Практика, як критерії істини у філософії і науці
Поняття пізнання та його рівні
Щаблі пізнання:
1. Чуттєве пізнання (за допомогою органів чуттєвості):
1.1. Відчуття (у них безпосередньо відбиваються окремі сторони, властивості об’єкта):
А) здорові;
Б) слухові;
В) дотичні;
Г) нюхові.
1.2. Сприйняття – цілісне відображення об’єкта органами чуттєвості.
1.3. Уявлення – це чуттєво наочні образи об’єктів, які зберігаються і відтворюються у свідомості людини поза безпосереднім впливом об’єктів на органи чуття. Здатність створювати нові знання на основі попереднього досвіду.
2. Раціональний щабель заснований на абстрактному мисленні:
2.1. Поняття – форма думки, що виражає сукупність найбільш загальних, істотних ознак об’єкта:
А) Повсякденні (життєві);
Б) Спеціальні (наукові).
2.2. Судження – форма мислення, у якій за допомогою понять що-небудь стверджується або заперечується про об’єкт та його властивості.
2.3. Умовивід – форма мислення, у якій з декількох суджень виводиться нове судження, що містить нове знання.
3. Інтуїтивний щабель – здатність людини досягнути істину шляхом прямого її осягнення, до всякого логічного обґрунтування. Інтуїція заснована на неусвідомленому комбінуванні і переробці накопичених абстракцій, образів і правил з метою вирішення певного завдання:
1) Чуттєва;
2) Інтелектуальна;
3) Містична.
Чуттєве і раціональне в пізнанні:
1. Сенсуалізм: чуттєве пізнання є основною формою отримання знання, мислення – кількісне продовження чуттєвого пізнання;
2. Раціоналізм: загальні і необхідні істини можуть бути виведені тільки із самого мислення.
3. Інтуїтивізм: інтуїція (інтелектуальна) - основний засіб досягнення істини у відриві від чуттєвого і раціонального щаблів пізнання.
Зв’язок між раціональним і чуттєвим пізнанням:
1. Глибоке знання на рівні сутності і закону формулюється і обґрунтовується на раціональному щаблі пізнання;
2. Чуттєве пізнання завжди «керується» мисленням.
Проблема істини у філософії і науці
Метою пізнання є досягнення істини(нескінченний процес розвитку знання про конкретний об’єкт або про світ у цілому до все більшого, повного і точного знання, що постійно розвивається у якості системи теоретичних знань). Істина носить об’єктивно-суб’єктивний характер:
1. Об’єктивність – незалежність змісту істини від суб’єкта, що пізнає;
2. Суб’єктивність проявляється в її логічному вираженні, у форму, що їй надає тільки суб’єкт.
Характеристика істини:
1) Об’єктивність (до мінімуму зведені суб’єктивні привнесення).
2) Абсолютність:
- повне і точне знання про об’єкт, що є недосяжним гносеологічним ідеалом;
- зміст знання – це той, що у певних межах пізнання об’єкта ніколи не може бути спростований у майбутньому.
Догматизм перебільшує момент абсолютності.
3) Відносність істини виражає її неповноту, незавершеність, приблизність, залежність від певних меж пізнання об’єкта. Релятивізм абсолютизує відносність істини.
4) Конкретна істина – зв’язок істини з певними конкретними умовами, у яких відбувається пізнання.
5) Абстрактна істина – знання, умови виявлення якого не досить повні.
Омана, заблудження – невідповідність знання дійсності, яке видається за істину.
Практика, як критерії істини у філософії і науці
Критерії істини (міра істинності знання):
1. Розум і інтуїція (Платон);
2. Чуттєві дані і науковій експеримент (Ф.Бекон, Б.Спіноза, К. Гельвецій, Д.Дідро, М.В.Ломоносов);
3. Самоочевидність, несуперечність і взаємна погодженість всх знань (Р.Декарт);
4. Відповідність речі поняттю (Г.Гегель);
5. Користь (У.Джеймс);
6. Загальновизнанність (Е.Мах);
7. Конвенція (угода) між ученими (неопозитивізм);
8. Моральність (І.В.Киреєвський, В.С.Соловйов);
9. Практика – найбільш загальний критерій істини. Це матеріальна, чуттєво-предметна, цілеспрямована діяльність людей із перетворення природи і суспільства для задоволення своїх потреб.
Практика є:
1) Джерелом, основою і рушійною силою пізнання;
2) Кінцевою метою пізнання (в практиці матеріалізуються здобуті знання);
3) Критерієм («мірою») істинності одержуваних знань.
Існує практика:
- «вчорашнього дня»;
- Сьогоднішня;
- Практика майбутнього.
Теорія – внутрішньо необхідна сторона практики, це ідеальне зображення дійсності, вся сукупність знань, що практика прагне використати. Теорія і практика перебувають у нерозривній єдності один з одним. Пізнання, збагачуючи теорію, тим самим збагачує практику, сприяє її подальшому прогресивному перетворенню.