Історичне значення Галицько-Волинської держави
Княжіння Данила Романовича
Об'єднавши колишні володіння батька Романа, брати Данило і Василько розподілили повноваження. Перший сів у Галичі, а другий у Володимирі. Лідерство у цьому дуумвіраті належало Данилу, як старшому синові Романа Мстиславича.
Столицею свого князівства Данило Романович обрав нову резиденцію Холм.
Перед монгольською навалою на руські землі Галицько-Волинське князівство встигло розширити свої кордони. У 1238 році Данило Романович повернув північно-західні землі Берестейщини і зайняв місто Дорогочин на півночі, який перебував у володінні добжинських хрестоносців, а також у 1239 році приєднав до своїх земель Турово-Пінське і Київське князівства на сході, разом із столицею Русі — Києвом.
З приходом монголів позиції галицько-волинських князів похитнулися. Слабкістю князівства скористались західні сусіди, які спробували захопити Галич. У відповідь Романовичі захопили у 1244 році польський Люблін, а у 1245 році розбили війська угорців, поляків і бунтівних бояр у битві під Ярославом. Боярська опозиція була остаточно знищена і Данило зміг централізувати своє управління.
Посиленням позицій Галицько-Волинських земель були невдоволені у Золотій Орді, яка поставила вимогу передати їй Галичину. Не маючи сил протистояти монголам, Данило був змушений визнати сюзеренітет золото-ординського хана у 1245 році, але добився підтвердження своїх князівських прав на Галицько-Волинські землі. З метою утворення антиординської коаліції він уклав союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, а також захопив ятвязькі землі і Чорну Русь у 1250–1253 роках, чим ліквідував загрозу нападів литовців на Волинь. У 1253 році Данило прийняв у Дорогочині титул «короля Русі» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів.
Попри сподівання Данила, коаліція не склалася через відсутність сил та мотивації і він змушений був самостійно воювати проти монголів. Перша війна 1254–1255 проти орд Куремси була переможною, однак залучення монголами елітних військ полководця Бурундая у 1259 році змусило русинів капітулювати. За його наказом князі зруйнували замки у своїх землях та приєдналися до ординської виправи на Литву і Польщу.
У 1264 році Данило помер, не змігши завершити визволення Галицько-Волинського князівства з-під ординської залежності.
Княжіння нащадків Данила
У другій половині XIII століття, по смерті Данила і Василька, галицько-волинські землі формально залишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолював Володимир Василькович, та Галичиною, якою правив Лев Данилович. Окремі незначні уділи мали інші сини Данила Галицького. Мстислав утримував Луцьк, а Шварно — Холм з Дорогочином. Почався поступовий занепад Галицько-Волинської держави. У 1270-х роках від неї відійшли турово-пінська і ятвязькі землі. Деякою компенсацією було повторне взяття Любліна у 1289 році та приєднання частини Закарпаття у 1299 році. Втім, за князювання Володимира і Лева, Галицько-Волинське князівство залишалося васалом Золотої Орди, виконуючи роль її авангарду на Заході.
На початку 14 століття єдність Галицько-Волинського князівства була відновлена сином Лева, королем Юрієм I. У 1303 році він домігся від Константинопольського патріарха визнання окремої Малоруської митрополії. У зовнішній політиці Юрій І підтримував союзи з Тевтонським орденом для стримування Литви і Орди, та союз з Мазовією, спрямований проти Кракова. Після його смерті у 1308 році Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича, які розпочали боротьбу проти Золотої Орди, традиційно покладаючись на тевтонських лицарів і мазовецьких князів. Припускають, що обидва сини Юрія загинули у бою проти ординців або були отруєні ними у 1323 році.
Останнім галицько-волинським монархом був Юрій II, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Він врегулював відносини з Золотою Ордою, визнавши свою залежність від неї і здійснивши у 1337 році спільний з ординськими військами похід на Польщу. Підтримуючи мир з Литвою і Тевтонським орденом, Юрій ІІ був у неладах з Польщею та Угорщиною, які готували спільний наступ на Галицько-Волинське князівство. У внутрішній політиці він сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право, активізував міжнародну торгівлю та прагнув обмежити владу боярської верхівки. Для реалізації своєї політики Юрій ІІ залучав чимало іноземних фахівців і допомагав унійним процесам між православ'ям та Римською Церквою Ці заходи викликали незадоволення бояр, які врешті-решт отруїли князя у 1340 році.
Смерть Юрія II поклала кінець незалежності Галицько-Волинського князівства. Почався період боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився поневоленням цих земель сусідніми державами. На Волині був визнаний князем Любарт-Дмитро, син литовського князя Гедиміна, а у Галичині реальну владу захопили місцеві бояри на чолі з Дмитром Дядьком. У 1349 польський король Казимир III організував проти Галицько-Волинського князівства великий похід, захопив галицькі землі і розпочав війну з литовцями за волинські. Довготривалий конфлікт між Польщею і Литвою закінчився у 1392 році тим, що Галичина з Белзькою землею і Холмщиною була анексована Польським королівством, Волинь — Великим князівством Литовським. Галицько-Волинське князівство остаточно перестало існувати.
23.Соціально-економічна історія
З великих князівств, які в цей час існували на території України, вирізнялося Галицько-Волинське, створене в 1199 році та проіснувало воно до 1340 року. Державний лад Галицько-Волинської землі хоча і відзначався своєрідністю, зумовленою особливостями її соціально-економічного й політичного розвитку.
Суспільство Галицько-Волинського князівства складалося з станів, приналежність до яких визначалась як родоводом так і родом занять. Соціальну верхівку утворювали князі, бояри, духовенство. Вони контролювали землі держави і її населення. Особливістю державного ладу Галицько-волинської держави було те, що тривалий час вона не поділялася на уділи. Після смерті короля Данила держава розпалася на Галицьку і Волинську землі, а відтак кожна з цих земель почала у свою чергу подрібнюватися. Влада, по суті, знаходилась у руках великого боярства.
Князь вважався сакральною особою, «володарем, Богом даним», властителем всієї землі і міст князівства, та головою війська. Князівська влада передавалась за спадком — місце померлого батька займав старший син.
У державних справах князь покладався на бояр, місцеву аристократію. Бояри здійснювали владу за допомогою ради бояр. До її складу входили наймогутніші землевласники, єпископи та особи, що посідали вищі державні місця. Склад, права, компетенція ради не були точно визначені: Боярська рада скликалася, як правило, за ініціативою самого боярства. Князь не мав права скликати раду за своїм бажанням, не міг видати жодного акту без згоди боярської рад. Керівництво духовенства було представлено шістьма єпископіями у Володимирі, Перемишлі, Галичі і Угровську (пізніше в Холмі), Луцьку і Турівську. Після утворення у 1303 році Малоруської митрополії, залежної від Константинопольського патріархату, головою церкви у галицько-волинських землях був Галицький митрополит.
Окремо від князів і бояр існувала група міських адміністраторів «ліпших мужів», які контролювали життя міста, виконуючи накази князів, бояр чи священнослужителів, яким це місто належало. З них поступово сформувався міський патриціат. Поряд з ними у місті жили «прості люди», так звані «горожани» або «містичи». Вони були зобов'язані сплачувати податки на користь князів і бояр.
Найчисельнішою групою населення у Галицько-Волинському князівстві були «прості» селяни — «смерди». Більшість з них були вільними селянами, які жили общинами і сплачували владі натуральну данину.
Економіка Галицько-Волинського князівства була переважно натуральною. В її основі лежало сільське господарство, що базувалося на самодостатніх угіддях — дворищах. Ці господарчі одиниці мали власні ріллі, сіножаті, луги, ліс, ловища та рибні озера. Головними сільськогосподарськими культурами були переважно овес і жито, менше пшениця і ячмінь. Окрім цього було розвинуте тваринництво, насамперед конярство, а також вівчарство і свинарство. Важливими складовими господарювання були промисли — бортництво, мисливство і рибалка.
Серед ремесел були відомі ковальство, гончарство, обробка шкіри, зброярництво, ювелірна справа і ливарництво. Особливого розвитку набуло будівництво і обробка деревини. Одним з провідних промислів князівства було солеварництво.
Торгівля у Галицько-Волинських землях не була розвинута належним чином. Більшість виготовленої продукції йшла на внутрішнє споживання. Відсутність виходу до моря і великих річок, заважали веденню широкої міжнародної торгівлі та, відповідно, збагаченню скарбниці. Основними торгівельними шляхами були сухопутні.
Державна скарбниця поповнювалася за рахунок збору данини, податків, мит з населення, війни і конфіскації володінь неугодних бояр. На теренах Галицько-Волинського князівство ходили руські гривні, чеські гроші і угорські денарії. З літопису відомо, що князі відливали також монети власного виробництва, проте їх ще не знайдено археологами.
Історичне значення Галицько-Волинської держави
1) Друга після Київської Русі велика держава на українських землях, яка продовжувала її культурні традиції;
2) Захистила від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східних словян, сприяла їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;
3) Після занепаду Києва стала центром економічного і політичного життя, який забезпечував високий рівень розвитку українських земель;
4) Упродовж століття після монгольської навали забезпечувала безперервність розвитку традицій самостійного державного життя на українських землях;
5) Своєю орієнтацією на Захід сприяла поступовому подоланню однобічності візантійських культурних впливів і збільшенню можливостей поширення західноєвропейських культурних впливів.
24. Включення українських земель до складу ВКЛ
У ХПІ-ХУ ст. ослаблені золотоординським поневоленням українські землі стали об'єктом захоплення іноземними державами.
Причини швидкого захоплення:
· Русь була ослаблена золотоординським поневоленням;
· багато князівств добровільно входили до складу Литви, намагаючись союзом із нею убезпечити свої землі від натиску Тевтонського ордену й монголо-татарського поневолення.
Після війни 1351-1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волиньперейшли до Литовської держави.
Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилює свій вплив і розширює територію. Так, за князя Гедиміна (1316-1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357-1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.). Процес приєднання цих земель носив мирний характер. Українське населення не чинило опору Литві, оскільки литовські князі несли визволення з-під ординського гніту, не порушували внутрішнього устрою руських земель. Литовські князі в управлінні дотримувались правила: «Ми старого не змінюємо, нового не впроваджуємо», що цілком влаштовувало місцеве населення. Навпаки, руські землі, які перебували на вищому рівні суспільно-політичного, культурного розвитку, справили вплив на Литву: руська мова стала у державі офіційною, довгий час діяли норми руського права, руський адміністративний устрій, переймався досвід будівництва фортець, налагодження податкової системи, утверджувалась православна віра. Не випадково нове державне утворення називали Литовсько-Руським князівством.
Відтепер історія українських земель стає пов'язаною з історією феодальної Литви.
25. Становище українських земель у складі ВКЛ
Якщо в Галичині рештки української знаті втратили колишню владу, то у Великому князівстві Литовському руські князі та бояри зберігали свої владні права. Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. На відміну від Київської Русі князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників.
Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов'янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо.
· З XVI ст. на українських землях діяли Литовські статути - кодекси середньовічного права Великого князівства.
· Попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов'янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.
З огляду на значні білоруські та українські – руські, як тоді казали, території та умови їхнього перебування під владою великих князів литовських, тогочасну Литовську державу називали Литовсько-Руською державою.
- Русичі становили 90% населення держави. Їхня культура справила на литовців значний вплив.
- Великого поширення з-поміж литовської знаті набувала руська віра – так попервах називалося на Литві православне християнство.
- Руська мова стала мовою великокняжого двору й державної канцелярії(Тому-то литовську владу руське населення не сприймало як чужу)
- Закріпленню руського впливу сприяли шлюби литовських князів із руськими князівнами.
- Литовці дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади.
- Руські князі та бояри ставали на службу до великого князя литовського, за що за ними закріплювали їхні родові землі.
- На місцях залишалася вся попередня система управління. Збереження традиційного укладу здійснювалося за принципом: «Старого не порушуємо, а нового не впроваджуємо».
- До кінця 14 ст. на наших землях продовжували існувати великі та малі удільні князівства, які й уособлювали збереження державних традицій та існування державних утворень на наших землях.
Так тривало доти, доки литовський уряд не змінив своєї політичної орієнтації. Початком змін стало укладення Литвою унії з Польщею.
Чому Литва шукала союзника у Польщі:
· Виникла реальна загроза з боку Тевтонського ордену.
· Після битви на Куликовому полі (1380 р.) посилювався вплив Москви.
1385 р. - Кревська унія
Унія створила передумови для боротьби з Тевтонським Орденом, але забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського.
Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острові підписується компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Тим самим фактично було відмінено Кревську унію. Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідує Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасувавши колишню автономію українських земель.
Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти Тевтонського ордену (1409-1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій на боці союзників виступили чесько-моравські, угорські, татарські, волоські загони, а також українці, росіяни та білоруси. Загалом армія союзників налічувала понад 100 тис. вояків, перевищуючи армію хрестоносців, але поступаючись їй у військовому вишколі й досвіді.
Основний удар Тевтонського ордену взяв на себе смоленський полк, що дало можливість литовським і польським військам перегрупуватися і завдати відповідного нищівного удару. Серед тевтонських лицарів поранених і вбитих було понад 30 тис.
Перемога у Грюнвальдській битві значно зміцнила позиції Литви. За Торунським миром (1411 р.) Тевтонський орден передавав їй Жемайтію, а Польщі - Добжинську землю. Просування хрестоносців на схід було зупинено, і поступово Тевтонський орден зійшов з історичної сцени.
У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві вводився польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі роздавалися католицькій церкві.
Все це не могло не викликати опору проти покатоличення і засилля польських феодалів. По смерті Вітовта у 1430 р. цей рух очолив молодший брат Ягайла - Свидригайло Ольгердович. Тривав він до 1435 р., коли війська Свидригайла зазнали нищівної поразки від брата Вітовта - великого литовського князя Сигізмунда - під Вількомиром. Тоді на велике княжіння обирається малолітній син Ягайла - Казимир. А у 1447 р. він стає також і польським королем Казимиром IV, фактично відновивши польсько-литовську унію.
В кінці XV - XVI ст. Велике князівство Литовське втрачає свою колишню могутність, а українські землі у складі Литви остаточно втрачають автономні права. Одночасно посилюється вплив централізованої Російської держави, яка проголошує свої права на територію Південно-Західної Русі. В українських землях посилюються проросійські настрої. У 1508 р. відбувається повстання під керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки.
Часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик І. Крип'якевич, «українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи».