БІСМАРК І УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ
ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ
Серія історична
ВИПУСК 39–40
Видається з 1962 р.
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
Львів 2005
БІСМАРК І УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ
Михайло ШВАГУЛЯК
Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра нової та новітньої історії
Отто фон Бісмарк відіграв важливу, а в 1860–1880-х роках вирішальну роль у визначенні стратегії і тактики східноєвропейської політики Прусського королівства та Німецької імперії. При здійсненні цього політичного курсу, найважливішими проблемами якого були взаємини з Росією і польське питання, у полі зору німецького політикуму час від часу опинялися українські землі. Під час «Східної кризи» середини 1850-х років у консервативному таборі Пруссії точилися гострі дискусії щодо можливої участі країни в антиросійській коаліції західних держав. О. Бісмарк брав активну участь у суперечці ультраконсервативного угруповання (так звана партія «Кройццайтунгу»), яке відстоювало союз з Росією, з поміркованим угрупованням (так звана партія «Вохенбляту»), яке, домагаючись участі Пруссії у війні західних держав проти Росії, висунуло план поділу Російської імперії та відриву від неї окраїн, зокрема південно-західних, тобто українських земель. О. Бісмарк значною мірою спричинився до поразки партії «Вохенбляту» та невдачі її проектів. У 1867р. в процесі реалізації свого плану об’єднання Німеччини під зверхністю Пруссії О. Бісмарк звернувся у своїй парламентській риториці до питання розселення та становища українського населення на теренах, що належали до колишньої Польської держави, використовуючи це як аргумент проти спротиву поляків включенню західних польських земель до Північнонімецького союзу. Під кінець 1880-х років у німецькій політичній думці знову зародилася ідея розчленування Росії. Філософ Едуард Гартман опублікував у 1888 р. в тижневику «Gegenwart» статтю «Росія в Європі», в якій виклав план поділу європейської частини Росії за національним принципом і виокремлення, зокрема, українських земель у самостійну державу – Київське королівство. Ця публікація була складовою частиною інспірованої О. Бісмарком пропагандистської акції, спрямованої проти націоналістичних середовищ та військових кіл Росії з метою послабити їх вплив на політику російського уряду.
Ключові слова: О. Бісмарк, українське питання, Пруссія, Німецька імперія, східна політика, Е. Гартман.
Попри доволі значну увагу української політичної думки початку XX ст, до проблеми, винесеної в назву статті, вона ще не дістала належного висвітлення в історичній літературі і, безумовно, заслуговує на подальше дослідження[1].
Частково її вже було заторкнуто в нашій попередній публікації, в якій висвітлювався перебіг протиборства в політичних колах Пруссії стосовно зовнішньополітичної орієнтації країни під час міжнародної політичної кризи напередодні та під час Кримської війни[2]. У даній статті зосереджено увагу на з’ясуванні поглядів впливового політика, міністра-президента Пруссії і райхсканцлера Німецької імперії Отто фон Бісмарка на становище українських земель та еволюції трактування українського питання в його східноєвропейській політиці.
На тлі загальної пасивності політичної Європи в ставленні до українського питання прояви інтересу до нього в політичних колах Берліна, столиці Прусського королівства, а потім Німецької імперії, можна зауважити починаючи від 50-х років XIX ст. Ці вияви уваги до українських земель носили епізодичний характер і не становили якогось окремого напряму політичної думки, а виступали на маргінесі проблем прусської та імперської східної політики, ключовими з яких були взаємини з Росією та польське питання. Власне на цих епізодах зупинимося в нашій статті.
* * *
Активізація уваги німецьких політиків до українських земель припадала переважно на часи міжнародних політичних ускладнень, до котрих причетна була Росія і в ході яких гостро актуальним ставало питання про подальший розвиток німецько-російських відносин. Уперше така ситуація склалася під час так званої «Східної кризи» початку 50-х років XIX ст. – політичного (згодом і військового) конфлікту між західними ліберальними державами і Росією стосовно прийдешнього Османської імперії. Англія та Франція рішуче виступили проти намагання Росії поширити свої володіння і впливи на Близькому Сході й зруйнувати Порту. Назрівав воєнний конфлікт, який міг набрати загальноєвропейських масштабів.
Якби до учасників конфлікту долучилися Австрія та Пруссія, то перша світова війна за одночасної участі всіх європейських великих держав могла б вибухнути вже в 50-х роках XIX ст.[3] Від позиції обох німецьких великих держав значною мірою залежав хід майбутнього воєнного протиборства та можливі варіанти його завершення. Межуючи з Росією на великому просторі, вони прикривали південно-західний (Австрія) та північно-західний (Пруссія) частини її європейського кордону[4]. Якщо б обидві держави виступили на боці Росії, або навіть оголосили сприятливий щодо неї нейтралітет, то змусили б її супротивників – держави Заходу – обмежити воєнні дії лише чорноморським узбережжям та, можливо, районом Балтійського моря. Натомість, у разі вступу Австрії та Пруссії в союз із західними державами, війна набирала б іншого перебігу: Росії загрожував наступ по лінії всього її західного сухопутного кордону, і вона могла опинитися під загрозою цілковитої катастрофи[5].
Це усвідомлювали як у столицях західних держав, так і в Петербурзі, і від осені 1853 р. кожна з ворогуючих сторін активізувала зусилля, щоб схилити на свій бік Австрію та Пруссію. Обмірковуючи можливе становище Пруссії у випадку війни та зважуючи на різні зовнішньополітичні ускладнення, прусський король Фрідріх-Вільгельм IV у розпал «Східної кризи» опинився в скрутній ситуації. З одного боку, він неприязно ставився до Франції як джерела революції, з іншого – побоювався Росії як грізного благодійника, що допоміг придушити революцію в Німеччині, і, водночас, остерігався Англії, яка погрожувала вчинити погром балтійського узбережжя Пруссії, коли б він надумав схилитися на бік Росії. Тож прусський король вагався[6].
За цими ваганнями Фрідріха-Вільгельма IV та дипломатичними маневрами уряду стояла складна внутрішньополітична боротьба в Пруссії, що стосувалася як найважливіших напрямів її зовнішньої політики, так і перспектив розвитку німецького національного питання. «Східна криза» і проблема ставлення до неї виявилися тим каталізатором, який привів до розмежування у вищих сферах прусського суспільства. Початки цього поділу окреслилися під час революції 1848-1849 років.
У цей час на противагу ліберальній березневій революції 1848 року в Пруссії згуртувалися високопоставлені військові та цивільні чини крайніх правих поглядів, які були наближені до короля. Провідними постатями в цьому угрупованні, що отримало назву «камарильї», були брати Леопольд і Людвіг Герлахи. Старший з братів Леопольд від 1849 р. був генерал-ад’ютантом Фрідріха-Вільгельма IV. У липні 1848 р. в Берліні почала виходити заснована групою Л. Герлаха «Neue Preussische Zeitung» («Нова прусська газета»), яка згодом дістала назву «Kreuzzeitung» («Хрестова Газета» – внизу під заголовком газети був зображений залізний хрест)[7]. Газета стала неофіційним органом угруповання, яке часто називали ще партією «Кройццайтунгу».
Одним з найдіяльніших учасників гурту був О. Бісмарк[8], який з 1847 р. був членом Об’єднаного ландтагу. У ландтазі та при інших нагодах О. Бісмарк рішуче виступав проти ліберальних поглядів та вимог і заробив репутацію ультраконсервативного політика. Він закликав до створення сильної прокоролівської партії, розглядав зміцнення королівської влади як передумову об’єднання Німеччини під зверхністю Пруссії. Група «Кройццайтунгу» представляла східний, так званий Остельбський, переважно аграрний регіон країни, що був головним центром консервативної політичної реакції[9].
На початку 50-х років XIX ст. у вищих політичних колах Пруссії з’явився новий осередок, який гуртувався довкола заснованого в 1851 р. видання «Preussisches Wochenblatt» («Прусський тижневик»). Приводом для цього стала Ольмюцька угода між прусським і австрійським урядами 1850 року, згідно з якою Пруссія під тиском російського імператора Миколи І відмовилася від наміру створити разом з малими німецькими державами так звану Унію та погодилася на відновлення Німецького союзу. Учасники групи трактували акт в Ольмюці як капітуляцію, рівнозначну поразці прусської армії під Ієною 1806 року[10]. У партії «Вохенбляту», як називали це угруповання, об’єдналися ліберальні елементи прусської аристократії, які спиралися на громадську думку промислово розвинутіших районів Пруссії, розташованих на захід від річки Ельба – так званої Вестельбії. До угруповання ввійшли дипломати, високопоставлені державні чиновники, представники найвищого дворянства. Визначну роль у гуртку відігравали Роберт Пурталес, Християн-Йозіас Бунзен та інші. На чолі партії «Вохенбляту» стояв вчений-правник Моріц Август Бетман-Гольвег, який фінансове підтримував діяльність групи та видання її часопису[11].
Учасники партії «Вохенбляту» виступали за об’єднання Німеччини під зверхністю Пруссії, позбавленої реакційного уряду та зовнішньої залежності. Значення групи зумовлював факт її близьких стосунків з братом короля принцом Вільгельмом, до якого, з огляду на бездітність Фрідріха-Вільгельма IV, мала перейти корона. Кронпринц з часу революції та візиту до Лондона в 1848 р. значно змінив свої погляди і зблизився з прихильниками конституційної свободи та національної об’єднавчої політики[12].
Міжнародна криза навколо «Східного питання», можливість втягнення в конфронтацію між західними державами і Росією німецьких великих держав актуалізували внутрішні дискусії в прусському суспільстві, посиливши вже існуючі суперечності. Від осені 1853 р. партії «Кройццайтунгу» і «Вохенбляту» розгорнули гостру й тривалу дискусію. Основним її предметом був «російський комплекс», який включав цілий ряд питань – від розрахунків ймовірної політики Росії в «Східному питанні» до оцінки її ролі у вирішенні німецької проблеми та можливого подальшого розвитку німецько-російських відносин. Під час полеміки з цього кардинального питання окреслилося загалом дві протилежні позиції.
Прибічники партії «Вохенбляту» бачили місце Пруссії в майбутній війні в коаліції із західними державами. Покладаючи надії на Англію та Францію, вони сподівалися, що після їх перемоги зменшиться не лише російський вплив у Німеччині, а й будуть послаблені реакційні сили в Пруссії, і Німеччина стане на шлях ліберальних перетворень[13]. Засобом досягнення своїх зовнішньополітичних цілей люди з «Прусського Тижневика» вважали війну західних держав за участю Пруссії проти Росії, результатом якої мало б стати територіальне зменшення Російської імперії. У лютому-березні 1854 р. кампанія «бетманніанців» за вступ Пруссії в коаліцію західних держав сягнула вищої точки[14], їхня діяльність була зосереджена у двох напрямах: у зовнішньополітичній сфері – насамперед на пошуках порозуміння з англійським урядом, у внутрішньополітичній ділянці – на спробах схилити прусського короля до орієнтації на Англію та Францію.
Особливу активність у цей час виявив прусський посланник у Лондоні Х.-Й. Бунзен, учений-дослідник старовини, який поєднував глибоку релігійність з ліберальними та конституційними переконаннями. Солідаризуючись з планами британського уряду, що мали на меті повернення Європі політичної рівноваги шляхом воєнного розгрому Росії та її територіального розчленування, Х.-Й. Бунзен підходив до оцінки «Східної кризи» з позиції німецьких інтересів. Він вважав російську перевагу в Європі головною перешкодою в розв’язанні німецького питання, і перед лицем цієї загрози Пруссія, на його думку, повинна зблизитися із західними державами.
Х.-Й. Бунзен намагався переконати короля й уряд Пруссії в необхідності зробити рішучі кроки назустріч англійсько-французько-турецькій коаліції. Відображенням його зусиль стала пам’ятна записка під заголовком «Про сучасний стан і майбутнє російської кризи» від 1 березня 1854 р., надіслана Фрідріху-Вільгельму IV і міністрові-президентові Отто-Теодору Мантойфелю[15]. Свої висновки та пропозиції Х.-Й. Бунзен ґрунтував на тезі про загрозу німецькому об’єднавчому процесові з боку Росії. Простеживши зростання російської потуги від початку століття, автор показав негативний вплив політики царизму на кожну спробу об’єднання німецьких земель і створення сильної Німецької держави та зробив висновок про необхідність і неминучість усунення цієї перешкоди на шляху об’єднавчої місії Гогенцоллернів. Засобом досягнення цього, на його думку, могла стати велика війна, внаслідок якої Росія була б відкинута до її природних кордонів у Європі. Пруссія мала прилучитися до такої справи, діючи як у власному інтересі, так і задля всієї Німеччини.
Приєднання Пруссії до коаліції західних держав Х.-Й. Бунзен розглядав у контексті кардинальних змін на політичній карті Європи. Серед територій, які необхідно було відокремити від Росії, названо Фінляндію, Балтійські краї, Польщу, а також південні області, тобто українські землі. Х.-Й. Бунзен писав: «Константинополь не є певний ані в турецьких, ані в християнських руках, поки Росія панує над Чорним морем. Звідси виходить, що від Росії мають бути відірвані не лише Крим, але також Бессарабія, Херсон і Таврія»[16]. Згідно з його планами, передбачалося відновити Польщу в кордонах 1772 року з наданням королівського престолу представникові саксонської династії. Розмірковуючи над подальшою долею відокремлених від Росії земель, автор вважав, що їх доцільно приєднати до інших європейських держав. Так, Крим, Бессарабія і весь Новоросійський край, а також Дунайські князівства мали бути передані Австрії, яка, у свою чергу, мала відмовитися, зокрема, від Галичини на користь відродженої Польської держави[17].
Зі змісту тієї частини записки Х.-Й. Бунзена, в якій йдеться про українські землі, можна зрозуміти, що автор не брав до уваги їх національний характер. Учасники партії «Вохенбляту» не розглядали Україну як якусь територіальну та етнічну цілість і не порушували питання про її державність. Зате вони передбачали відродження Польської держави, до якої мала бути прилучена територія підросійської України (очевидно, її правобережна частина) та західноукраїнські землі, що входили до складу австрійської провінції Галичина. Утім, плани відродження Польської держави були продиктовані прагматичними міркуваннями – прагненням створити в такий спосіб на східному пограниччі Західної Європи захисну зону проти Москви[18]. Отже, Україна та її проблеми не були самодостатнім об’єктом уваги «бетманніанців», а цікавили їх лише в контексті політичних комбінацій, що мали на меті ослаблення Росії.
Спробам ліберального крила прусської аристократії втягнути країну в антиросійську коаліцію рішуче протидіяли ультраконсерватори, які, зі свого боку, намагалися впливати на короля, використовуючи для цього зв’язки з його оточенням. Партія «Кройццайтунгу» у своїй більшості зайняла відверто проросійську позицію. Найактивнішими в дискусії з партією «Вохенбляту» були Л. Герлах і О. Бісмарк. Останній на той час вже користувався значною довірою короля (у 1851 р. його було призначено посланником Пруссії в Союзному сеймі в Франкфурті на Майні), і з його думкою рахувалися в уряді[19]. У головному питанні суперечки, яке стосувалося можливої позиції Пруссії у випадку війни Росії із західними країнами, О. Бісмарк солідаризувався з більшістю представників партії «Кройццайтунгу», хоча його мотиви відрізнялися від легітимістських і традиціоналістських поглядів Л. Герлаха. Він шукав виходу зі становища, що склалося, керуючись не стільки почуттями симпатії до російського царизму як осередка абсолютизму й традиційного союзника династії Гогенцоллернів, скільки розрахунком на використання Пруссією даної ситуації для здобуття переваги над Австрією[20].
Другою не менш важливою спонукою в діях О. Бісмарка була думка про можливість відродження Польщі. Він рішуче і послідовно виступав проти відбудови Польської держави, а її поділ між Пруссією, Росією й Австрією був одним з істотних елементів його політичної системи. Усвідомлюючи, що будь-який конфлікт Пруссії чи Австрії з Росією неминуче поставить на порядок денний міжнародної політики польське питання, він виступав проти участі Пруссії у війні західних держав з Росією.
Тому О. Бісмарк дуже неприхильне поставився до антиросійських проектів партії «Вохенбляту». При цьому трактування їх у його виконанні набирало характеру політичного інструменту. Власне під час «Східної кризи» О. Бісмарк уперше використав польське питання як засіб впливу на вище керівництво держави. У момент найгострішого протистояння обох груп прусського політикуму навесні 1854 р. він за розпорядженням короля прибув до столиці для участі в нараді щодо визначення позиції Пруссії в міжнародному конфлікті[21]. Тут О. Бісмарк зустрівся з наступником престолу принцом Вільгельмом. Останній підтримував антиросійську партію й намагався схилити на її бік і О. Бісмарка. Відбулася гостра розмова, у ході якої О. Бісмарк рішуче відкинув аргументи кронпринца, доводячи, що Пруссія не має жодних підстав для війни проти Росії. Вказуючи на можливі негативні наслідки такої переможної війни за участю Пруссії, він застеріг, що розвиток подій може поставити перед прусською політикою вельми ризиковане завдання – «розв’язання польського питання в хоча б якійсь прийнятній для Пруссії формі»[22].
О. Бісмарк розглядав польське питання крізь призму пруссько-австрійського суперництва й переконував уряд, що участь у війні великих німецьких держав може призвести в підсумку до появи на політичній карті Європи за сприяння Австрії незалежної Польщі, а разом з тим територіального розширення Австрії та зміцнення її позиції в Німеччині. У листі до О.-Т. Мантойфеля від 25 липня 1854 р. він писав:
Якщо Австрія вступить у війну з Росією, то важко буде успішно протидіяти планам західних держав щодо відбудови Польщі. Ці плани, як єдиний тривалий засіб зменшення російської потуги, від яких досі не відмовилися в Лондоні та Парижі, можуть рано чи пізно ще з більшою рішучістю виступити на передній план. Стурбованість Австрії відродженням Польщі є не такою глибокою, як Пруссії та Росії. Я навіть впевнений, що Австрія віддала б перевагу Дунайським країнам, якщо б довелося вибирати між ними й Галичиною[23].
У ході дискусії О. Бісмарка з учасниками партії «Вохенбляту», спричиненої проектами останніх стосовно територіального розчленування Росії, заторкувано питання про подальшу долю українських земель як південно-західної окраїни Російської імперії. «Бетманніанці» знайомили О. Бісмарка зі своїми антиросійськими планами і намагалися залучити його в число своїх однодумців. Пізніше він згадував про це:
Я пригадую, якими обширними записками обмінювалися ці пани. Часом вони знайомили зі змістом записок і мене, сподіваючись схилити на свій бік. Як ціль, до якої мала би прагнути Пруссія як передовий борець Європи, там вказувано: розчленування Росії, відокремлення її остзейських губерній, які, включно з Петербургом, повинні були відійти до Пруссії і Швеції, відокремлення всієї території Польської республіки в її найширших межах, розділ останньої частини на Великоросію і Малоросію, хоча і без цього мало чи не більшість малоросів опинилася в кордонах максимально розширеної території Польської республіки[24].
З вищесказаного можна зробити висновок, що О. Бісмарк мав у той час приблизне уявлення про українські землі як області в складі Російської імперії. При цьому слід зазначити, що німецька громадськість ще до початку Кримської війни мала значний обсяг інформації про географічні обриси України, етнографічні особливості її населення та характер міжетнічних відносин у державах, де воно проживало. Важливим джерелом цих знань були дослідження німецьких вчених. Варто згадати цікаві спостереження Йогана-Георга Коля, який навесні та влітку 1838 р. об’їхав всю Україну з півночі на південь, через Харків і Полтаву до Одеси, відвідав Крим, Бессарабію, Буковину й Галичину. Свої враження він описав у трьох книгах, кожна з яких присвячена окремому етапові мандрівки[25]. Зокрема, певний інтерес для німецької суспільності могли становити політичні висновки Й.-Г. Коля про майбутнє українського народу: «Нема найменшого сумніву, що, якщо колись велетенське тіло Російської імперії розпадеться, то Малоросія стане однією з тих її частин, які внаслідок цього знову здобудуть незалежність»[26]. Причому в третій книзі Й.-Г. Коля наведено докладні відомості про українське населення західних земель України, яке автор характеризував як західну гілку єдиного народу.
Зацікавлення німецьких політичних кіл викликало й дослідження іншого науковця – економіста Августа Гакстгаузена, який у 1842-1843 рр. здійснив тривалу подорож до Росії, відвідавши, зокрема, Харківську, Катеринославську, Херсонську губернії, Крим, Одесу, Поділля, Волинь, Київщину й Чернігівщину. У своїй трьохтомній праці «Дослідження внутрішнього стану, народного життя і зокрема сільського устрою Росії»[27] А. Гакстгаузен охарактеризував різні сторони життя українського суспільства, звернувши увагу на контрасти в побуті та психології між українцями й росіянами.
У літературі, з якої німецькі політичні кола черпали свої знання про ситуацію в Росії, українська справа не фігурувала як актуальна внутрішньополітична чи міжнародна проблема. Не розглядали її в такому контексті ані члени групи «Вохенбляту, ані їхні політичні опоненти з табору «Кройццайтунгу». Полемізуючи з «бетманніанцями» і критикуючи їх плани розчленування Російської імперії та територіального переоблаштування Центрально-Східної Європи, О. Бісмарк, звичайно, не міг обминути своєю увагою українських земель. Поборюючи проекти партії «Вохенбляту», що передбачали обкраєння Росії до її натуральних меж, він, таким чином, вважав за доцільне збереження існуючого територіального стану імперії Романових з українськими землями в її складі.
У ході дискусії прусської політичної еліти над можливими територіальними змінами в Центрально-Східній Європі поставало питання і про західноукраїнські землі. У політичних колах Берліна знали про наявність в імперії Габсбургів українського («руського» за тодішньою термінологією) населення[28]. Порушуючи справу Галичини, О. Бісмарк, однак, залишав поза увагою питання про долю її українського населення і не пов’язував край з Наддніпрянською Україною.
Діяльність О. Бісмарка під час «Східної кризи» була спрямована на те, щоб Пруссія зайняла позицію прихильного супроти Росії нейтралітету[29]. У суперечці двох угруповань прусського політикуму врешті взяла гору партія «Кройццайтунгу». Вже в березні 1854 р. окреслилися ознаки віддалення Пруссії від західних держав. Король відкликав Х.-Й. Бунзена з Лондона[30]. Услід за ним державну службу змушені були покинути й інші провідні діячі партії «Вохенбляту»[31], і це угруповання перестало існувати.
Пруссія зблизилася з Австрією і 20 квітня 1854 р. уклала з нею оборонно-наступальну угоду. Під час Кримської війни вона, як зрештою й Австрія, займала нейтральне становище і відіграла вирішальну роль у тому, що німецькі держави не виступили на боці морських держав проти Росії[32]. У тому, що Пруссія не вступила в протиросійську коаліцію, була й частка заслуг О. Бісмарка. Згодом він, характеризуючи міжнародну ситуацію напередодні та під час Кримської війни, не без задоволення відзначав, що допоміг запобігти намаганням Англії та Франції залучити Пруссію до спільної боротьби західних держав проти Миколи І[33]. Це помітили як у Лондоні, так і в Петербурзі. Англійська дипломатія покладала на нього головну провину за відмову уряду Пруссії підписати віденську конвенцію чотирьох держав у «східному питанні», яка мала б утворити єдиний фронт морських та німецьких держав проти Росії[34].
Натомість у Росії були задоволені наслідками зусиль О. Бісмарка та партії «Кройццайтунгу». Російський посланник Дмитро Глінка під час зустрічі з О. Бісмарком у листопаді 1854 р. передав йому особисту подяку Миколи І за його «ставлення та щирість щодо Росії»[35]. Пояснюючи мотиви своєї позиції та діяльності в період «Східної кризи», О. Бісмарк, мабуть, уперше виклав посланникові ідею майбутнього пруссько-російсько-французького союзу[36]. Суть його задуму полягала в тому, щоб забезпечити нейтралітет Франції та Росії на випадок можливого конфлікту Пруссії з Австрією за домінування в Німецькому союзі.
«Український» сюжет під час «Східної кризи» пройшов на маргінесі змагань двох угруповань прусського політикуму. Утім, внутрішній конфлікт у Пруссії в 1853–1854 рр. окреслив нові тенденції в німецькій східній політиці. Починаючи від «Східної кризи» в Берліні помітно зріс інтерес до національних проблем у східноєвропейському регіоні. У німецькій політичній думці від часу до часу порушувано, зокрема, питання про становище українського населення як окремої національної спільноти. Розглядаючи українську справу у взаємозв’язку з польським питанням та/або як складовий елемент внутрішнього життя Російської імперії, автори таких розмірковувань намагалися прив’язати їх до практичних завдань зовнішньої політики Німеччини.
Ініціатором у цій справі виступав О. Бісмарк, який на початку 1860-х років зайняв провідні позиції в прусській політиці. Посівши в жовтні 1862 р. пост міністра-президента Пруссії, він заходився наполегливо реалізувати свій план об’єднання Німеччини «залізом і кров’ю». Після воєнних перемог над Данією (1864р.) і Австрією (1866р.) та усунення останньої від впливів і участі в загальнонімецьких справах О. Бісмарк приступив до творення нового Німецького союзу під проводом Пруссії.
Від імені Пруссії О. Бісмарк 4 серпня 1866 р. звернувся до північних німецьких держав з пропозицією про утворення Союзу німецьких держав. Вісімнадцять німецьких держав і три вільних міста – Гамбург, Бремен і Любек – підписали 18 серпня союзний договір, а в грудні 1866р. представники цих держав і міст, зібравшись у Берліні, приступили до обговорення проекту конституції майбутнього Союзу. У березні 1867р. обговорення проекту конституції розпочав установчий райхстаг Північнонімецького союзу. Об’єднавчі плани О. Бісмарка викликали спротив. Серед противників нового державного утворення виступали польські політичні середовища, які протестували проти включення до складу Північнонімецького союзу польської частини прусської монархії (колишніх земель Речі Посполитої). 18 березня 1867р. на засіданні райхстагу від імені польської фракції виступив депутат Казімєж Кантак. Свій протест щодо компетенцій райхстагу вирішувати долю польських земель промовець базував, зокрема, на національному принципі та праві націй на самовизначення. Він твердив, що земельні простори колишньої Польської держави в кордонах 1772 року, незважаючи на поділ між трьома державами, становлять єдину національно-територіальну цілість[37].
У відповідь О. Бісмарк виголосив у райхстазі довгу промову. Обстоюючи засади побудови нової держави, він піддав критиці аргументи польського політичного представництва, зокрема покликання на національний принцип. Твердячи про безпідставність таких широких національно-територіальних претензій поляків та їх державницьких розрахунків, посилався при цьому на дані про наявний національний склад населення на теренах колишньої Польської держави. О. Бісмарк доводив, що в ряді областей, які входили раніше до Речі Посполитої, поляки становлять національну меншість. Формулюючи свою аргументацію, він торкнувся українського національного питання на цих територіях: згадав мимохідь українські землі, які за умовами Андрусівського перемир’я 1667 року перейшли від Польщі до Росії, говорив про українців (русинів), що живуть у західних провінціях Російської імперії і разом з білорусами та росіянами творять там більшість населення.
Особливий акцент О. Бісмарк зробив на ситуації в Галичині. Нагадавши, що там проживає два мільйони українців (русинів) та, переважно в західній частині провінції, така ж кількість поляків, наголосив на історичному антагонізмі супроти останніх українського населення, зумовленому віковим польським домінуванням у житті краю[38].
О. Бісмарк обмежився лише констатацією наявності українського населення та проблеми польсько-українських відносин в областях, які польські політичні середовища розглядали як терени історичної Польщі. Це була фактично перша спроба чільного європейського політика окресленням контурів українського питання протиставити його польському питанню. Порушивши в такому контексті українську справу, він використовував її як засіб «шахування» опору польських політичних середовищ у Пруссії включенню західнопольських земель у німецький об’єднавчий процес.
Нове зацікавлення Україною в німецькій політичній думці, вже за умов об’єднаної Німеччини, спостерігалося під кінець 1880-х років. У цей час на шпальтах близьких до урядових кіл видань з’явилися статті на теми національних відносин у Російській імперії та можливої перебудови Росії в разі її евентуального воєнного конфлікту з іншими європейськими великими державами. Значення цих подій підносила та обставина, що їх у німецькій та зарубіжній громадській думці пов’язували з іменем райхсканцлера О. Бісмарка. Отже, як випливало з цих публікацій, заносилося на значущі зміни в німецько-російських стосунках та актуалізацію в німецькій східній політиці українського питання. Ці нові прояви в німецькій політичній думці доцільно розглянути в контексті основних тенденцій східноєвропейської політики О. Бісмарка в останні роки його урядування.
Від середини 1880-х років німецька зовнішня політика зіштовхнулася із складними проблемами, котрі мали далекосяжний вплив на її подальшу орієнтацію. Йдеться про міжнародну політичну кризу, у центрі якої опинилися події на Балканах. У 1885 р. в Болгарії виникло протистояння між правлячим там князем Олександром Баттенберзьким і Росією, що намагалася зберегти свої впливи в цій країні[39]. У справу втрутилися великі європейські держави, які намагалися протидіяти російській гегемонії в Болгарії. У серпні 1886 р. болгарський князь був скинутий з трону. Справа наступника болгарського трону привела до крайнього загострення відносин між Росією й Австро-Угорщиною[40].
Австрійсько-російське протистояння на Балканах поставило О. Бісмарка в складне становище. Німеччина була зв’язана з Австро-Угорщиною таємним союзницьким договором, укладеним 1879 року. Згідно з ним, вона була зобов’язана прийти на допомогу Австро-Угорщині всіма своїми військовими силами в разі нападу на останню Росії[41]. У Берліні з занепокоєнням спостерігали за зростанням активності Росії в Південно-Східній Європі та австрійсько-російського антагонізму в регіоні. Ця обставина мала особливий вплив на німецько-російські відносини з огляду на те, що російська експансія загрожувала самому існуванню Австро-Угорщини. А це в підсумку могло б призвести до ґрунтовної зміни співвідношення сил у Європі і становити небезпеку для Німецької імперії. Тож такі наміри Росії неминуче мусіли наштовхуватися на спротив О. Бісмарка[42].
Разом з тим у плани О. Бісмарка не входило загострення взаємин з Росією. Такий можливий поворот у німецько-російських відносинах суперечив загальному зовнішньополітичному курсові Німецької імперії з часу її виникнення. О. Бісмарк вбачав своє основне завдання у внутрішньому укріпленні та розбудові імперії і зміцненні її зовнішньої безпеки. Його дедалі більше турбувала можливість виникнення коаліції держав, спрямованої проти Німеччини. Особливу увагу при цьому звертав на протидію зближенню між Росією та Францією, яка жадала реваншу за поразку у війні 1870–1871 років. Провідною думкою О. Бісмарка, яка була визначальною в усій його зовнішньополітичній діяльності на посаді райхсканцлера, було збереження дружніх відносин з Росією[43].
Під час болгарської кризи О. Бісмарк займав двоїсту позицію. Прагнучи зберегти союз з Австрією, а водночас дружні стосунки з Росією, він не міг підтримувати цілком жодну з конфліктуючих сторін І вдавався до лавірування[44]. Не приховуючи свого неприхильного ставлення до активізації політики Відня в Болгарії та характеризуючи її як нерозсудливу[45], райхсканцлер розглядав Болгарію як сферу російських впливів і еквівалент окупованої Австро-Угорщиною Боснії та Герцеговини. Мимоволі заохочуючи росіян до рішучих дій, аж до захоплення Константинополя та проток, О. Бісмарк переслідував при цьому двояку ціль: по-перше, вважав, що це призведе до більшого послаблення позицій Росії, ніж її активна політика на східних рубежах Австро-Угорщини, зокрема в Галичині, по-друге, сподівався, що наслідком російської експансії в південно-східному напрямі буде загострення британсько-російських відносин у регіоні[46].
У річищі цієї політики О. Бісмарк зважився на ризикований крок: уклав з Росією в червні 1887р. таємний «договір асекурації». Найважливіший пункт договору гарантував сприятливий нейтралітет Німеччини у випадку, коли б Росія вирішила опанувати чорноморські протоки. Зі свого боку Росія зобов’язувалася дотримуватися нейтралітету в разі неспровокованого нападу Франції на Німеччину[47].
Влітку 1887 р. у взаєминах між Берліном і Петербургом настало певне потепління, що було пов’язано з підписанням «договору асекурації». Однак вже восени напруга в німецько-російських (і, звичайно, в австрійсько-російських) відносинах різко зросла. Російський уряд виявив свою безпорадність у спробах посилити впливи в Болгарії. Це відверто визнала російська преса і відразу розгорнула кампанію проти Німеччини. Головним об’єктом пресових атак був О. Бісмарк. Останній, не без підстав, вбачав їх причиною настрої, що панували при царському дворі, і звинувачував російські урядові кола в інспірації пресової кампанії[48]. Не мовчала й німецька преса: офіціозні пробісмарківські видання поміщали статті зі звинуваченнями та погрозами на адресу Росії[49].
Під кінець жовтня 1887 р. з’явилися чутки про військові приготування і переміщення російських військ до кордонів. Німецькі дипломатичні представництва у Відні та Петербурзі доносили в Берлін про зосередження біля східного кордону Австро-Угорщини нових російських військових частин та прискорене будівництво там польових укріплень і мостів. За повідомленням німецького військового аташе у Відні від 9 листопада 1887 р. вздовж кордону з Галичиною на території Волині було дислоковано 4 російські кавалерійські дивізії, укомплектовані за нормами воєнного часу[50]. Як наслідок, німецькі урядовці та дипломати почали виявляти зацікавлення ситуацією на українських землях, які в разі вибуху війни могли стати теренами воєнних дій. Зокрема, німецький посол у Петербурзі в донесенні від 29 грудня 1887 р. інформував про міжконфесійні відносини в Галичині[51].
На рубежі 1887–1888 рр. німецько-російські та австрійсько-російські стосунки досягай такої напруги, якої Європа не знала з часу німецько-французької війни 1870–1871 років. Ставало очевидним, що у взаєминах між Росією та Німеччиною настають радикальні зміни. Німецьке дипломатичне представництво в Петербурзі повідомляло про зміну настроїв у російському суспільстві, яке «все більше відвертається від Німеччини [...] і схиляється до Франції»[52]. До Берліна надходили вістки про контакти між представниками політичних і урядових кіл Росії та Франції й обговорення можливості зближення між обома країнами[53]. Глибокої осені 1887 р. загострилися економічні відносини між Німеччиною та Росією. У відповідь на російську політику протекціонізму німецький уряд вдався до підвищення мит на ввезення з Росії зерна та сировини. У жовтні уряд видав розпорядження, що забороняло Імперському банку надавати позики під російські цінні папери[54].
У цей час помітно зріс вплив військових на політику Німеччини стосовно Росії. Вище німецьке військове командування вже давно було невдоволене політичним курсом О. Бісмарка в німецько-російських взаєминах. Шеф генерального штабу Гельмут Мольтке, а особливо його заступник Альфред Вальдерзеє домагалися розриву з Росією. А. Вальдерзеє обстоював думку, що Росії не можна довіряти, а тому слід шукати порозуміння з іншими великими державами, насамперед з Австро-Угорщиною, і готуватися до війни проти Франції та Росії[55]. Г. Мольтке та А. Вальдерзеє висували ідею «превентивної війни» проти Росії. Викладаючи свою позицію в ситуації, що склалася, Г.Мольтке заявив: «З чисто військової точки зору все говорить за те, щоб ми виступили проти Росії, або й проти Франції, допоки вони обидві не стануть ще сильнішими»[56].
Домагання та проекти військових підтримував принц Вільгельм (майбутній імператор Вільгельм II). У середині грудня 1887р. імператор Вільгельм І скликав спеціальну нараду за участю вищих військових чинів. Перед учасниками наради Г. Мольтке виголосив доповідь про небезпеку війни на два фронти. У результаті було прийняте рішення про переміщення військових частин до східних кордонів[57].
О. Бісмарк негативно поставився до планів військових та їх спроб домовитися з вищим австрійським військовим командуванням про спільний «превентивний» удар проти Росії. Він не погоджувався з висновком Г.Мольтке про те, що Росія озброюється і здійснює мобілізацію з метою розв’язання війни. Висловлюючи своє ставлення до намірів німецького генералітету та австрійських правлячих кіл втягнути Німеччину у війну, в директиві німецькому послу у Відні принцу Генріху Ройсу 15 грудня 1887 р. рішуче твердив: «Допоки я є міністром, не дам своєї згоди на превентивну атаку проти Росії»[58]. О. Бісмарк наполегливо рекомендував австрійському урядові утриматися від будь-яких дій, які могли б дати Росії привід для нападу. Разом з тим радив робити все для модернізації збройних сил Австро-Угорщини, щоб вони були готові протистояти можливій російській агресії. Він запевняв при цьому, що Австро-Угорщина може розраховувати на німецьку допомогу лише у випадку неспровокованої війни з Росією[59]. Посол Г. Ройс довів зміст директиви райхсканцлера до відома австрійців, що значно охолодило їх войовничі настрої.
О. Бісмарк дотримувався двоїстих підходів у політиці стосовно Росії. Будучи зацікавлений у підтриманні дружніх відносин з Росією, водночас не виключав можливості їх подальшого загострення і навіть конфлікту між обома державами. У річищі цих роздумів був готовим переглянути деякі свої звичні концепції східної політики. У кризові місяці кінця 1887 – початку 1888 рр. він замислювався над ідеєю відродження Польської держави. Припускаючи можливість сприяння Німеччини цьому процесові, основну роль відводив Австрії, яка, на його думку, мала б інспірувати повстання поляків проти російської влади в Царстві Польському[60]. Як уявляв собі цю майбутню державу О. Бісмарк, свідчить його заява на засіданні уряду 8 січня 1888 р. Учасник засідання Роберт Луціус записав у своєму щоденнику, що О. Бісмарк знову говорив про «можливість самостійної польської держави на чолі з австрійським ерцгерцогом, звичайно, без відокремлення прусської частини території»[61].
Під тиском військових райхсканцлер вдався до нових заходів задля зміцнення збройних сил. Основна мета цих кроків полягала в тому, щоб забезпечити в недалекому майбутньому перевагу Німеччини над ймовірними супротивниками в разі необхідності вести війну на два фронти[62]. У грудні уряд вніс у райхстаг законопроекти про зміни в організації армії, що передбачали збільшення армії протягом семи років на 700 тисяч осіб, та про асигнування на ці цілі 280 мільйонів марок[63]. 24 січня 1888 р. О. Бісмарк публічно застеріг: якщо російські приготування в Польщі триватимуть, то не може бути сумнівів у тому, що Німеччина вдасться до мобілізації. Цей хід передусім мав на меті змусити Росію відмовитися від намірів нападу на Австро-Угорщину.
Разом з тим, німецька преса за дорученням райхсканцлера розгорнула широку антиросійську кампанію. Спрямовуючи виступи підконтрольних йому видань, О. Бісмарк ставив за мету вчинити тиск на російські панславістські середовища та військових, щоб послабити їх войовничі настрої та вплив на політику уряду. Власне в рамках цієї акції з’явилися публікації з аналізом внутрішнього стану та міжнародного становища Російської імперії, зокрема перспектив німецько-російських взаємин. Поміж них виділялися своїми аналітичними новаторськими підходами статті знаного філософа Едуарда Гартмана в берлінському тижневику «Gegenwart» («Сучасність»). Російська тематика в його публіцистиці в кризові місяці 1887–1888 рр. займала центральне місце. Наприкінці грудня 1887 р. з’явилася стаття Е. Гартмана під заголовком «Росія в Азії»[64]. Аналізуючи історичні корені етногенезу російської нації та умови формування російської державності як спадкоємниці азіатської Золотої орди, автор показував визначальну роль цих чинників у територіальному розширенні Російської імперії на просторах Азії і звідси робив висновки щодо напрямів подальшої зовнішньополітичної експансії Росії. Е. Гартман переконував російські правлячі кола відмовитися від помилкових цілей і примарних ілюзій в їхній європейській стратегії та рекомендував цілком зосередитися на активній політиці в Азії. Стверджував, що саме така політика випливає з історично-культурної місії Росії в регіоні та відповідає її справжнім інтересам. Цілковите перенесення центру ваги російських політичних інтересів в Азію, на думку автора, принесло б самій Росії спокій та задоволення і повернуло б мир Європі[65].
Особливо великий резонанс викликала стаття Е. Гартмана «Росія в Європі», надрукована в січневих числах (1888 р.) « Gegenwart». Е. Гартман на той час був відомий також як автор теорії колонізації західних польських земель, яка була взята на озброєння урядом О. Бісмарка в національній політиці в польському питанні[66]. Тепер, у новій публікації Е. Гартмана йшлося про національні проблеми Росії та її можливе майбутнє. Метод аналізу, висновки автора були цілком новими для європейської суспільно-політичної думки. Розмірковуючи над внутрішньою структурою Російської імперії, він передбачав можливість її поділу та появи на теренах її європейської частини окремих держав, що були б утворені за етнічно-національним принципом. Одним з головних наслідків таких змін, згідно з авторськими роздумами, мало стати відокремлення підросійської України і утворення незалежної держави, яку Е. Гартман іменував Київським королівством. Але найбільша сенсація, пов’язана з цією подією, полягала в тому, що вслід за виходом статті Е. Гартмана стала поширюватися чутка про причетність до її появи райхсканцлера Німеччини О. Бісмарка. Таким чином, можна було зробити висновок, що викладені в статті думки відображають погляди найвищого керівництва держави. Власне так її сприйняли і в Німеччині[67], і за кордоном, передусім у Росії[68] та Україні[69].
Міркування Е. Гартмана ґрунтувалися на аналізі географічного положення й етнічної ситуації в Росії. Під цим оглядом він ділив європейську Росію на три частини: перша, розташована по верхній течії Волги і на Дону, заселена великоросами; друга – у басейнах Дніпра і Бугу – заселена малоросами (українцями) і білорусами; третя, що розміщена по ріках Вісла, Німан і Двіна, заселена поляками і литовцями[70]. Е. Гартман доводив, що українці та білоруси є цілком окремими народами, які в разі відриву від імперії й об’єднання в якесь одне державне утворення могли б обійтися без Росії. Така держава з 18 мільйонами мешканців мала б, на думку автора, достатні підстави для політичної самостійності та самоутвердження[71].
У статті Е. Гартмана розглядалися умови, за яких могло б відбутися розчленування Російської імперії. Доки Німеччина і Австрія вбачатимуть у Росії спокійного сусіда, з яким їх пов’язує спільність інтересів (з огляду на поділи Польщі), у них немає підстав для війни з нею. Але якщо Росія стане на шлях агресії і виступить у ролі порушника миру, тоді обидві держави з почуття самозбереження були б змушені виступити збройне проти неї і, використовуючи евентуальну перемогу, задля ослаблення наступальної сили агресора на тривалий час вдалися б до відриву значної частини його європейської території. Поділ імперії мав би відбутися за національно-етнічним принципом. Згідно з передбаченнями Е. Гартмана, Фінляндія відійшла б до Швеції, Бессарабія – до Румунії, балтійські області утворили б об’єднану самостійну державу. У басейні Дніпра після відокремлення українських та білоруських земель автор прогнозував утворення Київського королівства[72]. Усі ці державні новоутворення, з огляду на можливі зазіхання Росії, мусіли б, на думку автора, дістати гарантії великих держав: Швеція і Балтійське королівство – Німеччини, Київське королівство – Австрії[73].
Важливим елементом кардинальної перебудови політичної мали Східної Європи, згідно з візією Е. Гартмана, мало стати відродження Польської держави. Останню він розглядав як засіб протидії російській експансії, хоча й висловлював застереження, що намагання відродженої Польщі підкорити всі території, які колись були під польським пануванням, можуть перетворити її на джерело постійної загрози мирові на континенті (причому ще значно небезпечнішим, аніж Росія)[74]. Погляд Е. Гартмана на українську проблему в Росії та перспективи її розвитку доповнював вступ у статті, в якому йшлося про західну гілку українського народу: автор згадував про три мільйони русинів Східної Галичини, котрі могли становити значну небезпеку для Австрії в разі російської агресії[75].
Досі не вдалося переконливо довести, чи мав О. Бісмарк пряме відношення до появи та змісту статті Е. Гартмана. Утім, можна зі значною мірою вірогідності стверджувати, що публікація статей Е. Гартмана в момент загострення міжнародної ситуації, зокрема в сфері німецько-російських взаємин, була невипадковою. Правдоподібною видається й причетність до її інспірації урядових чинників. До таких висновків спонукає наступна публікація в німецькій пресі на українську тематику. 26 травня 1888 р. берлінська газета «Розі» («Пошта») надрукувала статтю про становище та суспільно-політичне життя підросійської України[76]. Прикметне, що вона з’явилася в часописі, який мав репутацію підручного пресового органу О. Бісмарка[77], тож сам факт вияву інтересу до долі українців у пробісмарківському виданні є доволі красномовним.
Привертає увагу й те, що стаття в «Розі» у своїх найважливіших положеннях перегукувалася із змістом статті Е. Гартмана або доповнювала її. Автор писав про русинів (українців) як єдиний двадцятимільйонний народ, який, опинившись під чужинецькою владою, спочатку Польщі, а потім Росії та Австрії, втратив свій вищий прошарок (шляхту) і зміг зберегти лише духовенство та народні звичаї й мову. Приєднані до Росії, пригнічувані поляками в Австрії, полишені Європою, русини зникли для всього політичного та офіційного світу. На відміну від Е. Гартмана, який зосереджував увагу на зовнішньополітичних аспектах національних проблем Росії та можливих шляхів їх вирішення, автор у газеті «Розі» звертав погляд на внутрішній чинник – українське суспільно-політичне життя. Від 1840-х років руський (український) народ почав оживати: обабіч кордону розгортається національний рух, який став набирати організованих форм. Автор розповідав про формування української національної партії (йшлося, правдоподібно, про громадівський рух у підросійській Україні та народовські організації в Галичині), яка виписала на своєму прапорі національну та політичну програму свого народу. Апелюючи до європейського політикуму, дописувач «Розі» радив звернути увагу на українське питання як одну з перспективних національних проблем і, услід за Е. Гартманом, повторив думку про можливість створення Київської держави як держави життєздатної та спроможної для культурного розвитку[78].
Пресові випади підручних бісмарківських видань, як бачимо, мали на меті чинити тиск на російські націоналістичні середовища і урядові кола, звертаючи увагу на найбільш вразливі моменти внутрішнього життя Російської імперії-її національні проблеми. Автори публікацій спиралися при цьому на значний матеріал, набутий німецькою історичною та політичною думкою в дослідженні українського питання. Однак, пропагандистські заклики (зокрема, погроза розчленування Росії), до яких вдався О. Бісмарк у момент найбільшого загострення німецько-російських взаємин, не відображали всього спектру «російської» політики райхсканцлера. Йшлося лише про один з тактичних інструментів, які він використовував у залежності від міжнародної ситуації та відповідно до власних зовнішньополітичних цілей.
Численні факти засвідчують, що О. Бісмарк навіть у період найвищої напруги в стосунках між Берліном та Петербургом (від осені 1887 р.) виявляв зацікавлення в їх поліпшенні та збереженні дружніх німецько-російських взаємин. З цією метою він здійснив ряд кроків, що мали переконати в цьому царя Олександра III та російський уряд. О. Бісмарк вирішив продемонструвати неагресивний характер стосовно Росії німецько-австрійського союзу і задля цього зважився на опублікування таємного договору, укладеного 1879 року. Текст останнього, за домовленістю з урядом Австро-Угорщини, було надруковано 3 лютого 1888 р. одночасно в німецькій та австрійській пресі[79]. Обнародування трактату, за оцінками російської преси, було специфічним ходом, щоб вплинути на російську суспільність «в дусі миролюбності, показати перед нами перспективу нашестя австро-німецьких військ в разі порушення нами миру»[80].
6 лютого 1888 р. О. Бісмарк виголосив у райхстазі свою знамениту промову, значна частина якої була присвячена історії розвитку та тогочасній ситуації в німецько-російських відносинах. Покликаючись на традиції дружби між обома народами, започаткованої під час визвольної війни 1813 року, він, попри всі атаки російської преси та військові заходи, не вірив у агресивні наміри Росії й позитивно оцінював існуючий стан взаємин[81]. Промова мала засвідчити добру волю райхсканцлера щодо Росії та прагнення до добрих стосунків між обома державами.
Весною 1888 р. відбулося покращення в німецько-російських відносинах. О. Бісмарк, прагнучи сприяти їх дальшій нормалізації, докладав зусиль, щоб не допустити нового загострення між Віднем і Петербургом. Його занепокоєння і невдоволення викликала позиція міністра закордонних справ Австро-Угорщини графа ГуставаКальноки, котрий з недовірою ставився до політики російського уряду і виявляв свою прихильність до планів «превентивної війни» та «розщеплення» Росії, які опрацьовували німецькі та австрійські військові восени 1887 року[82]. О. Бісмарк гостро розкритикував ці задуми як нереалістичні. Ставлячи під сумнів сподівання австрійського міністра на те, що війна могла б привести до поділу Росії, він у листі до Г. Ройса 3 травня 1888 р. оцінював такий результат як «цілком неймовірний» навіть «після найблискучішої перемоги»:
Навіть найуспішніше завершення війни ніколи не приведе до розпаду російської великодержави, яка спирається на мільйони росіян грецького віросповідання. Навіть коли їх розділити внаслідок договорів, вони знову зіллються докупи так швидко, як частинки розлитої ртуті. Ця непорушна імперія російської нації [...] стане після своєї поразки нашим природним і прагнучим реваншу супротивником, таким самим, яким є на заході теперішня Франція[83].
Такий погляд О. Бісмарка на внутрішнє становище Російської імперії явно суперечив змістові відомої статті Е. Гартмана, вихід якої деякі політики та історики пов’язують з ім’ям «залізного канцлера». Але, як видається, ці протиріччя зумовлені різницею тактичних цілей, які переслідував О. Бісмарк у кожній окремій ситуації у своїй різновекторній зовнішній політиці. У першому випадку йшлося про намір шантажувати націоналістичні елементи в російському суспільстві та уряді критичним аналізом внутрішніх проблем Російської імперії та передбаченням її евентуального розвалу. Зрештою можна припустити: якщо О. Бісмарк і справді був причетний до появи статті Е. Гартмана, то йому, правдоподібно, належали тільки загальний задум і основна ідея публікації. Натомість весь комплекс дослідницьких зусиль та висновки, у тому числі сенсаційна ідея Київського королівства, були результатом творчого пошуку самого філософа і могли навіть виявитися несподіваними для самого райхсканцлера.
По-іншому склалося міжнародне становище пізньої весни 1888 р. На той час пік кризи в німецько-російських та австрійсько-російських відносинах вже минув, і О. Бісмарк змінив акценти в зовнішньополітичній тактиці. Намагаючись пригасити войовничі настрої в урядових колах Відня він став переконувати їх у безперспективності планів здійснення примусового поділу Російської імперії.
Доволі влучно оцінив це поєднання різних засобів у політиці О. Бісмарка Іван Франко. Аналізуючи раптовий вияв інтересу в Берліні до українських земель, І. Франко розглядав це явище в контексті пропагандистських та дипломатичних заходів німецького райхсканцлера стосовно Росії. У жовтні 1888 р. він писав у львівському часописі «Правда»:
Хто нами інтересується в Європі, той чинить се тільки з погляду на Росію і на те як укладаються його взаємини з Росією. Треба Росії пригрозити — бух! Являються на сцену русини, випливає київське княжество або й Польща в давних границях (для бісмарківців це зовсім все одно!) неначе той зелізний вовк в казці. А відновляться добрі взаємини з Росією, то зелізний вовк стається тим, чим був завсігди – казкою, міфом, тай годі![84]
Подальший розвиток подій підтвердив застереження І. Франка щодо того, що українська справа в німецькій політиці набирає інструментального характеру. Послаблення напруги у взаєминах з Росією й поліпшення відносин між Австрією та Росією спричинилися до того, що українська проблема на довший час зникла з поля зору Берліна.
Трактування О. Бісмарком українців як національної спільноти випливало з його загальних оцінок історичної долі народів Центрально-Східної Європи. На його думку, більшість з народів регіону не була здатна до самостійного державного існування. Згодом, будучи вже у відставці, колишній райхсканцлер так сформулював цей свій погляд: «Утворення малих національних держав на Сході неможливе; право на існування мають лише історичні держави»[85]. До «історичних держав», які мали домінувати в регіоні, він відносив Німеччину, Австрію та Росію.
Попри таке прагматичне ставлення О. Бісмарка до національних відносин у Східній Європі, власне в останні роки його урядування в німецькій політичній думці, вперше в європейській практиці, було окреслено контури українського питання як внутрішньоросійської реальності та потенційної міжнародної проблеми. Ці розумові конструкції заклали основні засади концепції «окраїнних держав», взятої згодом на озброєння німецькими політичними силами в період Першої світової війни[86].