Право—користування—чужою земельною—ділянкою--для с/г потреб (емфітевзис)та—для--забудови 4 страница

89.Суб’єкти та об’єкт зобов’язання в цивільному праві.Суб'єктами зобов'язання, як і будь-яких цивільних правовідносин, можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи. Правомочна сторона у зобов'язальних правовідносинах дістала назву кредитора, а зобов'язана — боржника. У деяких зобов'язаннях один із суб'єктів виступає виключно як кредитор, інший - виключно як боржник. Наприклад, у зобов'язанні із заподіяння шкоди потерпіла особа завжди є тільки кредитором, а заподіювач шкоди — завжди боржником. Однак здебільшого кожен з учасників зобов'язання є водночас і кредитором, і боржником, зокрема продавець і покупець у договорі купівлі-продажу, замовник і підрядчик у договорі підряду, орендар і орендодавець у договорі оренди. Ці положення відображено і в проекті ЦК України. Так, у ч. 2 ст. 548 проекту ЦК України передбачається, що у випадку, коли кожна із сторін зобов'язання має обов'язок на користь іншої сторони, ця сторона вважається боржником на користь іншої сторони у тому, що вона зобов'язана вчинити на її користь, і водночас Її к редитором у тому, що вона має право від неї вимагати.Об'єкти зобов'язання. Юридичним об'єктом зобов'язання, як і будь-яких цивільних правовідносин, визнається певна поведінка зобов'язаної особи. Однак характерною рисою зобов'язання є те, що на перший план у зобов'язанні виступають позитивні дії боржника, а чисто негативна поведінка (утримання від вчинення певних дій), як правило, виступає лише доповненням або наслідком активної функції, яку виконує боржник. Крім того, якщо обидва суб'єкти водночас виступають як кредитор і боржник, то в такому зобов'язанні можна виділити два юридичні об'єкти — дії кожного учасника, які вчиняються ним при виконанні функцій боржника. Наприклад, у договорі купівлі-продажу і продавець, і покупець водночас виступають боржниками, а саме: продавець зобов'язаний передати майно, а покупець зобов'язаний його оплатити. Таким чином, юридичними об'єктами водночас виступають дії по передачі майна (які здійснює продавець) та дії по оплаті майна (які здійснює покупець).

90.Угоди та інші правочини в цивільних правовідносинах.У частині 2 ст. 202 ЦК здійснено загальновизнаний в цивільно-правовій науці та практиці поділ усіх правочинів на односторонні та двосторонні чи багатосторонні, які є договорами. Такий поділ правочинів поставлено в залежність від того, скільки осіб вчиняють дії, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин—одна, дві чи більше. Односторонніми правочинами вважаються: видача довіреності, прийняття чи збереження зробленої речі, повідомлення одним співвласником інших спів­власників про продаж своєї частки у спільній власності, пропозиція про продаж майна, публічна обіцянка винагороди за віднайдення загубленої речі, публічне оголошення конкурсу на створення скульптури, художнього твору, складення заповіту, прийняття спадщини та відмова від неї тощо. У багатьох випадках для виникнення цивільних прав і обов'язків необхідне зустрічне волевиявлення двох чи більше осіб. У таких випадках буде мати місце двосторонній або багатосторонній правочини, які в цивільному праві іменуються договором. Переважна частина правочинів у цивільних правовідносинах є двосторонніми, тобто такими правочинами, яким притаманна наявність взаємоузгодженого волевиявлення двох осіб, спрямованого на виникнення єдиного правового результату, покликаного забезпечити реалізацію обопільної чи самостійної мети кожної з цих осіб. Багатосторонніми вважаються ті правочини, при укладенні яких взаємне волевиявлення проявляють три і більше осіб. Водночас усі багатосто­ронні правочини є договорами. В цивільному праві багатосторонніх правочинів (договорів) нараховується небагато. Найпоширенішими є правочини про спільну діяльність. Певною мірою такими є установчі договори, в яких бе­руть участь три і більше засновників. Однак не завжди багатосторонній правочин є багатостороннім договором. Так, правочини поділяються на оплатні і безоплатні. Оплатними є двосто­ронні та багатосторонні правочини, в яких кожна зі сторін зобов'язана надати одна одній певне майнове благо. Переважна частина правочинів-договорів є оплатними (договори купівлі-продажу, поставки, міни, майнового найму, підряду тощо). При цьому ч. 5 ст. 626 ЦК передбачає презумпцію оплатності договору, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору. Безоплатнимивважаються ті правочини, в яких хоча і передбачається перехід від однієї сторони до іншої майнового блага, але не супроводжується передачею зустрічного майнового блага.Залежно від способу завершення укладення правочинів вони поділяються на консенсуальні і реальні.До консенсуальних належать правочини, які вважаються укладеними з мо­менту досягнення згоди щодо усіх істотних умов договору, необхідних для того чи іншого конкретного правочину.Для укладення реальногоправочину недостатньо досягнення згоди щодо істотних умов. Такий правочин вважається укладеним, якщо буде вчинено також певну фактичну дію, спрямовану на виконання стороною свого договірного обов'язку. Класичними прикладами реальних правочинів є дого­вори дарування, позики).Каузальними є правочини, в яких безпосередньо визначена підстава їх ук­ладення, обумовлена наміром досягти конкретного юридичного резуль­тату (придбати майно у власність, одержати майно в оренду, одержати грошові кошти в позику, дати підряднику замовлення на виготовлення речі тощо). Пере­важна частина правочинів є каузальними.Відсутність у такому правочині визна­чення правової підстави його укладення (наприклад відсутність у розписці про одержання коштів застереження щодо мети їх одержання, відсутність у договорі про передачу однією стороною іншій застереження про мету такої передачі — на зберігання чи у тимчасове користування) унеможливлює встановлення його пра­вової природи, а також може призвести до визнання його недійсним. Абстрактними є правочини, які зберігають юридичну силу тоді, коли підстава їх укладення взагалі відсутня, або коли вона не є обов'язковою. Юридичні особливості притаманні умовнимправочинам, за якими виник­нення прав і обов'язків перебуває в залежності від можливого настання чи ненастання тих чи інших обставин природного, комерційного та іншого характеру. Умовні правочини можуть укладатися під відкладальною умовою, настання якої призводить до вступу в дію умов правочину, та під скасувальною умовою, на­стання якої припиняє настання обумовлених сторонами правових наслідків.

91.Правочин в цивільному праві.Поняття і ознаки правочину.Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.Договір—усний чи письмовий правочин між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за яких реалізується продукція. Підтвердження вчинення усного правочину оформляється квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, талоном або іншими документами.Законодавче визначення правочину міститься в ст.202 ЦК, яка передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.Правочини відрізняються від інших юридичних фактів за такими ознаками: 1)правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як події, які відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб'єктів цивільного права; 2)правочини завжди є діями суб'єкта цивільних відносин. Цим вони відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають органи державної влади та управління, виступаючи як суб'єкти публічного права; 3)правочини завжди є правомірними діями, що спричиняють виникнення або видозміни регульованих цивільних правовідносин. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як делікти, які порушують цивільні права і спричиняють виникнення регульованих відносин; 4)воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків. Цим вони відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення спеціально не спрямоване на створення юридичних наслідків; 5)правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між різними суб'єктами цивільного права. Цим вони відрізняються від такого виду юридичних фактів, як акти цивільного стану, які, по-перше, об'єднують і події, і дії; по-друге, нерозривно пов'язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, є передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків.

93.Умови дійсності правочину.Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. . Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то:1) місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони;2) місце вчинення дво- або багатостороннього правочину встановлюється відповідно до Кодексу.

95.З якого моменту правочин визнається недійсним.Стаття 236. Момент недійсності правочину:1. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.2. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

92.Види правочинів.Переважна частина правочинів у цивільних правовідносинах є двосторонніми, тобто такими правочинами, яким притаманна наявність взаємоузгодженого волевиявлення двох осіб, спрямованого на виникнення єдиного правового результату, покликаного забезпечити реалізацію обопільної чи самостійної мети кожної з цих осіб. Багатосторонніми вважаються ті правочини (угоди), при укладенні яких взаємне волевиявлення проявляють три і більше осіб. Водночас усі багатосто­ронні правочини є договорами. В цивільному праві багатосторонніх правочинів (договорів) нараховується небагато. Найпоширенішими є правочини (договори) про спільну діяльність. Певною мірою такими є установчі договори, в яких бе­руть участь три і більше засновників. Однак не завжди багатосторонній правочин є багатостороннім договором. Так, правочини поділяються на оплатні і безоплатні.Оплатними є двосто­ронні та багатосторонні правочини, в яких кожна зі сторін зобов'язана надати одна одній певне майнове благо. Переважна частина правочинів-договорів є оплатними (договори купівлі-продажу, поставки, міни, майнового найму, підряду тощо). При цьому ч. 5 ст. 626 ЦК передбачає презумпцію оплатності договору, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.Безоплатнимивважаються ті правочини, в яких хоча і передбачається перехід від однієї сторони до іншої майнового блага, але не супроводжується передачею зустрічного майнового блага (наприклад, договори дарування, безоп­латного користування майном). Певна категорія правочинів залежно від розсуду сторін або прямих застере­жень закону можуть бути оплатними або безоплатними (договори позики, уступ-ка права вимоги, перевід боргу, доручення, зберігання). Причому може встанов­люватися презумпція оплатності або презумпція безоплатності. Залежно від способу завершення укладення правочинів вони поділяються на консенсуальні і реальні.До консенсуальних належать правочини, які вважаються укладеними з мо­менту досягнення згоди щодо усіх істотних умов договору, необхідних для того чи іншого конкретного правочину (договори купівлі-продажу, міни, майнового найму, підряду та ін.). визнання правочину консенсуальним надає стороні право вимагати від іншої сторони обумовлених домовленістю дій (передачі майна, оплати грошової суми, надання відповідної послуги тощо). Для укладення реальногоправочину недостатньо досягнення згоди щодо істотних умов. Такий правочин вважається укладеним, якщо буде вчинено також певну фактичну дію, спрямовану на виконання стороною свого договірного обов'язку (передати річ, сплатити грошову суму). Класичними прикладами реальних правочинів є дого­вори дарування, позики).За підставою (за метою досягнення юридичного результату) укладення пра­вочинів вони поділяються на каузальні і абстрактні. Каузальнимиє правочини, в яких безпосередньо визначена підстава їх ук­ладення, обумовлена наміром (метою) досягти конкретного юридичного резуль­тату (придбати майно у власність, одержати майно в оренду, одержати грошові кошти в позику, дати підряднику замовлення на виготовлення речі тощо). Пере­важна частина правочинів є каузальними. Відсутність у такому правочині визна­чення правової підстави його укладення (наприклад відсутність у розписці про одержання коштів застереження щодо мети їх одержання, відсутність у договорі про передачу однією стороною іншій застереження про мету такої передачі — на зберігання чи у тимчасове користування) унеможливлює встановлення його пра­вової природи, а також може призвести до визнання його недійсним. Абстрактними є правочини, які зберігають юридичну силу тоді, коли підстава їх укладення взагалі відсутня, або коли вона не є обов'язковою (наприклад, век­сель, банківська гарантія). Юридичні особливості притаманні умовним правочинам, за якими виник­нення прав і обов'язків перебуває в залежності від можливого настання чи ненастання тих чи інших обставин природного, комерційного та іншого характеру. Умовні правочини можуть укладатися під відкладальною умовою, настання якої призводить до вступу в дію умов правочину, та під скасувальною умовою, на­стання якої припиняє настання обумовлених сторонами правових наслідків.

96.Які правові наслідки недійсності правочину.За загальним правилом, встановленим ст.216 ЦК, основним наслідком укладення правочину, що не відповідає вимогам закону (ст.203 ЦК та інші) і визнається недійсним, є двостороння реституція.Двостороння реституція полягає в тому, що кожна сторона недійсного правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину. Якщо повернути в натурі отримане за правочином, що є недійсним, неможливо (наприклад, предметом правочину було користування майном, надання послуг тощо), то підлягає поверненню вартість того, що одержано. Тобто провадиться відшкодування одержаного за недійсним правочином у грошовій формі. Оцінка розміру відшкодування провадиться не за тими цінами, Що існували на момент укладення правочину, і не тими, що були на момент подання позову, а за цінами, що існують на момент відшкодування. Якщо відшкодування провадиться добровільно, то таким моментом є момент розрахунків між сторонами. Якщо ж відшкодування провадиться на підставі рішення суду, то ціни визичаються на момент виконання судового рішення про відшкодування одержаного за правочином, який визнаний судом недійсним. Двостороння реституція є загальним наслідком недійсності правочину, який настає незалежно від наявності вини сторін правочину у тому, що правочин є недійсним. У тих випадках, коли визнанню правочину недійсним сприяла провина однієї із сторін, двостороння реституція може супроводжуватися додатковими негативними наслідками для винної сторони. Зокрема, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні правочину або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (ст.ст.22, 23 ЦК).Стаття 217 ЦК у зв'язку з цим встановлює два варіанти вирішення питання про юридичну долю правочину, окремі частини якого не відповідають вимогам закону:1)якщо вимогам закону суперечать істотні умови правочину, то він є або має бути визнаним судом недійсним у цілому,2)у випадках, коли закону суперечать неістотні умови правочину, без яких він міг би існувати, то він є частково дійсним (у тій частині, яка відповідає закону).Отже, недійсність окремих частин правочину не виключає дії правочину взагалі лише у випадках, коли можна припустити, шо правочин був би укладений і без включення його недійсних частин Якщо підстав для такого припущення немає, то правочин визнається недійсним. Наприклад, правочин, вчинений з перевищенням повноважень, може бути визнаним судом дійсним у тій частині, яка відповідає повноваженням представника (ст.241 ЦК).

97.Категорія договору в цивільному праві.Однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов’язань закон називає договір. Поняття договору розкривається через поняття угоди, бо договір є одним із видів угод. Угодами визначаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав або обов’язків. Право чином визначається дія осіб, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Дво чи багатостороннім право чином є погоджена дія двох або більше сторін. Тому договором визначається домовленість двох чи більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків. Отже, договору як юридичному факту властиві такі ознаки: в договорі виявляється воля не однієї особи, а двох чи кількох, причому волевиявлення учасників за своїм змістом повинно збігатися і відповідати одне одному; договір це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: на встановлення, зміну, припинення цивільних прав та обов’язків. Саме за цією ознакою договір відрізняється від договірних форм, що використовуються в інших галузях права, набуваючи там певних специфічних рис. Як юридичний факт договір належить до правомірних дій, що визначаються з волі його учасників і спрямовуються на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав або обов’язків. Розкриваючи значення договору, слід підкреслити і його функції, як правового засобу регулювання товарно-грошових та інших майнових відносин. Договору властиві такі функції: ініціативна, програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна та захисна.Зміст договору.Строк договоруЗміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору.Договір набирає чинності з моменту його укладення.Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

216.В чому полягає правова суть опіки та піклування.Яку роль цей інститут відіграє в цивільних правовідносинах.Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки (ст.55 ЦК).Водночас, крім загальних цілей опіки і піклування, закон визначає також спеціальні цілі щодо двох груп осіб, права й інтереси яких покликаний захищати інститут опіки і піклування, — неповнолітніх і повнолітніх фізичних осіб.Стосовно неповнолітніх дітей метою опіки і піклування є виховання неповнолітніх, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, а також захист особистих немайнових і майнових Інтересів цих дітей.Щодо повнолітніх фізичних осіб опіка і піклування встановлюються для захисту особистих немайнових і майнових прав повнолітніх осіб, що за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки, а також для піклування про створення їм необхідних побутових умов, здійснення за ними догляду, забезпечення їх виховання, навчання та розвитку, а у необхідних випадках і лікування (ст.ст.67, 69 ЦК, ст.249 СК).Згідно зі ст. 56 ЦК органи, на які покладено здійснення опіки та піклування, їх права та обов'язки щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, встановлюються законом.

98.Поняття договору в цивільному праві.Однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов’язань закон називає договір. Поняття договору розкривається через поняття угоди, бо договір є одним із видів угод. Угодами визначаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав або обов’язків. Право чином визначається дія осіб, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Дво чи багатостороннім право чином є погоджена дія двох або більше сторін. Тому договором визначається домовленість двох чи більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків. Отже, договору як юридичному факту властиві такі ознаки: в договорі виявляється воля не однієї особи, а двох чи кількох, причому волевиявлення учасників за своїм змістом повинно збігатися і відповідати одне одному; договір це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: на встановлення, зміну, припинення цивільних прав та обов’язків. Саме за цією ознакою договір відрізняється від договірних форм, що використовуються в інших галузях права, набуваючи там певних специфічних рис. Як юридичний факт договір належить до правомірних дій, що визначаються з волі його учасників і спрямовуються на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав або обов’язків. Розкриваючи значення договору, слід підкреслити і його функції, як правового засобу регулювання товарно-грошових та інших майнових відносин. Договору властиві такі функції: ініціативна, програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна та захисна.

106.Істотні, звичайні та випадкові умови договору.Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за зая­вою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Майже аналогічне правило щодо істотних умов договору міститься і в п. 1 ст. 638 ЦК України з тією лише різни­цею, що з-поміж істотних умов конкретно названо умову про предмет договору. Отже, істотними вважаються насамперед ті умови договору, які названі та­кими за законом. Істотними є й ті умови договору, які прямо не названі такими у нормативних актах, але конче потрібні для договору даного виду (наприклад, умова про ціну є необхідною для будь-якого оплатного договору). В п. 5 ст. 626 ЦК України за­кріплена презумпція, що договір вважається оплатним, якщо інше не випливає із закону, інших нормативно-правових актів, угоди сторін або суті договору. Звичайні — це ті умови, які передбачаються у законі чи іншому норма­тивному акті і стають обов'язковими для сторін внаслідок факту укладення дого­вору. Від істотних звичайні умови відрізняються тим, що вони не потребують ок­ремого погодження і про них не обов'язково застерігати у тексті договору. Наприклад, якщо в договорі майнового найму сторони не обумовили, хто з них — наймодавець чи наймач — провадитиме поточний ремонт зданого в найм майна, то діятиме диспозитивне правило, зазначене в п. 4 ст. 265 ЦК УРСР, а саме: обов'язок проводити за свій рахунок поточний ремонт покладається на наймача. Правило про те, що поточний ремонт речі проводиться наймачем і за його раху­нок, закріплене п. 1 ст. 776 ЦК України. Випадковими прийнято вважати такі умови договору, які погоджені сторона­ми на відступ від положень диспозитивних норм або з метою розв'язання питань, що взагалі не врегульовані законодавством. Тому випадкові умови можна вияви­ти, порівнявши їх зі звичайними умовами: якщо якусь умову включено у договір на зміну чи доповнення до правил, викладених у законодавчому акті, то порівня­но із звичайно прийнятими в договорах даного виду умовами вона виявиться ви­падковою. Наприклад, якщо за договором майнового найму обов'язок проводити поточний ремонт майна покладено на наймодавця, то ця умова для даного кон­кретного договору вважатиметься випадковою. Всі умови — істотні, звичайні, випадкові — після укладення договору стають однаково обов'язковими і мають додержуватися сторонами.

99.Свобода договору.Принцип свободи договору як один із загальних принципів цивільного зако­нодавства знаходить свій вираз передусім у статтях 6 і 626 нового ЦК України. Свобода договору, крім можливості вибору контрагента та визначення змісту договору, включає також: а) вільний вияв волі особи на вступ у договірні відно­сини; б) свободу вибору сторонами форми договору; в) право сторін укладати як договори, передбачені законом, так і договори, які законом не передбачені, але йому не суперечать; г)право сторін за своєю згодою змінювати, розривати або продовжувати дію укладеного ними договору; д) визначати способи забезпечен­ня договірних зобов'язань; є) право встановлювати форми (міри) відповідальнос­ті за порушення договірних зобов'язань тощо. Зазначені аспекти договірної сво­боди закріплені іншими положеннями цивільного законодавства, але в узагальненому вигляді вони мають розкривати зміст поняття свободи договору. Свобода договору в цивільному праві полягає насамперед у вільному волеви­явленні особи на вступ у договірні відносини. Волевиявлення учасників договору має складатися вільно, без жодного тиску з боку контрагента або інших осіб і відповідати їхній внутрішній волі. Право на укладання договорів є елементом ци­вільної правоздатності та дієздатності фізичних, юридичних осіб та інших суб'єк­тів цивільного права (держави, територіальних громад тощо). Свобода договору виявляється також у можливості особи вільно обирати собі партнера у майбутньому договірному зв'язку. Залежно від характеру та виду до­говору ним може бути: продавець чи покупець за договором купівлі-продажу, до­віритель чи повірений за договором доручення, замовник чи підрядник за дого­вором підряду тощо; це може бути як юридична, так і фізична особа, як український, так і зарубіжний партнер тощо. Свобода вибору сторонами форми цивільно-правового договору теж є виявом договірної свободи. Форма договору є способом вираження волі сторін на вступ і перебування у договірних відносинах. Прибрання сторонами договору певної форми, зокрема письмової, забезпечує (за належного визначення відповідних умов у тексті договору) чіткість і визначеність у взаємовідносинах учасників Свобода вибору сторонами форми договору полягає також у тому, що коли згідно із законом або угодою сторін договір має бути укладений у письмовій фор­мі, він може бути оформлений як шляхом складання одного документа, підписа­ного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами та ін., підписаними стороною, яка їх надсилає. У передбачених законом випадках договір може бути укладений шляхом прийняття замовлення до виконання (ч. 2 ст. 154 ЦК УРСР, статті 207, 639 ЦК України).Свобода договору включає в себе й вільне визначення сторонами його умов, у яких фіксуються взаємні права та обов'язки учасників. Свобода договору вияв­ляється також у можливості укладення сторонами договору і визначення його змісту за моделлю, яка не передбачена чинним законодавством, але й не супе­речить йому. Останніми роками арсенал договірного регулювання майнових від­носин поповнився новими видами договорів (лізинг, аудит, факторинг, франчай-зинг), які раніше наше законодавство не регламентувало.

100.Сутність і функції договору в цивільному праві.Поняття договору розкривається через поняття угоди, бо договір є одним із видів угод.Відповідно до ст. 41 ЦКУ угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'язків.Договори—це дво або багатосторонні угоди.Договором визнається угода двох чи більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин.Як юридичний факт договір належить до правомірних дій, що вчиняються з волі його учасників і спрямовуються на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'язків.Проте роль договору не обмежується тільки тим, що він впливає на динаміку цивільних правовідносин, а й відповідно до вимог законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості визначає зміст конкретних прав та обов'язків учасників договірного зобов'язання. В цьому розумінні договір виступає засобом регулювання поведінки сторін у цивільних правовідносинах.У нинішніх умовах особливо зростає роль договору як універсальної та найдоцільнішої форми опосередкування товарно-грошових відносин. У процесах роздержавлення і приватизації договору належить чільне місце серед форм, що використовуються для подолання монополії державної власності (купівля-продаж державного майна через аукціони, конкурси, біржі тощо).Дедалі більшого поширення набуває договірний порядок створення певних комерційних структур: господарських товариств, спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів, господарських асоціацій та ін. Правовою основою утворення таких організацій стає установчий договір. В установчому договорі засновники зобов'язуються утворити юридичну особу, визначають порядок спільної діяльності по її створенню, умови передачі в її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договір визначає також умови і порядок розподілу між засновниками прибутку та збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу тощо. Перехід до ринкової економіки і саме функціонування ринкового механізму можливі лише за умови, що основна маса товаровиробників—підприємств, громадян має свободу господарської діяльності та підприємництва. Результати ж цієї діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на договірних засадах. Перехід до ринку супроводжується звуженням планово-адміністративного впливу держави на майнові відносини і, отже, розширюється свобода вибору партнерів у господарських зв'язках і визначення змісту договірних зобов'язань. Це стосується насамперед договорів, спрямованих на забезпечення потреб організацій та громадян у матеріальних, енергетичних, продовольчих ресурсах (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна — бартер, постачання енергії тощо). Безумовно, не зменшується роль договорів майнового найму (оренди, лізингу, прокату та інших), за допомогою яких опосередковуються відносини по тимчасовому володінню і користуванню майном. Однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов'язань закон називає договір (ч. 2 ст. 151 ЦК). Поняття договору розкривається через поняття угоди (право-чину), бо договір є одним із видів угод. Відповідно до ст. 41 ЦК України угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'язків. Договори — це дво- або багатосторонні угоди.Договором визнається угода двох чи більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Отже, договору як юридичному факту властиві такі ознаки: 1) в договорі виявляється воля не однієї особи (сторони), а двох чи кількох, причому волевиявлення учасників за своїм змістом повинно збігатися і відповідати одне одному;2)договір—це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Саме за цією ознакою цивільно-правовий договір відрізняється від договірних форм, що використовуються в інших галузях права, набуваючи там певних специфічних рис.