На західноукраїнських землях у 1907-1914 рр
У ХХ ст. Галичина, Буковина та Закарпаття переживали тяжкі соціальні ускладнення. Як і раніше, ці регіони були переважно аграрними. Більша частина землі належала поміщикам, серед яких переважали чужинці і поляки—у Галичині, румуни—у Буковині, мадяри—у Закарпатті. Було багато землевласників-магнатів, які володіли маєтками на кілька сот тисяч гектарів. У Галичині барон Лібіх мав 66.700 гектарів, граф Р.Потоцький 49.800 га. У Закарпатті граф Шенбурн-Бухгайм мав коло 100 тис.га, тобто близько 20% усієї території. Поруч з ними існували дрібні господарства. У Галичині 53,3% селянських господарств були “безкінні”. І.Франко називав такі господарства “карликовими”. Заборгованість галицьких і буковинських селян зростала з кожним роком і у 1910—1912рр. в Галичині було продано за борги 9.303 селянських господарств, у Буковині за 1904—1907 рр.—3.000 господарств.
Зростала диференціація села, і з’явилися заможні селяни, які скуповували землі злидарів з худобою і ремаментом. У 1908 р. їх було у Галичині 5%, але вони володіли землею, яка кількостю перевищувала у два рази ту, яка належала 600.000 бідняцьким господарствам. Ці заможні господарі користалися допомогою банків і були найсильнішою селянською групою на західноукраїнських землях.
Напередодні І світової війни у Галичині було 614.000 селянських господарств, які не забезпечували прожитку своїм власникам. Аналогічні явища були в Буковині та Закарпатті. Такі незаможні селяни орендували землю, наймалися до поміщиків або йшли працювати на підприємства.
Багато селян йшло до Бесарабії, Південної України, Німеччини, Бельгії, Франції, а ще більше емігрувало за океан. За перше десятиріччя ХХст. виїхало до Америки біля півмільйона галицьких селян. Вони поклали початок так званій заробітчанської еміграції до США та Канади. Значна частина емігрантів сіла міцно на нових місцях, пристосувалася до нових умов життя, досягла високого рівня добробуту, але для батьківщини вона була втрачена. Менша частина не зуміла пристосуватися до нових умов і повернулася до Галичини.
У Галичині становище селян погіршувала та обставина, що поміщиками переважно були поляки. Поляки займали також всі адміністративні посади, в їхніх руках був суд. У ХХст. число селянських страйків постійно зростає. У 1902р. страйк, в якому взяло участь біля 200.000 селян, охопив усі східні частини Галичини. Селяни виявили надзвичайну стійкість, і поміщики змушені були піти на поступки. Завдяки цій перемозі опозиційні партії, які підтримували страйковий рух, здобули популярність та пошану селян. У 1906р. до 30.000 селян зібралися до Львова з вимогами не тільки економічних полегшень, але й політичних свобод та загального виборчого права. Разом із тим селяни вимагали продажу поміщицьких земель. Страйки, з одного боку, массовий вихід селян на сезоні роботи, з іншого, підривали поміщицькі господарства, внаслідок чого почалася їх масова ліквідація. Протягом 10-х років перед І світовою війною у Галичині поміщики продали 140.000 га землі, але зискали на цьому не українські селяни (як то було в Україні під російською окупацією), а поляки, бо поміщики спроваджували на свої землі польських селян-колонистів.
Зубожінню селян сприяло низьке промислове становище Галичини, де переважали дрібні підприємства з невеликим числом робітників. Більш-менш розвинена була нафтова промисловість, яка швидко зростала у районах Борислова, Тустановичів. Багато здобували солі, гірського воску. Усі промисловості, за невеликим винятком, були у руках чужинців: німців, жидів, поляків, французів, англійців.
З початку ХХ ст. зростають у Галичині різні союзи: Сільський Союз—“Господар”—1898р., Крайовий Кредитовий Союз—1898р., у 1904р. Союз Молочарських Спілок, Союз для збуту худоби та інші. Усі вони допомагали селянам у збуті їхніх продуктів. Наприкінці ХІХ ст. засновується кооперативна організація “Народна Торговля”, що з 1907р. стає головною організацією Торгової Господарчої Спілки. У 1904р. засновано Ревізійний Союз Українських Кооперативів (РСУК), що став організаційно-ідейним центром українських кооперативів. Відбувається об’єднання окремих кооперативних союзів: у 1911р. на базі 30-ти торговельних сільськогосподарських спілок постав великий Сільсько-Господарський Крайовий Союз Торговельних Спілок. У 1914р. у Крайовому Ревізійному Союзі було 609 кооперативів.
Українським рухом керували громадки інтелігенції, які охоплювали щораз ширші кола, навчаючи їх боротися за свої права, за економічні, культурні та національні інтереси.
За перші 10-15 років ХХ ст. Галичина зробила величезний поступ у всіх галузях культурного життя. Осередком української науки стало Товариство ім. Т.Г.Шевченка, яке перетворилося у 1893р. на Наукове Товариство імені Т.Г.Шевченка, об’єднуючи вчених не тільки Галичини, а й цілої Україні. Воно користалося визнанням усього культурного світу; до 1914р. було видано коло 300 томів наукових праць українською мовою, переважно з українознавства. Здійснити таку широку видавничу програму можна було тільки завдяки матеріальній та науковій допомозі цілої України. Це товариство вважали за Українську Академію, хоч офіційно воно не мало цього титулу. М.Грушевський, І.Франко, В.Гнатюк, Ф.Вовк були головними діячами Товариства.
Поволі Галичина добилася значного збільшення числа українських шкіл: перед війною 1914р. було вже 6 державних та 15 приватних гімназій і 3.000 народних шкіл. В університеті українці мали 7 звичайних кафедр та 4 доцентури. Перед самою війною вирішено питання про заснування окремого Українського університету. Журнал “Літературно-Науковий Вісник”, що його заснував М.Грушевський на початку ХХ ст., став всеукраїнським літературним органом. У 1907р. М.Грушевський переніс його до Києва.
Центральною фігурою Галичини, з початку ХХ ст., став митрополит Галицький Андрій граф Шептицький (1900—1944). За 44-літнє його керівництво греко-католицькою церквою вона остаточно стала українською національною церквою. Значення Андрія Шептицького більше, ніж тільки митрополита : вiн був душою всього нацiонального та культурного життя Галичини. Вiн дбав про школи, заснував Науковий Iнститут для студiй, сполучений з Богославською Академiєю, та “Академiчний Дiм” у Львовi; допомагав приватним школам; за свої кошти висилав молодих священикiв для студiй у Римi, Вiднi; давав стипендiї свiтськiй молодi для науки за кордоном; допомагав дитячим садкам та “сиротинцям”; заснував український шпиталь—“Народну Лiчницю” у Львовi, пiдтримував видавництва. Глибокий знавець мистецтва, був меценатом мистцiв-малярiв, рiзьбарiв. Допомiг О.Новакiвському заснувати власну малярську школу. У 1913р. заснував у Львовi Український нацiональний музей, в якому зiбрано рiдкiснi пам’ятки українського мистецтва. Цей музей був найбiльший в Українi.
Початок ХХ ст. характеризується у Галичинi загостренням боротьби з поляками, що були фактичними володарями краю. Ця боротьба посилюється у зв’язку з ростом нацiональної свiдомостi народних мас Галичини, наслiдком чого зменшувалось значення москофiлiв у громадянському життi. Обидва табори—росiйський i польський—бачили небезпеку у цьому зростi нацiональної свiдомостi, i почали спiльну протиакцiю.
Усi намiсники Галичини були поляками (гр.Баденi, Голуховський, гр.Потоцький, проф. Бобжинський), i всi вони вели полiтику ворожу українцям. Усi вищi урядовцi були теж поляками.
На початку ХХ ст. у Галичині визначилися три напрямки політичної думки. Перший був москвофільський, який поволі спадав, другий—“австрійський ультральоялізм” за висловом Д.Дорошенка, третій—чітко висловлений студентським вічем у Львові—за створення Самостійної Української Держави. Цей напрямок підтримувала газета “Діло”, що у ХХ ст. стала найбільш впливовим пресовим органом Галичини, та “Літературно-науковий вісник”, в якому виступав із блискучими статтями І.Франко.
Кінець ХІХ—початок ХХ ст. характеризувався значним зрушенням у політичній історії Галичині. Галицькі діячі розчарувались у реальності “нової ери”—угоди між галичанами та австрійським урядом, бо від нього Галичина дістала тільки одну кафедру при університеті (що її зайняв М.Грушевський), кілька шкіл та Асекураційне товариство “Дністер”. Зростала опозиція проти австрійського уряду, який підтримував польську шляхту у її боротьбі проти українських прагнень. Проводирі цієї опозиції створили у 1899р. нову партію—Національно-демократичну (НДП), яка взяла до своїх рук провід національним життям. До цієї партії вступили видатні діячі Галичини—і народовці, і радикали: Ю.Романчук, Кость і Євген Левицький, Є.Олисницький, В.Будзіновський, М.Грушевський, І.Франко та інші. Народний Комітет став осередком, який керував усім життям краю: політичним, господарським, соціальним, культурним. Об’єднуючи різні партії, у т.ч. і соціалістичні, Націонал-демократична Партія чимраз далі відходила від москвофілів, які виразно тягли до об’єднання з Росією.
Але всередині самої партії намічалась диференціація. Права частина її зберігала консервативні погляди; це були переважно галицьке духовенство, урядовці; ліва частина до якої належали молодші члени, схилялася до соціалізму. Але всі—і праві, і ліві—вороже ставилися до поляків. Цікаво, що в той же час польська мова існувала навіть у родинах українського духовенства.
Головну увагу Націонал-демократична партія звертала на селянство, на поліпшення його добробуту та поглиблення його національної свідомості.
Провід у польскому громадстві належав заснованій у 1900р. Народово-демократичній партії, яку звали “вшехпольскою”. Провідниками її були у царській Польщі Р.Дмовський та В.Грабський, а в Галичині—професори Львівського університету—Ст. Грабський та Ст. Гломбінський. Польська Народово-демократична партія шукала спільної мови, і польське представництво у Державній Думі вело угодовську політику. Ненависть до українців та жидів об’єднувала їх, і вони знаходили підтримку у галицьких москофілів, які мали контакт з такими російськими чорносотенними організаціями, як “Союз Русского Народа”, “Двуглавый Орёл”, а також з неослов’янами, на чолі яких стояв граф В.Бобринський. Серед членів Народово-демократичної партії було багато польських аристократів, римо-католицького духовенства та міщан. Ця партія прагнула об’єднати всі польські землі під берлом російського царя.
Москвофіли знайшли собі протектора в особі намісника—гр. А.Потоцького. Це яскраво виявилося під час виборів до Сейму в 1908р. Потоцький дав наказ жандармерії “гостро” боротися проти опозиції полякам; знову було багато забитих, поранених. Адміністрація фальшувала виборчі картки, щоб забезпечити перемогу полякам. У 1908р. студент-українець М.Січинський забив Потоцького, пояснюючи свій вчинок бажанням помститись за вибори.
Прагнення поляків створити власну державу зміцнюється внаслідок конфліктів між Росією та Австрією, інтереси яких стикалися на Балканах. Особливо гострими вони стали під час Балканської війни 1912—1913рр. Польські самостійщики вживали заходів, щоб створити армію, яка мала б виступати проти Росії на боці Австрії. Підготовку вела головним чином ППС—Польська партія соціалістична, провідником якої був Юзеф Пілсудський. Він організував військові гуртки—“Стрілець”, в яких молодь проходила військовий вишкіл. Австрійський уряд давав усе потрібне: провіант, зброю. Одночасно постали інші організації: “Сокул”, “Бартошові дружини”, але в них проводилося лише фізичне виховання. Членами цих організацій було кілька тисяч молоді.
Ю.Пілсудський проводив свою підготовчу акцію у Росії, а також серед польської еміграції у США та Франції, де знаходив багато прихильників. Таким чином, серед польського громадянства напередодні війни різко виявилися дві орієнтації: ППС виступала проти Росії на боці Австрії та Німеччини, а “вшехполяки”—на боці Росії.
Українське громадянство в Галичині стояло в своїй масі на проавстрійській позиції—протиросійській. Воно не мало іншого виходу: вся політика Росії була гостро ворожа українцям, як у самій Росії, так і за її межами. Австрійська конституція, на підставі якої жили українці в Австрії, викликала завжди вороже ставлення Росії. Ідея “всеслов’янства”, що прагнула “визволення” всіх слов’ян і об’єднання їх під Росією, загрожувала українцям, якщо їх приєднають до Росії, як складову частину єдиного “русского” народу.
Але українці довгий час вагалися, до якої орієнтації приєднатися.
У 1910р. орган Радикальної партії у Львові—“Громадський Голос”—заявляв: “Не Відень, не Петербург абощо, а сама Україна, окрема й незалежна”. У тому ж часописі писали: “Ми хочемо, щоб український народ здобув собі якнайскоріше самостійність, або мав свою власну державу”.
У 1912р. поляки в Австрії утворили центральну організацію: “Тимчасову Комісію Стронніцтв Незалежних” для пропаганди австрійської орієнтації на випадок війни з Росією. Минуло п’ять місяців—і українці проголосили, що у випадку війни з Росією вони будуть теж боротися на боці Австрії.
Ще у 1902р. лідер Радикальної партії Галичини К.Трильовський заснував організацію “Січ”, що ставила своїм завдвнням фізичне виховання молоді і відновлення серед неї лицарского духу Запорізької Січі. Ця ідея стала дуже популярною, і в 1910-х роках у “Січах” було вже кілька десятків тисяч української молоді. У протилежність польским “Стшєльцам”, українські організації довгий час не могли здобути статуту для організації “Січових Стрільців”. Не дістали вони й матеріальної підтримки, і мусили самі дбати про кошти.
Другою організацією, яка дбала про фізичне виховання молоді та гімнастичні вправи, були “Соколи”.
У ХХ ст. Буковина залишалася лояльною у відношенні до Габсбургів. Національне відродження, яке переживала вона ще з 1884р., не виходило за рамки австрійської конституції й обмежувалося питаннями освіти, літератури, господарства. Змінюються тісні зв’язки Буковини з Галичиною та Наддніпрянською Україною. Ці зв’язки підтримували такі вчені та письменники, як С.Смаль-Стоцький, М.Кордуба, В. Сімович, Ю.Федькович, О.Маковей – з Буковини; Б.Лепкий, І.Франко – з Галичини; М.Драгоманов, О. Кониський, Леся Українка – з Наддніпрянщини.
У 1907р. на Буковині було засновано Національно-демократичну партію, лідерами якої були: С.Смаль-Стоцький, М.Василько, О.Попович та інші. Ця партія, мавши за собою величезну більшість населення, була лояльна до Австрійської держави і прагнула здобути якомога більше на культурному та економічному полі. У 1906р. було засновано іншу партію – Радикальну. Вона відрізнялась від Національно-демократичної партії переважно тактикою: те, що НДП просила у уряду, Радикальна—вимагала. Радикальна партія була теж віддана Австрійській монархії, але виступала з критикою уряду. Основу їй давала молодь: учителі, селяни, згуртовані у “Січах”. Лідерами були: Т.Галіп, І. та О.Попович та інші.
Третя партія, заснована у тому ж 1906 р., була Соціально-демократична, що стала в опозицію до обох інших партій і мала своїм гаслом “Пролетарії всіх країн єднайтеся!”. Лідером її був О. Беспалко. Складалася вона переважно з робітників, але в селянських масах не мала успіху: селяни відштовхували її інтернаціональні кличі та боротьбу проти релігії.
Перед І світовою війною у політичному житті Буковини позначилися зміни : виникли розбіжності у поглядах та політиці головних лідерів – С.Смаль-Стоцкого та М. Василька. З іншого боку – молодші елементи та широкі маси селянства не погоджувалися з лояльною супроти уряду політикою лідерів і, замість Австрії, орієнтувалися на Київ, прагнули створити свою, а не австрійську Україну.
З усіх частин України в найтяжчому становищі перебувало Закарпаття. Селянство залишалося в економічній залежності від поміщиків, переважно угорського походження. Безземеля примушувало селян шукати підробітків, а дістати їх вони могли тільки у поміщицьких господарствах, бо промисловість була дуже слабо розвинена і не потребувала багато робітників. Наслідком злиденного життя був масовий виїзд за океан, до США та Канади. Ця еміграція в ХХст. перевищувала еміграцію з інших частин Західної України. На початку ХХст. Пряшівський епископ Юліан Фірцак започаткував “Верховинську акцію“: так назвали ряд соціально-економічних заходів для покращення становища селян. Для цього стали засновувати кооперативи, господарські та промислові спілки, щадничі каси. На допомогу Закарпаттю приходили емігранти з США, які досягли там певного добробуту.
Таким гнітом для Закарпаття була влада Угорщини. Автономію, яку здобуто для частини Закарпаття, скасовано. Урядовою і викладовою мовою у школах стала угорська. Навіть у парафіальних школах було введено угорську мову. У 1912р. з частин Мукачівської та Прящівської епархій було створено нову—Райдудорозьку епархію, в якій введено Богослужби угорською мовою. Прящівський епископ, С.Новак, запровадив григоріанський календар, а міністерство освіти почало вживати латинської абетки замість української. Мадяризація нищила українську культуру, господарське життя.
Природним наслідком посилення мадяризації було зростання москвофільства. Це було природним явищем, протестом проти акції угорців, самообороною проти національного знищення. Москвофільство підсилювалось вірою у могутність Росії, яка здушила угорське повстання у 1849р., а з іншого боку—скріплювалося ще й тим, що угорці переносили на українців свою ненависть до Росії за це здушення. Москвофільські настрої закарпатських українців знайшли підтримку в Росії, бо вони відповідали слов’янофільству, яке ширилося там у ХХ ст. Лідер його, граф В.Бобринський, сприяв зростанню москвофільства, а разом із тим—денаціоналізації Закарпаття та переходові його на православ’я. Угорський уряд “придушив” рух москвофілів і в 1914р.
Великим нещастям закарпатських українців було так зване “язычіє”—штучна літературна мова, в якій перемішано українську, церковно-слов’янську та російську мови.