Охарактеризуйте матеріальну культуру Стародавнього Китаю
Китайський етнос створив особливий тип культури, що відрізняється від культури інших народів. Важливою рисою стародавньої китайської культури було, на відміну від європейської, не досягнення практичних цілей, а особисте самовдосконалення людини.
Характерними особливостями китайської культури виступають: традиціоналізм- орієнтація на підтримку способу життя предків, на підпорядкування індивіда соціальному порядку;релігійно-поетичнеставлення до природи, що була предметом поклоніння; китайська церемонія - наявність фіксованих норм поведінки і мислення, що склалися на основі культу древності, і які були покладені в основу нового типу міської раціональної культури; «розчиненням» релігійного начала в соціальному, що знайшло яскраве відображення в конфуціанстві.
Основними видами мистецтв у Китаї виступають архітектура,література, музика, живопис, прикладне мистецтво. В Китаї існувала розвинена система ієрогліфічногописьма, що нараховувала близько двох тисяч ієрогліфів.. При імператорських дворах створюються великібібліотеки. До початку I тис. до н.е. відносяться найбільш ранніпам'ятки давньокитайської літератури - «Книга пісень», що міс-тить близько 300 пісень і віршів, і «Книга змін».
Широко відомі стародавні китайські монументальні споруди - Великий канал, що будувався протягом багатьох віків, та Велика китайська стіна, будівництво якої здійснюється в період об'єднання країни в єдину централізовану державу.і яка повинна була захистити Китай від зовнішніх ворогів.
У культурному житті Китаю важливу роль відігравали буддійські монастирі, котрі були прикрашені скульптурними зображеннями Будди і буддійських божеств, імператорські палаци .
Давнім китайцям належать багато технічних винаходів: магнітний прилад - компас, водяний млин,, спідометр, папір, книгодрукування, порох, фарфор тощо.
Культуру Стародавнього Китаю, що зберегла власну самобутність протягом тисяч років, можна по праву віднести до «вічних цивілізацій».
Охарактеризуйте релігійно-міфологічний світогляд Стародавньго Ірану
Ранні вірування індоєвропейських народів досить добре відображені в давньоіндійських ведах. Важливу роль грала спільність історичних доль або географічна близькість тих чи інших племен, спочатку переміщалися, скажімо, в одному напрямку, а пізніше відокремилися один від одного.
Можна вважати, що взаємне відчуження було обумовлено посиленим протистоянням осіло-землеробської частини спільності продовжуючим кочувати скотарям, хоча не виключено, що поляризації частин її сприяв і розкол колективу на дуально-родові групи. Однак сам факт розколу очевидний і чітко фіксується при вивченні релігійних уявлень і міфології відповідно давніх іранців та індоаріїв. Обидва комплексу уявлень були знайомі з двома протистояли один одному класами божественних сил: в іранців це були Ахура і деви, у індоаріїв - діва й асури. При цьому дуже показово, що перша група божеств вважалася благий, а друга шкідливою. Головою групи девів був один і той же Індра, але у індоаріїв він був великим і шанованим богом, а в іранців - підступним демоном.В стародавньому Ірані саме це жорстке протистояння стало основою основ всіх генеральних релігійних конструкцій. Міфологічна картина світу тут будувалася на тлі протиставлення сил Добра і Світла, втілених в етичному законі Арта і уособлених великим Ахура-Маздою), і сил Темряви і Зла, втілених у брехні і уособлених Ангро-Майнью .Цей ритуально-етичний дуалізм став фундаментом всіх доісламських релігій Ірану.
23.
Іранці будували житло на кам’яних підмурках із цегли-сирцю, обгороджували його разом із господарськими будівлями цегляною стіною. Здебільшого житла були одноповерховими, проте в містах траплялися й двоповерхові будинки. У давньоіранському житлі горіло вогнище, схоже на камін, але його призначення ще не з’ясоване.
Перські царі дбали про розвиток засобів комунікації, без яких надійно керувати сатрапіями було неможливо. Дороги надійно охоронялися й добре обслуговувалися, на найважливіших із них було побудовано станції з постоялими дворами, розташовані на відстані денного переходу одна від одної Наявність шляхової мережі дала змогу персам організувати найдосконалішу як на ті часи службу поштового зв’язку, ідею якої вони запозичили в ассирійців. Змінюючи коней, спеціальні царські гінці навдивовижу швидко доставляли кореспонденцію на значні відстані. Не лише цар, а й заможні перси мали своїх гінців, через яких вони пересилали запечатану в глиняні "конверти" кореспонденцію.
Особливо важливі й термінові повідомлення перські урядовці передавали за допомогою "світлового телеграфу" — системи сигнальних вогнів .
Перси споживали м’ясні страви щоденно. Заможні господарі забивали на м’ясо биків, верблюдів, коней, ослів, домашню птицю, а люди бідніші — дрібну рогату худобу. Харчувалося населення Ірану також сиром, стравами з пшеничного та ячмінного борошна, але особливо полюбляло десертні страви (переважно свіжі фрукти — груші, фісташки тощо), їжу іранці запивали вином (у Персії ще в давнину славилися ширазькі вина).
Геродот запевняв, що перси нібито виявляли "велику прихильність до вина" й мали звичку обговорювати найважливіші справи напідпитку, а коли траплялося, що робили це на тверезу голову, то рішення з обговорених питань ухвалювали неодмінно в п’яному стані (Історія, І, 133). Ймовірно, Геродот вважав за пияцтво ритуал, пов’язаний з уживанням священного напою хаоми.
Застільний етикет у давніх іранців був простий, щоб не сказати — грубуватий. Страву брали прямо руками. До й після їжі користувалися чашею й рушником — для миття й витирання рук. Наїдалися й напивалися (особливо на званих бенкетах) досхочу, проте не до безтями, за столом поводилися загалом пристойно.
Античні автори (Геродот, Ксенофонт та ін.) яскраво описали гучні бенкети, що їх влаштовували перські царі в день свого народження. Цар бенкетував в окремій кімнаті, на золотому ложі, й відтіля через завісу спостерігав за гостями. При цьому наложниці тішили його танцями, а слуга опахалом відгонив від нього мух. Іноді цар запрошував кількох гостей до себе в кімнату, і вони, горді виявленою їм милістю, вмощувалися поблизу нього на підлозі. Інші гості бенкетували надворі. Для них щоденно забивали до тисячі голів худоби і птиці, причому на стіл подавали нерозібрані туші засмажених биків, коней, верблюдів тощо. Кожен учасник бенкету одержував свою порцію м’яса, а те, що не міг доїсти, забирав із собою для сім’ї.
Одяг давніх іранців цікавий уже тим, що він розстібний. Шили його переважно з грубої вовняної тканини, повсті чи навіть шкіри, фарбували в синьо-зелені та жовто-коричневі тони. Іранці носили різновид довжелезного каптана з довгими рукавами й відкладним коміром, під нього одягали довгу (до колін) сорочку, а поверх нього на лівому плечі прикріплювали барсову чи, за бідністю, каракулеву шкуру (звичай носити на плечі каракуль зберігся в гірських пастухів Азербайджану дотепер). Усі чоловіки в Ірані носили штани (в епоху Ахеменідів їх перейняли й інші народи Передньої Азії). Одяг стародавніх іранців був вузький і щільно прилягав до тіла. Слід зазначити, що перси були дуже сором’язливими й ретельно кутали тіло, навіть голову прикривали повстяною шапкою-ковпаком.
Престижною деталлю вбрання царя, вельможі чи духовної особи вважався т. зв. мідійський кандіс — глухий безрукавний одяг з дуже низькими проймами для рук, який шився з тонких вовняних тканин, одягався через голову й туго підперізувався по талії вузьким поясом. Цей одяг був суто церемонійним, непридатним для повсякденного носіння. Царі не були скнарами, коли йшлося про їхнє вбрання. Плутарх запевняв, що парадне вбрання Артаксеркса II нібито оцінювалося в 12 тис. талантів золота, тобто приблизно в 5,5 млн. доларів.
Взуттям іранцям служили м’які шкіряні черевики із загнутими носками або невисокі чоботи.
Наслідуючи ассирійців, мідійці й перси стягували свою шевелюру пов’язкою, носили бороду й вуса.
Що являло собою жіноче вбрання у давньому Ірані? Про нього майже нічого не відомо, бо іранські чоловіки були страшенно ревнивими (так запевняв Плутарх) і ховали від нескромних поглядів не лише своїх жінок, а й наложниць та рабинь, забороняли зображувати жіночі фігури (серед сотень фігур на рельєфах Персеполя немає жодної жіночої). Найімовірніше, жіноче вбрання в іранців мало відрізнялося від чоловічого. Іранки носили поверх нього, мабуть, довге покривало, яке, спадаючи з голови на плечі, огортало всю постать, робило її схожою на ходячий кокон.
Вельможні перси прикрашали себе золотими браслетами й намистами. Перські жінки, незважаючи на затворництво, також підкреслювали свою вроду вдало підібраними прикрасами (про це довідуємося, зокрема, з опису в "Авесті" туалету богині Адвісури-Анахіти).
27. Висвітліть становлення та розвиток давньокитайських імперій Цінь та Хань
У Китаї нараховувалось сім великих держав. Тривалі війни між ними закінчилися перемогою Цінь над всіма царствами і утворенням в 221 р. до н. є. єдиної імперії Цінь. Найбільш значущим з усього комплексу заходів щодо об'єднання країни було офіційне знищення тих залишків колишньої системи, які все ще залишалися в економіці і соціально-політичній структурі держави. Спочатку було видано указ про конфіскацію всієї зброї у населення країни, потім знищено внутрішні кордони і всю країну розділено на 36 нових адміністративних одиниць. У число інших заходів входила уніфікація транспортної системи, в якій імперські шляхи з'єднали провінції зі столицею Сяньян. Пожвавлення торгівлі сприяло розвитку водного транспорту, споруджувалася ціла система каналів, які зв'язували різні райони країни. Удосконалювалася грошова системаВеличезні ділянки захисних стін, якіспоруджувалися ще до епохи Цінь, були з'єднані і продовжені, утворивши Велику Китайську стіну. Серед заходів, здійснених при першому імператорові Цінь Шіхуані , можна назвати проведення грошової реформи, уніфікацію китайського письма,судової та ідеологічної систем. Імператор став необмеженим главою держави з деспотичною формою правління. Його помічниками були два перших радники, функціями яких було здійснення всіх вказівок імператора і керівництво роботою адміністративних органів.
Незважаючи на проведені реформи, династія Цінь не змогла довго утриматися при владі. Після смерті першого імператора (210 р. до н. є.) по всій країні спалахнули повстання. У 207 р. загони Лю Бана взяли столицю Сяньян і скинули правлячу династію. Лю Бан вважається засновником новоїдинастії — Хань.
Династія Хань правила в Китаї в період між 206 і 220 pp. до н. є. Існувало два типи регіонів. Одні знаходилися в прямому підпорядкуванні державних адміністративних органів і поділялися на префектури, якими керували призначені центральною владою чиновники. Інші являли собою дрібні князівства, правителі яких обиралися зі складу членів імператорської сім'ї або з середовища тих, хто допоміг імператору в його боротьбі за трон. Імператор був єдиним законодавцем і верховним суддею, вважався верховним жерцем. При імператорові існували два керівних органи, що складалися з вищих чиновників .
Внутрішні війни, які призвели до встановлення влади династії Цінь, а потім династії Хань, значною мірою зменшили економічний і культурний потенціал країни. Тому перші правителі династії Хань були стурбовані проблемою відновлення єдності країни. Після приходу до влади імператора Уді все змінилося. Китайські фортеці були споруджені у віддалених районах Центральної Азії і на південному напрямі, у глибині Аннаму. Уді надав конфуціанцям право визначати офіційну ідеологію й обов'язкові правила поведінки, з імператорської Академії вигнали представників всіх інших філософських шкіл. Наступні покоління правителів закріпили ті починання, ініціатором яких був Уді, й до середини І ст. до н. є. китайська імперія переживала період розквіту.