Політичні партії в Україні на початку ХХ ст
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДОНБАСЬКА ДЕРЖАВНА МАШИНОБУДІВНА АКАДЕМІЯ
Укладачі: Алексєєв С.В.
Ляшенко Є.П.
ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ В УКРАЇНІ
(1900-1917 рр.)
Навчальний посібник з курсу «Історія України»
для студентів всіх спеціальностей
До друку______прим.
Проректор з навчальної роботи
А.М. Фесенко
Затверджено
на засіданні кафедри
українознавства
та гуманітарної освіти
Протокол № 13 від 14.03.2002
Краматорськ 2002
ББК ТЗ (2 Ук)
Політичні партії в Україні (1900-1917 рр.) :Навчальний посібник з курсу «Історія України» для студентів всіх спеціальностей. Укл. Алексєєв С.В., Ляшенко Є.П. – Краматорськ: ДДМА, 2002. - 85 с.
У посібнику аналізується процес формування українських національних політичних партій на початку ХХ ст., їх діяльність та взаємовідносини з загальноросійськими політичними партіями в Україні в роки першої буржуазно-демократичної революції 1905-1907 рр., в період реакції та нового революційного піднесення, під час І світової війни та революцій 1917 р.
Бібліограф: 20 назв.
Укладачі: С.В. Алексєєв, доц.
Є.П. Ляшенко, доц.
Відповідальний за випуск Т.В. Кудерська, доц.
Вступ
Весь хід соціально-економічного розвитку попереднього періоду призвів до того, що на початку ХХ ст. Росія стала вузловим пунктом усіх соціальних суперечностей, осередком капіталістичного, феодально-поміщицького й національно-колоніального гніту, який переплітався з поліцейським деспотизмом царизму й доповнювався грабежем з боку іноземного капіталу. Це робило нестерпним становище народних мас, поглиблювало соціально-класові суперечності й створювало передумови для всенародної боротьби за повалення царизму.
В умовах царської Росії нестерпний соціальний гніт доповнювався національними утисками. Царизм переслідував національну культуру, забороняв уживання рідної мови, проводив політику насильної русифікації.
В зазначений період в Росії склалися об’єктивні передумови для здійснення народної революції, а також сформувалася реальна сила, спроможна розв’язати глибокі соціально-економічні суперечності революційним шляхом. Цією силою був пролетаріат. На початку ХХ ст. посилюється революційна боротьба робітників, які під керівництвом соціал-демократичних організацій переходять від економічних страйків до політичних.
Під впливом революційної боротьби робітництва посилюється селянський рух. Селянський рух на початку ХХ ст. охопив майже всі повіти й губернії України, однак найбільшого розмаху він набув на Правобережжі.
Поряд із наростанням революційної боротьби робітничого класу й селянства йшло піднесення політичної активності ліберально-демократичних верств населення, студентської та учнівської молоді. Посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, яка проявляла незадоволення жорстокою внутрішньою політикою царизму й домагалася часткових реформ. Ліберально-демократичний рух в Україні, як і в усій країні, набув опозиційного характеру.
В умовах загального революційного піднесення на Україні посилюється національний рух, спрямований проти шовіністичної-великодержавної політики царського уряду, за вільний розвиток рідної мови, культури й літератури. Пожвавлення національного руху сприяло виникненню національних політичних партій
Якщо на перших етапах українського національного руху (дворянський та різночинський) він виявив себе здебільшого в спробах загальноосвітнього виховання мас та утвердження їх національної самосвідомості, то роки першої буржуазної революції 1905-1907 рр. характеризуються бурхливим зростанням чисельності українських соціалістичних і буржуазних партій, що намагалися мирними та немирними шляхами втілити в життя свої політичні, економічні та культурно-освітні програми.
У радянській історіографії існувала упереджена характеристика їх у різко негативному плані як “націоналістичних” та контрреволюційних. Між тим ця породжена в часи сталінщини і продовжена в часи застою концепція далеко не відповідає історичній правді. Хоча національне питання займало різне місце в програмах цих партій, воно завжди стояло поруч і нерозривно з найважливішими політичними і соціально-економічними вимогами того часу. Було б спрощенням характеризувати українські партії суто з негативного боку. Адже ,наприклад, в 1905-1907 рр. український визвольний рух не пішов шляхами націоналізму (про що й свідчить, зокрема, багатонаціональний склад членів і керівництва партій), а торував шлях українського демократичного руху. Їх діяльність багато в чому заклала підвалини нових дружніх відносин між народами.
Питання формування та діяльності в Україні різних партій та організацій в 1900-1917 рр. до теперішнього часу розроблені в науковій літературі недостатньо. Існує два підходи до проблеми визвольного руху в Україні: перший – класовий, ленінський, за яким національне визволення та національна рівність можливі тільки на основі революційних соціально-економічних перетворень, знищення панування поміщиків та буржуазії, та другий – національний, за яким на першому місті стоїть досягнення національної свободи, на базі якої планується подальше вирішення соціально-економічних проблем.
В деяких виданнях за останні роки зроблена спроба відійти від таких полярних підходів і надати об’єктивний аналіз позиціям і ролі в українському визвольному руху політичних партій різної орієнтації.
Розділ 1
Політичні партії в Україні на початку ХХ ст.
1. Політизація робітничого та селянського руху в Україні. Створення загальноросійських партій
Складовою частиною суспільно-політичного життя кінця ХІХ ст. –початку ХХ ст. був робітничий і селянський рух в Україні.
У 90-х роках ХІХ ст. загострення класових суперечностей в Росії сприяло виходу на політичну арену пролетаріату. За 1880-1894 рр. в Росії відбулося 678 страйків і заворушень, з них 110 виступів в Україні. У ході страйкової боротьби у робітників вироблялися елементи політичної свідомості, з’являлося відчуття пролетарської солідарності. Вихованню політичної свідомості пролетаріату сприяла діяльність соціал-демократичних груп та гуртків.
Величезне значення в поширенні марксистських ідей і утвердженні марксизму як самостійного напряму в суспільній думці Росії, в тому числі й України, належить першій російській марксистській організації “Визволення праці”, заснованій у 1883 р. в Женеві Г.В. Плехановим. До неї входили: Засулич, Аксельрод, Дейч, Ігнатов.
Протягом 1883-1894 рр. Члени групи “Визволення праці” переклали російською мовою й видали понад 20 творів К.Маркса й Ф.Енгельса. Видавані групою твори Маркса й Енгельса, а також Плеханова нелегально перевозилися в Росію і розповсюджувалися в багатьох містах, у тому числі й на Україні. Група мала зв’язки з революційними гуртками різних міст Росії, в тому числі Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава, листувалася з ними, діставала від них грошову допомогу.
Під впливом діяльності групи “Визволення праці” й наростання робітничого руху у Росії стали виникати перші марксистські гуртки і групи. Наприкінці 80-х на початку 90-х років ХІХ ст. виникли марксистські гуртки на Україні – в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі. Вони складалися переважно з інтелігентів, студентів та учнів середніх навчальних закладів, робітників.
Одним з перших виник соціал-демократичний гурток робітників Києва у 1889р. У 1891 р. студенти Київського університету утворили “Російську групу соціал-демократів”. Керували нию Я. Ляховський, Б. Ейдельман. Для розгортання діяльності київських соціал-демократів велике значення мав приїзд наприкінці 1891 р. Ю. Мельникова, який мав значний досвід роботи серед робітників Харкова, Ростова, Таганрога.
На початку 90-х років марксистські гуртки діяли в Катеринославі, Харкові, Одесі, Херсоні, Полтаві.
Боротьба пролетаріату, діяльність соціал-демократів висували необхідність створення політичної партії робітничого класу. Початком такої партії став створений у 1895 р. внаслідок об’єднання розрізнених марксистських гуртків петербурзький “Союз боротьби за визволення робітничого класу”, одним з організаторів і керівників якого був В.Ленін. Він брав безпосередньо участь у робітничому русі, керував страйковою боротьбою. “Союз боротьби ” встановив зв’язки з соціал-демократами багатьох міст. За зразком і прикладом “Союзу боротьби” в ряді міст України, зокрема в Києві і Катеринославі, соціал-демократичні гуртки об’єдналися в “Союзи боротьби”.
Під впливом петербурзького, а також київського та катеринославського “Союзів боротьби” більш широкою і цілеспрямованою в 1897-1898 рр. стала діяльність соціал-демократів у Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Полтаві та в ін. містах України.
Перед соціал-демократами повстало питання про підготовку з’їзду та створення єдиної партії. Оскільки активні діячі петербурзького “Союзу боротьби” були заарештовані, підготовку до з’їзду продовжили київські соціал-демократи, зокрема члени групи “Рабочее дело” Б.Ейдельман, М. Вигдорчик, П. Тучапський та ін. Протягом 1897 р. київські соціал-демократи разом з представником соціал-демократів Петербурга провели підготовчу роботу, виробили й розіслали соціал-демократичним організаціям порядок денний і проекти деяких рішень майбутнього з’їзду, організували видання нелегальної загальноросійської “Рабочей газеты”.
Перший з’їзд соціал-демократів країни працював 1-3 березня 1898 р. у Мінську. На з’їзд прибуло 9 делегатів: делегати від петербурзького, московського, катеринославського, київського “Союзів боротьби”, представники “Рабочей газеты” і Бунду (соціал-демократичної партії єврейського пролетаріату). З’їзд проголосив створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), обрав Центральний Комітет з трьох чоловік, визнав “Рабочую газету” офіційним органом партії і доручив ЦК підготувати й опублікувати Маніфест партії.
Швидкий розвиток капіталістичної промисловості, зростання чисельності робітників, дедалі активніша діяльність соціал-демократів по керівництву їх боротьбою сприяли піднесенню робітничого руху на межі століть стала його політизація. Поряд з економічними стали виникати і політичні страйки, насамперед страйки присвячені 1 Травня.
Важливою подією в історії революційної боротьби були Харківська маївка 1900 р., яку організували соціал-демократи. У відозві до робітників “Перше травня” були висунуті вимоги: свобода спілок, страйків, зборів, слова, друку, недоторканість особи, встановлення 8-годинного робочого дня для всіх робітників, обов’язкове державне страхування та ін. Але через недостатню організованість соціал-демократів і через те, що план став відомий властям, які змістили на вулицях війська, план повністю здійснити не вдалося. Цей виступ Харківських робітників наочно показав, що робітники не тільки доросли до політичної боротьби, а що вони її уже розгортають під гаслом : “Геть самодержавність”. У 1901-1902 рр. революційний рух наростав. А в 1903 р. переріс у загальний страйк Півдня Росії. Всього, за неповними даними, в 1903 р. страйки і демонстрації охопили 63 міста Росії. Майже одночасно у загальному страйку взяли участь понад 200 тис. робітників, з них 150 тис. – в Україні. Таким чином, робітничій рух розвивався швидше, ніж РСДРП.
Перед партією встала проблема розробки Програми, яка б захищала інтереси робітничого класу. Це було зроблено на П з’їзді РСДРП, який відбувся 17 липня – 10 серпня 1903 р. 43 делегати, присутні на з’їзді, представляли 26 організацій. На з’ізді були представлені 7 соціал-демократичних організацій України : Катеринослава, Харкова, Одеси, Києва, Миколаєва, а також “Соціал-демократичний союз гірничих робітників” і група “Южный рабочий”.
П з’їзд РСДРП прийняв програму, розроблену редакцією “Искры”. У програмі своїм найближчим політичним завданням РСДРП ставила повалення самодержавства і заміну його демократичною республікою. Ставилися вимоги загального, рівного і прямого виборчого права, широкого місцевого самоврядування, недоторканості особи і житла, загальних демократичних свобод, знищення станів і нової рівноправності громадян. У національній справі РСДРП відстоювала право на самовизначення за всіма націями, а також право населення діставати освіту на рідній мові і право кожного громадянина висловлюватися рідною мовою на зборах, запровадження рідної мови на рівні з державною в усіх місцевих державних установах.
В інтересах робітничого класу ставилися вимоги 8-годинного робочого дня, цілковитої заборони надурочних робіт, державного страхування робітників, встановлення належного санітарного нагляду в усіх підприємствах та ін.
З метою усунення залишків кріпосництва і в інтересах вільного розвитку селянства РСДРП вимагала скасування і повернення викупних та оброчних платежів, повернення "відрізків“, скасування всіх законів, які обмежують селянина в розпорядженні землею та ін.
У програмі-максимум висунуті завдання повалення капіталізму, встановлення диктатури пролетаріату, побудови соціалістичного суспільства.
На П з’їзді відбувся розкол РСДРП на дві фракції: більшовиків і меншовиків. Причинами розколу були незгоди в організаційних питаннях. Але значну роль відіграли й амбіції окремих лідерів партії.
Оскільки обидві фракції працювали й в Україні, розкол негативно вплинув на діяльність українських соціалістичних партій. Розкол в РСДРП сприяв утворенню в Україні національних соціал-демократичних партій. На правобережній Україні, де була смуга осілості євреїв, діяли “Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії” (Бунд), а також організації Польської соціалістичної партії (ППС).
Одночасно з революційним рухом робітників і під його впливом піднімалися на боротьбу проти поміщиків і самодержавства селяни. Головними причинами масового селянського руху були феодальні пережитки – поміщицьке землеволодіння, викупні та оброчні платежі, відробітки, малоземелля селян. Безпосереднім поштовхом до піднесення селянської боротьби на початку ХХ ст. був голод 1901 р., викликаний неврожаєм.
Більшість селянських виступів 1901-1902 рр. була спрямована проти поміщиків, на ліквідацію поміщицького землеволодіння і розподіл землі між селянами. Форми селянського протесту були різноманітними: селяни захоплювали поміщицькі землі та угіддя, рубали ліси, виступали проти продажу майна за недоїмки, вимагали поліпшення умов оренди та ін. Часто голодні селяни вдавалися до розгрому поміщицьких маєтків, управителів, лихварів, царських чиновників.
Особливо широкого розмаху селянські виступи набрали в Україні. Весною 1902 р. вони прийняли форму селянського повстання у Полтавській та Харківській губерніях. З 9 березня по 3 квітня 1902 р. селяни Полтавщини та Харківщини здійснили понад 120 нападів на поміщицькі маєтки. У повстанні взяли участь селяни 337 сіл 19 волостей з населенням понад 160 тис. чол. Безпосередньо участь у виступах взяли близько 40 тис. селян. Для придушення повстання уряд кинув 9 батальйонів піхоти і 10 козачих сотень. До суду було віддано 960 чол. Крім цього з селян було стягнуто контрибуцію у розмірі 800 тис. крб.(1)
Піднесення селянського руху спричинило утворення селянської партії в Росії, яка одержала назву соціалістів-революціонерів (есерів). Вона виникла внаслідок об’єднання різних народницьких гуртків і груп, які вважали себе виразниками інтересів трудового народу. Серед таких організацій можна назвати: “Закордонний союз соціалістів-революціонерів”(1894р.), “Північний союз соціалістів-революціонерів”(1896р.), “Південна партія соціалістів-революціонерів” (1897р.), до яких входили і представники від України. Так, наприклад, до “Південної партії…” входили представники від київської, полтавської та Харківської нелегальних народницьких організацій. Ця партія на своєму ІV з’їзді влітку 1900 р. прийняла “Маніфест партії соціалістів-революціонерів”. Наприкінці 1900 р. представники названих організацій домовилися про створення Російської партії соціалістів-революціонерів (РПСР). Офіційно про це було оголошено в газеті “Революционная Россия” в січні 1902 р. У 1901-1905 рр. есери нелегально видавали газету “Революционная Россия” і журнал “Вестник русской революции”. Але майже до початку першої російської революції партія чітко не визначила ні програмних, ні тактичних установ. Лідер і теоретик партії В.Чернов написав проект програми тільки у квітні-травні 1904р.
До програми ввійшов широкий спектр вимог, спрямованих на буржуазно-демократичну перебудову Росії. Есери прагнули до правової демократичної держави, автономії общин, федеративних відносин та самовизначення національностей; виступали за пряме, рівне й загальне право голосування незалежно від статі, релігії і національності; вимагали повної свободи совісті, слова, зборів, страйків, спілок; пропонували відокремити церкву від держави, встановити обов'’язкову, рівну і загальну освіту та ін.
У питаннях робочого законодавства партія соціалістів-революціонерів ставила на меті охорону духовних і фізичних сил трудящих: 8-годинний робочий день, визначення мінімального заробітку, введення державного страхування й законодавчої охорони праці. Аграрна платформа есерів сформулювала ідею так званої “соціалізації” усієї землі – тобто вилучення землі з приватної власності окремих осіб і перехід у громадське володіння і в поширенні демократично організованих общин на засадах зрівняльного користування.(2)
На відміну від соціал-демократів, есери не підкреслювали класових відмінностей між пролетаріатом і селянством. Вважаючи пролетаріат, селянство та інтелігенцію, як такі політичні сили, на які однаковою мірою має опиратися революційна партія. Класову боротьбу есери розуміли як боротьбу “усіх” трудящих і експлуатованих. Не було у них і досить чіткого уявлення про класовий зміст буржуазно-демократичної і соціалістичної революції. Нечіткість ідейно-політичної позиції, організаційна аморфність партії зумовили наявність різних течій.
Але, незважаючи на це, есери мали сприятливий грунт для своєї праці в Україні.
В умовах активізації всіх класів і суспільних верств населення напередодні і в час першої російської революції розгорнулася динамічна їх консолідація й розмежування, а на цьому грунті становлення і формування опозиційних партій російської буржуазії – конституційних демократів та октябристів.