співучасть за попередньою змовою

За об'єктивним критерієм - способом взаємозв'язку співучасників між собою можна вирізнити дві форми співучасті:

проста співучасть - коли всі співучасники є виконавцями злочину;

складна співучасть - коли співучасники виконують різні ролі; один організує злочин, інший виконує його і т. д.

За суб'єктивними ознаками, за стійкістю суб'єктивних зв'язків, стійкістю умислу ст. 28 КК розрізняє вчинення злочину різними злочинними групами: а) вчинення злочину групою осіб; б) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою; і співучасть особливого роду: в) вчинення злочину організованою групою; г) вчинення злочину злочинною організацією.

18.Види співучасників.

Співучасниками злочину разом із виконавцем, є організатор, підбурювач та посібник (ч. 1 ст. 27 КК).

Класифікація співучасників ґрунтується на тій функціональній ролі, яку виконує конкретний суб’єкт при спільному вчиненні злочину. У свою чергу, роль кожного суб’єкта визначається його вкладом у досягнення загального результату, характером виконуваних дій (бездіяльності), їх інтенсивності.

Виконавець- особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають крим. відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений КК

- несе відповідальність за всі злочини, які вчинені ним особисто, та ті, в яких приймав безпосередню участь

Організатор- особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням;

- особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею;

- особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації

- несе відповідальність за всі злочини, вчинені членами групи

Організація вчинення злочину (злочинів) полягає у діях, які направляють, об'єднують інших співучасників на вчинення одного чи декількох злочинів чи координують їхню поведінку Дії з організації злочину полягають, зокре-ма, у: а) залученні до вчинення злочину виконавців, пособників, підбурювачів чи інших організаторів; б) розподілі обов'язків між ними; в) визначенні об'єкта (предмета) посягання; г) розробці плану вчинення злочину.

Підбурювач- особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину;

- несе відповідальність тільки за ті дії, які вчинив кожен із них і які охоплювалися їх умислом

Схиляння до вчинення злочину передбачає збудження бажання (переконання у бажаності, вигідності, потребі), викликання рішимості або зміцнення наміру іншого співучасника вчинити злочин.

Пособник- особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприям вчиненню злочину іншими співучасниками;

- особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину

- несуть відповідальність тільки за ті дії, які вчинив кожен із них і які охоплювалися їх умислом

Не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів.

Не є співучастю обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить ознаки іншого злочину.

19.Вчинення злочину групою або за попередньою змовою групою осіб як форми співучасті.

Злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою.

Група осіб без попередньої змови- це двоє або більше виконавців, які утворили групу для спільного вчинення злочину без попередньої домовленності між собою про це. Відсутність попередньої змови означає, що виконавці злочину до моменту його вчинення не обговорювали питання про його вчинення, не домовлялися про спільність своїх дій, розподіл ролей тощо. Для цієї групи характерне спонтанне, ситуативне об'єднання зусилль виконавців для досягнення загального злочинного результату безпосередньо перед його вчиненням або в процесі його вчинення. Учасники такої групи можуть бути не знайомі між собою. Діючи як співвиконавці, вони можуть разом розпочинати виконання об'єктивної сторони злочину або долучатися до злочину, вчинення якого іншим співвиконавцем вже розпочалося, але ще не закінчилося. Дії таких осіб мають бути погоджені стосовно об'єкта та об'єктивної сторони злочину, і ці особи повинні усвідомлювати,що діють спільно для досягнення єдиного злочинного результату. При цьому члени такої групи можуть застосовувати різні засоби і знаряддя злочину, діяти стосовно кількох потерпілих одночасно.

Відсутність попередньої змови не виключає можливості змови між членами такої групи під час виконання ними об'єктивної сторони злочину. Безпосередно вчинюючи злочин, вони можуть домовлятися при цьому про характер спільних дій, розподіляти ролі, узгоджувати свою подальшу поведінку тощо.

Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.

Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб означає спільне вчинення цьго злочину декількома (двома і більше) суб'єктами злочину, які зазделегідь домовились про спільне його вчинення. Домовитись про спільне вчинення злочину зазделегідь - означає дійти згоди щодо його вчинення до моменту виконання його об'єктивної сторони. Таким чином, ця домовленість можлива на стадії до готування злочину, а також у процесі замаху на злочин. Як випливає із ч. 2 ст. 28, домовленість повинна стосуватися спільності вчинення злочину (узгодження об'єкта злочину, місця, часу, способу вчинення, змісту виконуваних функцій тощо). Така домовленість може відбутися у будь-якій формі - усній, письмовій, за допомогою конклюдентних дій тощо.

Учасники вчинення злочину такою групою діють як співвиконавці. При цьому можливий технічний розподіл функцій, за якого кожен співучасник виконує певну роль, Так, з урахуванням конкретних обставин справи та змісту спільного умислу осіб, що вчинюють вбивство за попереднім зговором, до таких дій можуть бути віднесені передача іншому співучаснику зброї, подолання опору потерпілого або приведення його у безпорадний стан з метою полегшити заподіяння йому смерті іншим виконавцем тощо.

20.Організована група, злочинна організація як форми співучасті.

Організована група - це стійке об'єднання декількох осіб (трьох і більше суб'єктів злочину), які попередньо зорганізувалися для готування або вчинення злочинів.

Ознаками організованої групи є: 1) наявність декількох осіб (трьох або більше); 2) попередня їх зорганізованість у спільне об'єднання для готування або вчинення двох чи більше злочинів;3)стійкість такого об'єднання; 4) об'єднаність злочинів єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану; 5) обізнаність всіх учасників такої групи з цим планом. Організована група є більш небезпечним різновидом групи з попередньою змовою.

Стійкість об'єднання осіб є визначальною рисою організованої Групи. Групу слід вважати стійкою за умови, якщо вона є стабільною і згуртованою, а особи, які до неї входять, мають єдині наміри щодо вчинення злочинів.

Згуртованість групи як правило проявляється у наявності; постійних міцних внутрішніх зв'язків між учасниками групи, загальних правил поведінки, організатора (керівника), чіткого визначення ролі кожного учасника, високого рівня узгодженості дій учасників, єдиного плану, в якому передбачено розподіл функцій учасників групи і який . доведений до їх відома. Важлива ознака згуртованості - єдність наміру учасників групи щодо вчинення злочинів, що передбачає усвідомлення кожним з учасників факту об'єднання його з іншими особами в одну групу і прагнення тісно поєднати свої зусилля з іншими учасниками для досягнення єдиного злочинного результату. Мотиви учасників групи можуть не збігатися між собою.

Стабільність групи проявляється у; тривалості, системності та детальній організації функціонування групи, здатності до заміни вибулих учасників, у т.ч. шляхом перекваліфікації тих, що залишились, вербуванні нових, прикритті своєї діяльності як своїми силами, так і з допомогою сторонніх осіб (у т.ч. шляхом підкупу службових осіб), наявності необхідних для функціонування групи фінансових та інших матеріальних засобів, зброї, приміщень тощо.

Таким чином, стійкість організованої групи означає, що вона має відносно постійний склад учасників з наявністю сильних зв'язків між ними і високого ступеня організованості, одностайності при прийнятті рішень і послідовності у здійсненні злочинних дій.

Діяльність учасників організованої групи може характеризуватися як розподілом ролей, так і співвиконавством або ж поєднанням цих форм співучасті.

Злочинною організацією визнається об'єднання осіб (суб'єктів злочину), яке: 1) є стійким; 2) є ієрархічним; 3)об'єднує декількох осіб (трьох і більше); 4) за попередньою змовою зорганізоване його членами або структурними частинами для спільної діяльності; 5) метою такої діяльності є: а) безпосереднє вчинення ними тяжких або особливо тяжких злочинів; б) керівництво чи координація злочинної діяльності інших осіб; в) забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Злочинна організація відрізняється від організованої групи:

1) ієрархічністю, що свідчить про більш високий рівень з організованості такого об'єднання; 2) спрямованістю на вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів; 3) можливістю визнання нею об'єднання, зорганізованого не лише для безпосереднього вчинення його учасниками зазначених злочинів, а й керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп. Останній аспект свідчить про більш широке функціональне призначення злочинної організації, яка, на відміну від організованої групи, може створюватися не лише для вчинення злочинів її учасниками, а й для здійснення злочинної діяльності керівного (координуючого) та забезпечувального характеру.

Особливістю злочинної організації є також те, що вона може складатися з відповідних структурних частин, бути утвореною на базі кількох організованих груп (бути об'єднанням таких груп). У свою чергу, такі структурні частини можуть виступати як групи (за попередньою змовою чи організовані) чи окремі особи, діяльність яких полягає у вчиненні злочинів, так і групи чи окремі особи, які здійснюють керівництво чи координацію злочинної діяльності чи забезпечують функціонування відповідних структур самої злочинної організації або інших злочинних груп.

Ієрархічність злочинної організації передбачає наявність відповідної системно-структурної побудови об'єднання, яка включає в себе наявність загального керівництва (лідерів), чітко визначену підпорядкованість рядових членів об'єднання його керівникам (У т.ч. керівникам структурних частин), вертикальні зв'язки між вищими та нижчими структурами об'єднання, загальновизнані правила поведінки і забезпечення дотримання їх учасниками злочинної організації.

Спрямованість на вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів означає, що злочинною організацією може бути визнане лише таке об'єднання, діяльність якого має за мету вчинення учасниками цієї організації тяжких або особливо тяжких злочинів.

Визнання об'єднання злочинною організацією за ознакою керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб передбачає спільну діяльність учасників такого об'єднання чи його структурних частин, яка полягає в організації вчинення злочину (злочинів) іншими особами, керуванні його (їх) підготовкою та вчиненням. При цьому закон (ч. 4 ст. 28) не передбачає, що така злочинна діяльність обов'язково повинна полягати у вчиненні тяжких чи особливо тяжких злочинів. За цією ознакою і злочин може бути визнаний як вчинений злочинною організацією і у разі, коли дії винної особи (осіб) полягали в керівництві чи координації вчинення іншими особами (не учасниками злочинної організації) злочинів тільки невеликої або середньої тяжкості.

Забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп передбачає створення необхідних умов для Існування цих об'єднань і здійснення ними злочинної діяльності. Воно може полягати у фінансуванні такої діяльності, контррозвідувальному, розвідувальному, правовому, медичному, побутовому, інформаційному забезпеченні, забезпеченні особистої охорони організаторів та керівників злочинної організації чи інших злочинних груп, легалізації доходів, отриманих зазначеними об'єднаннями злочинним шляхом, забезпеченні їх прикриття від соціального контролю, .у т.ч. від притягнення учасників таких об'єднань до кримінальної відповідальності тощо.

21.Множинність злочинів (поняття, форми).

Множинність злочинів - це вчинення особою двох чи більше суспільно небезпечних діянь, кожне з яких утворює ознаки самостійного складу злочину.

Основною відміною множинності є вчинення особою кількох злочинних діянь, які не пов'язані між собою наявністю спільних об'єктивних та суб'єктивних характеристик.

Множинності злочинів визначають такі ознаки:

Вчинення особою двох чи більше кримінально-караних діянь передбачає обов'язкове вчинення не менш ніж двох злочинних діянь. Якщо одне з діянь належить не до категорії злочину, а до категорії інших правопорушень - множинність відсутня.

Вчинені злочини повинні відноситись до категорії умисних злочинів. Множинність не можуть утворювати необережні злочини або сукупність умисного і необережного злочинів.

Множинність утворюватимуть як умисні злочини, за які особа ще не притягалась до кримінальної відповідальності, так і вчинення нового злочину особою, яка має судимість за раніше вчинений умисний злочин

Якщо ж вчинені особою діяння не тягнуть зазначених кримінально-правових наслідків або ці наслідки, у відповідності до закону, за певних обставин "зникають", то такі діяння множинності злочинів не утворюють.

Форми (види) множинності злочинів:

1. Повторністю злочинів визнається вчинення двох чи більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 32 КК). Вчинення двох чи більше злочинів, передбачених різними статтями КК, визнається повторним лише у випадках, передбачених в Особливій частині КК.

2. Сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох чи більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено (ч. 1 ст. 33 КК).

3. Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ч. 1 ст. 34 КК).

Кримінальний кодекс визначає підвищену суспільну небезпеку осіб, які вчинили множинність злочинів. Повторність, сукупність та рецидив злочинів враховуються при кваліфікації злочинів та призначенні покарання, при вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної відповідальності..

22.Повторність злочинів.

Повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією ж самою статтею або частиною статті Особливої частини КК (ч.1 ст. 32.) .Ознаки:

а) особою (групою осіб) вчинено два або більше самостійних одиничних злочинів (вони можуть мати різний характер).

б) одиничні злочини, що утворюють повторність, вчиняються неодночасно, тобто віддалені один від одного певним проміжком часу.

в) для повторності не має значення була або не була особа засуджена за раніше вчинений нею злочин.

г) повторність виключається, якщо за раніше вчинений злочин особа була звільнена від кримінальної відповідальності, закінчилися строки давності або на цей злочин поширилася амністія чи за нього була погашена або знята судимість.

Повторність може мати місце при поєднанні двох або більше «простих» одиничних злочинів, триваючих, продовжуваних або, наприклад, складених злочинів. Для поняття повторності не має значення, були обидва (або більше) злочини, закінченими чи один з них був лише готуванням до злочину або замахом на нього. Для поняття повторності байдужі і форми співучасті.

Види повторності злочинів.

1) повторність злочинів, не пов'язана з засудженням винного за раніше вчинений ним злочин (іноді називають, фактичну);

2) повторність злочинів, пов'язана з засудженням винного за раніше вчинений ним злочин (рецидив).

Видами повторності, не пов'язаними з засудженням за раніше вчинений злочин є: повторність тотожних злочинів і повторність однорідних злочинів. Повторність тотожних злочинів, тобто передбачених тією самою статтею або частиною статті КК, а повторність однорідних злочинів, тобто передбачених у різних статтях Особливої частини КК.

Кваліфікація повторності тотожних злочинів. Така повторність має місце там, де злочини, що утворюють її, містять ознаки того ж самого складу злочину (наприклад, вчинені послідовно дві крадіжки або два заволодіння транспортними засобами). Обидва злочини, що утворюють таку повторність, охоплює одна стаття КК, в якій встановлена відповідальність за повторне вчинення даного злочину. Уразі, коли один із злочинів є закінченим, а інший — замахом (або навпаки), вчинене потребує кваліфікації кожного злочину окремо, за відповідною частиною застосовуваної тут однієї і тієї ж статті КК. Повторність тотожних злочинів, якщо вона прямо не передбачена в статті Особливої частини, розглядається як обставина, яка обтяжує покарання.

Кваліфікація повторності однорідних злочинів, тобто злочинів, які мають тотожні або подібні безпосередні об'єкти і вчинені з однією формою вини, не викликає якихось ускладнень. Кожний злочин, що утворює повторність, повинен отримати самостійну кваліфікацію за відповідною статтею КК, причому наступний злочин кваліфікується за ознакою повторності

23.Сукупність злочинів та її види.

Сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено (ст. 33). При цьому не враховуються злочини, за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом.

Ознаки сукупності злочини;

1) вчинення особою двох чи більше злочинів, причому кожен із них має характер окремого, самостійного, одиничного злочину (під одиничним розуміють не тільки закінчений злочин, але й готування або замах на злочин);

2) кожен із них передбачений самостійною статтею КК, тобто кваліфікується за однією, окремою статтею кримінального закону або за різними частинами однієї й тієї ж статті КК. Сукупність не утворюється лише за вчинення двох чи більше тотожних злочинів, коли йдеться про повторність;

3) за жодний злочин, який входить до сукупності, особа не була ще засуджена. Це означає, що всі злочини особа вчинила до винесення вироку хоча б за один із них. Якщо ж новий злочин вчинений особою після винесення вироку, має місце рецидив.

Сукупність злочину поділяється на два види: сукупність ідеальну і сукупність реальну.

Ідеальна сукупність є там, де одним діянням особи вчинено два або більше злочини (вчинення особою особливо злісного хуліганства із заподіянням потерпілому тяжкого тілесного ушкодження)

Реальна сукупність має місце там, де винний різними самостійними діями вчиняє два або більше злочини. Таким чином, при реальній сукупності є дві або більше дії, кожна з яких являє собою самостійний злочин (наприклад, крадіжка і хуліганство).

Чим же відрізняється ідеальна сукупність від реальної? На відміну від ідеальної сукупності, де однією дією вчиняються два або більше злочини, при сукупності реальній кожне діяння, вчинене винним, утворює, з точки зору кримінального закону, самостійний злочин. Далі, якщо при ідеальній сукупності злочини, які утворюють її, вчиняються одночасно, то при реальній сукупності обов'язково між діями що вчиняються особою, а отже, і вчиненими злочинами, існує більш-менш тривалий проміжок в часі.

Практичне значення сукупності злочинів полягає в тому, що вона враховується при кваліфікації злочинів та призначенні покарання, у вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної відповідальності й покарання.

24.Необхідна оборона та її ознаки.

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони (ч. 1 ст. 36 КК).

Звідси випливає, що необхідна оборона — це правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільна небезпечного посягання, викликаний необхідністю його негайного відвернення чи припинення шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, що відповідає небезпечності посягання і обстановці захисту.

Підстава необхідної оборони складається з двох елементів, а саме:

1) суспільно небезпечного посягання (будь-які дії людини, безпосередньо спрямовані на заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особи, яка захищається, або іншої особи, суспільним інтересам або інтересам держави).

2) необхідності в його негайному відверненні чи припиненні (наявність у того, хто захищається, потреби в негайному відверненні чи припиненні наявного суспільна небезпечного посягання, коли зволікання загрожує негайною і явною шкодою правоохоронюваним інтересам).

Заподіяння шкоди тому, хто посягає, за відсутності зазначених двох елементів або хоча б за наявності лише одного з них свідчить про неправомірність дій громадянина, тому що він не знаходиться в стані необхідної оборони.

Ознаки необхідної оборони: 1) мета оборони (захист охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне небезпечного посягання); 2) спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди (шкода при необхідній обороні повинна заподіюватися лише тому, хто посягає, його правам та інтересам);3) характер дій того, хто захищається(поведінка того, хто захищається, при необхідній обороні може бути тільки активною, такими діями можуть бути як фізичні зусилля особи, яка захищається так і використання різних знарядь, предметів, механізмів, пристроїв тощо); 4) своєчасність (дії особи, яка захищається, визнаються правомірними лише у разі, якщо вони були вчинені протягом часу здійснення посягання, тобто захист визнається виправданим лише протягом часу тривалості суспільно небезпечного посягання, що потребує свого негайного відвернення чи припинення. Якщо особа, що захищалася, добросовісно помилялася щодо кінцевого моменту посягання, вона визнається такою, що діяла у стані необхідної оборони.) і 5) співрозмірність оборони (характеризує межі необхідної оборони. Шкода повинна бути необхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання. Шкода повинна, проте, бути співрозмірною з небезпечністю посягання, і з обстановкою захисту. Чим небезпечніше посягання, тим більші межі допустимої шкоди Більш значну суспільну небезпечність являють собою посягання на життя, здоров'я, свободу, честь і гідність людини, недоторканність її власності і житла. Порівняно менш небезпечними є посягання на громадянський порядок, недоторканність державних кордонів тощо. Обстановка захисту визначається реальними можливостями і засобами того, хто захищається, для відвернення чи припинення посягання.)

25.Перевищення меж необхідної оборони (поняття, ознаки).

Перевищенням меж необхідної оборони визначається умисне заподіяння особі, що посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту (ч. 3 ст. 36 КК). Перевищення меж необхідної оборони тягне за собою кримінальну відповідальність лише у двох випадках; у разі умисного вбивства (ст. 118 КК) та умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень (ст. 124 КК).

Ознаки: 1) наявність стану необхідної оборони; 2) явна, очевидна невідповідність захисних дій характеру і ступеню суспільної небезпеки посягання; 3) явна, очевидна невідповідність захисних дій обстановці вчинення посягання і захисних дій.

Перевищення меж необхідної оборони може мати місце лише за наявності умислу.

Два види:

- перевищення меж допустимої шкоди (має місце там, де при захисті від посягання відносно невеликої суспільної небезпечності особа, яка захищалася, умисно заподіює тому, хто посягає, смерть або завдає йому тяжких тілесних ушкоджень.);

- перевищення меж достатньої шкоди (визначається тим, що особа, яка захищається, усвідомлюючи свою очевидну перевагу над особою, яка посягає, умисно, без необхідності позбавляє її життя або завдає тяжких тілесних ушкоджень).

Відповідальність за заподіяння шкоди при перевищенні меж необхідної оборони настає лише у випадках – заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони (ст.104) та вбивство при перевищенні меж необхідної оборони (ст.97). Заподіяння меншої за розміром шкоди здоров‘ю (середньої тяжкості чи легких тілесних ушкоджень) кримінальної відповідальності не тягне, але не звільняє від обов‘язку відшкодувати заподіяної шкоди на підставі ЦК

Правомірним слід вважати застосування зброї чи будь-яких інших засобів чи предметів незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає, якщо воно здійснене для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення.

Також, особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.

26.Крайня необхідність та її відмежування від необхідної оборони.

Крайня необхідність визначається як стан, за якого особа правомірно заподіює шкоду інтересам, що охороняються державою, з метою усунення небезпеки, яка безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам, чи інтересам держави, за умови неможливості усунути цю небезпеку іншими засобами, якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності (ч. 1 ст. 39 КК). Крайня необхідність є правомірною за умов:

1) існує небезпека заподіяння шкоди інтересам, які охороняються законом, яка виникла внаслідок дії стихійних сил, механізмів, тварин, а у деяких випадках - дій інших людей;

2) небезпека є наявною, тобто такою, що безпосередньо загрожує завданням шкоди зазначеним об'єктам або вже її завдає;

3) небезпека є дійсною, тобто існує реально, а не в уяві особи. Проте у випадку, коли особа не могла, виходячи з обставин справи, усвідомлювати відсутність небезпеки, вчинене нею розцінюється як вчинене в стані крайньої необхідності;

4) неможливість усунення наявної небезпеки без заподіяння шкоди іншим інтересам, що охороняються правом;

5) заподіяна шкода має бути менш значною, ніж відвернена, тобто не повинні бути перевищені межі крайньої необхідності.

У разі заподіяння особою шкоди за відсутності стану крайньої необхідності, зокрема, в умовах, коли особа мала змогу уникнути небезпеки без заподіяння шкоди, вона підлягає кр. відповідальності за вчинене на загальних підставах.

Перевищення меж кр. необхідності не вважається злочином і не має своїм наслідком кр. відповідальність особи, коли небезпека, що загрожувала особі, викликала у неї сильне душевне хвилювання і це позбавило особу можливості правильно оцінити співвідношення шкоди, яка могла виникнути внаслідок небезпеки, і шкоди, яка згодом реально була завдана внаслідок дій цієї особи.

Відмінності крайньої необхідності та необхідної оборони: 1) джерелом небезпеки при необхідній обороні є лише суспільно небезпечне посягання, що вчиняється фіз. особою, а за крайньої необхідності – будь-які фактори; 2) шкода при необхідній обороні може бути заподіяна лише особі, яка вчинила посягання, а за крайньої необхідності – третім особам; 3) при виникненні стану необхідної оборони заподіяння шкоди не є обов‘язковим, за крайньої необхідності – обов‘язковим; 4) шкода, заподіяна в стані необхідної оборони може бути різною, перевищувати можливу шкоду, але межі оборони не повинні бути перевищені, за крайньої необхідності – заподіяна шкода має бути меншою; 5) згідно ст.444 ЦК шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, не підлягає відшкодуванню, якщо не були перевищені межі необхідної оборони, а шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності згідно зі ст.445 ЦК повинна бути відшкодована особою, яка її заподіяла, враховуючи обставини суд може покласти обов‘язок відшкодування на третю особу, в інтересах якої діяла особа, що заподіяла шкоду, повністю або частково.

27.Поняття звільнення від кримінальної відповідальності та перелік його видів.

Звільнення від кримінальної відповідальності - це врегульована кримінальним і кримінально-процесуальним законодавством відмова держави в особі компетентних органів від засудження особи, яка вчинила злочин, від застосування до неї кримінально-правових засобів примусового характеру.

За своїм змістом звільнення від кримінальної відповідальності характеризуєтьсятрьома моментами: 1) не відбувається державний осуд особи, яка вчинила злочин (обвинувальний вирок суду не постановляється); 2) до винного не застосовується покарання; 3) через відсутність обвинувального вироку звільнена від кр. відповідальності особа вважається такою, що не має судимості.

Звільнення від крим. відповідальності у випадках, передбачених КК, здійснюється виключно судом.

Правовою підставою звільнення від кр. відповідальності є: передбачення конкретних видів звільнення у КК, законом України про амністію чи актом помилування. Види звільнення:

1. У зв'язку з дійовим каяттям. Особа вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, після вчинення щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

2. У зв'язку з примиренням винного з потерпілим. Особа вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, примирилася з потерпілим і відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

3. У зв'язку з передачею особи на поруки. Особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро покаялася, може бути звільнено від кр. відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року від дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку.

4. У зв'язку зі зміною обстановки. Особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнено від кр.відповідальності, якщо буде визнано, що на час розслідування або розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною.

5. У зв'язку із закінченням строків давності.Особа звільняється від кр. відповідальності, якщо від дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки: 1) два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі; 2) три роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі; 3) п'ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості; 4) десять років - у разі вчинення тяжкого злочину; 5) п'ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину (ст. 49 КК).

6. Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі Закону про амністію чи акта про помилування.

7. Спеціальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності, передбачені Особливою частиною КК.

8. Добровільна відмова від доведення злочину до кінця. Добровільна відмова - це остаточне припинення особою із власної волі готування до злочину чи замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця (ч. 1 ст. 17 КК).

Залежно від того, правом чи обов'язком суду є звільнення особи від кримінальної відповідальності, виділяють два види такого звільнення: обов'язкове і необов'язкове (факультативне).

Факультативнимзвільненням є передача на поруки і зміна обстановки. Це означає, що за наявності зазначених підстав, суд має право, але не зобов'язаний звільнити особу від кр.відповідальності. В усіх інших випадках вимога закону про звільнення від кримінальної відповідальності є імперативною, тобто такою, що зобов'язує суд звільнити особу від кримінальної відповідальності КК).

Залежно від обсягу поширення:

• загальні- передбачені Загальною частиною КК України, дія яких поширюється, за наявності відповідних правових підстав, на всі випадки вчинення злочинів (ст.ст.17,45-49,85-87 КК);

• спеціальні - передбачені в окремих нормах Особливої частини КК, дія яких обумовлена наявністю відповідних підстав, пов'язаних з поведінкою винного після вчинення конкретного злочину (спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності).

Залежно від того, на підставі якого правового акта здійснюється звільнення від кримінальної відповідальності, розрізняють звільнення: у випадках, передбачених КК; на підставі Закону про амністію; на підставі Указу Президента України про помилування.

Звільнення особи від кримінальної відповідальності може бути безумовним і умовним. Безумовне означає, що особа звільняється від кр. відповідальності остаточно, безповоротно (крім звільнення від кр. відповідальності з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації –у цьому разі особа звільняється від кр.відповідальності під умовою, що протягом року вона виправдає довіру колективу).

28.Система покарань за кримінальним законодавством України.

Покарання єзаходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Система покарань - це встановлений кр. законом і обов'язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості. Поняття системи покарань містить у собі низку ознак, а саме :

а) система покарань встановлюється тільки законом.

б) перелік покарань, що утворюють систему, обов'язковий для суду.

в) перелік покарань, що утворюють систему, є вичерпним.

г) система покарань передбачає їх розміщення у певному порядку за ступенем їх суворості ( від менш суворих до більш суворих).

Система покарань, установлена ст. 51 КК, і є тією юр. базою, на якій ґрунтується діяльність судів із застосування покарань. Законодавець, визначаючи систему покарань, створює цим базу і для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК, де передбачено види і межі покарань за окремі злочини. Система покарань покликана визначати однаковість у правозастосовній діяльності та згідно з цим бути важливим засобом забезпечення законності.

За порядком призначення покарань ст. 52 КК підрозділяє всі покарання на три групи: а) основні; б) додаткові; в) покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові.

Основні покарання — це покарання, що призначаються у вироці лише як самостійні покарання. За один злочин може бути призначене тільки одне основне покарання (громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі).

Додаткові покарання — це такі покарання, що призначаються лише на додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не можуть(конфіскацію майна, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу). До основного покарання може бути приєднано одне чи кілька додаткових покарань у випадках і порядку, передбачених законом.

Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові — це позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і штраф.

За суб'єктом, до якого застосовуються покарання, вони класифікуються на загальні і спеціальні.

Загальні покарання можуть бути застосовані до будь-якої особи (наприклад, позбавлення волі). Спеціальні покарання призначаються лише певному колу засуджених і не можуть застосовуватися до будь-якої особи (військовослужбовці).

За можливістю визначення строку покарання всі покарання поділяють на строкові і безстрокові.

Строковими покараннями є: позбавлення волі, обмеження волі, арешт, виправні роботи без позбавлення волі, службові обмеження для військовослужбовців, громадські роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, тримання у дисциплінарному батальйоні.

Безстроковими покараннями є: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і довічне позбавлення волі.

29.Штраф як міра покарання.

Штраф - це грошове стягнення, що накладається судом у випадках та межах визначених санкцією кримінально-правової норми Особливої частини та тягне судимість особи (ст. 53 КК).

Штраф може бути як основним, так і додатковим видом покарання. Як основний він накладається у випадках і межах, встановлених Особливою частиною Кодексу. В якості додаткового - якщо його спеціально передбачено як додаткове покарання у санкції певної статті Особливої частини КК.

Суду надане право при наявності певних умов призначити винній особі більш м'яке покаранняу, що не зазначене санкцією Особливої частини КК у вигляді штрафу. При цьому законом передбачений розрахунок

а) один місяць виправних робіт рівноцінний трьом неоподатковуваним мінімумам доходів громадян;

б) у разі звільнення від відбування основного покарання з випробуванням суд може призначити особі додаткові покарання, в тому числі штраф у межах, передбачених КК;

в) особам, що відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення волі, невідбута частина покарання може бути замінена судом на більш м'яке покарання- штраф;

г) вирішуючи питання про звільнення від відбування покарання у виді обмеження або позбавлення волі на строк до 5 років вагітних жінок та таких, що мають дітей до 3 років, суд може замінити покарання більш м'яким - штрафом;

д) більш м'яким покаранням (в тому числі штрафом) може бути замінений визначений вироком суду вид покарання згідно з амністією та актом про помилування (ст. 85 та 86 КК).

Загальний розмір штрафу становить від 30 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Можливі винятки, коли розмір штрафу в санкціях норм Особливої частини Кодексу може бути вищим. Конкретний розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного.

У разі неможливості сплатити штраф суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством України неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством України неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.

Штраф як покарання відрізняється за своєю природою від штрафу, який застосовується як захід адміністративного впливу. Штраф як покарання призначається лише за вироком суду і тільки за вчинення злочину. Штраф тягне за собою судимість (п. 5 ст. 89 КК).

30.Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як вид покарання.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю - вид кримінального покарання, відповідно до якого особі забороняється обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю і може призначатися на строк від 2 до 5 років як основне і від 1 до 3 років - як додаткове покарання.

Це покарання застосовується в тих випадках, коли за характером вчинення винним службових злочинів або при занятті певною діяльністю суд визнає неможливим збереження за ним права обіймати ці посади або права займатися відповідною діяльністю.

Зазначене покарання позбавляє засудженого суб'єктивного права на вільний вибір посади, певних занять протягом часу, встановленого у вироку суду. Застосування цього покарання приводить до втрати або обмеження деяких пільг і переваг (може спричинити перерив спеціального трудового стажу та ін.) та може привести до декваліфікації засудженого, необхідності здобувати нову спеціальність і тим самим не тільки заподіює особі моральні страждання, а й зачіпає її майнові інтереси.

Як основне покаранняпризначається в тих випадках: 1) коли воно передбачено в санкції відповідної статті КК, за якою кваліфіковано злочин засудженого, 2) в порядку переходу до нього як до більш м'якого покарання порівняно, наприклад, з позбавленням волі (ст. 69 КК).

Як додаткове покаранняможе призначатися 1) коли воно прямо зазначено в санкції статті Особл.ч. КК, за якою засуджено винного, 2) при звільнені від покарання з випробуванням, 3) коли воно в санкції прямо не передбачено (якщо судом буде визнано неможливим збереження за засудженим права обіймати ті чи інші посади або займатися певною діяльністю).

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, якщо воно призначено як додаткове покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні чи позбавлення волі на певний строк, поширюється на весь строк відбування основного покарання і, крім того, на строк, встановлений вироком суду. Якщо ж це покарання призначене як додаткове до іншого виду основного покарання (наприклад, до виправних робіт), то його строк обчислюється з моменту набрання вироком суду законної сили.

Засудження до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю тягне за собою судимість, яка погашується з моменту закінчення строку цього покарання.

31.Обмеження волі як вид покарання.

Обмеження волі це міра кримінального покарання, яка полягає в триманні за вироком суду засудженої особи у спеціалізованих кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням до праці.

Можливий строк обмеження волі - від 1 до 5 років.

Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до 14 років, до осіб, що досягли пенс. віку, військовослужбовців строкової служби, до інвалідів І і ІІ групи.

Обмеження волі є видом основного покарання, що чинить подвійний вплив на засудженого, який водночас: а) обмежується в свободі пересування і виборі місця проживання; б) обов’язково залучається до праці ( як правило, на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності за умови забезпечення належного нагляду за їхньою поведінкою).

Особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у виправних центрах без ізоляції від суспільства, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх проживання до засудження.Засуджені мають право: носити цивільний одяг, мати при собі гроші та цінні речі, користуватися грішми без обмежень; відправляти листи, отримувати посилки і бандеролі, одержувати короткострокові побачення без обмежень, а тривалі побачення - до трьох діб один раз на місяць.

Засудженим може бути дозволено короткочасні виїзди за межі виправного центру за обставин, передбачених законом для осіб, засуджених до позбавлення волі, а також з інших поважних причин у таких випадках

Особи, засуджені до обмеження волі, зобов'язані: виконувати законні вимоги адміністрації виправного центру, які стосуються порядку відбування призначеного покарання; сумлінно працювати у місці, визначеному адміністрацією виправного центру; постійно знаходитися в межах виправного центру під наглядом. Перебування засудженого у вільний від роботи час поза гуртожитком допускається з дозволу адміністрації виправного центру, яка з цього питання виносить вмотивовану постанову

Особи, що відбувають обмеження волі, можуть звільнятися від відбування цього покарання з випробуванням (ст. 75). До них може застосовуватися умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81), а також заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням (ст. ст. 82, 83).

У разі заміни покарання у вигляді обмеження волі позбавленням волі згідно зі ст. 72 КК до одного дня позбавлення волі прирівнюються два дні обмеження волі.

32.Позбавлення волі на певний строк як вид покарання.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 "Про практику призначення судами кримінального покарання"

Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) — це покарання, що полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його у кримінально-виконавчі установи на певний строк, зазначений у вироку суду.

Позбавлення волі є одним з найсуворіших видів покарань, що призначається за вчинення злочинів, які становлять підвищену суспільну небезпеку, і полягає у примусовій ізоляції засудженого на визначений строк у спеціально призначених для цього кримінально-виконавчої установи закритого типу, і поєднаний з обмеженням прав (свободи пересування, вибору роботи та роду діяльності, спілкування з сім'єю, знайомими тощо) та з жорсткою регламентацією часу роботи та відпочинку. Відбування покарання в таких умовах характеризується виправно-трудовим впливом на осіб, які вчинили злочини, та проведенням з ними виховної роботи.

Позбавлення волі застосовується лише тоді, коли досягнення виправлення засудженого, шляхом застосування інших видів покарання неможливе. Позбавлення волі не має за мету заподіяти засудженому фізичних страждань або принизити його людську гідність. Воно спрямоване на його виправлення та на попередження вчинення нових злочинів з боку як засуджених, так й інших громадян.

Позбавлення волі на певний строк є строковим видом покарання, чим відрізняється від довічного позбавлення волі.

Позбавлення волі встановлюється на строк від 1 року(особи які не досягли 18 років - нижня межа 6 місяців) до 15 років (особі, яка не досягла вісімнадцятирічного віку- до 10 років, а у випадку вчинення особливо тяжкого злочину, поєднаного з умисним позбавленням людини життя, - 15 років) за винятком випадків, передбачених Загальною частиною КК України і відбувається в колоніях різного виду і режиму. Вид колонії, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань.

Позбавлення волі застосовується як основний вид покарання, і лише у випадках, передбачених статтями Особливої частини КК. Застосовується це покарання як самостійно, так і разом з додатковими.

Конкретні межі строків позбавлення волі вказано в санкціях статей Особливої частини КК. Якщо нижня межа не вказана, мінімальним строком позбавлення волі є один рік.

КК не передбачає заміни інших покарань (штрафу, виправних робіт тощо) на позбавлення волі. Утім, допускається можливість заміни позбавлення волі строком не більше двох років, враховуючи обставини справи та особу засудженого, на службове обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК) і тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК) на той же строк.

33.Загальні засади призначення покарання.

Загальні засади призначення покарання - це ті встановлені законом критерії, якими повинен керуватися суд у призначенні покарання в кожній конкретній справі.

Суд призначає покарання:

1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2) відповідно до положень Загальної частини КК;

3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Ст. 65 встановлює, що суд призначаючи покарання, зобов’язаний насамперед виходити з санкції норми КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. Санкцією є та частина статті Особливої частини КК, яка визначає вид і розмір покарання за даний злочин.

Ч. ч, 3 і 4 ст. 65 містять два винятки із наведеного правила, згідно з якими інше покарання, ніж передбачене санкцією статті Особливої частини КК, може бути призначене: 1) більш м’яке — за підстав, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного ; 2) більш суворе — за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків.

Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК. Призначення покарання всупереч вимогам Загальної частини КК неприпустиме. За наявності передбачених законом підстав суддя, що порушив приписи норм Загальної частини КК при призначенні покарання, підлягає кримінальній відповідальності, зокрема за ст. 375.

При призначенні покарання суд враховує: ступінь тяжкості вчиненого злочину (невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі), особливості конкретного злочину й обставини його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, характер і ступінь тяжкості наслідків тощо), особу винного (врахування позитивних і негативних соціальних, фізичних, психічних і правових елементів характеристики особи) та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Суд має призначити особі покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Таке покарання є результатом інтелектуальної діяльності суду, в процесі якої він оцінює ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, всі пом’якшуючі та обтяжуючі обставини, ступінь здійснення злочинного наміру, а в разі вчинення злочину у співучасті — характер та ступінь участі особи у вчиненні цього злочину.

34.Підстави та правила призначення покарання за вчинення кількох злочинів.

При сукупності злочинів особа вчиняє два або більше злочинів, кожен з яких передбачений різними статтями або різними частинами статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено.

За сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання поглиненням менш суворого покарання більш суворим або повним чи частковим складанням призначених покарань.

Призначення покарання за сукупністю злочинів проходить два етапи: а) призначення покарання окремо за кожен із злочинів, що входять у сукупність; 6) визначення остаточного покарання за сукупністю цих злочинів.

Призначення остаточного покарання відбувається на підставі принципів поглинення або складання. Це значить, що суд призначає остаточне покарання шляхом: а) поглинення менш суворого покарання більш суворим; б) повного або часткового складання призначених покарань у межах, зазначених у законі.

Застосовуючи принцип поглинення, суд бере до уваги не санкції статей КК, за якими кваліфіковані злочини, а конкретні покарання, призначені в межах цих санкцій за кожен зі злочинів. Причому менш суворе покарання поглинається більш суворим.

Складання покарань, призначених за окремі злочини, може бути повним або частковим, але в будь-якому разі остаточне покарання повинно бути більш суворим, ніж будь-яке з призначених окремо. При повному складанні остаточне покарання за сукупністю дорівнює сумі покарань, що складаються: за часткового - до більш суворого покарання, призначеного за один зі злочинів, приєднується частина покарання, призначеного за інший злочин.

Остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає більш суворе покарання, тобто воно не може перевищувати вищої межі більш суворої санкції.

Проте, якщо хоча б один зі злочинів, що входять до сукупності, є умисним тяжким або особливо тяжким злочином, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю в межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК (ч. 2 ст. 70). Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання визначається поглинанням будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною. Якщо ці додаткові покарання одного виду, вони приєднуються до основного шляхом поглинення менш суворого більш суворим або шляхом повного чи часткового складання; якщо ці додаткові покарання різних видів, то кожне з них приєднується до основного покарання, призначеного за сукупністю, і виконується самостійно.

Існують ситуації коли після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще й в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. Тоді у новому вироку особі призначається покарання за той злочин (злочини), про які стало відомо після винесення першого вироку, а також визначається остаточне покарання за сукупністю всіх відомих суду злочинів.
У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком.

35.Підстави та правила призначення покарання за сукупністю вироків.

Відповідно до ст. 71 сукупність вироків має місце там, де засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання, вчинив новий злочин. Таким чином, при сукупності вироків: а) постановлений вирок, яким особа засуджена до певної міри покарання; б) це покарання ще цілком не відбуте засудженим; в)новий злочин вчинений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання. Оскільки при сукупності вироків новий злочин вчиняється після засудження особи за першим вироком, має місце ситуація, що свідчить про підвищену небезпечність винного.

На підставі ст.при сукупності вироків суд призначає покаранняза такими правилами:

1) насамперед призначається покарання за знов вчинений злочин (відбувається за загальними засадами, тобто в межах санкції статті КК, що передбачає відповідальність за цей злочин, причому як обставину, що обтяжує покарання, суд враховує те, що винний вчинив злочин у період відбування покарання;

2)до цього покарання суд приєднує повністю або частково невідбуту частину покарання за попереднім вироком (відбута частина покарання за попереднім вироком взагалі не враховується);

3) остаточна міра покарання визначається в межах максимуму даного виду покарання (при складанні покарань у виді позбавлення волі остаточне покарання не повинно перевищувати п'ятнадцяти років, а за особливо тяжкий злочин не повинно перевищувати двадцяти п'яти років).

Отже, при сукупності вироків суд може призначити остаточне покарання, вийшовши за межі максимуму санкції статті КК, що передбачає найбільш тяжкий зі злочинів, які входять до сукупності. Єдиний випадок, коли при сукупності вироків застосовується принцип поглинення - при складанні покарань у виді довічного позбавлення волі.

Принцип складання покарань за сукупністю вироків, зазначений у ст. 71, стосується не тільки основних, але й додаткових покарань.

Призначаючи за сукупністю додаткові покарання, суд при їх складанні повинен керуватися їх максимальною межею, зазначеною в Загальній частині КК.

У разі ж призначення різних додаткових покарань обидва ці покарання приєднуються до остаточного основного покарання, призначеного за сукупністю, і використовуються самостійно.

Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив два чи більше злочинів, суд призначає покарання за ці нові злочини - за сукупністю злочинів, , а потім до остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

36.Звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст.75 КК України).

Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується судом до особи, якій призначено покарання у вигляді виправних робіт або службового обмеження для військовослужбовців, або обмеження волі, або позбавлення волі на строк не більше п'яти років (ч. 1 ст. 75 КК) якщо, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, суд дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання. У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов'язки.

При цьому враховується тяжкість злочину, особа винного, був злочин закінченим або незакінченим, чи вчинений він у співучасті або однією особою. Підлягають обов'язковому врахуванню форма і ступінь вини, мотиви і мета злочину та інші обставини справи, які свідчать про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням завжди пов'язано з встановленням у вироку іспитового строку, що є невід'ємною його ознакою.

Іспитовий строк—це певний проміжок часу (від одного до трьох років), протягом якого здійснюється контроль за засудженим і останній під загрозою реального відбування призначеного покарання зобов'язаний виконувати покладені на нього обов'язки та інші умови випробування. Протягом цього строку особа визнається судимою і за нею здійснюється контроль з боку органів виконання покарання.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути пов'язано з покладанням судом на такого засудженого певних обов'язків,: 1) попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого; 2) не виїжджати за межі України на постійне місце проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи; 3) повідомляти органи кримінальне-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання; 4)періодично з'являтися для реєстрації в ці органи; 5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.

Правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 78 КК) визначаються поведінкою засудженого протягом іспитового строку. Ці наслідки можуть бути як сприятливими, так і несприятливими. Сприятливі: 1) звільнення за рішенням суду від відбування призначеного винному покарання і 2) погашення у зв'язку з цим судимості; несприятливі: 1) направлення засудженого для реального відбування призначеного покарання і 2) призначення покарання за сукупністю вироків у разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину.

37.Підстави та умови умовно-дострок. звільнення від відбування покарання (ст.81 КК України).

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання являє собою дострокове звільнення засудженого від подальшого відбування призначеного йому покарання за умови, що він своєю сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення.

Умовно-дострокове звільнення можливе лише стосовно покарань у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі. Покарання в цьому разі не анулюється (не скасовується), проте його реальне виконання припиняється. Тільки після закінчення певного строку, який дорівнює невідбутій частині покарання, умовно-достроково звільнений, що не порушив установлених законом умов звільнення, вважається таким, що відбув покарання.

Підстави застосування умовно-дострокового звільнення: 1)доведеність виправлення засудженого (матеріальна підстава); 2) фактичне відбуття ним не менше половини, двох третин, трьох чвертей встановленого вироком суду строку покарання (формалізов.підстава).

Засуджений може бути достроково звільнений судом тільки у разі, якщо він довів своє виправлення сумлінною поведінкою і ставленням до праці. Сумлінна поведінка - це зразкове виконання вимог режиму і свідоме додержання дисципліни, вказівок адміністрації, наявність подяк і відсутність стягнень, якщо особа відбуває покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі. При відбуванні інших видів покарання вирішальне значення має саме активна діяльність засудженого, який своєю поведінкою доводить, що виправився і заслуговує на умовно-дострокове звільнення. Під сумлінним ставленням до праці звичайно розуміють чесне та повне виконання своїх трудових обов'язків, підвищення ділової кваліфікації, суворе додержання правил техніки безпеки тощо.

Умовно-