Загальна характеристика перших конституційних документів

До перших конституцій держав, у сучасному розумінні даного терміна, належать: низка англійських актів конституційно-правового характеру, Конституція США 1787 року, Конституція Франції 1791 року та Конституція Польщі 1791 року. З усіх вищеназваних конституцій, як відомо, з певними змінами діє до сьогоднішнього часу лише Конституція США 1787 р.

Англія. Англія стала історично першою країною, яка ще в середині ХVІІ ст. зробила спробу перейти від феодального устрою до конституційних форм правління. Актом про престолоуспадкування 1701 р. остаточно було закріплено конституційну монархію як форму державного правління в Англії. Зокрема, був уточнений безпосередній порядок успадкування англійської корони та встановлено обов’язок кожного короля чи королеви, які вступають на престол, давати відповідну коронаційну присягу та ін. Фактично на кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст. в Англії було завершено перехід до конституційних форм правління у вигляді парламентської монархії. Саме тут були сформовані уявлення про парламент, насамперед, як законодавчий орган, ідею верховенства права і звідси обмеження правом державного правління, роль і місце судів у становленні правопорядку в державі тощо.

США. З початком воєнних дій на північноамериканському континенті між колоніями і метрополією. Визначальним став рік 1776. В цьому році появляються перші “несміливі конституції” майбутніх штатів-держав. 4 липня 1776 року представники тринадцяти англійських колоній проголошують Декларацію незалежності США. Колишні колонії творять конфедерацію нових держав-штатів, а згодом – в 1778 році приймають Статті конфедерації. Цей документ іноді називають першою Конституцією США. 9 вересня 1783 року, проголошена у 1776 році незалежність США була підтверджена Паризьким договором. Скликаний весною 1787 року Філадельфійський конституційний конвент, після майже чотиримісячної роботи, запропонував новий варіант Конституції США, вже як федеративної держави.

Франція. Це “Декларація прав людини і громадянина”, яку прийняли Національні Збори Франції 26 серпня 1789 року. Через два роки після появи Декларації прав людини і громадянина приймають першу французьку конституцію – Конституцію 1791 року. Конституцією Франції 1791 року було зроблено спробу переходу до конституційної монархії як форми державного правління.

Польща. Першу Конституцію Польщі, яка офіційно мала назву “Закон про управління” (Ustawa Rzadowa), було прийнято 3 травня 1791 року на засіданні “чотирирічного” (надзвичайного) сейму.

Польська Конституція 1791 року, як і перша Конституція Франції, діяла дуже короткий час. Вона припинила свою чинність разом із ліквідацією Польщі як держави в результаті її другого поділу в 1795 році.

 

7. Форма, зміст та структура Конституції України.

2. Структура та зміст конституції
Найбільша загальна структура конституцій зазвичай включає: преамбулу (вступ); основну частину; заключні, перехідні і додаткові положення, а іноді і додатки.
Преамбула, наявна в більшості конституцій, найчастіше в урочисто-декларативній формі відбиває причини, принципи, цілі та історичні умови прийняття конституції, найважливіші моральні засади державної політики та ін Положення преамбули несуть велику політичну та ідеологічну навантаження, але, як правило, безпосередньо не мають юридичної сили, якщо тільки не включають в себе (як виняток із загального правила) положень нормативного характеру (наприклад, проголошення прав і свобод громадян у чинній преамбулі Конституції Франції 1946 р .). Інша справа, що текст преамбули має важливе нормативне значення для юридичного тлумачення та застосування інших установлень конституції. У ряді кодифікованих конституцій преамбула відсутній (Італія, Бельгія,Нідерланди, Греція, Норвегія, Єгипет, Малайзія та ін.)
Основну частину конституції найчастіше складають: загальні норми, що характеризують найважливіші основи суспільного і державного ладу; норми про основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина; норми про політико-територіальний устрій держави (особливо федеративної); норми про систему і статус державних органів і взаєминах між ними; норми про місцеве самоврядування; норми про виборчу систему; норми про державну символіку і порядок зміни конституції.
Хоча в більшості конституцій її основна частина починається із загального, вступного розділу, в ряді конституцій (наприклад, конституціях ФРН, Нідерландів та ін) таких розділів немає, і вони починаються відразу з розділу про основні права людини і громадянина. Деякі конституції починають свою основну частину з інших розділів. Конституція Бельгії, наприклад, - з розділу про політико-територіальний устрій країни - «Про Бельгійської федерації, її складових частинах і території». Розташування та найменування глав всередині розділів, присвячених організації і діяльності органів державної влади, багато в чому визначається прийнятою формою правління. Ясно, наприклад, що в конституціях монархічних країн цей розділ не тільки за структурою, але і за змістом буде істотно відрізнятися від конституцій країн, що обрали республіканську форму правління. Конституція Японії навіть починається з глави «Імператор». У рамках конституцій країн республіканської форми правління розташування глав у даному розділі найчастіше залежить від того, чи йде мова про президентську абопарламентську республіку: По-перше спочатку зазвичай дається глава про президента (Франція, Росія, Конго, Казахстан та ін), а по-друге, глава про парламент(Італія, Чехія, Болгарія та ін.)
Прикінцеві, положення містять зазвичай найрізноманітніші, різнохарактерні і різномасштабні норми. Зазвичай ними встановлюється порядок вступу конституції в силу. Якщо це не врегульовано в основній частині, то поміщають норми про порядок зміни конституції або про державну символіку.
Перехідні положення визначають терміни вступу в дію окремих конституційних норм, які не можуть бути реалізовані відразу, порядок і строки заміни колишніх конституційних інститутів новими. Норми, що містяться в перехідних положеннях, позначаються не у вигляді статей, як зроблено в основній частині конституції, а вигляді параграфів, з тим, щоб показати їх специфічний характер. Вони також представляють собою невід'ємну частину конституції і дуже важливі для правоприменителя тому, що вказують, з якого часу підлягає застосуванню та чи інша конституційна норма. Часом в перехідних положеннях встановлюються терміни для видання законів, до яких відсилає конституція, або взагалі для приведення законодавства у відповідність з конституцією.
Додаткові положення конституції також зазвичай оформляються інакше, ніж основна частина, і містять тлумачної норми, окремі винятки з правил, встановлених конституцією регулювання окремих приватних питань.
Що стосується додатків, то вони також досить неоднакові як за змістом, так і за значенням. Так, Конституція Індії 1950 р . має десяток додатків, які, по суті справи, є конкретизацією відповідних статей основної частини конституції.
Зміст конституції. Різне співвідношення соціально політичних сил зумовлює не однакове соціальне зміст конституції. Це конкретизація соціальної сутності конституції. Соціальний зміст багатшими сутності, тому що відображає необхідне (основи суспільного і державного ладу) і випадкове, несуттєве (національно-соціалістичні особливості окремої країни (групи країн) у рамках однотипного суспільного і державного ладу. Конституції Японії і Пакистану однакові за своєю сутністю, але різні по соціальним змістом, бо в суспільстві домінують різні соціально політичні сили, що визначають розвиток країни.
Структура та зміст конституцій за своєю структурою та змістом конкретні конституції надзвичайно різноманітні, що відображає різноманітні особливості історичного, політичного, соціально-економічного, етнічного, конфесійного та іншого розвитку відповідної країни. Не залишалися незмінними структура та зміст конституцій і на різних етапах історії світу в цілому та окремих країн. Зазнають вони еволюцію і на сучасному етапі суспільного розвитку. Але при всьому цьому тут можна і потрібно виділити те загальне, що зазвичай становить області та об'єкти конституційного регулювання і тим самим основну структуру та основний зміст конституцій. Звичайно, в кожній конкретній конституції тієї або іншої країни може й не бути якийсь компонент або ряд компонентів такої загальної та основної структури або змісту. Форма і ступінь відбиття одного і того ж елемента такої структури і змісту також можуть бути далеко не однаковими. Це, однак, не може бути перешкодою для виділення найбільш типового в структурі і змісті конституцій і їх еволюції. Хоча серед вчених і фахівців-практиків у світі немає єдиної думки з питань оптимальної структури та змісту конституції, сучасна демократична конституційна теорія виробила певні загальні вимоги до них як відображенню і конкретизації сутності цих конституцій.
На ранніх стадіях історичного розвитку конституціоналізму зміст і структура конституцій були досить вузькими і охоплювали переважно три основні блоки проблем:
а) особисті і частково політичні права і свободи людини і громадянина;
б) організація і діяльність вищих органів державної влади;
в) політико-територіальний устрій країни.
Пізніше, в другій половині минулого століття в конституції стали включатися норми, що регулюють зовнішньополітичну діяльність держав.
У XX ст., Особливо в другій його половині, у зв'язку з істотно зрослою економічною і соціальною роллю держави в сферу конституційного регулювання включаються всі нові галузі суспільних відносин, перш за все соціального, економічного і суспільно-політичного характеру, а також міжнародних відносин. Поряд з цим значно розширюються і конкретизуються права і свободи людини і громадянина, особливо економічні, соціальні та культурні. Важливе місце займають питання екологічної безпеки. У сфері організації і діяльності органів державної влади в цілому виявляється тенденція посилення виконавчої влади та підвищення її стійкості, відомого обмеження повноважень парламенту, регулювання інституту конституційного контролю (нагляду). За останні десятиліття в конституційному законодавстві особливе місце знайшли положення, пов'язані з забезпеченням миру та міжнародної безпеки, а також з регіональною інтеграцією, особливо європейської, посилилася увага до питань зовнішньої політики і міжнародних відносин.
Сьогодні, кажучи узагальнено, структуру і основне юридичний зміст конституцій складають норми, що закріплюють:
а) основи суспільного ладу;
б) основи державного ладу;
в) основні права, свободи і обов'язки особистості;
г) систему органів державної влади, їх статус та основи механізму їх діяльності та взаємодії;
д) основи виборчої системи;
е) основи місцевого управління та самоврядування.
Фахівці по-різному і навіть протилежно вирішують принципові питання структури і змісту конституцій. Так, з питання про масштаби і характер втручання держави в різні сфери суспільного життя одні висловлюються за різке звуження сфери конституційного регулювання, а інші, навпаки, виступають за її всебічне розширення. Практика, проте, показує, що необхідно уникати обох цих крайнощів. Не тільки всеохоплююче і всепоглинаюче державне керівництво суспільством, характерне для тоталітарних систем, але і необгрунтований, непідготовлений, передчасний відмову від конституційного регулювання засад економічної, соціальної та політичної структур суспільства здатні завдати великої шкоди. Звичайно, у різних умовах різних країн це питання не може і не повинен вирішуватися за шаблоном, однозначно. Але в цілому сьогодні ці питання залишаються в сфері конституційного регулювання. При цьому важливо відзначити, що в розвинених демократичних країнах мова йде про конституційний закріплення лише принципових засад у цих галузях. Це аж ніяк не заважає формуванню або розвитку громадянського суспільства в цих країнах. Можна припускати, що і в інших країнах, у міру формування і затвердження такого суспільства та створення інших необхідних передумов, сфера конституційного регулювання цих питань буде звужуватися.
Зміст конституцій (якщо вони виражені у формі єдиних кодифікованих документів) певним чином структурується і отримує своє вираження в структурі конституції, тобто в прийнятому порядку їх організаційної побудови, внутрішнього погодження і розташування розділів, глав, статей і т.д. Не тільки у змісті, а й у структурі конституції відображається загальний задум законодавця і глибинний сенс даного основного закону. Так, висунення на перший план у структурі багатьох сучасних конституцій розділу, присвяченого політико-правовим статусом особистості, безсумнівно, відобразило зростання ролі і значення, гуманістичних начал у житті демократичного суспільства і в її правовій системі. Тим більше що в конституціях авторитарних і тоталітарних країн цей розділ зазвичай або взагалі відсутній, або був досить куцим і ставився в кінець тексту. Інший приклад: в Конституції Франції 1958 р . главу про президента та уряді поставили перед головою про парламент, що безсумнівно, повинна була відобразити перехід від парламентської до президентської форми правління та посилення ролі виконавчої влади в країні. Аналогічне висновок можна зробити і з факту поміщення голови про Президента РФ в Конституції РФ 1993 р . перед главою про Федеральному Зборах.
3. Форми і види конституцій
У науці конституційного права немає достатньо чіткого і однозначного розмежування понять «структура», «форма» і «види» конституцій. Так, форма конституції звичайно визначається як спосіб організації укладеного в ній матеріалу, тобто конституційних норм. І в той же час структура конституції розуміється як порядок її організаційної будови. Проте один і той же питання про підрозділ конституцій на писані й неписані або на кодифіковані (консолідовані) наприкладКонституція Італії, Основний закон Німеччини, Конституція Російської Федерації та ін і некодифицированного (неконсолідовані) однаковою мірою мають вищу юридичну силу. Прикладом може служити Швеція, Конституція якої складається з трьох нормативних актів: Форма правління 1974 р ., Акт про престолонаслідування 1810 р ., Акт про свободу друку 1974 р . і комбіновані, розуміється сукупність законів, судових прецедентів і неписаних конституційних звичаїв (Великобританія (англосаксонська правова система, "ratio decidend) i, Нова Зеландія).
В одних підручниках спеціально виділяється проблема форми конституції, а в інших це не робиться і питання форми конституції розглядаються в рамках загальної їх класифікації, тобто як різновиду конституцій.
Форма конституції - це зовнішній спосіб її вираження. Залежно від форми розрізняють два види конституцій: писані, неписані і змішані.
Писана конституція - це особливий законодавчий акт або кілька нерідко різночасних актів (наприклад, в Ізраїлі, Швеції), які офіційно проголошені основними законами цієї країни.
Неписана конституція, тобто не зафіксована в документах - це сукупність різних законів, судових прецедентів і звичаїв, через останні така конституція і називається неписаної. Вони існують тимчасово після революцій переворотів і т.д. У цей час, як правило, зберігають свою дію колишні акти поточного законодавства, якщо вони не суперечать сутності та цілям нового режиму.
Зустрічаються конституції змішаного типу частково вони написані і включають парламентські закони і судові рішення, які є обов'язковими прецедентами. Наприклад, конституційне право Великобританії включає закони (статуси), Акт про Парламенті 1911 р ., Акт про Палату громад 1978 р ., Судові прецеденти, а також звичаї, іменовані конституційними угодами.
У марксизмі-ленінізмі класифікація конституцій, як відомо, полягала насамперед, за своєю природою і характером закріплюється в них суспільного і державного устрою та у зв'язку з цим вони поділялися на буржуазні, соціалістичні і перехідні. Така класово обмежена класифікація і раніше, і особливо сьогодні серйозно спотворює і огрубляет дійсну суть конституцій різних країн світу, тим більше що нині багато «буржуазні» конституції західних демократичних країн реально закріплюють, гарантують і захищають багато з тих цінностей та ідеалів, які до недавнього часу вважалися соціалістичними. Більш точної і поширеної в даний час є класифікація конституцій по закріплюється в них політичного режиму на демократичні, авторитарні й тоталітарні. Досвід показав, що конституціїавторитарного і тоталітарного типу можуть мати місце, як в капіталістичних країнах, так і в країнах, які раніше іменувалися соціалістичними, а також у країнах, що розвиваються. Слід, правда, мати тут на увазі, що зміст конституцій країн авторитаризму і тоталітаризму далеко не завжди адекватно відображає справжню суть їхнього політичного режиму, бо часто виконує роль декоративного ширми, покликаної приховати за зовні демократичними конституційними формулюваннями їх антидемократичну сутність.
За способом, порядку прийняття конституції поділяються на символічні (тобто даровані зверху, частіше за все головою держави - монархом) і «народні» (тобто прийняті на референдумі або представницьким органом - парламентом, установчим або конституційною зборами). Сьогодні до числа символічні конституцій, яких у світі залишилося порівняно небагато, відносяться конституції Саудівської Аравії, Йорданії, Кувейту, Катару, Ліхтенштейну і деяких інших країн. Переважна більшість конституцій країн світу приймається іншим, зазначеним «народним» шляхом.
Конституції можуть класифікуватися по часу їх прийняття. Тоді їх умовно поділяють на «старі» (або «старого (першого) покоління», тобто прийняті до XX ст. Або навіть до його середини, до другої світової війни (наприклад, конституції США, Бельгії, Швейцарії, Норвегії, Австрії , Австралії та ін), і «нові» (або «нового (другого) покоління»), тобто прийняті в післявоєнний період (наприклад, конституції Італії, Японії, ФРН, Індії та ін.) До числа другого сьогодні відносять і десятки конституцій нових, що звільнилися від колоніалізму держав, а також конституції Росії та інших самостійних держав, що виникли в результаті розпаду колишнього СРСР і колишніх Югославії та Чехословаччини.
По порядку їх зміни і доповнення конституції поділяються на «гнучкі» і «жорсткі». Перші змінюються і доповнюються в тому ж порядку, що й звичайне законодавство (наприклад, Конституція Великобританії), а другі - в більш жорсткому, складному порядку (наприклад, голосуванням, кваліфікованою більшістю або через референдум). Переважна більшість конституцій країн світу носить «жорсткий» характер (США, Росія, Італія, ФРН, Франція, Японія, Греція та ін.) Більш ніж за 200 років до Конституції США було внесено лише 27 поправок. До цього слід додати, що бувають і «змішані» в цьому відношенні конституції, одні статті яких взагалі не підлягають зміні, інші - змінюються в жорсткому порядку, а треті - у звичайному порядку. За часом своєї дії розрізняють конституції постійні і тимчасові.
Постійні - це ті, які мають формально необмежений термін своєї дії, а тимчасові - ті, які приймаються на певний термін. Сталість зазначених конституцій не можна тлумачити як їх незмінність. Досвід показує, що постійні конституції можуть неодноразово змінюватися (особливо в країнах Латинської Америки), а тимчасові (Ірак, ОАЕ) - діяти більш чверті століття. Тимчасові конституції особливо поширені в перехідні періоди після державних переворотів.

 

8. Функції та юридичні властивості Конституції України.
Юридична функція. Конституція України є Основним Законом держави, базою системи національного права. Вона встановлює основоположні правові приписи, які є визначальними для інших галузей права. Оскільки норми Конституції мають найвищу юридичну силу, то вона забезпечує впорядкованість і необхідне правове регулювання суспільних відносин з допомогою взаємозв'язаних і внутрішньо супідпорядкова-них нормативних актів держави.
Установча функція. Конституція встановлює основні по-літико-правові інститути держави і суспільства, визначає основи правового статусу громадян, систему і структуру законодавчої, виконавчої, судової влади, органів місцевого самоврядування та ін.
Ідеологічна функція. Ця функція виявляється в тому, що в Конституції України містяться важливі ідеї політичної еліти. Як головний закон держави і суспільства Конституція закріплює основоположні цінності (демократія, суверенітет народу, права людини і громадянина тощо), виконує важливу роль стосовно державних і самоврядних інституцій, громадян і посадових осіб, орієнтує їх на виконання законів, шанування закріплених у них цінностей.
Гуманістична функція Конституції України проявляється в тому, що в ній закріплені права і свободи особи як складова частина правової системи держави, проголошуються загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародних договорів України, ратифікованих парламентом, проголошується, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Організаційна функція Конституції полягає в тому, що вона стимулює подальший розвиток суспільних відносин, містить у собі положення програмного характеру, є базою розвитку прогресивних політико-правових процесів.
Стабілізуюча функція виявляється в тому, що Конституція виступає стабілізуючим чинником соціально-економічних процесів, визначає стратегію розвитку політико-правової системи держави і суспільства.
Консолідуюча функція Конституції полягає в тому, що будь-яка конституція є результатом суспільної злагоди, оскільки закріплює загальні соціальні інтереси основної більшості населення.
Обмежувальна функція Конституції полягає в тому, що конституційні норми створюють основу і визначають межі діяльності державних органів, стримують узурпацію та монополізацію влади певними структурами державної влади.
Зовнішньополітична функція проявляється в тому, що інші держави і народи за змістом Конституції можуть робити висновки про рівень демократизму держави. Конституція — своєрідний «паспорт» держави, її конституційного устрою.
Надзвичайно важливі засади державного будівництва відображені у принципах Конституції, які є визначальними засадами, головними ідеями, що закріплюють закономірності розвитку економічної, політичної та соціальної систем суспільства, правовий статус людини і громадянина і які повинні братися до уваги при створенні поточного галузевого законодавства. Конституційні принципи визначають сутність Конституції, її зміст, а також основи всіх галузей національного права. Принципи мають нормативний характер, вони є обов'язковими для виконання.
Основними принципами Конституції України є: народовладдя; державного суверенітету; пріоритету прав і свобод людини і громадянина; унітаризму; поділу влади; соціальної, демократичної, правової держави; верховенства права, політичного і економічного плюралізму; законності; свободи особи і її розвитку; рівноправності усіх громадян незалежно від національності та інших чинників; оптимальне поєднання форм прямої та представницької демократії.
Під юридичними властивостями Конституції розуміють такі її ознаки, що характеризують Конституцію як Основний Закон держави та суспільства. Серед юридичних властивостей Конституції України найбільш важливими є такі.
Нормативність. Як Основний Закон держави Конституція України обов'язкова до виконання всіма суб'єктами права і є актом постійної і прямої дії.

 

9. Порядок прийняття Конституції України та порядок внесення до неї змін.

Основними способами прийняття конституції є:

1) установчими зборами;

2) народом на референдумі;

3) представницьким органом (парламентом);

4) октроїруванням.

Зазначені способи прийняття конституції можуть бути застосовані як у чистому, так і в змішаному вигляді.

Установчі збори- це колегіальний орган, сформований шляхом загальних і прямих виборів з метою попереднього схвалення або прийняття конституції (іноді з метою внесення до неї змін). Як правило, після виконання цього завдання установчі збори розпускаються, поступаючись місцем парламенту, обраному на основі нової конституції

(Болгарія, Іспанія, Сербія), або продовжують свою діяльність як звичайний парламент (Бразилія, Греція). Наприклад, у ст. 158 Конституція Республіки Болгарія 1991 р. зазначено, що "Великі Народні Збори: 1) приймають нову Конституцію", а у ч. 3 ст. 160 цієї Конституції встановлено, що "із проведенням виборів Великих Народних Зборів повноваження Народних Зборів припиняються".

Установчі збори в різних країнах мають різні назви: установчі збори, конституційний конвент, конституційні збори (асамблея, конгрес), великі народні збори тощо.

Зазвичай представницькими установчими зборами приймаються конституції нових, або новоутворених держав (наприклад, Конституція США 1787 р., Основний Закон ФРН 1949 р.) або держав, які значно змінюють форму правління чи суспільний лад (наприклад, Конституція Італійської Республіки 1947 р., Конституція Федеративної Республіки Бразилія 1988 р.).

Зазначений спосіб прийняття конституції характеризується як найбільш демократичний, він є досить поширеним у новітній політичній практиці багатьох країн світу.

У деяких випадках установчі збори лише розробляють текст основного закону та виносять його на референдум. Наприклад, у такий спосіб була підготовлена і схвалена всенародним голосуванням (референдумом) Конституція Четвертої Французької Республіки 1946 р., Конституція Румунії 1991 р.

У більшості латиноамериканських країнах установчі збори набули характеру традиційного способу конституційної нормотворчості.

Іншим способом прийняття або затвердження конституції є референдум, на якому всенародним голосуванням ухвалюється конституція. Конституційний референдум - це інститут безпосередньої демократії, проте не слід перебільшувати його значення. Він вважається демократичним тоді, коли текст конституції підготовлено установчими зборами або парламентом, а потім винесено на всенародне голосування. Якщо ж конституція пристосовується до конкретного політичного лідера, то в ній чітко простежуються порушення демократичних принципів і закріплюються авторитарні способи здійснення державної влади. Ці референдуми проводяться, як правило, під час гострої політичної кризи або за умов авторитарного режиму. Наприклад, у кризовій політичній ситуації, коли необхідно було рятувати Францію від воєнної диктатури, проходив референдум з приводу прийняття Конституції Французької Республіки 1958 р., фактично підготовленої "під" генерала Шарля де Голля.

У такий спосіб прийнято або переглянуто основні закони в таких європейських країнах як Албанія, Андорра, Данія, Іспанія, Ірландія, Туреччина, Швейцарія, а також у більшості пострадянських країн: Азербайджані, Білорусії, Вірменії, Казахстані, Киргизстані, Литві, Росії, Таджикистані, Узбекистані. На референдумі прийняті конституції у більшості франкомовних країн Африки та в ряді деяких інших країнах світу (на Філіппінах).

Деякі країни застосовують сполучення двох способів, а саме: попереднє схвалення конституції парламентом і затвердження її на референдумі (Іспанія, Естонія, Польща, Румунія, Сербія, Словенія). Наприклад, у ст. 164 Конституції Естонської Республіки 1992 р. встановлено, що "для внесення проекту закону про зміну Конституції на референдум потрібна більшість у три п'ятих складу Державних Зборів...", у ч. 1 ст. 170 Конституції Республіки Словенія 1991 р. зазначено, що "будь-яка пропозиція про зміну Конституції, що має розглядатися Скупщиною, повинна бути затверджена на референдумі, якщо цього вимагають не менш ніж тридцять депутатів Скупщини".

У Конституції України 1996 р. порядок розробки та прийняття нового основного закону прямо не визначений. Проте Рішенням Конституційного Суду України у справі про здійснення влади народом від 5 жовтня 2005 р. зазначено, що "положення частини третьої статті 5 Конституції України треба розуміти так, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади може реалізувати своє право визначити конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі", тобто референдний порядок прийняття нової Конституції України визначено шляхом офіційного тлумачення частини положень Основного Закону.

Найбільш розповсюдженим способом прийняття конституції є прийняття її парламентом. В Європі у XX сторіччі в такий спосіб прийняті конституції Грузії, Данії, Ісландії, Іспанії, Македонії, Молдови, Словаччини, Словенії, України, Фінляндії, Хорватії, Чехії, Чорногорії. Цей спосіб вважається демократичним. Наприклад, Конституція Королівства Іспанія 1978 р. була розроблена в підкомісії кортесів, яка складалася з представників семи політичних партій, та ухвалена на пленарних засіданнях парламенту, а потім - на загальнонаціональному референдумі. У Рішенні Конституційного Суду України у справі щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України ст. 98 Конституції України від 11 липня 1997 р. зазначено, що "прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття", а далі наголошено, що сам Основний Закон "не передбачає права Верховної Ради України на прийняття Конституції України". В результаті конституційного тлумачення зроблений висновок, що чинна Конституція України була прийнята в легальний на той момент спосіб.

У деяких країнах спосіб прийняття конституції прямо передбачено в основному законі. Наприклад, у Болгарії, Росії, Швейцарії (установчі збори), Вірменії (референдум), Македонії, Сербії, Словаччині, Угорщині, Хорватії (парламент).

В основних законах Індії, Італії, США, Франції, Японії передбачена можливість застосування подвійної процедури внесення змін до конституції. Наприклад, у ч. 2 ст. 89 Конституції Французької Республіки 1958 р. визначено, що "проект або пропозиція перегляду Конституції має бути схвалена обома палатами в ідентичній редакції. Перегляд визнається остаточним після схваленням його референдумом", а у ч. 3 зазначеної статті встановлено, що "...проект перегляду Конституції не виноситься на референдум, якщо Президент Республіки вирішує передати його на розгляд Парламенту, який буде скликаний в якості Конгресу...".

У минулому досить поширеним способом прийняття конституції було її октроїрування (дарування) монархом своїм підданим. Цей спосіб прийняття основного закону вважається авторитарним актом і не є демократичним, тому що конституція розробляється близьким оточенням монарха і являє собою компроміс між монархом та верхівкою суспільства. Класичним прикладом такої конституції слід вважати Конституцію Японії 1889 р., яка юридично оформила союз між монархією, вищою бюрократією, поміщиками та буржуазією країни.

Октроїрувані конституції були розповсюджені в період переходу від абсолютизму до конституційної монархії. Але можна зустріти конституцію, яка октроїрувана у другій половині XX ст. на початку XXI ст. (Ватикан, Монако). Наприклад, у преамбулі Конституції Князівства Монако 1962 р. говориться: "Ми вирішили дарувати державі нову конституцію, яка згідно Нашому височайшому бажанню буде віднині розглядатися як Основний Закон Держави...". На сьогодні є чинними конституції, октроїрувані монархами у Брунеї, Йорданії, Катарі, Кувейті, Малазії, Непалі, Омані, Саудівській Аравії, Тонго.

На практиці відомі випадки октроїрування (а по суті нав'язування народу) конституцій не тільки монархами, але й главами держав (наприклад, у Пакистані в 1962 р.) або урядами (наприклад, у Фіджі в 1990 р.), або навіть політичними партіями (наприклад, в Анголі, Мозамбіку в 1975 р.).

Зміни до конституції здійснюються у формі нормативно-правового акту, який має силу конституції й зазвичай має назви: конституційний закон, поправка тощо.

Після набрання зазначеним актом юридичної сили він інтегрується у текст основного закону і тим самим втрачає регулятивну самостійність. Як виняток, поправки до Конституції США не входять до конституційного тексту, а є його доповненням.

Як правило, зміни до конституції здійснюються за рішенням парламенту. Право ініціювати в парламенті розгляд проектів змін до конституції належить відповідній частині депутатського корпусу, главі держави, а в окремих країнах - уряду, конституційному суду (Гватемала, Еквадор, Україна) чи Верховному суду (Панама, Еквадор). У деяких федеративних державах (Бразилія, Росія, Ефіопія) це право надано суб'єктам федерації. Але існують і винятки. Наприклад, у США поправку до Конституції може внести один депутат або група виборців у порядку народної ініціативи (від 3 до 20 відсотків виборців, які брали участь в останніх виборах губернатора штату).

У більшості конституцій не існують обмежень щодо їх перегляду, проте в Бельгії, Греції, Італії, Німеччині, Португалії, Україні, Франції вони є. Наприклад, у ст. 139 Конституції Італійської Республіки 1947 р. зазначено, що "республіканська форма правління не може бути предметом конституційного перегляду", у ч. 4 ст. 89 Конституції Французької Республіки 1958 р. проголошено, що "республіканська форма правління не може бути предметом перегляду", у п. 1 ст. 110 Конституції Греції 1975 р. визначено, що "положення Конституції можуть підлягати перегляду, за винятком визначення основ і форми державного ладу країни, як президентської республіки...", у п. 3 ст. 79 Основного Закону ФРН 1949 р. встановлено, що "зміна чинного Основного Закону, яка порушує розподіл Федерації на землі, принципи співпраці земель у законодавстві... не допускається", у ст. 284 Конституції Португальської Республіки 1976 р. сказано, що "1. Асамблея Республіки може переглянути Конституцію після спливу п'яти років з дати опублікування закону про перегляд. 2. Асамблея Республіки, разом з тим, що може взяти на себе у будь-яку мить повноваження щодо перегляду Конституції рішенням, яке прийнято більшістю в чотири п'ятих повноважних депутатів", у ст. 196 Конституції Королівства Бельгія 1983 р. у редакції 1994р записано, що "ніякий перегляд Конституції не може бути розпочатий або продовжуватися під час війни або у період, коли палати не можуть вільно зібратися на федеральній території", у ч. 2 ст. 157 Конституції України передбачено, що "Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану".

Незалежно від способу внесення змін до конституції, відповідні нормативно-правові акти зазвичай підписує і оприлюднює глава держави. У деяких країнах, зокрема у Болгарії, цю функцію виконує спікер парламенту, у Македонії, Сербії, Словенії, Хорватії, Чорногорії - "проголошує" парламент, а у Болівії, Домініканській Республіці, Еквадорі - установчі збори. Наприклад, у ч. 5 ст. 131 Конституції Республіки Македонія 1991 р. записано, що "зміну до Конституції оголошують Збори", у ст. 171 Конституції Республіки Словенія 1991 р. - "поправка до Конституції стає чинною після її оголошення у Скупщині".

Спосіб прийняття конституції має велике значення, тому що від нього суттєво залежить зміст основного закону.

10. Поняття та сутність конституційного ладу України.

У понятійному апараті вітчизняної науки конституційного пра­ва термін «конституційний лад» почав застосовуватися відносно недавно. Подібна ситуація типова для всіх пострадянських держав. І це зрозуміло, адже радянська державно-правова наука оперувала поняттями «суспільний устрій», «суспільний лад». Крім того, ознайомлення з працями вітчизняних і закордонних учених дозво­ляє зробити висновок, що в поняття конституційного ладу вклада­ється різне значення, що певною мірою ускладнює його аналіз. Так, зокрема, конституційний лад визначається:

- по-перше, як фактична конституція3 або цілісна система ос­новних політико-правових, економічних і соціальних відносин, які встановлюються й захищаються конституцією та іншими консти­туційно-правовими (державно-правовими) нормами4;

- по-друге, як певний спосіб (форма) організації держави, якого (яку) закріплено в його конституції;

- по-третє, як такий стан відносин (або порядок), що характе­ризує державу як конституційну, забезпечує підпорядкованість держави праву, сприяє закріпленню в суспільній практиці й право­свідомості справедливих, гуманних і правових взаємозв'язків між людиною, громадянським суспільством і державою2 або як уста­новлені конституційним правом взаємовідносини між людиною, народом, суспільством і державою, що покликані забезпечити ви­знання та захист прав і свобод людини і громадянина, народовлад­дя, громадянського суспільства і демократичної держави'3. При цьому під конституційною державою розуміється держава, що ха­рактеризується, по-перше, обмеженістю (підпорядкованістю) дер­жавної влади правом і народним суверенітетом, по-друге, забезпе­ченням такої обмеженості відповідними гарантіями4.

Останній підхід до розкриття значення поняття «конституцій­ний лад» уявляється вдалішим, оскільки наявність у країні акта, що офіційно називається конституцією держави та який визначає її устрій, ще не свідчить про конституційний характер цієї дер­жави і, відповідно, про наявність конституційного ладу. Поняття конституційного ладу не можна зводити лише до наявності чи відсутності конституції, воно має характеризувати реальну об­меженість держави конституцією, гарантованість прав і свобод людини і громадянина. Тим паче не можна зводити конституцій­ний лад лише до організації держави, навіть якщо ця держава і є конституційною.

Характеристика конституційного ладу передбачає встановлен­ня його співвідношення з такими поняттями, як «державний лад», «громадянське суспільство».
Державний лад - це система основних політико-правових, економічних, соціальних відносин, які закріплюються державно-правовими (конституційно-правовими) нормами. Державний лад може бути конституційним, якщо мова йде про конституційну державу, тобто державу, яка впливає на суспільний лад правовим шляхом (установлюючи або санкціонуючи правові норми, забез­печуючи їх реалізацію на основі конституції та інших легітимних джерел права), виконує певні обов'язки перед людиною і суспіль­ством, і неконституційним - державний лад тоталітарної держави. Отже, поняття «державний лад» є ширшим від поняття «консти­туційний лад». Конституційний лад передбачає наявність у державі юридичної конституції, але не зводиться лише до факту її існування. Конституційний лад набуває реального змісту лише за умови демо­кратичного характеру конституції та реального дотримання консти­туційних положень, що забезпечує обмеженість держави, держав­ної влади правом. Саме така обмеженість і створює оптимальні умови для функціонування громадянського суспільства, що є невід'ємним атрибутом, передумовою конституційної держави.

11. Принципи та система конституційного ладу України.

Система конституційного права – є системою інститутів і норм конституційного права. Це складна, структурована, динамічна система, з притаманними їй законами, принципами побудови та функціонування. У загальному вигляді її можна уявити як своєрідне утворення, що складається з трьої відносно самостійних, але надзвичайно тісно взаємозв’язаних блоків (елементів): принципів конституційного права, його інститутів і норм.
Принципи конституційного права – це фундаментальні засади, в яких втілюється сутність і політико-правове призначення галузі та її основного джерела – Конституції України.
Принципи конституційного права поділяються на дві великі групи – загальні і спеціальні.
У загальних принципах втілюються основні ідеї конституції, її призначення і соціальна роль. Ці принципи декларуються безпосередньо в Конституції України. Серед них – державний суверенітет, розподіл влад, непорушність прав та свобод людини і громадянина тощо.
Спеціальні принципи наповнюють реальним змістом конкретні конституційно-правові відносини. Вони мають чітко окреслену юридичну природу і знаходять конкретне застосування в безпосередній діяльності держави та її органів. Це, наприклад, принципи органів державної влади, виборності місцевого самоврядування тощо.
Конституційне право України орієнтовано на інші пріоритети, тому розташування його інститутів повинно мати принципово новий вигляд:
1) основи конституційного ладу України;
2) права, свободи й обов’язки людини і громадянина;
3) форми безпосереднього народовладдя: вибори, референдуми та ін.;
4) законодавча влада;
5) Президент України;
6) виконавча влада;
7) територіальний устрій;
8) місцеве самоврядування.
Така й система Конституції України – основного джерела конституційного права України.
Конституційне право – відкрита система, яка постійно втягує в орбіту свого регулювання нові елементи, звільняючись від “спрацьованих”, “віджилих” елементів. Цим забезпечується стабільність та її правоохоронний вплив на суспільні відносини.

12. Гарантії конституційного ладу України.

Конституційний лад кожної країни належним чином функціо­нує і розвивається, зберігає непорушність, якщо він має надійні гарантії. Вони передбачаються і закріплюються, як правило, консти­туціями і законами.

Цілком закономірно, що нова Конституція передбачила і закріпила ряд гарантій функціонування конституційного ладу. Основними з них є:

· український народ;

· Конституція і закони;

· Українська держава в цілому (в особі її спеціальних інститутів

· і безпосередньо);

· — Верховна Рада;

· ПрезидентКабінет Міністрів, міністерства та інші органи державної

· виконавчої влади;

· Конституційний Суд;

· суди загальної юрисдикції і прокуратура України;

· політичні партії і громадські організації;

· засоби масової інформації;

· міжнародні організації.

Пріоритетне місце в гарантуванні конституційного ладу відво­диться Конституцією — народу України. За Конституцією народ України є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади та має виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні (ст. 5). Звичайно, визначення і зміна конституційного ладу здійснюються не довільно, а у визначених Конституцією і законами формах, зокрема шляхом виборів, референдумів тощо.

Виключно всеукраїнським референдумом, наприклад, вирішу­ється питання про зміну території України (ст. 73). Право народу визначати і змінювати конституційний лад не може бути узурповане державою, тобто самостійно привласнене нею, її органами або посадовими особами (ст. 5).

Крім того, справою всього українського народу є також захист суверенітету і територіальної цілісності України, її економічної та інформаційної безпеки (ст. 17).

Чільне місце серед гарантій конституційного ладу займають нормативно-правові гарантії і насамперед норми самої Конституції.

Гарантування конституційного ладу безпосередньо Консти­туцією полягає насамперед у встановленні власного статусу і від­повідно статусу тих інститутів, які вона закріплює; у забезпеченні самою Конституцією власної стабільності, обмеженні можливостей внесення до неї змін і доповнень, а також у регулюванні нею порядку визначення, функціонування, охорони і зміни конституційного ладу.

Згідно із ст. 8 Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Консти­туції і мають відповідати їй. Закріплення в Конституції цієї ієрархії нормативних актів є зрештою закріпленням ієрархії інститутів конституційного ладу, його системності і тим самим стабільності, а також визначаються межі конституційного ладу, співвідношення конституційно-правових та інших суспільних відносин. Зокрема, в Конституції зазначається, що правовий порядок в Україні грунту­ється на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (ст. 19).

Одночасно в Конституції зазначається, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Конституцією передбачаються порівняно жорсткі умови щодо внесення до неї змін. Так, зазначається, що законопроект про внесення змін до Конституції може бути поданий до Верховної Ради лише Президентом або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради.

Особливо жорсткі умови щодо порядку внесення змін до тих частин і положень Конституції, які стосуються основ консти­туційного ладу. Зокрема, згідно із ст. 156 Конституції законопроект про внесення змін до розділу 1 "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" подаються до Верховної Ради Президентом або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради, затверджується всеукра­їнським референдумом, який призначається Президентом (ст. 156). При цьому повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і ХШ цієї Конституції з одного і того ж самого питання можливе лише до Верховної Ради наступного скликання.

Ряд положень Конституції взагалі не можуть бути змінені. Відповідно до ст. 157 Конституція не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Також Конститу­ція не може бути змінена в умовах воєнного чи надзвичайного стану (ст. 157).

Важлива роль у гарантуванні конституційного ладу належить, поряд з Конституцією, конституційному законодавству (законам про вибори, референдуми, політичні партії та інші об'єднання, про органи державної влади, про територіальний устрій тощо), а також іншим галузям законодавства, зокрема адміністративному, кримінальному, інформаційному, митному, військовому тощо.

Основним гарантом конституційного ладу є, звичайно, держава. Відповідно до ст. 17 Конституції захист суверенітету і територіальної цілісності України, гарантування її економічної та інформаційної безпеки покладається насамперед на державу. Ці напрями діяльності держави є найважливішими її функціями (ст. 17).

Оборона України, захист її суверенітету, територіальної ціліс­ності і недоторканності безпосередньо покладаються на Збройні Сили. Гарантування державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та право­охоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом (ст. 17). При цьому зазначається, що Збройні Сили та інші військові формування не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкодження їх діяльності (ст. 17).

Держава за Конституцією гарантує свободу політичної діяль­ності, не забороненої Конституцією і законами України (ст. 15), забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарю­вання, соціальну спрямованість економіки (ст. 13), а також забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що станов­лять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами (ст. 54).

Гарантується громадянам також свобода літературної, худож­ньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності (ст. 54).

Особлива роль в гарантуванні конституційного ладу відводиться Основним Законом органам державної влади. Пріоритетна роль серед них належить Верховній Раді. За новою Конституцією Верхов­на Рада вносить зміни до Конституції; призначає всеукраїнський референдум з питання про зміну території України; приймає закони; визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики; затверджує загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; призначає вибори Президента України і заслуховує щорічні та позачергові послання Президента про внутрішнє і зовнішнє ста­новище України; оголошує за поданням Президента стан війни і укладення миру, схвалює рішення Президента про використання Збройних Сил та інших військових формувань в разі збройної агресії проти України; затверджує загальну структуру, чисельність, визначає функції Збройних Сил, Служби безпеки, інших утворених за законами України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ; надає у встановлений законом строк згоду на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсує міжна­родні договори України (ст. 85) тощо.

Звичайно, пріоритетна роль Верховної Ради у гарантуванні конституційного ладу випливає насамперед з її головної функції — законодавчої. Адже за Конституцією лише законами України визначаються: організація і проведення виборів і референдумів; засади утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів масової інформації; засади зовнішніх зносин, зовнішньополітичної діяльності, митної справи; основи національ­ної безпеки, організації Збройних Сил і забезпечення громадського порядку; територіальний устрій України; правовий режим держав­ного кордону; статус столиці України; спеціальний статус інших міст; правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзви­чайної ситуації, а також статус органів державної влади і місцевого самоврядування. Зокрема, виключно законами України визначаються організація і порядок діяльності Верховної Ради, статус народного депутата; організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організація державної статистики і інформатики; судоустрій, судочинство, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, а також діяння, які є злочинами, адміністративними та іншими правопорушеннями та відповідальність за них і засади цивільно-правової відповідальності.

Головна роль серед органів державної влади у гарантуванні конституційного ладу належить Президентові. За своїм статусом, визначеним Конституцією, Президент є гарантом державного су­веренітету, територіальної цілісності України, додержання Консти­туції, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102). Він забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; представляє державу у міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде пере­говори та укладає міжнародні договори України; призначає все­український референдум щодо змін Конституції (відповідно до ст. 156, тобто щодо основ конституційного ладу), проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою; призначає позачергові вибори до Верховної Ради у строки, встановлені Кон­ституцією, припиняє повноваження Верховної Ради, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не розпо­чалися; призначає за згодою Верховної Ради Прем'єр-міністра та припиняє його повноваження, приймає рішення про його відставку, є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони країни; очолює Раду національної безпеки і оборони; приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях в разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України (ст. 106). Ці повноваження Президента мають вирішальне значення у гарантуванні конституційного ладу.

Важлива роль як гарантам державного і суспільного ладу нале­жить за Конституцією Кабінету Міністрів, міністерствам та іншим центральним органам державної виконавчої влади. Зокрема, Кабінет Міністрів забезпечує державний суверенітет і економічну самостій­ність України, здійснення вутрішньої і зовнішньої політики дер­жави, виконання Конституції і законів України, актів Президента; розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю; організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяль­ності України, митної справи (ст. 116).

Виключно вагомими у справі гарантування конституційного ладу України є функції і повноваження Конституційного Суду. Він вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України (ст. 147). Пріоритетними з цих повноважень є питання про відповідність Конституції законів та інших правових актів Верховної Ради в частині, що стосується конституційного ладу України.

Значна роль у гарантуванні конституційного ладу належить органам правосудця при розгляді кримінальних справ про злочини проти конституційного ладу, а також прокуратурі і адвокатурі. Але не лише державні інститути є гарантами конституційного ладу. Вельми важлива роль у здійсненні відповідних функцій належить політичним партіям, засобам масової інформації, політичній, економічній, соціальній і культурній системам нашого суспільства, про які мова йшла вище.

Так, відповідно до Конституції політичні партії в Україні сприя­ють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України (ст. 36). Разом з тим утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суве­ренітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, неза­конне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, пося­гання на права і свободи людини, здоров'я населення забороняються (ст. 37). Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань (ст. 37).

Конституція опосередковано визнає суб'єктами гарантування конституційного ладу також засоби масової інформації та інші мережі, системи і засоби інформації. Зокрема, гарантуючи право на інформацію, тобто право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір, Конституція містить положення, згідно з яким здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушення або злочинам, для охорони здоров'я населення, захисту репутації або прав інших людей, запобігання розголошенню інформації, одер­жаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередже­ності правосуддя (ст. 34).

 

 


php"; ?>