Кант І. Критика чистого розуму (переворот у теорії пізнання)
У березні 1781 року Кант написав книгу "Критика чистого розуму". Кант бачить свою задачу в тому, щоб перебороти дві світоглядні позиції, два види однобічного і, отже, помилкового підходу до проблеми пізнання - догматизм і скептицизм.Кант пропонує третій шлях - єдино правильний, на його думку,- шлях критики. Причому мова йде не про критику яких-небудь книг чи філософських систем, а про критику самого розуму, взятого в чистому виді, тобто незалежно від якого б то ні було досвіду. Кант має намір вивчити інструмент пізнання, перш, ніж пустити його в справу. Всяке знання, по Канту, починається з досвіду, але не обмежується ним частина наших знань породжується самою пізнавальною здатністю, носить, по вираженню Канта, апріорний (додослідний) характер. Емпіричне знання одиничне, а тому випадково; апріорне – всезагальне та необхідне.
(Апріорізм Канта відрізняється від ідеалістичного навчання про вроджені ідеї. По-перше, по Канту, додослідні тільки форми знання, зміст цілком виходить з досвіду. По-друге, самі додослідні форми не є вродженими, а мають свою історію. Реальний зміст кантовского апріорізму полягає в тому, що людина, що приступає до пізнання, має у своєму розпорядженні визначеними, сформованими до нього формами пізнання. Якщо подивитися на знання з погляду його споконвічного походження, то весь його об’єм, в остаточному підсумку взятий з всього досвіду людини, що поширюється, інша справа, що поряд з безпосереднім досвідом є досвід непрямий, засвоєний.)
Далі Кант встановлює розходження між аналітичними і синтетичними судженнями. Перші носять характер пояснюючий, а другі розширюють наші знання. Судження (всі тіла) протяжні аналітично, тому що поняття тіла вже містять у собі властивості довжини. Судження (вчора йшов дощ) синтетичне, тому що поняття минулого дня не зв'язано з дощовою погодою. Всі дослідні, емпіричні судження синтетичні. Що стосується філософії (чи, як Кант її називав, метафізики), то про свою область знання мислитель судить обережно. Треба ще перевірити, чи є вона наукою, чи дає вона нове знання, чи спирається вона на загальні, обов'язкові для всі принципи.
У результаті головне питання "Критики"- як можливо чисте, недослідне знання розпадається на три. Як можливо математика? Як можливо природознавство? Як може існувати метафізика в якості науки. Трансцендентальною Кант називає свою філософію тому, що вона вивчає перехід у систему знань, точніше - конструювання нашою пізнавальною здатністю умов досвіду. Трансцендентальне Кант протиставляє трансцендентному, котре залишається за межами можливого досвіду, по ту сторону пізнання.
Дослідні дані, що надходять ззовні, не дають нам адекватного знання про навколишній нас світ. Апріорні форми забезпечують загальність знання, але не роблять його копією речі. Те, чим річ є для нас (феномен) і те, що вона представляє сама по собі (ноумен), має принципове розходження "Спостереження й аналіз явищ, - говориться в "Критиці чистого розуму", - проникають всередину природи, і не відомо, як далеко згодом просунемося в цьому".
Границі досвіду постійно розширюються. Але скільки б не збільшувалися наші знання, ці границі не можуть зникнути, як не може зникнути обрій, скільки б ми не йшли вперед.
Вірити в науку потрібно, але переоцінювати її можливостей не слід. Проти необґрунтованих претензій науки, догматичного забобону і її всесилля і спрямований реальний зміст навчання Канта про речі самих по собі. При невірному тлумаченні воно може спантеличити, при правильному - відкрити вірний шлях.
Кант відкинув загальний критерій істини тільки щодо змісту знань. Що стосується їхньої форми, такий критерій він знає: не суперечливість міркувань. Це дуже ґрунтовне виправлення до негативної відповіді на питання про істину, що зруйнувало побудову догматиків. Тепер завдання полягає в тому, щоб уникнути скептичних побудов. Кант розуміє, що заборона протиріччя являє собою "тільки негативні критерії істини", але, керуючись ними, все-таки можна звести міцні конструкції науки.
У Канта трансцендентна річ "сама по собі" служить нагадуванням, що межі пізнанню немає і не може бути.
І ще про одну обставину нагадує вона: є сфери, де наука неспроможна. Така, наприклад, сфера поводження людини, його волі, чи точніше, сваволі. Художня література до і після Канта показала, що людина робить не тільки "не по науці", але часом всупереч елементарній логіці. Кант не заперечував емпіричної реальності простору і часу. Він
71. Гегель Г.В.Ф. Енциклопедія філософських наук (філософська система гегеля: 1) логіка; 2) філософія природи; 3) філософія духу)
Основний твiр Гегеля, де розгорнуто його розумiння дiалектичного методу, складаеться з трьох частин:"Вчення про буття", "Вчення про сутнiсть", "Вчення про по-няття". Завдання логiки - в аналiзi наукового методу i мислення, яке осягае свiт в поняттях, в розкриттi по-няття науки. На противагу суб'ективному тлумаченню мис-лення, Гегель вiдстоюе iдею об'ективностi iстини, змiстовностi логiчних форм, iх спiввiднесеностi з пред-метним змiстом, iдею спiвпадання методу i предметного змiсту. Тому логiка спiвпадае з наукою про речi, якi осягаються в думках, тобто спiвпадае з метафiзикою i онтологiею.
Малюе абсолютний суб'ект - дух, для якого логiчнi форми його самосвiдомостi виявляються формами його бут-тя, я вихiдною позицiею - позицiя тотожностi суб'екта i об'екта, мислення i буття. Такий пiдхiд Гегеля до логiки дозволив йому розглянути логiчнi форми в процесi iх розвитку вiд абстрактного до конкретного, збагачен-ня, рух вiд однобiчного визначення змiсту до органiчно цiлiсних утворень.
Заслугою Гегеля було дослiдження i виклад логiки як цiлiсноi системи, побудова системи логiчних кате-горiй. Цю систему визначае як процес, в якому кожна наступна сходинка зберiгае результат попереднього роз-витку, виступаючи як бiльш розвинуте конкретне цiле. Система логiчних категорiй розпадаеться на три пiдгру-пи: 1) буття - 2) сутнiсть - 3) поняття, якi в свою чергу дiляться ще: 1) включае в себе категорii якостi (буття, особисте буття, для себе буття), кiлькостi (кiлькiсть, певна кiлькiсть, кiлькiснi вiдносини), мiри (специфiчна кiлькiсть, реальна мiра, становлення сут-ностi); 2) ряд рефлексивних, тобто взаемоопосередкова-них визначень сутностi (видимiсть, тотожнiсть, вiдмiннiсть, протирiччя, основа, явище, дiйснiсть i iн.).
Загальна схема вчення про поняття - перехiд вiд суб'ективного поняття (поняття в вузькому значеннi слова, судження, умовивiд) до об'ективного поняття (ме-ханiзм, хiмiзм,теологiя), а далi до iдеi (життя, пiзнання, абсолютна iдея). Рух пiзнання в кожнiй з трь-ох груп логiчних категорiй специфiчний: категорii буття нiби покладенi в рядок, тут ще немае iх дедукцii i змiн; на сходинцi сутностi категорii взаемовiдобража-ються одна в однiй, переходять одна в одну, але лише на останнiй сходинцi здiйснюеться iх реальне розгортання. Систему логiки Гегель пояснюе як узагальнення iсторii пiзнання, яке переходить вiд неопосередкованого до опо-середкованого, вiд буття до сутностi, а далi до усвiдомлення своiх пiзнавальних форм в iх спiввiднос-ностi з предметним змiстом.
Исходный пункт философии- отождествление бытия и мысления. Это отождествление относительно, как и их взаимопротивоположность, в ней возникает раздвоение на противоположности, но пока что в мысли на субъект мисли и на мисль как содержательный объект.
Мышление - не только субъективноя человеческая деятельность, а и независимо от человека объективная суть, первооснова всего сущего. Мышлениие отчуждает свое бытие в форму материи, природы, как “инобытие” этого объективно существующего мышления, или абсолютной идеи. Абсолютная идея - это не недвижимая, неизменная первосуть, а процес схождения от низшего к высшему. Она активна, деятельна, познает саму себя, проходя три этапа: 1)до возникновения природы и человека, когда абс.идея была вне времени и пространства в стихии “чистого мышлениия” и выступает системой логических понятий и категорий, как система логики; 2)это духовное начало из самого себя рождает природу - “инобытие” абс.идеи; 3) абс.идея оставляет созданую природу и возвращается к самой