В середні віки термін “virtus” набуває значення можливості генерувати одну реальність з іншої, при чому кожна з яких відрізняється своїми законами існування

Кібернетичні основи сучасної освіти.

План.

  1. Етимологія поняття “віртуальної реальності”.
  2. Віртуальна особистість в інформаційному просторі.
  3. Теоретичне обґрунтування нових освітніх технологій.
  4. Дистанційне навчання як вид віртуальної реальності.

 

 

Вступ

Розвиток суспільства на сучасному етапі все більше обумовлюється розвитком комп’ютерних технологій, які стрімко вриваються в наше життя й використовуються повсюдно. На цьому фоні тотальної комп’ютерізації виникає поняття “віртуальна реальність”, як реальність, що створюються в уявленні людини, самообраз, який в неї виникає, за допомогою застосування комп’ютерних комунікацій.

Поняття віртуальності викликає дихотомію: якщо існує віртуальна реальність, то відносно неї повинна існувати й дійсна реальність, постає питання – яку з двох реальностей вважати першопричиною? Чи породжена віртуальна реальність новим технічним засобом – Інтернетом, чи вона існувала раніше? Чи має віртуальна реальність свої закони, умови існування? Чи існує вона поза межами програм та Інтернета, чи константна вона в часовому просторі? Всі ці запитання є вирішальними й знайшли відображення в цій роботі.

Людина занурюючись в віртуальний світ набуває нових якостей, проте найголовніше те, що її особистість трансформується у віртуальну, яка може змінювати власне “Я” та приміряти різні соціальні ролі, в залежності від ситуації. Звідси виникає віртуальна психологія, предметом дослідження якої є дослідження відображеного характеру актуалізації образу.

Однією з галузей функціонування віртуальної реальності є дистанційне навчання, де віртуальність застосовується з метою створення навчального класу, адекватного до реального, чи відтворення робіт, які раніш вважались неможливими за межами класу, наприклад виконання віртуальних лабораторних робіт з фізики, хімії. Віртуальність надає перевагу учням, яка полягає в їх автономності в навчальному процесі, тобто вони можуть вчитися в будь-який зручний для них час.

Проте існування будь-якого віртуального простору неможливе без комунікації, так як існування людини підпорядковано постійній комунікації. Наприклад, в віртуальній реальності Інтернету людина постійно вступає в комунікативні відносини, будь то написаний електронний лист, спілкування в чаті чи відвідування телеконференції, в рамках навчального віртуального простору існує комунікація учителів з учнями та навчальними об’єктами. Проте мають місце певні правила існування віртуальності в дистанційному навчанні, основою яких є унікальність віртуальної реальності. Глава 3 надає вичерпну інформацію, яка стосується існування комунікації в віртуальній реальності та зв’язок останньої з дистанційним навчанням.

 

  1. Етимологія поняття “віртуальної реальності”.

Термін “віртуальність” за останні декілька років став надзвичайно популярним, в різних галузях науки та техніки можна зустріти його застосування. Проте мало хто замислювався та намагався дослідити етимологію, походження цього терміну, його першооснову.

Отже, термін “віртуальність” походить від латинського слова “virtus”, що означає “1) мужність, енергія, сила, доблесть; 2) доблесні справи, героїчні подвиги; 3) чудова якість, відмінні якості, перевага, талант; 4) чеснота, моральна досконалість, моральна порядність, духовна шляхетність”. Як ми бачимо поєднуються поняття зовсім не зв’язані між собою: мужність та порядність, моральна досконалість та енергія. Причина цього в тому, що термін “virtus” спочатку позначав чесноту та використовувався в категорії етики, в розуміння терміна ще не були включені категорії «сила» і «енергія».

У Древній Греції розрізняли чотири найважливіші чесноти: мудрість, мужність, справедливість й врівноваженість. З розвитком етичної категорії «чеснота» збагачувалося відповідно й значення «virtus». Наприклад, поняття військової чесноти стало інтерпретуватися як сила, енергія. Таким чином, термін «virtus», маючи первісне значення «чеснота», придбав потім і всі інші його змісти - мужність, енергія, сила.

Сполучною ланкою між термінами «virtus» і «віртуальне» виступають ідеї сили й енергії, що з розвитком релігії, філософії і науки починали вживатися не тільки стосовно до людини, природі, але і до Бога, Космосу, Вселеної, а потім до техніки і до об'єктів реальності. Про те, що поняття «енергія» і «сила» виявилися ключовими в подальшій інтерпретації «virtus», пишуть, наприклад, Б. Ребер, Ф. Роша. Дійсно, ці терміни родинні один одному, і це споріднення бере свій початок ще у філософії Платона й Аристотеля.

Відомо, що Аристотель у своїх дослідженнях використовував категорії dynamis, energeia і ентелехія. Dynamis позначав можливість, потенцію, здатність; energeia — енергію, діяльність, здійснення; ентелехія — дійсність, здійсненність. Те, що відповідало події, Аристотель описує в такий спосіб: можливість за допомогою енергії перетворюватися в ентелехію. Видимо, що зміни, які відбулися в переорієнтації змісту “virtus” з енергії, зв'язаної з чеснотою, на енергію іншого виду, можна вважати причиною, що змінила зміст поняття «virtus». [3,126]

Термін “віртуальність” восходить до “vi” сила та трактується як “потенція”, “міць”, “внутрішня сила”, тобто фактично річ має в собі потенцію містити внутрішні якості, які існують не реально, а віртуально.

Безліч різноманітних трактувань даного терміну, вже на початку його існування, привело до того, термін “віртуальність” розумівся, як такий, що має в собі цілий спектр якостей та безліч можливостей.

Історія розвитку терміна

Категорія віртуальності активно розроблялась в схоластиці, й необхідна вона була для розв’язання ключових проблем схоластичної філософії: можливості існування реальностей різного рівня, утворення складних речей з простих, енергетичного забезпечення акта дії, співвідношення потенціального та актуального.

В середні віки термін “virtus” набуває значення можливості генерувати одну реальність з іншої, при чому кожна з яких відрізняється своїми законами існування.

Відомий філософ Фома Аквінський вважав, що категорія віртуальності є принципово важливою, з її допомогою він розв’язував проблему онтологічності існування реальностей різного ієрархічного рівня й проблему створення складного з простих елементів, зокрема проблему існування душі розумної, душі тваринної та рослинної.

Філософ середньовіччя Дунс Скот, прийшов до висновку, що “virtus” містить в собі можливість кожної речі містити в собі різні емпіричні якості не формально, а віртуально.

Микола Кузанський вважав, що термін “virtus” розуміється не тільки як зв’язуюча ланка різнорідних реальностей, але й як активна потенційна сила, яка діє на об’єкт, не виявляючи себе. Наявністю такої сили пояснювались й “поведінка ” об’єкта, й причина та напрямок його розвитку. [3, 128]

Специфічне для схоластики розуміння потенції й акта усвідомлюється найкраще при розгляді іншої близької пари схоластичних категорій, віртуальногоі субстанціального. Елементарна субстанціальна форма не існує як річ і, навпаки, у речі вона не існує субстанціально, але тільки віртуально, як підстава деякої сили, здатності, дієвості (virtu) речі. Це означає, що дійсною актуальністю володіє дія, спосіб продукування, творчий акт, а визначена форма є тільки потенцією, можливістю даного способу діяти. При цьому вона тим більше актуальна, чим більш сама втілює в собі цю дієвість.

У схоластиці категорії "річ", "властивість", "енергія", "існування", "потенційне", "актуальне" стали розумітися інакше, чим в античній філософії. Збільшення в порівнянні з аристотелівскою парадигмою полягає у встановленні визначеного зв'язку (за допомогою virtus) між вищою і нижчою реальностями, а в порівнянні з платонівскою парадигмою — у тім, що категоріальна структура, розроблена Аристотелем, зберігається, але застосовується тільки до однієї з двох реальностей: субстанціальної - пасивної, що не розвивається, існуючої в абсолютному, не зв’язаному з реальністю, часі та просторі.

Але схоластична парадигма має певну особливість, в якості другої
реальності покладається гранична, божественна реальність, що приводить до того, що в кожній події знаходиться божественне провидіння. Це по суті заперечує ідею ієрархії реальностей, оскільки: а) фактично припускається існування тільки двох реальностей - субстанціальної та божественної; б) ці реальності є граничними, абсолютними, що суперечить ідеї ієрархічної упорядкованості та визначеної єдності цих реальностей і породжує відношення антагоністичності між ними, оскільки їх характеристики визначаються через протиставлення друг другу. [8, 154]

Таким чином термін “virtus” набуває зміст потенційної енергії, яка виступає у значенні сили, він починає використовуватись не тільки, як категорія енергетичного акту дії, але й як проміжний стан між актуальним та потенціальним.

В філософії нового часу поняття “віртуальність” відходить на другий план. Багато в чому розвиток середньовічної філософії, а потім філософії Нового часу визначався відношенням до проміжної реальності: є вона чи її немає. Наукова картина світу, що виникла в Новий час, виключила божественну реаль­ність, перейменувавши; божественні закони в закони природи, тим самим вказавши на моноонтичність, де усе належить до однієї реальності - природної, але при цьому ідея сили (схоластичного virtus), залишилась. Ця суперечлива позиція породила у свою чергу дискусії з приводу взаємин науки і релігії, науки і містики, природних і гуманітарних наук. Внутрішня суперечливість новоєвропейської моноонтичної парадигми полягає в тому, що якщо для зовсім простих подій, типу притягнення двох предметів, ще можна апелювати до того, що такий закон усього космосу (всесвітній закон тяжіння), але для більш складних подій, типу відносин двох людей, така апеляція не підходить, й потрібно визнання якихось проміжних рівнів реальності, які б пояснювали, чому в одному випадку відносини відповідають одному типу законів, а в іншому - ні. [8, 155]

Зароджується новий вид онтології, тісно пов’язаний з віртуальністю. Так, А. Бергсон писав про віртуальну реальність, що в ній міститься ідея про об’єкт, який є відсутнім в реальному часі, проте реально себе проявляє. [3, 133]

З розвитком науки в XIX – XX ст. термін “віртуальність” використовується все частіше, при чому використовуються майже всі визначення терміну. Ідея віртуальності використовується в фізиці, психології, філософії, зокрема в фізиці розробляється ідея про віртуальні частки, які уявляють собою мікрочастки менш реальні ніж макрооб’єкти. Постає питання, які частки вважати свідомо реальними? Відповідь на поставлене запитання шукають в контексті категорій “дійсне” та “можливе”, та приходять до висновку, що віртуальні частки – це об’єктивно існуюча реальність.

В другій половині XX ст. ідея віртуальності, виникла незалежно друг від друга майже одночасно (з різницею в 20 років) у декількох сферах науки й техніки: квантовій фізиці були відкриті так звані віртуальні частки, які характеризувалися особливим статусом існування на відміну від інших елементарних частинок; у комп'ютерній техніці з'явилося поняття віртуального об'єкта, наприклад віртуальна машина, віртуальна пам'ять; у літакобудуванні була розроблена віртуальна кабіна літака, особливим чином (за допомогою головного шолома) який передає льотчику інформацію в ході польоту про бойову обстановку; у ергономіці була створена модель віртуального польоту літака, що фіксує особливий тип взаємодії льотчика і літака в окремих режимах польоту; у психології були відкриті віртуальні стани людини і, нарешті, був винайдений термін "віртуальна реальність" для позначення особливих комп'ютерів, які б давали користувачу інтерактивне стереоскопічне зображення. У результаті агресивної рекламної кампанії по просуванню віртуальних комп'ютерів на ринок термін "віртуальна реальність" став у масовій свідомості асоціювати саме з комп'ютерами.