами. Для кримінально-розшукових апаратів було придбано 218 камер Бертільона і 219 дактилоскопічних наборів. У майстернях Головповітряфлоту на замовлення кримінального розшуку було виготовлено 200 луп.

На початку 1928 року був проведений перший набір на 6-місячні курси науково-технічних експертів при ВКР НКВС у кількості 18 чоловік. Усього відбулося три випуски цих курсів.

На початок 30-х років минулого століття в органах міліції СРСР вже була організована досить розгалужена мережа науково-технічних апаратів. Слід зазначити, що в цей період структура і підлеглість експертних підрозділів і їх назви мінялися досить часто. У березні 1932 року створюється науково-технічне відділення (НТВ) у складі оперативного відділу Головної інспекції міліції ОДПУ СРСР. До його складу було передане НТВ Управління кримінального розшуку НКВС РРФСР. Начальником першого союзного НТВ був призначений Я.М. Яковлєв, а його помічником по РРФСР С.М. Потапов. У НТВ було створено спеціальне іноземне бюро, на чолі якого був визначний російський мовознавець того часу С.С. Ігнатов. Почала перекладатися з іноземних мов (англійської, німецької, французької, італійської, іспанської, японської та ряду інших) криміналістична література, яка видавалася за кордоном, а також статті з окремих поліцейських журналів (переважно з дактилоскопічних питань).

У 1932 році при Московському кримінальному розшуку почав функціонувати кабінет експертизи, який в 1935 році був реорганізований в науково-технічне відділення, а на початку 1941 року – в науково-технічний відділ.

До 1940 року в кожній республіці, краю, області СРСР науково-технічні підрозділи були оснащені необхідним устаткуванням і апаратурою як для оглядів місць подій, так і для проведення криміналістичних експертиз, у тому числі і дактилоскопічних. Частина устаткування для проведення експертиз була закуплена за кордоном.

Діяльність криміналістичних експертних підрозділів продовжувалася і в роки війни СРСР з фашистською Німеччиною. Здійснювалася підготовка експертів в Центральній школі міліції. Реєстраційно-дактилоскопічна служба була евакуйована з Москви в місто Уфу, і довідки наводилися шляхом запитів по телефону або телеграфу. Для ефективного використання дактилокартотеки був розроблений спеціальний код дактилоформул, який передавався за допомогою телефонного зв’язку «ВЧ». Час, необхідний на проведення перевірки однієї особи за дактообліками складав 2–3 години. В 1942 році у Ташкенті експертом Назаровим була проведена перша з відомих на сьогодні в СРСР пороскопічна експертиза. У наявному сліді пальця, вилученому з місця події, була лише одна традиційна деталь – «вилка».

Зазвичай експерти визнавали подібні сліди непридатними для ідентифікації. У даному випадку ідентифікація злочинця була здійснена по порах. У 1943 році
після звільнення Харкова відновив свою діяльність Харківський науково-дослідний інститут судових експертиз. Народним комісаріатом внутрішніх справ СРСР у
1943 році був виданий невеликий за обсягом посібник «Сліди пальців рук». У
1944 році було організовано криміналістичне відділення у Центральній судово-медичній лабораторії Головного медичного управління Збройних сил СРСР. На
це відділення було покладалося проведення крім інших також і дактилоскопічних експертиз. На базі відділення були організовані курси підвищення каліфі-
кації експертів-криміналістів.

У грудні 1945 року у складі НТВ ГУМ МВС СРСР як одного з його підрозділів був організований науково-дослідний інститут криміналістики (НДІК). У складі НДІК була лабораторія криміналістичної експертизи, яка виконувала трасологічні
та деякі інші традиційні види досліджень. У 1956 році НДІК був перетворений в НДІ міліції МВС СРСР з наданням функцій з вдосконалення слідчої тактики та мето-
дики розслідування злочинів. Слід зазначити, що у складі НДІК була організована експериментальна лабораторія з розробки криміналістичної техніки. Надалі інститут неодноразово перейменовувався і в даний час має назву ВНДІ МВС Російської
Федерації (РФ).

В 1970 році при Оперативно-технічному управлінні МВС СРСР була організована Центральна криміналістична лабораторія (яка згодом отримала назву Центральної науково-дослідної криміналістичної лабораторії). У її складі був слідчий сектор, якому було доручено проведення дактилоскопічних експертиз і досліджень.

У даний час в МВС РФ головним криміналістичним підрозділом є Експертно-криміналістичний центр, який здійснює керівництво проведенням експертиз в органах внутрішніх справ Росії, самостійним проведенням повторних і додаткових досліджень, ведення ряду криміналістичних обліків і проведення науково-дослідних робіт у галузі криміналістики*.

У 1945році приоперативному відділі Управління міліції МВС УРСРвперше було створено науково-технічне відділення, якевже через трироки було реорганізовано всамостійний Науково-технічний відділ Управління міліції МВСУкраїни. В 1981році службу булоперейменовано вЕкспертно-криміналістичне управління, а в 1992році – в Центркриміналістичних досліджень, у складіякого функціонували наступні відділи досліджень: грошей ідокументів; балістичних;дактилоскопічних;фоноскопічних; фізико-хімічних;наркотичних;біологічних; оперативногопошуку, знешкодження тадослідження вибухових пристроїв іречовин.

Травня 1998 роки УхвалоюКабінету Міністрів України від № 617 бувстворений Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр МВСУкраїни,який об’єднав Експертно-криміналістичне управління, Центркриміналістичних досліджень івибухово-технічну службу, а з 2000 року –Експертну службу МВСУкраїни.

Основнимизавданнями Експертної службиє:

судово-експертне ітехніко-криміналістичне забезпечення діяльності органів внутрішніх справ,інших правоохоронних структур з метою запобігання,виявлення,розкриття тарозслідування злочинів;

організація виїздів на оглядимісць вчинення злочинів,здійснення експертиз ідосліджень(47видів) у кримінальних,цивільних іарбітражних справах,дослідження припозасудовому провадженні;

проведення сертифікації зброї,боєприпасів,вибухових речовин іпіро-
технічних засобів;

– проведенняпідготовки іпідвищення кваліфікації експертів*.

Державний науково-дослідний інститут МВС України (ДНДІ) створений згідно ухвали Кабінету Міністрів України від 8 вересня 2005 року № 880 «Про реорганізацію вищих учбових закладів і науково-дослідних установ Міністерства внутрішніх справ» на підставі наказу Міністерства внутрішніх справ України від 27 вересня 2005 року № 827 з метою здійснення наукового і науково-технічного забезпечення діяльності системи органів МВС України». Інститут є правонаступником НДІ спеціальної техніки, НДІ проблем боротьби із злочинністю Національної академії внутрішніх справ України (НАВСУ), Державного науково-дослідного центру (ДНДЦ) з безпеки дорожнього руху і діяльності ДПС міліції**.