Кілька днів, які не можна забути

У 1919 році Україну поглинув цілковитий хаос. Шість різних армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська та анархістська. Міста знелюдніли. Голодні мешканці в пошуках їжі подалися на село. Селяни були не в захваті від непрошених гостей і подумки проклинали усі уряди. Російські ж міста теж відчували гостру нестачу харчів, тому на Україну вирядили з Москви й Петрограда тисячі робітників, які повинні були відбирати зерно. Ця акція була названа Леніним «хрестовим походом по хліб». Не важко було передбачити реакцію не лише куркулів, а й середняків. Українське селянство, яке пізнало терор і грабіжницьку політику більшовиків, було охоплено повстанням. Єдиною визнаною владою по всій Україні була влада зброї. I Березень 1919 року видався похмурим. Брудний сніг лежав уже по самих ярах та затінках. Залишки торішньої трави незграбно виглядали між залежаним снігом. Невеличкі потічки з кожним днем все більше набрякали водою. Далеко-далеко над сивим туманом сходило сонце. Ранком 21 березня на станції Полонне було гамірно. І тут, і там метушилися якісь люди з клумаками, і тільки граки весело й кумедно стрибали по сніжній каші, розбовтаній людьми. Їм було байдуже до людських проблем. Біля будівлі вокзалу на поваленому дерев’яному стовпі сидів хлопчина років вісімнадцяти. Він заздрив гракам, бо були вони безтурботні і могли полетіти аж ген-ген за обрій. Почувся гудок. - Гей, хлопче, відійди далі. Потяг прибуває! – гукнув невисокий худий чоловік з густими чорними вусами, проходячи повз Юрка (так звали хлопця). Народився і виріс Юрко в маленькому селі поблизу Шепетівки. Батька він майже не пам’ятав. А ось хату серед яблунь, біля хати високу мамину постать і рідний поклик: «Юро, йди їсти!» хлопець запам’ятав назавжди. Дитинство – це найсвітліша пора в житті і найкраща. Потім, коли виростаєш, світ не здається таким таємничим, прекрасним і яскравим. І страшно подумати, що дитинство минає назавжди і ніколи не повернеться, що вже нема мами, що ти один…Перед смертю мами приїздив з Галичини рідний мамин брат дядько Іван і обіцяв взяти Юрка в стрільці. Тому він на станції. Сидить і чекає, як зміниться його доля. На станцію прибув 1-й піший полк Січових Стрільців у повному складі з першою батареєю на чолі з командиром Іваном Рогульським. Юрко шукав свого дядька, боячись не знайти його. Усе навкруги перетворилося на розворушений мурашник. Вояки ходять заклопотані, кожен має своє завдання. Гамір і крик. Роз’їжджають вістові. Справники скликають своїх людей. Та досить одного оклику «Позір!» - і всі стають на свої місця. Полк вирушав в похід, щоб зайняти своє місце на фронті. Першим завданням було зайняти Нову й Стару Чорторию. В строгому порядку курінь за куренем від’їжджали стрільці зі станції. Юрко відшукав свого дядька, адже його легко було помітити серед інших, бо був він високий і стрункий, з чорними вусами і густими чорними бровами, які лише на перший погляд робили обличчя суворим. Та хлопець знав веселу вдачу свого дядька і коли кинувся йому на шию, від суворості й сліду не залишилося. Про себе Юрко відмітив мужню військову поставу стрільця. Обійнявшись, дядько й племінник попрямували до місця розташування бригади. Так доля звела молодого сільського хлопчину з 6-ою Равською бригадою під командуванням сотника Юліана Головінського. - Дядьку Іване, а ви давно знаєте нашого сотника? Що він за людина? - при нагоді спитав Юрко свого дядька. - Е, хлопче, сотник Юліан Миколайович Головінський належить до найкращих бойових старшин Галицької Армії, який завжди вміє пристосуватися до обставин. Я багато з ним пройшов і хочу тобі сказати, що він привчив весь наш підрозділ до блискавичного маневрування – наступів і відступів, тактики, яка завжди бентежила ворога й завдавала йому великих втрат. У нього можна багато чому навчитися. Та годі балакати! Юрко слухав і навіть не підозрював, що скоро сам буде брати участь в одному з таких тактичних маневрувань. Сонце вже було високо. Дорога чорною мокрою стрічкою тяглася поміж ще де-не-де засніженими полями, і їй не було кінця. Скорим маршем без боїв полк підійшов до села Любомирки. Із села повернулися стежі і привели із собою більшовицького шпигуна, який заховався в хаті на горищі. Від нього дізналися, що більшовики зайняли Нову Чорторию. Видача цього шпигуна переконала усіх, що селяни почали розуміти сенс визвольної боротьби. Приязне ставлення до українського війська найкраще демонструвало патріотизм місцевого населення. До 6-ої бригади повернувся зі штабу молоденький старшина Степан Калиняк. Юрко з цікавістю його розглядав. Не набагато старший за нього хлопчина був одягнений в двобортну шинель, екіпірований шкіряним підсумком до набоїв, брезентовим нагрудним патронташем на 90 набоїв, алюмінієвою флягою в сукняному чохлі, сухарною сумкою та сумкою для солдатських речей, яку носив як наплічник. Він був приємної зовнішності, завжди усміхнений. Усі стрільці 6-ої бригади його любили за веселу вдачу. Того дня від Степана і дізналися, що до полку скоро приєднаються кінна девізія Бориса та два курені 3-го пішого полку Січових Стрільців. Він же переказав наказ готуватися до чолової атаки, щоб вибороти переправу через річку Случ і здобути Нову Чорторию.

«Та-та-та-та-та» було чути зі всіх сторін. Розпочалася атака. Заграли скоростріли і кріси. Полк величезною лавою кинувся на ворога. Юрко наступав з усіма і стріляв, та не бачив: влучав чи ні. Неозброєним оком було видно, як падають убиті. Хто з ворогів живий – біг назад, відступав. Полк зайняв Нову Чорторию, а більшовики панічно відступили до села Горопай. Були поранені. Юрко допомагав санітарам їх перев’язувати, а надвечір до Нової Чорториї підійшла кінна девізія. Вечір був тихий і спокійний. Хтось приніс з села солому.

- Лягай, хлопче, - сказав дядько Іван. - Дядьку, а ви чули, що на фронті 3-го полку було дуже гаряче? Розповідали, що до Мирополя прибув броневик «Січовий» і ще один – імпровізований броневик «Гетьман Дорошенко». Вони дуже допомогли в здобуванні станції Печанівка. От би побачити їх зблизька! - Побачиш. Спи, бо завтра чекає нас нове завдання. Юрко лежав і дивився на блідий місяць. На темно-синьому небі, мов самоцвіти, загорялися зорі. Повіяв вітерець і нагнав хмари. Посипав дрібний дощик. Хлопець закутався в плащ, вмостився зручніше і заснув. II Ледь-ледь світало. Вранці 22 березня через дрібну мжичку усе було сіре – сіре. Здавалося, що немає неба, немає сонця, тільки повітря насичене сивою млою, і в душі стає неспокійно й прохолодно. - Вставати! До зброї! – пролунав голос вартового. Передали наказ: переслідувати ворога і осягнути лінію річки Тетерева. Юрко дізнався, що 3-й полк Січових Стрільців і 3-й гарматний полк повинні вийти на лінію Волосове – Чуднів, кінна дивізія Бориса форсованим маршем повинна просуватися через селище Трощу й Райгородок у тил ворога, понищити залізницю Бердичів – Козятин і наскоком із тилу допомогти стрільцям здобути Бердичів, 5-й полк Січових Стрільців мав підтягнутися зі станції Полонне до станції Романів і залишатися в резерві, а його 1-й полк і 1-й гарматний полк повинні зайняти село Трощу. - В розстрільну! – пролунав знову наказ. І сотня за сотнею мов вуж розтягнулися в бойову лінію. Усі чекали на знак.

Раптом усе довкола Юрка замерехтіло вогнями. Над головою засвистіло. Полум’я роздирало млу на шмаття. Стежі вийшли вперед. Стрільна з величезним гуркотом розривалася десь на ворожих позиціях. - Вперед! Гур-рра! Крики, зойки, тарахкотять скоростріли, свист куль, вигуки «Гур-ра!», болото, кров – усе змішалося і гуділо в Юрковій голові. Пекло… Стрільці бігли вперед - і Юрко біг. Мокрий довгий плащ заважав, і хлопець падав у багнюку, підіймався і знову біг. Вже добре розвиднілось, і Юрко побачив, що стрільці досягли ворожих окопів. Ворог відступав і поспіхом відходив на схід. Бій ущухав. Ворожий опір був слабим, і надвечір усі частини Корпусу зайняли свої визначені місця. В Трощі 6-та бригада Головінського розмістилася на подвір’ї маєтку Софії Нірод - колишньої фрейліни Імператорського двору, яка володіла Трощею і емігрувала у Францію в 1918 році. Заїхала кухня й почала роздавати запізнілий обід. - Сьогодні будемо обідати по-панськи! – сміючись сказав дядько Іван.

Юрко вигідно вмостився. Яка то була розкіш для вояка їсти не поспішаючи, зручно тримаючи їдунку, а потім після обіду прилягти й відпочити. День згасав. Віяло нічною прохолодою. - Агов! Хлопче! Ходімо зі мною, - звернувся до Юрка невисокий вусатий чоловік. Юрко підвівся й пішов за ним. Він згадав, що бачив цього вусатого дядька ще на станції Полонне. А був це Петро Васильович Таранущенко, командир гарматного полку 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії Армії Української Держави. Разом з командиром Юрко зайшов до якоїсь хати. На столі лежала розгорнута мапа, а навколо столу стояли стрільці. Серед них хлопець знав тільки Юліана Головінського. Саме він і звернувся до юнака: - Хлопче, ти місцевий і знаєш місцевість. Підеш разом з групою стрільців, на чолі якої піде дядько Михайло – коваль. Ось він, познайомся. Підете непримітними місцями, не виходячи на великі дороги і не привертаючи до себе увагу. Ваше завдання по селах набрати легких селянських возів. Гаразд? Таких груп буде кілька. – сотник поплескав Юрка по плечу. - Михайле, візьміть хлопця, нехай допоможе вам з кіньми. Вирушайте ще вдосвіта. Юрко не зовсім розумів для чого стільки возів, та почуття задоволення від того,що став у пригоді самому сотнику Головінському підносило його на сьоме небо. Ранок видався спокійним і безвітряним. В далині над смугою туману сходило сонце і його перші промені руйнували сутінки. Йшли тихо. По рівчаках на шляху до річки Тетерів стікала тала вода. Юрко перестрибував через потічки, слухав тихе й мелодійне дзюрчання і згадував, як ще малим хлопчиком вибігав раненько навесні з хати, щоб між перепрілим торішнім листям віднайти і назбирати мамі перші ранні квіти. Раптом стрілець, що йшов попереду підняв руку. Усі зупинилися. Він запримітив, що якісь люди невеликими групами ідуть в напрямі лісу. Степан запитав одну з дівчат, куди вони йдуть. Відповідь приголомшила Юрка і повернула його від приємних спогадів до суворої дійсності.

- Розкрили могили замордованих більшовиками людей. Ідемо шукати рідних, - така була відповідь. Юрко дивився на людей, які йшли в скорботі і печалі. Гіркі думки відбилися на кожному обличчі. Його мучило запитання «Про що вони думають?» Нарешті дісталися першого невеликого селища, яке на перший погляд здалося порожнім. Повівав прохолодний весняний вітерець, пахло розмерзлою землею і талим снігом. Небо знову затягло важкими хмарами і ось-ось почнеться дощ. Раптом рипнули сінешні двері однієї з хат і на порозі з’явився маленький білочубий хлопчик. - Як тебе звати? – спитав Юрко. - Андрійко, - засоромився малий. - Та чи є хтось з дорослих? – спитав дядько Михайло і дав хлопцю грудочку цукру. З хати вийшла жінка, висока в чорному одязі, подякувала за гостинець і почувши, що треба підводи, показала, де в селі їх можна знайти. Незважаючи на погідний ранок, день видався мрячним. Та це було на користь, бо не потрібно було зайвий раз ховатися. Зупинилися перепочити біля покинутої хати. Повернувся стрілець, якого дядько Михайло послав у найближче село на розвідку. Виявилось, що там жодної підводи немає. Вирішили йти іншим шляхом, зробити невелике коло і повернутися у місце розташування бригади. Так і зробили. В бригаду поверталися на трьох підводах пізно ввечері, горді тим, що не з порожніми руками. III Місто Рая або Раїв город, як його називали місцеві, було колишнім поселенням євреїв. Легенда розповідала, що замок на пагорбі, який був побудований за часів Київської Русі, належав князеві на ім’я Рей. Навколо замку стали селитися люди, а місце стали називати Раїв город, а пізніше Райгородком. 23 березня 1- й полк отримав завдання з доданою артилерією дійти до цього міста і зайняти його. Усі чекали наказів. Повернулася розвідка і доповіла, що потрапила під обстріл ворожих ар’єргард на лінії річки Тетерівки біля Янушполя і Волиці. - Позір! Піхота, вперед руш! – почулися накази. Розстрільна рушила. Де й поділася людська слабість. Ціль була поставлена і її треба було досягти. Саме біля звивистого річища Тетерівки, яка спокійно несла свої води до річки Тетерів стрільці почали займати позиції. По команді піхота, наче леви, кинулася на ворогів, під скоростріли. Бігли, падали, вставали, знову бігли, падали і деякі вже не вставали. « Гурра! Гурра!» – кричали командири, «тра-та-та-та-та» – тарахкотіли ворожі кулемети. Над головами засвистіли кулі. Граната за гранатою летіли в піхотні лави стрільців. Сотні припали до землі. Затріскали ворожі шрапнелі. Ще трохи, і так добре розпочата атака могла закінчитися панікою, та допомогла артилерія. Кожен гармаш усвідомлював, що на нього покладено відповідальність за бій. -Вогонь вперед! Стріл! Барабанний вогонь! Гирла гармат, мов дракони задихали полум’ям. Піхота, яка дотепер чекала, знову ринулася в бій. Вже гранати стрільців рили землю, підкидаючи угору ворогів. Зойків не було чути, їх заглушали гармати. Усюди курява, бруд, кров, смерть… Артилерійський вогонь та надзвичайно енергійна атака піхоти на чолі з самим командиром полку Іваном Рогульським примусили ворога відступити. Ворог мастив п’яти, а стрільці увійшли в Райгородок і зайняли його. При цьому стрільці захопили канцелярію волинського полку, обоз одного із красних полків та розбили панцирний поїзд. У цьому бою був смертельно поранений молоденький старшина Степан Калиняк. Юрко дивився, як рили для молодого хлопця яму, як ріс горбочок над його могилою, і сльози текли самі собою. Так гірко йому було, коли хоронили його маму. Він знав, що більше ніколи її не побачить. Ось зараз усі постоять і підуть і, може, повернуться додому, тільки Степан вже ніколи не повернеться. І хоч навкруги була рання весна, Юркові пахло осінню.

На інших позиціях фронту були також не дуже втішні новини. Переказували, що 3 – й піший полк наткнувся на сильний опір ворожої піхоти, що про кінний дивізіон Бориса не було відомостей, що Армія Української Народної Республіки залишила Житомир, і тепер ворог мав змогу підтримати свої частини, що билися за Бердичів. Ніч минула спокійно, проте ніхто до ранку не спав. Тільки Юрко дрімав потроху. Кожен думав про свою долю, дивлячись на чужу смерть. Кому ще вертатись додому, а кому отак само доведеться, можливо, вмерти на чужині… Вранці Юрко допомагав санітарам перев’язувати тяжко пораненого стрільця. Цей чоловік постійно стогнав. Його мучили як тілесні рани так і душевні. Він почав скаржитись на долю, на війну. Жалівся так тихо і з великою тугою. - Ех, хлопче! – звернувся до нього старший санітар, - Дивись, під цим небом лежить наша рідна земля, залита весняним сонцем, багата пахучими літніми травами, по – осінньому щедра й посріблена зимовими струнами. Вона має свої труднощі, але й має свої радощі, за які треба боротися. Моє дитинство пройшло біля моря. Хочу тобі сказати, що люди приходять до нього, руйнують його пісок, топчуть ногами, а море, кидаючись на берег, зализує людські сліди, мов рани. Так і ми з тобою залижемо свої рани і, крізь зуби, знову підемо виганяти ворога зі своєї землі, бо краще воля, здобута кров’ю, ніж воля в рабстві. Цього ж ранку, 24 березня частини корпусу Січових Стрільців пішли у наступ, щоб здобути місто Бердичів. Коло десятої години ранку 1 – й піший полк вигнав ворога з села Пятигірці і при невеликих втратах продовжував наступ. Відступаючи, ворог сильно обсадив околиці Бердичева і Лису гору.

- Агов! Хлопці! Подивіться на цю гору, де не ростуть ні дерева, ні кущі. Чув, що тут на шабаш збиралися чаклуни та відьми. Тьху! Нечиста! Тож, гляньте, вони знову там засіли. Виб’ємо ж їх! – звернувся до своїх побратимів дядько Іван. Розпочався наступ на Лису гору. Більшовицькі сили розпочали евакуацію з міста. Бердичів був в стані евакуації, паніки, безпорядку та хаосу. Сили Січових Стрільців продовжували тиснути на околиці Бердичева. Частина 1 – го пішого полку ринулася вперед. Заграли скоростріли. Ворог все ж чинив сильний опір. Біля Юрка впав поранений дядько Петро. Хлопець підхопив його і потягнув у більш безпечне місце і в цю мить відчув різку біль в плечі. Піт лився з його чола, та Юрко дотягнув пораненого у якийсь ярок і сам втратив свідомість. Отямився від глухого гуркоту. Тріскучий, стоголосий грім лунав у його голові. Подивився навкруги. Багато стрільців під час цього наступу було поранено і багато було вбито. Зазнавши чималих втрат, стрільці подалися назад. Хтось підхопив Юрка і поніс, мов малу дитину на руках. Раптом прокотилася розкотиста луна. Це як завжди рятувала становище артилерія. - Батарея, вогонь! Заревіли гармати і їх рев рознісся над Лисою горою. Падала ворожа розстрільна. Гул стояв такий, що гармаші не чули наказів. Хорунжі щось кричали, а вони показували на вуха, мовляв « Не ч-у-у-у-ю !» Після артилерійської підготовки підтягнулися резерви і командир особисто повів полк до атаки вдруге. Лису гору здобули. У всіх було непереборне бажання йти у наступ далі, щоб вийти на східну околицю міста і опанувати залізницю на схід від Бердичева. У результаті вдалось захопити залізничний вокзал та західні околиці міста. Цілий день бої йшли зі змінним успіхом. Утім закріпитись на передмісті таки не вдалось, бо в цей час на станцію Бердичів прибула ворожа бригада таращанців, які висаджувалися з потяга і відразу атакували 1 – й піший полк. Ворожий броне- потяг «Гром» з надзвичайною відданістю підтримував свою піхоту, врізався в піхоту січових стрільців не звертаючи увагу на артилерійський обстріл. Стрільці змушені були відійти, залишивши Лису гору. IV Полк відступав через село Жидинці на станцію Озадівку. Юрко був розчарований, як і усі його побратими. Він плівся біля возу, у голові паморочилось. Тривоги додавало й те, що він не бачив дядька Івана. Зі Штабом Корпусу зв’язок був втрачений. Увесь наступний день налагоджували цей зв’язок, стрільці приводили себе до порядку, перев’язували поранених. Юрко з жалем дивився на двох поранених коней, яких залишали на станції і думав, яка ж доля їх спіткає. Хлопець тинявся між групами стрільців шукаючи дядька, аж раптом його увагу привернув галас біля ставка. Виявилось, що бригаду спіткала ще одна втрата. У одного з возів відпало колесо і частина провізії перекинулася у воду. На Житомирщині, як і на усій Україні, прикрасою майже кожного села є ставок. Юрко задумався, дивлячись, як кремезні молоді хлопці лагодять воза. Очі самі заплющились - і ось, він вже у рідному селі. Ледве світає. Перегукуються півні. Повіває свіжим холодком, а хмаринки на небі віщують теплий і сонячний день. Малий хлопчик біжить босими ногами по мокрій траві і прутиком жене на пасовище заспаних корів. Зупиняється біля ставка, де миють пір’ячко качки та гуси, час–від–часу розпускають крила, б’ють ними по воді, і прохолодні крапельки летять просто в обличчя. Сонце підіймається, роса зникає. Малий падає у траву, вдихає пахощі квітів. Високо над ставком, наче вітрильник пропливає яструб, а у вусі дзижчить комашня. А далі за ставком ліс…

- Юро! Чого розмріявся! Ану підсоби, - пробудив від споминів хлопця дядько Іван. Хлопець так зрадів, що дядько живий і здоровий, що й забув про поранення, з захватом допомагав нарізати минулорічної різухи[1], яку дядько підкладав під колеса возу. Цілий день минув у клопотах. Розклали багаття. Хлопці, які вимокли, рятуючи провізію, сушили свій одяг. Юрко й собі присів погрітися. Гармаші чистили зброю і тихенько наспівували: Чи то інфантерія, чи то кавалерія? Ні, то наша славна артилерія. Гей, гей, артилерія! *** Коні гостро ковані, добре підгодовані, всі хлопці при гарматах, як намальовані. Гей, гей, артилерія![2] «Курли, курли!» - раптом долинуло з вишини. Юрко вдивлявся в небо. Курликання наближалося. - Дивіться, журавлі! Летять собі, курличуть. Здолали далеку дорогу й додому повертаються, - з сумом в голосі сказав старший чоловік.

Юрко глянув на стрільців. І старші, і молоді стояли мовчки й дивилися в небо. Кожен думав про своє, а курликання поволі стихало, розчиняючись в повітрі. Пізно ввечері повернулася розвідка. З їх доповіді дізналися, що ворог закріпився на околицях Бердичева і далі продовжує підтягувати резерви по залізниці з Житомира. Було вирішено вдосвіта 26 березня атакувати Бердичів. План для 1 – го полку був такий самий: з південного заходу взяти Лису гору.

Цілу ніч падав дощ. На ранок усе було оточено непривітним, непроглядним туманом. Вислали кінну стежу для вивчення стану доріг. Й не дарма. Дороги обернулися на болото. Рух по таких дорогах був надзвичайно важким. Величезні калюжі загрожували важким амуніційним возам, що ті безнадійно в них загрузнуть. Така погода була на руку більшовикам, та аж ніяк не стрільцям. Ковалі, римарі і теслі працювали цілу ніч, направляючи вози, підковуючи коней. Гармаші побоювалися, що багнюка не дозволить їм швидко пересуватися. Ось тут і знадобилися підводи, які замінили важкі вози, і спрацював хитрий план сотника Головінського. Юрко нарешті зрозумів увесь його задум.

6 – й бригаді було доручено кількома підводами, найгіршими дорогами, там, де ворог найменше чекав наступу, підійти до Бердичева і зненацька заскочити більшовиків. Коні похнюпивши голови, просувалися вперед. Знову пішов дощ, який заливав очі і не давав роздивитися, що там попереду. Старалися просуватися тихо. Раптом перша підвода зупинилася. Попереду був якийсь місток. Хоч дощ був сильний, Юркові здавалося, що тупіт коней по дерев’яному містку, мов грім, розноситься далеко – далеко і ось - ось їх почує ворожа варта. Аж раптом на пагорбку заблимав вогник. Це було вороже гніздо із скорострілом, яке грізно дивилося у наш бік. Підводи зупинилися і стали чекати. І дощ, і туман був стрільцям у підмогу. У цей час 1 – й і 3 – й полки одночасно розпочали наступ. Знову заревіли гармати, затарахкотіли скоростріли. Артилерія підтримувала піхоту. З гуркотом свистіла стрільна і розривалася десь там, на ворожих позиціях. - Вперед! Гур-рра! – скомандував сотник Головінський, скориставшись миттєвою панікою ворога. Підводи ринулися вперед. Засвистіли батоги. Люди поганяли коней і відстрілювались одночасно. У коней наче виросли крила. На швидкості вітру підводи подолали пагорб, і стрільцям майже без бою вдалося захопити ворожі гнізда з скорострілами. Ворог відступав. - Вперед! Навздогін утікачам! – командував сотник. Бої велися вже на передмістях Бердичева. Січові Стрільці опанували вже Лису гору і станцію Бердичів. 6 – та бригада на підводах, посіявши паніку серед ворожих лав, увірвалася в місто з того боку, з якого ворог не очікував. Стрілецькі полки, підтримані сильним вогнем своїх гармат, теж легко просувалися вперед. Дощ вщух, туман розвіювався. Натомість у повітрі підносилися білі клубочки пороху. Піхота гналася за ворожими вояками. Відтак Бердичів мав велике значення для ворога, і він стягував сюди все більші сили. Ворожі місцеві більшовики, які засіли у будинках і на дахах, обстрілювали стрільців. Гарматні частини втратили зв’язок з піхотою і не змогли її вчасно підтримати. На цей раз ворог переслідував стрільців, відійшов від Бердичева і зайняв позиції на лінії П’ятигірка, Видівці, Кустичі, Винний Завод. 1 – й полк зміг закріпитися тільки в селі Лісній Слобідці. На половині відступу одна гармата застрягла на розмитій дощами дорозі. Гармаші вирішили не залишати її, а спробувати витягти. Загрузаючи по коліна в болоті, вони підпирали гармату і так майже на плечах витягли її з багнюки. 6 – ій бригаді, яка так вдало заскочила більшовиків в Бердичеві і мала втрати серед стрільців, довелося залишити деякі підводи. Пропав дядько Михайло. Напевно, потрапив в полон, бо серед убитих його не бачили. Чудом залишилася конюшка[3] дядька Михайла і його кобеняк[4], який він скинув, коли припинився дощ, і заховав під сіно у підводі. Юрко загорнувся у нього і з сумом думав, що вже ніколи не розділить з дядьком їдунку і не почує цікавих оповідок. Усі частини падали знесилені після важких боїв. Підстаршини і старшини пильнували своїх людей і будили вартових, якщо ті від утоми засинали. Біля півночі відбулася військова нарада. Командування Корпусу Січових Стрільців вирішило кинути в бій усі сили Корпусу, що були під Бердичевим. V

Рано вранці 29 березня усі були заклопотані. Кухні ще роздавали залишки вечері, адже звечора селяни понаносили молока, хліба, овочів та іншої поживи, тож харчів було вдосталь. Почувся тупіт копит. Це частини кавалерії готувалися до наступу. Та наказу ще не було. Усі чекали вістового. Ось він і прибув, зіскочив з коня, привітав усіх і вигукнув: - Наказ! 1 – му полкові наказано вибити ворога з позицій біля П’ятигірки і Романіки. Змусити ворога відступати, переслідувати його і знову опанувати залізницею Бердичів – Козятин. Повернувся із виправи кінний дивізіон Бориса. Він повинен допомагати 1- му полкові стрільців. На станцію Демчин підтягнуться бронепотяги і летючий склад. Наступ почати о 8 годині ранку! Знак дасть артилерія п’ятихвилинним вогнем. Наступ розпочали з лінії Озадівка – Голодки. Стрілецькі полки підтримані артилерійським вогнем просувалися вперед. Ворог не витримував натиску артилерії і піхоти. Тому стрільці скоро вже вели бої на передмістях самого Бердичева. Вже добре розвиднілося, і перед очами постали ворожі окопи, вкриті трупами. Юрко пробіг біля убитого молоденького ворожого вояка, який був, мабуть, кулеметником, бо поряд лежав розтрощений цей убивчий пристрій. Якийсь старший стрілець сказав: - От сидів би біля маминої спідниці, смаркач! А приперся ж на нашу землю і скільки ж, напевно, побратимчиків наших поклав отим кулеметом, і сам… Стрілецьке командування вело бої не тільки по залізничних коліях, а й розкидало сили по лісовій місцевості, полях та ярах, сподіваючись проникнути у тил. У результаті стрільці почали домінувати. Та до стрілецьких частин, які билися на фронті дійшли чутки про поразку 5 – го полку. Проходячи повз село Райки несподівано його обстріляла ворожа піхота. Полк не встиг розгорнутися до бою, розпочалася паніка внаслідок якої частина стрільців загинула, частина потопилася в озері, частина потрапила в полон. Було втрачено кілька кулеметів. Ці чутки настільки вплинули на стрільців, що успішний наступ на якусь мить був призупинений. Вороги скористалися затримкою і самі перейшли у наступ. Стрільцям був даний наказ на відступ. Ворог насідав. Затріскали шрапнелі, тарахкотіли кулемети, свистіли кулі, падали люди. І знову пекло. Здавалося, що смерть розпочала свій танок. Граната за гранатою летіли на голови стрільців, розривалися в окопах. Стогін поранених ставав голоснішим, а виносити їх під таким вогнем було неможливо. Усе було вкрито димом, кров’ю і землею. У цьому бою полягло чимало стрільців. Проти червоної кінноти загинув і командир гарматного полку Петро Таранущенко. А на небі жодної хмаринки, тільки лагідне–лагідне сонце, і на пагорбках та на схилах перші весняні квіти – мати–й–мачуха. 1 – й полк відірвався і відступав вздовж залізниці, прикриваючись стрілецькими бронепотягами. Спочатку думали закріпитися на лінії річки Случ. Та за останні кілька днів частини зазнали великих втрат, особливо серед старшинського складу, і були настільки виснажені довгими й впертими боями, що вирішили відвести Корпус на лінію річки Хомори й закріпитися в місті Полонне. Навкруги все оживало, пробуджувались дерева, земля тішила першими весняними квітами. Край дороги стояла стара напівзруйнована дзвіниця. Навколо неї кружляли птахи. Вони співали, радіючи сонечку, що лагідно пригрівало землю. Юрко йшов поряд з дядьком Іваном. Спочатку обидва мовчали, бо було на душі зовсім не по – весняному. Раптом Юрко спитав: - Яке ж у нас майбутнє, дядьку? - Я сумніваюся, Юро, що хтось знає на це питання відповідь. Та впевнений: якщо ми захочемо, то зуміємо змінити цей світ у кращий бік. Шлях буде важким. Поки що ми не готові до цієї великої долі. Але життя – це боротьба, і без неї жити було б не цікаво. Тому вперед, Юро, ти молодий і у тебе усе попереду. Вперед, до перемоги – майбутнє чекає нас! *** План командування Армії УНР не вдалось реалізувати. Корпус Січових Стрільців не зміг виконати поставлені завдання і здобути місто Бердичів. Корпус відступав на захід. Аналізувати причини поразки на Бердичівському напрямку залишимо ученим – історикам. А про Січових Стрільців хочеться сказати, що це жертвенне військо, яке хоробро боролося з ворогами України, було правдивою обороною селянства і здатне було наводити усюди лад і порядок.

ГЕРОЯМ СЛАВА!

Використана література

1. Хома І.Я. Січові Стрільці. Створення, військово – політична діяльність та збройна боротьба Січових Стрільців у 1917 – 1919 рр./ Іван Хома. – К.: Наш час, 2011. – 104 с.: іл. – (сер. «Плац д’Арм»).

2. Василь Кучабський Корпус Січових Стрільців. На основі книги «Золоті Ворота» видавництва «Червона Калина» у Львові (1937) з доповненням новими матеріалами. Чікаго, 1969р.

3. Матеріали з Вікіпедії – вільної енциклопедії.

Мусевич Олександр,

1994 року народження, проживає у місті Бердичеві, учасниця міжнародного літературного конкурсу імені Василя Гроссмана «В городе Бердичеве - 2014».

Мія

- Вставай!

Тиша…Троїться у вухах, подекуди з’являється звук схожий на людський голос.

- Вставай!

Тепер це слово вдарилось об кору головного мозку наче п’яна вівця, яка на Мазератті, купленим її татечком, влетіла на всій швидкості в стадо велосипедистів.

- Ходімо!

***

Під час нашої розмови, парубок, що схожий на гарбуз, відкриває рота і починає видушувати з себе якісь незрозумілі звуки – щось високе і різке, наче ультразвук, кричить і не замовкає. Я стараюсь зрозуміти що це, але за декілька секунд рука потягнулась ліворуч і намацала збудника. Будильник. Розплющую очі. Що за дурний сон? Який парубок, що схожий на гарбуз? Що за маячня? Треба викинути цей бісовий гаджет.

Підвівся, знайшов пару свіжих шкарпеток, натягнув Левайси, куплені на «секонді» за дарма і почовг, між розкиданих по підлозі речей, до ванної кімнати. Увімкнувши гарячу воду поспіхом вмився, вичистив зуби, змочив голову і викрутив у попереднє положення чудернацьку ручку з червоною літерою «h» – економія ж. Раптом, приємна вібрація нижче поясниці змусила мене здригнутись.

- Привіт! – доносилось з слухавки.

- Привіт. А хто це? – здивувався доволі приємному жіночому голосу.

- Мені тебе порадили, маю до тебе декілька питань. – відповіла вона.

- З приводу? - не до кінця зрозумівши ситуацію, запитав я.

- Все згодом, за пів години чекаю тебе у «Філіжанці», до зустрічі! – не чекаючи відповіді, незнайомий, але доволі приємний голос кинув слухавку.

Обдумавши останню подію, поспіхом закинув в себе порцію свіжої яєчні з тостом, запив то все заварною кавою з молоком і вибіг на вулицю.

Осінь. Все пожовкло, земля встелена багряністю і золотом, легкий вітер, не зважаючи на жовтень, своїм теплом огортає тіло, протікаючи між пальців рук, ховається в манжетах легкого пуловеру. Суміш побачених кольорів, підсвічених втомленим сонцем, змусила посміхнутись. Підійшовши до зупинки маршруту №2, засунув у вуха навушники.

- Як же добре, - промовив сам собі. – краще прогулятись. – вимірявши приблизну відстань від «Дитячого» до «Філіжанки», запустив альбом улюблених «Колдплеїв» і поплентався.

Яка вона? В голові переплітаються думки, моя нетерплячість вимальовує образ незнайомки з приємним голосом. Певно вона має гарну зачіску та незвичні риси обличчя, якийсь файний плащик і шаль, обов’язково у такої дівчини має бути присутня шаль, бажано жовтого кольору, щоб гармоніювало з погодою – «Бат ітс соу йеллоу..» – наспівує, в такт моїх думок, фронтмен гурту.

Чомусь закортіло пройтись центром, хоч це не зовсім по дорозі, але повернувши на розі вулиць «Вінницька» і «Фрунзе» почав підійматись до міста. Дійшовши до центральної площі, почав стрибати по відокремленим плиткам, якими було викладене місце збору всіх байкерів і «шумахерів»[5], уявляючи, що між ними прірва, де один необережний стрибок і ти знаходиш себе десь на третьому чи четвертому колі пекла. За п’ятнадцять хвилин після імпровізованого квесту я був на місці, але кав’ярня була пуста, тому з думкою, що треба випалити запашну цигарку вийшов на вулицю. Втягнувши гарячий дим у легені, я підвів голову: там була вона! Така, яку вимальовував у своїй хворобливій уяві. Саме такий темний плащ з жовтим шаликом, на який ніжно падали світлі локони волосся, а риси її обличчя, блакить очей, огорнених обережними дугами тендітних брів, змушували мою кров швидким і настирним потоком спуститись між ніг, підвівши ліпшого друга – довбана чоловіча фізіологія.

- Ось який ти, Мурзік,– мило посміхнувшись, промовила вона, - я Соломія, можна просто Мія, так мене друзі кличуть. – потягнула до мене свою правицю.

Ошелешено, я дістав руку з кишені, якою прикривав свого друга, бо соромно все ж таки, і протягнув їй, згодом помітивши, що в мене відвисла щелепа і випала цигарка з роту.

- А чого Мурзік? Так смішно, ніби кіт! – питаючи втішилась вона.

- Так й справді, ніби кіт, - вивів вперше. – а то все із-за прізвища і нездорової фантазії друзів, – доповнив. – але якщо тобі не зручно, можна просто Сашко. – повністю оговтавшись, промовив я.

- Так ось, Сашко, - вона взяла мене за руку і потягла в заклад. – як я казала, мені тебе порадили.

- Я це зрозумів, давай ближче до справи, – промовив я, повернувшись до офіціантки, яка принесла нам невелике меню. – Лате з цукром і подвійне американо, будь-ласка! – офіціантка зрозуміла мене і не сказавши ані слова пішла виконувати замовлення.

***

- Чуваче, я на це не підписувався! – крикнув я Женькові.

- Да што ти, ти што нє панємаєш, што еті євреї дєлают нам толька хуже, ані атжимают у нас бізнес і рабочіє мєста, - сп’янілою інтонацією вивів Женько підіймаючи цеглину з землі.

- Які робочі місця? Ти хочеш загриміти, чи давно не займався громадськими роботами? – знервовано запитав, в цей час цегла розвалює вікно разом з шибками у склепі Цадика. – І взагалі, причому тут склеп???

- Всьо, пабєжалі! – прокричав Женько швидко оминаючи «валянки» на єврейському кладовищі.

Вибігши до дороги, ми ще трохи пробіглись до залізничного переїзду, де зупинились, віддихались і рушили спокійним ходом далі. Хоча ніякого криміналу я не робив, але руки заходились ходором і, чесно кажучи, зарипіло.

- Вот так вот с німі нада, нєфіг тут вистраівать і так будєт с каждим! – Розгнівано вижав з себе п’яний Женько.

Женько – дуже дивний персонаж. Це жертва фільмів про «бонів» та «скінхедів», яка безпідставно ненавидить всіх чорношкірих, «жидів та бусурманів» і все, що не стосується України, хоча сам українською не може й речення зв’язати не кажучи про те, що за національністю він молдован. Ось іноді ця суміш до мене дзвонить і я їй не можу відмовити, друг дитинства все ж таки.

По дорозі надибали дешевий караоке-бар, в який з задоволенням зайшли, щоб пропустити по склянці пива і «заскулити» декілька пісень. Мій пацаватий друг дуже любив співати, та й що казати, я сам не пропускав можливості сходити в той чудо-заклад дешевого пива, пісень і куртизанок «бальзаківського віку» після його слів: «Рєбят, рєбят, а паєхалі в караоке!».

Після третьої склянки пива і «Рюмкі водкі на сталє», відомого виконавця, ми вийшли з бару в сторону нічного магазинчику, що був неподалік.

***

Вона зробила ковток запашного лате, обережно витерла губи серветкою і завела:

- Так ось, я думаю, що ти вже здогадався, для чого я тебе сюди покликала.

- Насправді, може бути тільки одна причина, якщо це стосується моєї роботи. – відповів їй.

- Ти правильно думаєш, але не зовсім… – посміхнулась вона.

- То що тобі треба, ти можеш навколо не ходити? – мене почала трохи дратувати заведена нею інтрига.

- Мені потрібно записати пісню, - на кінець дійшла до справи. – але не так, як ти це робиш завжди…

- Стій, що ти маєш на увазі? Як це не так, як я роблю? – ошелешено запитав дівчину навпроти.

- Ти не маєш використовувати апаратури, будь-яких мікрофонів, комп’ютерів, взагалі техніки, шариш? – з надією в очах, промовила Мія.

- Дівчино, що ти верзеш? Ти хоча б трішки знайома з основами запису? Без техніки це НЕ-М-ОО-ЖЛ-ИИИ-В-ОО! - протягнув я їй, щоб було ясніше.

Соломія зняла свою сумочку зі спинки стільчика, дістала з неї гаманець, стікер і ручку. Малопомітними тендітними рухами вона витягнула небагато готівки, яку виклала на стіл, після чого почала щось виводити на стікері. Це продовжувалось секунд двадцять, після чого вона обережно склала гаманець і ручку в свою сумочку. Підвівшись, одягнула свій милий плащ, поправляючи шалик, посміхнулась і висковзнула за двері закладу. Я не встиг нічого навіть промовити, та й якось не зручно було те, що вона залишила гроші на столі… Що вона хотіла мені сказати своїми загадками? Мій погляд впав на жовтий стікер, який лежав біля горнятка кави, на ньому було остання її репліка: «Все можливо» і милий смайлик. Склавши мікро-меседж до кишені, я попрямував до офісу, який і називався роботою, точніше маленька кімнатка, заставлена гітарами, апаратом і компом, але ж скільки задоволення вона приносила.

Зайшовши до студії, я увімкнув комп’ютер. Поки техніка налаштовувалась, я вхопив декілька сушок, що стояли на столі і пожовуючи їх, почав роздивлятись світлини наліплені на стіні. Було їх небагато, але кожна була по своєму гарна. Декілька з них мені дісталися від ліпшої подруги Зеленки. Кожного разу приїжджаючи з Дрездену, вона притягувала з собою кіпи усіляких фірмових флаєрів, листівок з різноманітних закладів і роздавала їх найближчим. Декілька з них потрапили мені та красуються у студії. Поряд Зеленчиних «гостинців» красувались пейзажі Ужгороду, надіслані листами, фотокартка камчатської печери, зроблена власноруч гарним тревел-музикантом Сергієм, списки акордів на стікерах і грізний погляд Скрябіна з постеру, який він же, побувавши у нас на студії, подарував. Дочекавшись повного завантаження апаратури, почав працювати.

За вікном сутеніло… Я зрозумів, що за монітором провів годин шість, не менше. Пора було звалювати та додому не хотілось, тому мені спало на думку заглянути у місце збору всієї «мажорної молоді», малолітніх курей, алконафтів і клаберів – «Зодіак». Чому саме туди? А біс його знає, просто захотілось пива, гучної музики і «зоопарку» на танцювальному майданчику, який гарно проглядається з барної стійки. Викликав таксі та за п’ятнадцять хвилин вже замовив у бармена першу пляшку «Бердичівського». В той день було людно, п’ятниця як не як, видовище ще те! Повз проходили розцяцьковані малолітки на мамчиних підборах, різносортна «бикота», від побитих «уриганів» до мажорних лисих лобів в шкірянках, які приїхали сюди на «Каддіках», якісь занюхані тітки з задертими спідницями та інша нечисть - не скажу, що така атмосфера мені подобалась, але пиво робило свою справу. Допиваючи третю склянку, ледь помітив вібрування свого телефону: «Чуваче, зараз не час вештатись по клубам, - велось у повідомленні з незнайомого номеру. – сірий «Ланос» «народного» біля виходу. Мія;) »

Довго не думаючи, одягнувся і вибіг на вулицю. Дійсно, біля виходу чекала на мене автівка сірого кольору з якої виднілися темний силует водія і дівчини праворуч. Підійшовши ближче, вікно пасажира відкрилося і з салону автомобіля пролунав доволі знайомий голос:

- Лізь на заднє! - промовила Соломія.

- Звідки ти знала де я? - здивовано вивів.

- Не важливо, просто лізь, я маю тобі дещо показати. – закінчила вона, після чого я покірно поліз в авто.

Їхали ми не більше десяти хвилин, та знак «Бердичів» на іншому виїзді з міста я помітив. Від’їхавши від нього з кілометр, таксі стало посеред нічної траси, дівчинка подякувала водію за дорогу і ми вийшли. Траса була пуста, жодної живої душі окрім мене, Соломії та водія сірого «Ланосу», який здалеку підморгував червонястими габаритами.

- Гарний місяць, правда? – очікуючи підтвердження своїх слів, дівча запитало.

- Так, нічогенький… – оцінивши красу місяця та й усього нічного неба загалом, (дійсно, воно було надзвичайне, всипане яскравими зорями і приправлене шматком «білого голландського сиру») я погодився з нею. – Але чого ми приїхали саме сюди?

- Щоб не було зайвих очей. – з посмішкою відповіла вона. – Ось тримай! – вона протягнула мені пристрій, схожий на трубку для куріння тютюну, але металеву і мініатюрну.

- Що це? – запитав я.

- Зараз зрозумієш. Ось цією стороною піднось до вуст і втягуй в себе, ніби цигарку.

- Перепрошую, але я не вживаю дусту і схожих препаратів. – відсахнувшись, відповів на пропозицію.

- Мурзік, я що схожа на наркомана? Заспокойся, ця річ не принесе тобі шкоди, покладись на мене. – запевнила мене Мія.

Трошки заспокоївшись, я погодився на її пропозицію, заплющив очі і втягнув у себе все начиння трубки одним разом: це не було схоже на марихуану чи цигарку, скоріше на кальян, але настояний на глінтвейні та з дивним присмаком. Не розплющуючи очей, віддав дівчинці її девайс, після чого вона взяла мене за руку і порадила подивитись під ноги.

- А-а-а-а-а…!!! Якого … !!! Відпу-у-сти-ии!!!

- Цить! Чого ти? Заспокойся! Все нормально, я тебе тримаю!

Такої істерики в моєму житті ще не було, та й взагалі, я не вірив своїм очам – ми парували над вечірнім містом, так, саме над ним, в небі, під зорями! Над золотавими куполами церков і гострими шпилями кляшторів, над дахами висотних будинків і підсвічених різними барвами магазинів, над головами людей, над центральною площею, де тусувались усе ті ж байкери – це було неймовірно! Неймовірно заспокійливо…! Дівча пригорнуло мене і притулилось вустами до вуха.

- Мм-мм-м, - почала намугикувати мені. – оуу-уу-м… - вималювалась чарівна мелодія, з чого я почав розуміти, що це те, що вона хотіла мені сказати.

- Я вгадав? – але не отримавши відповіді, Мія почала виводити слова.

- «Всі мої листи - це слова життя чужого героя в середині мене…»

***

- Два бєрдічєвскіх і сємочкі. – дістаючи гаманець, промовив Женько продавщиці нічного.

Вона похапцем дістала товар розрахувавшись з нами. Узявши пляшки, ми з товаришем вийшли на вулицю та довго не чекаючи, почали відпивати «чудо-напій» з горла. Було доволі пізно, приблизно третя по ночі, тому ми вирішили допивати пиво по дорозі додому.

- Прадуктівний дєнь палучілся, нє так лі? – завів товариш.

- Та щось не знаю… - в моїй голові досі стояли картинки цегли, яка розвалює вікно склепа.

- Та чєво ти парішся, забудь, ти лучше вспомні как на тєбя сматрєла дєвушка с трєтєва століка – посміхнувся Женько, штовхнувши мене в плече.

- Так, вона була нічогенька, - відповів алкоголь в моїй голові. – але ж вона була не сама, та й ти зі своїми піснями трохи розлякав народ. – скубнув його.

- Та шота сєгодня нє вакальний дєнь… О, давай присядєм на астановкє, а то как та нє красіва па дарогє піть. – дійшовши до гуртожитків педагогічного, Женько вказав на лавку зупинки.

Ми присіли, попиваючи пиво, почали лупати зернята і говорити про усілякі нісенітниці, просто беззмістовна розмова, аби забити ефір та як на зло, через дорогу йшло четверо хасидів, які скоріш за все повертались з синагоги додому.

- Ее-е, всс-с, стапе! – намагаючись свиснути, викрикнув мій «співпляшковик» і почав підійматись з лавки.

- Женько, заспокойся, йдемо додому краще. – вхопивши за куртку спробував втихомирити товариша.

- Атстань, - відсахнувся. – Ща парішаєм! Ти пасатрі какая у нєво шляпа! Ну прям катєлок! - насміхаючись, Женько почав перебігати дорогу.

Я б не сказав, що євреї нашого міста агресивні чи просто спортсмени, які використовують свої вміння не за фахом, але саме ці екземпляри були доволі молодими ну і трошки в двічі більше за нас обох, не кажучи про те, що їх було четверо. Вони, ясне діло, зупинились і не особливо привітно подивились на Женька, який перебігав дорогу з пляшкою пива, свистячи їм і сміючись. Мені нічого не лишалось зробити, як встати і піти за п’яним товаришем, щоб витягнути його з біди. І ось ми обоє стоїмо перед чотирма немаленькими хасидами.

- А што ми ходім так позна? Нє страшна? – почав стартувати мій друг до першого.

- Жень, пішли, нашо вони тобі треба? – попросив я його, тим часом євреї мовчать.

- Ти пасатрі на нєво, какіє пейси! – Женько ще не встиг дотягнутись до пейсів одного з хасидів, як інший чорнобородий витягнув електрошокер і просто притулив його до шиї Женька.

- Ей, ти чого?! – викрикнув я хлопцям, дивлячись як мій товариш падає несвідомим на землю.

- Мазлтофф..

***

- Вставай!

Тиша…Троїться у вухах, подекуди з’являється звук схожий на людський голос.

- Вставай!

- Ходімо!

Розплющую очі, картинка стає яснішою, розумію, що я лежу на землі і в мене пече шия та так, ніби вирвали клаптик шкіри, а наді мною стоїть Соломія і тягне мене за руку. Підвівшись, побачив лежачого в траві Женька, довго не думаючи, підбіг до нього, перевірив чи дихає, почав приводити його до ладу.

- Мія, допоможи мені! – розвернувся до дівчини, але її не було. – Мія, Соломія! Ти де? – але відповіді так і не почув.

Стало занадто тривожно, я обережно посадив Женька на лавку зупинки і попрохав його почекати мене там. Якимось чином, щось в середині мене підказувало, що я маю бути в іншому місці, і ніби вмонтований в мозок ДжіПіЕс почав вказувати дорогу, яка вела до центру міста. Швидкий крок замінив на біг та за дві хвилини я вже був в центрі: стела «героям війни» була зруйнована одним з тих самих гонщиків, які хизувались своїми сабвуферами на площі, а обабіч тротуару, не подаючи ознак життя лежала Мія. Звело скули, почали тремтіти ноги. Як? Хто?

Піднісся до неї, доторкнувся до її обличчя, але ніякої реакції не було. Здавило шию, всі почуття, які мав, стали між гортанню і язиком, хотілось на місці випустити все з себе одною «лентою».

- Мм-мм-м, оуу-уу-м, Всі мої листи - це слова життя чужого героя в середині мене…- почав пригадувати.

- Мм-мм-м, оуу-уу-м, Всі мої листи - це слова життя чужого героя в середині мене…- приліг поруч з нею, взявся за її холодну руку і почав повторювати щойно згадані слова.

- Мм-мм-м, оуу-уу-м, Всі мої листи - це слова життя чужого героя в середині мене…- окрім мене, ці слова починає тихо наспівувати бездиханне тіло.

- М-мм-м, оуу-уу-м, Всі мої листи - це слова життя чужого героя в середині мене…- легка посмішка з’явилась на моєму обличчі.

- Дякую – дякую – дякую –дякую –дя –дя –дя – я – я – а – а – а – а…

Будильник.

Панасюк Ілона,

Багато сонця

Пролог

Останні промені сонця заплуталися в гілках дерев. Помаранчеве сонце, здавалося, поселилося у її кімнаті. Воно живе на стіні, на подушках, і навіть у її волоссі. Вся кімната схожа на шматок неба, де змішалися яскраві кольори надвечір’я.

Це був звичайний вечір, який завжди приходить у Бердичів, і в ньому не було нічого особливого. Хоча ні, дещо все-таки було. Відтепер в неї вдома завжди жило сонце. Справжнє. Тепле… І цим Сонцем був він, і у нього було багато світла. І це світло й було їхнім щастям.

Що ж таке щастя? Кожен із нас сподівається одного дня стати щасливим: придбати новий автомобіль, отримати хорошу роботу, або що просто з’явиться в житті людина, яка тобі його віддасть безкоштовно. Але щастя – це відчуття, це моменти, а не кінцева мета. Люди знаходять його і втрачають, і це нормально. Якби це кожен розумів – ми були б щасливими частіше.

Ці двоє зрозуміли…

Дівчинка – сонце

У кімнаті було темно. Світанок ще не зафарбував небо Бердичева червоними кольорами, але сну вже давно не було. Рута сиділа на підлозі в оточенні аркушів паперу, пензлів та тюбиків із фарбами. Натхнення – взагалі дивна річ, воно приходить до тебе, коли йому заманеться. Ось і тепер Мельпомена нагадала про своє існування. Цікаво, що це бажання з’явилося у неї саме о третій годині ночі. Але музи – створіння дуже ніжні, їх не можна ображати, треба просто виконувати всі їхні забаганки.

Рута малювала як божевільна, іноді їй здавалося, що вона дійсно може намалювати щось вартісне, щось важливе, як наприклад, надію в очах, щире кохання, нестерпний відчай, незгасаючу віру або просто момент істини. Бо мистецтво й існує для того, щоб викликати у людей справжні емоції, сміх та сльози. Якщо ж ти дивишся на картину, слухаєш музику або читаєш книгу і підшкірні мурахи не витанцьовують своїх джазових ритмів, то це не є мистецтвом.

Ось і зараз Рута хотіла намалювати кохання.

Чи знаєте ви, що ми зустрічаємо лише тих людей, яких повинні зустріти? У житті не буває випадкових зустрічей і ніщо не відбувається просто так. Іноді ти побачиш людину – і вже знаєш, що ваша зустріч була запланована.

Буває, що ми не пам’ятаємо деяких подій з нашого життя, ми забуваємо слова, забуваємо почуття, забуваємо спогади. Але момент зустрічі з найкращою людиною у світі – ніколи не зникне із щоденника пам’яті. І все, що буде відбуватися у майбутньому: всі зустрічі, радість, розчарування, всі досягнення, ніколи не зрівняються з тим моментом…

Але тоді з’являється запитання: якщо вона була запланована, то ким? Хто змусив дві душі зустрітися і подивитися в очі одна одній? Цього Рута не знала, але їй би дуже хотілося дізнатися, хто організував її зустріч з …ним. Його очі сяяли такою пристрастю і щирістю, якою блищать очі дитини, коли їй дарують нову іграшку. Хлопець-фотограф, який просто зафіксовував усі важливі моменти на весіллі найкращої подруги. Ну невже в житті дійсно бувають такі емоції? Так, бувають. А ось тепер душа співає, плаче і кричить одночасно, тому що постійно хочеться бачити його чудові, його найкращі очі у світі.

Ну ось знову! Навіщо? Адже ж пообіцяла собі більше ніколи нічого не відчувати. Ось вам і доказ того, що є ще хтось третій в нашому житті, хто керує людськими долями і робить так, щоб долі перетиналися, люди зустрічали одне одного і ставали щасливими…

Дівчинка-сонце, так Руту називали друзі, не дивлячись на те, що вона любила осінь. Здавалося, осінь живе в ній – Рута була схожа на осінь і зовні, і за характером. І коли осінь приходила у Бердичів, Рута рідко бувала вдома, бо малювала все навкруги, гуляла, вдихала осіннє повітря, збирала жовте листя.

Коли Рута побачила Назара, то одразу ж зрозуміла, що його обличчя дуже знайоме їй, вона вже зустрічала його до цього, десь бачила, але де – то залишилося загадкою! Дівчина боялася, що більше ніколи не зустріне його на вулицях рідного міста, більше ніколи не відчує такого запаморочення в голові, і не побачить його очей… і від цього ставало важко дихати.

«Слухай дощі, замість новин…» – виспівували хвилі улюбленого радіо Life FM, і на мить згадалося, що дощі тепер будуть часто приходити в гості.

Рута відклала фарби та акварельний листок, з якого вже дивився на неї хлопець, із найкращими у світі очима і найзагадковішою посмішкою, який вкрав її серце назавжди. Щоденник дівчини вже звик вислуховувати її історії, переживати її емоції та зберігати у собі всі секрети. Рута відкрила його, і слова почали залишати сліди на чистих аркушах…

Зі щоденника:

20 липня 2014

Привіт, любий щоденнику! Скучив за мною, чи не так? Вибач за моє довге мовчання, справа не в тому, що мені не було чого написати, навпаки – слів було дуже багато, вони були і є скрізь, і це дуже важко – описати всі емоції. Іноді мені здається, що емоції не можна записати на папері, не можна передати фарбами, а можна тільки відчути, як шалено б’ється серце і щось стискається там, за діафрагмою. Ти знаєш, я зустріла його… Справді, я сама не вірю в те, що я пишу, але це так. У нього сіро-зелені очі і чорне волосся. Він – фотограф. І я радію, що недаремно вірила в долю і в такі зустрічі. Він неймовірно щирий, у нього така посмішка, за яку можна віддати все на світі сонце. Я б віддала, чесно… Ось тільки, я не побачу його більше ніколи. Я не знаю про нього майже нічого, окрім того, що він живе людськими почуттями, вони проходять крізь нього кожного разу, коли він робить нові фото. Я хочу, щоб він був щасливим. Це літо стало особливим для мене, завдяки йому…

25 серпня 2014

…Я хочу подарувати тобі літнє сонце, я покладу його в конверт і відішлю тобі, а ти відкриєш і матимеш сонце у себе назавжди. Я бажаю тобі зустріти найкращу в світі дівчину і покохати її. Я навіть уявляю собі вашу зустріч: це буде осінь, жовті плями листя, трошки прохолодно, і наш міст біля Гнилоп’яті. Вона стоятиме в білій сукні, яка буде дуже контрастною на фоні осені та її рудого волосся. І повір мені, то буде справжнє кохання, те, про яке пишуть у книгах, і показують у кіно.

p.s. Скоро осінь, тому я хочу, щоб ти пообіцяв мені, що питимеш гарячу каву і будеш тепло одягатися. Мені буде спокійно, коли я знатиму, що моє сонце тебе зігріває…

Футболіст

Ось – знову… Назару щастить ось уже вкотре на цьому тижні. Знову щасливий білетик у тролейбусі. І хоч тролейбусами він їздить не часто, а точніше – їздить тільки одним, із номером чотирнадцять, цифри на білетиках завжди утворюють щасливі комбінації.

Дві позначки на карті України Київ та Бердичів стали для нього не просто містами, а життєвим маршрутом. Спочатку навчання, потім – робота в Києві, ну а Бердичів – місто дитинства, де виріс, навчався в школі, де живуть батьки, і де назавжди залишається частинка життя! А в цій частинці життя – друзі, перше кохання, розчарування та радість. Школярем Назар мріяв про кар’єру футболіста, серйозно займався і мав усі шанси для того, щоб мрія стала реальністю. Але життя написало інший сценарій, у якому він закінчив воєнну академію, і став фотографом. А футбол залишився тільки гарною грою, в яку завжди можна пограти з друзями на вихідних. Однак, незважаючи на такі кардинальні зміни в житті, знайомі продовжували називати його футболістом. І Назару це подобалося. Бо іноді життя і дійсно було схожим на гру в футбол: або ти обійдеш суперника і заб’єш довгоочікуваний гол, або ж святкувати перемогу буде хтось інший – не ти, а ти сидітимеш на лаві запасних із червоною карткою і ненавидітимеш себе за свої помилки.

Чи було в його житті місце для кохання – Назар не знав, бо вже зустрічався з цим чудовим почуттям (як здавалося тоді), але нічого хорошого з того не вийшло. Звичайно, хлопець вірив, що десь існує та єдина, яку він колись зустріне, закохається до нестями і відчує, що його життя залежить від одного лише погляду, від одного звуку голосу, від однієї людини. Він дуже цього хотів, але й не засмучувався, коли не зустрічав її в клубах, та поміж гостей на весіллях, де йому доводилося бути фотографом. Не зустрічав її і на вулицях Бердичева, і у Києві. А отже, вона існувала десь в іншій точці України. Хотілося в це вірити.

Літо закінчилося. Настала осінь, яку він так ненавидів, оскільки любив сонце, а дощ і холод – для нього були просто нестерпними.

Жовтень увірвався у життя Назара нестерпним жовтим кольором. Ніколи не любив цього відтінку, у нього, як у Булгакова, це був «поганий колір», і «квітів жовтих» Назар не любив.

Нарешті дочекався вихідних, і після виснажливого робочого тижня їхав тролейбусом додому, щоб взявши необхідні речі, поїхати до Бердичева. На вихідні багато запланував, і хоч втома про себе наполегливо повідомляла, та поїздка у рідне місто завжди приносила радість та позитив. А щасливий білетик у тролейбусі додавав подорожі якоїсь таємничості. Це неодмінно має щось означати, і це буде щось гарне.

Кажуть, що творчі люди по-іншому бачать світ. Вони сприймають все в яскравих кольорах, вони закохані в музику, помічають красу природи скрізь і завжди. А ще – тільки вони чують мелодію дощу, ненавидять парасольки і можуть весь день провести з книгою в руках. Назар ніколи не задумувався, чи правда це і чи дійсно він може вважати себе творчою особистістю. Він просто жив, отримував позитив від життя і вірив – одна людина може змінити світ, для цього тільки варто почати з себе…

Ну ось дорога промайнула непомітно, і рідний Бердичів гостинно зустрів хлопця. Рідні вулиці, місця, які багато знають і пам’ятають, небо, річка, що знає всі секрети, а ще міст, який завжди підслуховує історії про кохання.

Назар вирішив, що вже сьогодні піде робити фото, буде фотографувати все: будівлі, вулиці, випадкових перехожих. У голові виникла ідея створити фотовиставку, і зробити її в чорно-білих кольорах, бо вірив, саме ці кольори передають стан душі, показують душу якою вона є…

III

Ніщо не випадкове

Записано зі спогадів моста…

Я вже навчився розрізняти звуки серця людей. Я знаю, коли люди переживають, коли радіють, коли плачуть. Однак найкращі емоції, які мені доводилося відчути, – це моменти, коли люди закохуються. І я відчув це сьогодні. Вони були такими милими, щирими та щасливими, що мені захотілося взяти собі частинку їхнього сонця, частинку їхнього тепла…

Спочатку прийшла вона. Дивно, бо вона в своїй білій сукні ніяк не вписувалася до краєвидів міста. Уявіть собі: все таке осіннє, яскраве і тут…біла пляма. Лише руде волосся підходило до сьогоднішньої гами кольорів та відчуттів. Дівчина стояла на мосту і пускала на воду блакитні кораблики з паперу. Мені здається, що в тих корабликах було щось заховано, написано, якісь таємниці. Неймовірно весела дівчина, от тільки якийсь незрозумілий сум в очах…

А потім прийшов він. Фотограф, однозначно. Я вже стільки їх бачив, але цей був не схожим ні на кого іншого. Здавалося, що він не просто робить фото, а пропускає все крізь душу. Фотокамера у нього – не засіб зафіксувати момент, а засіб його пережити.

Не знаю, чи зможете ви коли-небудь повірити мені – звичайному мосту, але я знав, що ці двоє диваків зустрінуться. Вони повинні були зустрітися. Збігів не буває, все відбувається так, як має бути. Можливо, іноді не так, як нам того хочеться, але це – життя. Повірте, я знаю, що кажу. Я не знаю достеменно, чи існує та сама доля, про яку ви чуєте кожного дня з екранів телевізорів та зі сторінок глянцевих журналів і газет, чи є тільки сама людина, з її діями, вчинками та думками, від яких і залежить її життя, а розмови про долю – лише своєрідні виправдання за помилки. Я не знаю цього, як і не знаю, чи є хтось третій, хто керує людськими життями, але я вже давно не вірю в випадковості, їх просто не може бути! Коли я побачив їхню зустріч, то зрозумів, що вони просто створені одне для одного, і ніщо й ніколи не зможе переписати сценарій їхнього кохання…

… Побачивши здалеку Руту в білій весільній сукні, що стояла на мосту і дивилася на воду, фотограф не міг відірвати від неї очей. Саме така дівчина могла б стати героїнею його нового проекту «Обличчя Бердичева». Світ перестав існувати для нього тоді, коли вона підвела голову і подивилася йому в очі. Таких зелених очей він не бачив ніколи в житті. Він повинен був прийти сюди саме сьогодні.

– А чому така красуня сумує? – запитав фотограф, підійшовши до неї.

– Я не сумую зовсім, я чекаю декого, – відповіла незнайомка.

– Дівчино, виходьте за мене заміж? От я бачу і сукня вже є…

– Ви знаєте, мабуть, не сьогодні…

Джордж Бернард Шоу написав одного разу: «В житті є дві трагедії: перша втратити пристрасть у своєму серці, інша – знову її знайти». Мені здається, йому багато разів розбивали серце, бо такі слова може сказати лише людина, яка пережила біль та розчарування багато разів.

Не можу сказати напевне, чи розбилося серце того фотографа, чи він знайшов пристрасть, але трагедія в його житті однозначно була. І сталося це в той момент, коли до дівчини у білій сукні підійшов її наречений.

Але ніщо не випадкове…

Епілог

Думаю, прочитавши це, у вас з’явилася образа на автора за те, що він написав. Ну як можна було так підступно розлучити героїв новели? Як же так? А де ж довгоочікуваний «happy end»? Рута мала б погодитися вийти за нього заміж…

Більшість гарних історій – це історії про кохання, про пристрасть. Але що робити нам – простим людям, які не стали героями любовних історій? Чому ніколи не розповідають про те, що відбувається після поцілунку в фінальній сцені? Просто тому, що це – життя. І хоч і існує та підступна доля, лише від самої людини залежить, яким воно буде.

А іноді так не вистачає часу, щоб просто подумати. Життя пролітає повз нас, залишаючи лише присмак прискореного часу. Чергова зима, весна, літо… от і осінь. Цього року вона має присмак кориці, гарячої кави та нездійсненних мрій. Так багато залишилося несказаного, так багато написано, і так багато забуто. Іноді здається, що думки схожі на осіннє листя: відриваються й летять кудись в далечінь, нікому не потрібні, неначе вчорашня газета.

Але тепер можемо видихнути з полегшенням… у світі стільки історій про нещасливе кохання, однак не ця. Ця історія – про щире кохання, про долю, яка організовує людські зустрічі, про невипадкову зустріч, а ще – про щирість. Рута вийшла заміж за Назара, бо саме про їхнє знайомство нам розповів Бердичівський міст. Про їхні відчуття, про справжні емоції, про які він підслухав і назавжди запам’ятав. А фотограф, який проходив повз, – просто інший фотограф – не Назар, і йому ще неодмінно пощастить знайти свою музу, яка надихатиме його. Назар зустрів своє кохання так, як Рута написала у щоденнику, так як вона йому побажала, от тільки не знала тоді – що його коханою стане сама. Пророчими були її слова. А може просто дуже щирими? Бо коли Назар вийшов з фотокамерою робити знімки, він не зміг більше відірвати погляд від її зелених очей і сонячного волосся. Враз кольори осені стали його улюбленими кольорами, а сама осінь – частинкою життя, яке змінило його назавжди.

Така історія могла трапитися з людьми у різних містах, різних часових проміжках. Але це диво відбулося тут – у рідному Бердичеві, де кожна вулиця і місце береже потаємні спогади, де легко дихати, де є стільки всього красивого та вічного. Бердичів – місто щасливих людей. Принаймні про щастя двох щасливих людей ми тепер точно знаємо…

Післямова

(від автора)

Я завжди думала, що писати гарно можна лише про те, що ти знаєш досконало. Однак, писати про людські почуття складно, у кожного вони різні, справжні та «пластмасові», щирі та вигадані. Писати про почуття – означає відкривати всьому світу свою душу, розказати про свою сутність. Це важко, але найгірше те, що можуть просто не оцінити.

Вдивляючись в обличчя своїх друзів, студентів, перехожих, дуже часто бачимо себе. Повсякденність, турботи, недописана курсова робота, недоспівані мелодії… Щоденне життя затягує, і лише деякі можуть зберегти свою індивідуальність.

А життя все йде, час летить. Все змінюється, і ніхто не знає, куди в майбутньому закине доля. Час змінюються, але є речі, які завжди існуватимуть, це – дружба, любов, повага. І зовсім не важливо, як ти навчався в університеті, головне – якою людиною ти став.

Піднімаю голову і вдивляюся в нічне осіннє небо. Колись я знала всі сузір’я, а тепер ледве можу декілька згадати. Що ж сталося? Невже й мене поглинуло повсякденне життя? А як же мистецтво, як же творчість, почуття? Здається, ще вчора все було таким близьким, а тепер усе таке далеке.

Кажуть, життя йде по спіралі, отже попереду – новий виток, адже ніколи не знаєш, коли тобі судилося зустріти своє сонце…

Я бажаю вам багато сонця. Не губіть його…

[1] Різуха – груба болотяна трава, подібна до аїра.

[2] «Пісня артилерії». Слова і музику написав стрілецький кобзар Роман Купчинський. Повна версія пісні в додатку.

[3] Конюшка – торба, для годівлі коней у дорозі.

[4] Кобеняк – верхній довгий плащеподібний одяг, виготовлений з грубого домотканого сукна, що одягався в негоду чи в дорогу.

[5] Кожного вечора на центральній площі нашого міста збирається клуб автомобілістів і байк