Гетьманування І.Виговського: причини суспільно-політичної кризи, Гадяцький тректат 1658

Після обрання гетьманом І. Виговський дотримувався зовнішньополітичного курсу Б. Хмельницького. Він підтримував союзницькі відносини зі Швецією і Трансільванією, Кримським ханством та Московською державою.

Зміст своєї політики стосовно останньої І. Виговський сформулював лаконічно: „Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна — Україною, ми є військо непереможне”. Звичайно, таке ставлення і така політика не могли сподобатись Москві.

На час обрання гетьманом Виговський вже був досить досвідченим державним діячем. Однак він припустився досить серйозних помилок у своїй соціально­економічній політиці:

— гетьман усіляко підтримував козацьку старшину і шляхту, нехтуючи при цьому інтересами простих козаків, селян і міщан;

— згубник для Української держави стало те, що для боротьби з антигетьманськими виступами Виговський почав шукати допомоги Москви, а також скористався допомогою кримського хана.

Прорахунки гетьмана спричинили те, що з жовтня 1657 р. в Україні розпочалися козацькі заворушення, які очолили кошовий отаман запорожців Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар.

Подвійна політика Москви остаточно переконала Виговського в необхідності докорінно змінити свої зовнішньополітичні орієнтири. Із весни 1958 р. у Межиріччі тривали переговори про умови повернення козацької України до складу Речі Посполитої. За результатами цих переговорів 16 вересня 1658 р. на козацькій раді неподалік м. Гадяча було схвалено україно-польську угоду, за якою:

— Україна в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств під назвою Руське князівство входить до складу Речі Посполитої як третя складова федерації — поряд із Польським королівством і Великим князівством Литовським;

— Федерація об’єднувалася особою спільного короля, обраного представниками всіх трьох держав;

— на чолі Руського князівства був гетьман, якого затверджував король із чотирьох кандидатів, які були представниками козацької старшини. Гетьман обирався довічно;

— гетьманові заборонялися зовнішньополітичні зносини з іншими державами;

— польські й литовські війська не мали права перебувати в Україні;

— козацький реєстр мав становити 30 тис. осіб. Гетьман мав право представляти королю щорічно по 100 козаків із кожного полку для надання їм шляхетської гідності;

— церковна унія мала бути скасована. Водночас п’ять православних ієрархів отримували місце в сенаті;

— дозволялося заснувати у Руському князівстві дві академії й необмежену кількість гімназій, шкіл і друкарень.

Гадяцький договір не було втілено в життя. Хоча польський сейм і ратифікував його (крім пункту про скасування церковної унії), виконувати умови договору поляки не збиралися.

На початку квітня 1659 р. московське військо на чолі з князем О. Трубецьким підійшло до Конотопа і взяло його в облогу. Місто захищали 4 тис. козаків на чолі з наказним гетьманом Г. Гуляницьким. Героїчна оборона дала змогу І. Виговському разом із поляками і татарами рушити на допомогу обложеним.

8—9 липня 1659 р. під Конотопом відбулася вирішальна битва, у якій Виговський завдав нищівної поразки 100-тисячній московській армії на чолі з князем О. Трубецьким. У битві поліг цвіт московської кінноти, переляканий цар навіть залишив Москву, боячись походу козаків на місто.

Але внаслідок гострої внутрішньополітичної ситуації скористатися результатами перемоги гетьман не зміг. Рух проти влади Виговського охопив Лівобережжя і частково Правобережжя.

 

 

21. Боротьба гетьмана Дорошенка за об*єднання Правобережної і Лівобережної України.

Боротьбу національно-патріотичних сил за об'єднання України очолив П. Дорошенко. Розуміючи, що Річ Посполита не надасть допомоги в реалізації його планів, він уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Багато уваги гетьман приділив переговорам з Росією про протекцію царя за умови об'єднання етнічних земель України, але переговори зазнали невдачі. На початку лютого 1668 р. в Лівобережній Україні вибухнуло антимосковське повстання. П. Дорошенко, заручившись підтримкою значної частини населення Лівобережжя, усунув І. Брюховецького і об'єднав козацьку Україну. У червні 1668 р. Військова козацька рада обрала його гетьманом об'єднаної України. На Правобережжі П. Дорошенку довелося вести боротьбу за владу з різними претендентами: спочатку з П. Суховієм, ставлеником кримського хана, а згодом з М. Ханенком, який чітко орієнтувався на Польщу і за її підтримки був обраний гетьманом Правобережної України (1670—1674 pp.). Під тиском надзвичайно тяжких зовнішніх і внутрішніх обставин П. Дорошенко почав шукати підтримки в турецького султана. У 1672 р. гетьман приєднався до Туреччини і розпочатої нею війни проти Польщі. Успішні дії турецьких і українських військ змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір, відмовившись від Правобережної України. Поділля відходило до Туреччини, Українська держава утворювалася в межах Брацлавського і Київського воєводств. На початку 1674 р. російські війська разом із військом І. Самойловича оволоділи основними містами Правобережжя. І. Самойлович був обраний гетьманом усієї України.
Марно шукаючи протекції різних союзників, П. Дорошенко опинився у глухому куті. Його чекала неминуча поразка. Правобережне населення, розчарувавшись у можливості виборення незалежності, відвернулося від гетьмана, його почали залишати соратники, родичі. Підвладна Дорошенкові територія скоротилася до Чигирина та його округів. У жовтні 1676 p., коли до Чигирина підступили полки І. Самойловича і російські гарнізони, П. Дорошенко капітулював, присягнувши на вірність російському цареві. Гетьману не вдалося реалізувати державну ідею, за яку так наполегливо і послідовно боровся Б. Хмельницький. Падіння гетьманства П. Дорошенка ознаменувало остаточну поразку національно-визвольного руху. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, і всі спроби її відновити зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії