Поняття та ознаки правочину
Сделкой является действие лица, направленное на приобретение, изменение или прекращение гражданских прав и обязанностей.
Сделки отличаются от других юридических фактов следующими чертами:
1) сделки являются волевыми актами, направленными на достижение определенного правового результата. Этим сделки отличаются от такого вида юридических фактов, как события, происходящие и создают правовые последствия независимо от воли субъектов гражданского права;
2) сделки всегда являются действиями субъекта гражданских отношений. Этим они отличаются от административных актов (актов управления), которые выдают органы государственной власти и управления, выступая субъектами публичного права;
3) сделки всегда являются правомерными действиями, влекущие возникновение или видоизменения регулятивных гражданских правоотношений. Этим сделки отличаются от такого вида юридических фактов, как деликты, которые нарушают гражданские права и влекут возникновение регулятивных отношений;
4) свобода в сделках всегда направлена именно на установление, изменение, прекращение гражданских прав и обязанностей. Этим они отличаются от юридических поступков, где волеизъявление не направлено специально на создание юридических последствий;
5) сделки опосредуют динамику гражданских правоотношений между различными субъектами гражданского права. Этим они отличаются от такого вида юридических фактов, как акты гражданского состояния, которые, во-первых, объединяют и события и действия, во-вторых, неразрывно связаны с физическим лицом и не касаются лиц юридических, в-третьих, служат предпосылкой возникновения у физического лица возможности быть субъектом гражданских прав и обязанностей.
Види правочинів.
В зависимости от количества сторон, волеизъявление которых необходимо для осуществления сделки:
- Односторонние. Для их совершения достаточно волеизъявления одного лица (например, завещание);
- Двусторонние. Требуется волеизъявления двух сторон (так, для заключения договора купли-продажи недостаточно желания продавца продать вещь, необходимо, чтобы покупатель захотел ее купить)
- Многосторонние, при заключении которых выражается воля трех и более сторон (например, договор о совместной деятельности).
Двусторонние и многосторонние сделки называются договорами (купля-продажа, поставка, контрактация, аренда, подряд и т.д.).
В зависимости от того, соответствует ли обязанности одной из сторон встречный долг контрагента, сделки делятся на:
- Возмездные (где предоставляется встречное имущественное удовлетворение в виде денег, имущества, работы, услуг - купля-продажа, мена, подряд, комиссия);
- Безвозмездные (никакой имущественный эквивалент не предвидится - договор дарения, безвозмездного пользования имуществом).
Возмездность или безвозмездност сделок определяется как законом, так и договором. Поэтому существует категория сделок, которые в зависимости от условий договора могут быть как возмездным, так и безвозмездным (например, договор поручения, хранения). Вместе купля-продажа, аренда - это всегда возмездные договоры, поскольку в противном случае они превратятся в самостоятельные гражданские договора - договор дарения или безвозмездного пользования имуществом.
В зависимости от момента заключения сделки различают:
- Консенсуальные сделки. Такая сделка считается заключенным после того, когда стороны в надлежащей форме согласовали все существенные условия договора, а сам сделка будет выполняться позже. Так, стороны подписали договор поставки продукции, где отметили, какая продукция и когда должна поставляться, ее цену, порядок расчетов и т.п.. Если поставщик в согласованные сроки не выполнит своих обязательств, то заказчик имеет право на возмещение убытков и взыскание предусмотренной договором неустойки;
- Реальные сделки. Для того, чтобы такая сделка считался заключенным, сторонам недостаточно согласовать в надлежащей форме его существенные условия, необходимо, чтобы произошла реальная передача вещи (договор займа, хранения). Так, если сосед пообещал дать в долг деньги, а потом отказался, нельзя требовать исполнения договора, поскольку он еще не считается заключенным.
В зависимости от значения оснований сделки для ее действительности различают сделки:
- Каузальные (от лат. Causa - причина);
- Абстрактные.
Форма правочину
Статья 205. 1. Сделка может совершаться устно или в письменной форме. Стороны имеют право выбирать форму сделки, если иное не установлено законом.
2. Сделка, для которой законом не установлена обязательная письменная форма, считается совершенным, если поведение сторон удостоверяет их волю к наступлению соответствующих правовых последствий.
3. В случаях, установленных договором или законом, воля стороны к совершению сделки может выражаться ее молчанием.
Форма сделки - это способ выражения воли лиц, которые принимают в нем участие. Данная статья предусматривает возможность проявления воли (волеизъявления) как в устной, так и в письменной форме (простой или с нотариальным заверением).
В простой письменной форме сделку можно совершить путем составления определенного документа (договора, доверенности), подписанного лицами, участвующими в сделке. Сделка также может быть совершено путем обмена письмами, телеграммами и т.п., подписанными лицами, которые их посылают.
Сделка считается совершенной в письменной форме с нотариальным удостоверением, когда заключенный документ заверен государственным или частным нотариусом, а в местах, где нет нотариуса, другим должностным лицом, уполномоченное законом совершать нотариальные сделки (ст. 40 Закона Украины «О нотариате»).
Часть 3 ст. 206 допускает возможность выражения воли в сделке путем молчания. Молчание имеет правовое значение только в том случае, если законом или соглашением сторон ему предоставлено такое значение. Так, если арендатор продолжает пользоваться имуществом после истечения срока договора при отсутствии возражений со стороны арендодателя, договор считается возобновленным на тех же условиях на неопределенный срок (см. комментарий к ст. 764 ГК). В этом случае продления арендных отношений происходит фактически путем молчаливого согласия сторон.
50. Тлумачення змісту правочину
Статья 213. 1. Содержание сделки может быть истолкован стороной (сторонами).
2. По требованию одной или обеих сторон суд может постановить решение о толковании содержания сделки.
3. При толковании содержания сделки учитываются одинаковое для всего содержания сделки значение слов и понятий, а также общепринятое в соответствующей сфере отношений значение терминов.
Если буквальное значение слов и понятий, а также общепринятое в соответствующей сфере отношений значение сроков не дает возможности выяснить содержание отдельных частей сделки, их содержание устанавливается сравнением соответствующей части сделки с содержанием других его частей, всем его содержанием, намерениями сторон.
4. Если по правилам, установленным частью третьей настоящей статьи, нет возможности определить настоящую волю лица, совершившего сделку, учитываются цель сделки, содержание предыдущих переговоров, устоявшаяся практика отношений между сторонами, обычаи делового оборота, последующее поведение сторон, текст типового договора и другие обстоятельства, имеющие существенное значение.
Сделка - это действие лица, отражает внутреннюю волю последней. Если волеизъявление выражено нечетко, возможно различное толкование воли сторон сделки. Поэтому возникает необходимость в установлении особых правил толкования воли стороны сделки.
Субъектами толкования сделки является его сторона (стороны). При совершении односторонней сделки такого «аутентичного» толкования, как правило, достаточно, и споров в большинстве случаев не возникает. При толковании двусторонней сделки вероятность разногласий в трактовке намного выше. Поэтому в этом случае толкование договора по требованию одной, двух или всех сторон сделки решение о толковании содержания сделки может вынести суд.
Правила толкования сделки должны применяться как при аутентичном толковании сделки его участниками, так и при толковании сделки судом. При аутентичном толковании указанная норма носит характер рекомендаций, при толковании содержания сделки судом - обязательна.
Правила толкования сделки определены законом по принципу «концентрических кругов», то есть при невозможности истолковать положения договора путем использования узкого круга средств (буквальное толкование), вовлекаются все новые и новые критерии проверки правильности того или иного трактовка условий договора. Эта система «концентрических кругов» выглядит следующим образом:
- Во-первых, при толковании содержания сделки учитываются одинаковое для всего содержания сделки значение слов и понятий, а также общепринятое в соответствующей сфере отношений значение терминов (буквальное, грамматическое толкование)
- Во-вторых, в случае, когда буквальное значение слов и понятий, а также общепринятое в соответствующей сфере отношений значение сроков не дает возможности выяснить содержание отдельных частей сделки, их содержание устанавливается сравнением соответствующей части сделки с содержанием других его частей, всем его содержанием, намерениями сторон (структурно-системное толкование);
- В-третьих, если нет буквально грамматическое, ни структурно-системное толкование не позволяют установить истинную волю лица, совершившего сделку, используются любые обстоятельства, которые могут помочь выяснить соответствие волеизъявления действительной воле участника (участников) сделки
51. Відмова від правочину
1. Лицо, совершившее одностороннюю сделку, имеет право отказаться от него, если иное не установлено законом. Если таким отказом от сделки нарушены права другого лица, эти права подлежат защите.
2. Лица, совершившие двух - или многостороннюю сделку, имеют право по взаимному соглашению сторон, а также в случаях, предусмотренных законом, отказаться от него, даже в том случае, если его условия полностью ими выполнены.
3. Отказ от сделки совершается в такой же форме, в которой была совершена сделка.
4. Правовые последствия отказа от сделки устанавливаются законом или договоренностью сторон.
Последствия отказа от сделки зависят от того, является ли он односторонней сделкой, или договором. Отказаться от односторонней сделки достаточно просто. Это объясняется тем, что за лицом, которое совершило сделку, сохраняется свобода воли, в том числе, право отказаться от односторонней сделки, но при условии, что этот отказ не нарушает права других лиц. Отказ от договора допускается по взаимному согласию сторон, а также в случаях, предусмотренных законом. В самом договоре могут быть предусмотрены основания, при которых договор может быть прекращен и одностороннем порядке по инициативе одной из сторон. Например, в договоре может быть оговорено право человека отказаться от договора, если он не выполняется в соответствии с установленными сроками, должник не выполняет отдельных условий договора и т.п.. В случае разногласий оценки достаточности оснований для одностороннего отказа от договора спор решается судом. Существуют процедурные (процессуальные) и материальные гарантии для всех участников отношений, связанных с отказом от сделки. Процедурной гарантией является требование совершения отказа от сделки в такой же форме, в которой была совершена сделка. Материальные гарантии гражданских прав участников отношений, устанавливаются законом или договоренностью сторон. Стороны могут сами определить последствия отказа от договора (это имеет место, обычно, в случаях прекращения договора по взаимному согласию). В некоторых случаях последствия отказа определяются непосредственно в законе.
52. Підстави визнання правочину недійсним
Статья 215 1. Основанием недействительности сделки является несоблюдение в момент совершения сделки стороной (сторонами) требований, установленных частями первой-третьей, пятой и шестой статьи 203 настоящего Кодекса.
2. Недействительной является сделка, если ее недействительность установлена законом (ничтожная сделка). В этом случае признание такой сделки недействительной судом не требуется. В случаях, установленных настоящим Кодексом, ничтожная сделка может быть признана судом действительной.
3. Если недействительность сделки прямо не установлена законом, но одна из сторон или другое заинтересованное лицо отрицает ее действительность на основаниях, установленных законом, такая сделка может быть признана судом недействительной (оспариваемая сделка).
Условия действительности сделки одновременно являются условиями его действительности, которые определены в ст. 203 ГК. Условиями (действительности) сделки являются следующие требования:
1) содержание сделки не может противоречить ГК, другим актам гражданского законодательства, а также моральным принципам общества;
2) лицо, совершающее сделку, должно иметь необходимый объем гражданской дееспособности;
3) волеизъявление участника сделки должно быть свободным и отвечать его внутренней воле;
4) сделка должна совершаться в форме, установленной законом;
5) сделка должна быть направлена на реальное наступление правовых последствий, обусловленных ним;
6) должны быть соблюдены специальные требования к заключению определенных видов сделок.
Нарушение перечисленных условий влечет за собой недействительность сделки. Исключение составляют случаи несоблюдения требования относительно формы сделки, установленной законом. Как правило, несоблюдение простой письменной формы сделки не влечет недействительности последнего, а лишь усложняет доказательство его существования. Данная статья различает ничтожные и оспариваемые сделки. Ничтожным признается сделка, если ее недействительность установлена законом (они считаются недействительными с момента их заключения), в этом случае признание такой сделки недействительной судом не требуется.
Отличие оспариваемых сделок от ничтожных заключается в том, что оспариваемые сделки предполагают действительными, такими, которые порождают гражданские права и обязанности. Однако их подлинность может быть оспорена стороной сделки или другим заинтересованным лицом в судебном порядке. То есть, хотя непосредственно правовой нормой их недействительность не предвидится, но, вместе с тем, в стороны сделки или заинтересованного лица существует возможность обратиться в суд с иском о признании такой сделки недействительной. Примером оспариваемой сделки является сделка, совершенная физическим лицом, ограниченное в дееспособности. Для признания такой сделки недействительной попечитель подать исковое заявление в суд с требованием об этом.
ВИДИ НЕДІЙСНИХ ПРАВОЧИНІВ
Правове регулювання правочинів є одним з найважливіших інститутів приватного права.
Правочини є основною правовою формою, у якій зосереджується обмін між учасниками цивільного обігу. У зв'язку з цим особливе значення набувають вимоги, які висуває закон до дійсності правочинів.
У Цивільному кодексі України (далі — ЦК України) правочин визначається як дія особи, яка спрямована на виникнення, зміну, припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 202 ЦК України) [1].
Визнання правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності ЦК України визначає як один із засобів захисту цивільних прав (як правило, слабкої сторони правочину). З іншого боку, наявність обставин, які можуть бути підставами для визнання правочину недійсним, вносить невизначеність до питання про наявність відповідного правовідношення між сторонами, що може бути дестабілізуючим фактором при здійсненні підприємницької діяльності та іншої економічної діяльності.
Зазначимо, що питання, пов'язані з недійсними правочинами, розглядалися в працях М. А. Блінової [2], Д. М. Генкіна [3], В. І. Жекова [4], І. П. Калаура [5], О. О. Кота [6], Н. В. Рабинович [7], К. Л. Разумова [8], М. М. Сібільова [9], В. Д. Фролова [10], Н. С Хатнюк [11], Ф. В. Хейфець [12], В. П. Шахматова [13] та інших науковців.
Для повного та всебічного дослідження класифікації недійсних правочинів почнемо з дослідження з римського права. Так, у римському праві, виходячи зі ступеня недійсності, виділялися такі види недійсних договорів:
а) неіснуючі договори (negotium nullum) — тобто ті, які не володіли ніякою юридичною дією із самого початку і могли створювати хіба що моральні зобов'язання;
б) абсолютно недійсні договори (negotia irrita) — тобто ті, недійсність яких суддя зобов'язаний брати до уваги “за своєю посадою” (ex officio). Такі договори вважалися недійсними з моменту їх укладення і не володіли правовою дією;
в) відносно недійсні договори (negotia rescindibilia) — тобто ті, які мали недоліки, за які суддя не зобов'язаний їх анулювати, навіть якщо цього вимагала зацікавлена особа [14, 235].
Д. Д. Гримм давав таку класифікацію недійсних правочинів:
а) недійсні нікчемні правочини, які, у свою чергу, поділяються на абсолютно недійсні і відносно недійсні. В даному випадку відмінність між абсолютно і відносно недійсними правочинами проводиться за колом осіб, які мають право ставити питання про нікчемність правочинів: при абсолютно недійсних право-чинах про нікчемність може заявити будь-яка особа, у тому числі і суд, а при відносно недійсних правочинах про нікчемність можуть заявити лише певні особи, прямо вказані в законі;
б) недійсні оспорювані правочини, які Д. Д. Гримм вважав дійсними з моменту їх здійснення, проте за наявності визначених законом умов вони можуть бути оспорені певними особами [15, 120-122].
Д. Д. Гримм визнавав оспорювані і відносно недійсні правочини схожими, оскільки в обох випадках право заявляти про недійсність належить обмеженому колу осіб. Крім того, на відміну від абсолютно недійсних правочинів оспорювані й відносно недійсні підлягали подальшому “зціленню”. Автор вказував такі відмінності даних правочинів: “Правочин, визнаний за клопотанням зацікавленої особи недійсним, не породжує вже ніяких прав, і тому, якщо відчужувач до укладення правочину мав право на річ, якою він поступиться, він, за загальним правилом, зберігає це право і може тому вимагати повернення речі від третіх осіб, до яких вона перейшла. Навпаки, оспорюваний правочин сам по собі приводить завжди до того правового результату, який при його укладенні мався на увазі: зацікавлена особа може клопотати про обезсилення правочину, про його розірвання (таке право є лише по відношенню до контрагента, а не по відношенню до третіх осіб)” [15, 122].
У дореволюційній літературі до класифікації недійсних правочинів відносили всі випадки, коли правочин позбавляється своєї юридичної сили незалежно від часу або причин такого позбавлення. Тому до недійсних правочинів належали як ті, що мають вади у момент свого здійснення, так і ті, підстави недійсності яких виникають вже після здійснення правочину [16,37].
Так, Д. М. Генкін вказував на такі види недійсних правочинів:
а) нікчемні правочини, тобто недійсні із самого початку через відсутність елементів, необхідних для виникнення самого правочину. Зазначені правочини, у свою чергу, поділялися на:
- нікчемні через заперечування (оспорювані правочини),
- первинно нікчемні незалежно від їх заперечування;
б) недійсні операції у вузькому значенні слова, тобто ті, що не можуть проявити свою дію через настання (або ненастання) після їх здійснення фактичної обставини. Це правочини, що втрачають силу із закінченням терміну їх дії, з настанням анулювальної умови або ненастанням відкладальної умови, правочини з незавершеним фактичним складом (без згоди опікуна тощо).
Недійсність таких правочинів могла наступати як із самого початку, так і лише на майбутній час. Відмінністю їх від нікчемних операцій було те, що недолік таких правочинів міг бути усунений, після чого правочин був цілком дійсним, тоді як в нікчемних правочинах недолік непоправний;
в) відносно недійсні правочини, позбавлені правового результату тільки відносно певних осіб (правочини, досконалі з порушенням заборони розпорядження певним предметом, встановленого на користь певних осіб) [17, 215-224].
О. В. Гутніков всі недійсні правочини розділяє на види відповідно до таких характеристик:
1) залежно від класифікації підстав недійсності:
- з вадами складу правочину як юридичного факту або правочину як правовідносин (з різними вадами волі, форми, змісту, суб'єктного складу);
- такі, що не відповідають закону і не відповідають волі окремих осіб;
- з обов'язковими (абсолютними) і з необов'язковими (відносними) підставами недійсності;
- з формальним і з матеріальним складом недійсності;
2) за процесуальним порядком встановлення недійсності:
- правочини, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку (оспорювані правочини);
- правочини, які можуть бути визнані недійсними як в судовому, так і в позасудовому порядку (нікчемні правочини);
3) за ознакою правомірності:
- правомірні;
- неправомірні;
4) за ступенем їх недійсності:
- у більшості випадків недійсність правочину тягне за собою обов'язок сторін правочину повернутися в первинне положення, повернувши один одному виконане за правочином (двостороння реституція);
- обов'язок повернути виконане за правочином лежить лише на одній із сторін, як правило, несумлінно діючої при здійсненні недійсного правочину (одностороння реституція);
- відносно несумлінної сторони або обох сторін реституція не застосовується, а відповідне майно стягається в дохід держави (незастосування реституції, зокрема — одностороннє);
5) за часом, з якого набувають чинності всі наслідки недійсності:
- з моменту здійснення правочину;
- з моменту визнання недійсним правочину судом (лише щодо оспорюваних правочинів);
6) за колом осіб, відносно яких діє недійсність:
- відносно всіх осіб (“абсолютно недійсні правочини”);
- відносно лише визначених, вказаних у законі осіб (“відносно недійсні правочини”) [17, 215-250; 18, 39].
У вітчизняній цивілістиці існує підхід до розподілу недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані, в основі якого лежать особливості самого правочину. Лише специфіка недійсного правочину може віднести його до групи нікчемних чи оспорюваних правочинів.
Стаття 215 ЦК України відтворює традиційне розмежування недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. Разом з тим, на думку М. М. Агаркова, не можна говорити про нікчемні правочини, оскільки нікчемними є не самі право-чини, а волевиявлення [19]. Інші автори, навпаки, вважають, що в цьому виразі нікчемний, чи недійсний правочин не має нічого нелогічного, бо і нікчемний правочин є юридичним фактом, який викликає визначені правові наслідки, хоч і не ті, на які він був спрямований [20]. Треті зовсім виступають проти прийнятого поділу правочинів.
Разом з тим закон розрізняє випадки, коли правочин оголошується недійсним, і випадки, коли допускається його оспорювання, іншим чином, розрізняється в залежності від засобу визначення їх недійсності.
На нашу думку, поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорюванні є повністю виправданим, адже він достатньо точно передає сутність різних категорій недійсних правочинів. Так, в одних випадках правочин недійсний сам по собі в силу закону, а в інших — може бути визнаний недійсним, але тільки за умови порушення проти нього спору.
Підставою розмежування правочинів на нікчемні та оспорюванні є ступінь їх недійсності. Однак за законом основою розмежування цих правочинів є передусім підстави недійсності: в силу закону чи за рішенням суду.
На думку І. Б. Новицького якщо правочин з самого початку не породжує притаманних йому юридичних наслідків, його називають нікчемним. В такому випадку юридична справа є такою, що правочин зовсім не був укладений. Нікчемність (абсолютна недійсність) правочину означає, що дія, яка вчинена у вигляді правочину, не породжує і не може породжувати бажані для його учасників правові наслідки в силу невідповідності закону [21, 357].
Загальне правило про нікчемність правочину формулюється таким чином. Правочин визнається нікчемним, якщо його недійсність прямо встановлена законом (ч. 2 ст. 215 ЦК України) [1].
Оскільки недійсність таких правочинів визначена безпосередньо у правовій нормі, то вони вважаються недійсними з моменту їхнього укладання, незалежно від пред'явлення позову та рішення суду (“мертвонароджені”). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Проте навіть нікчемні правочини у визначених законом випадках за поданням сторін або заінтересованих осіб можуть бути визнані судом дійсними. Наявність у законі даного спільного правила об'єктивно необхідна. Незважаючи на те, що законодавець завжди прагне найбільш повним чином описати конкретні види (склади) нікчемних правочинів, він об'єктивно не може передбачити усі види та можливі випадки укладання нікчемних правочинів.
Протиправність абсолютної більшості дій, здійснених у вигляді нікчемних правочинів, очевидна, як, наприклад, у випадку укладання правочину з громадянином, визнаним недієздатним внаслідок психічного розладу. Тому функції суду в таких випадках зводяться до застосування передбачених законом наслідків, пов'язаних з недійсністю правочинів.
В. П. Шахматов розглядав нікчемні правочини як такі, що не створюють правових наслідків, які породжують правочини даної категорії, сторони мають право такі правочини не виконувати, розглядаючи їх як неіснуючі.
Необхідно погодитися з В. П. Шахматовим, який зазначав, що недійсність усіх протиправних за змістом правочинів заздалегідь встановлена законом методом нормативного імператива. Навпаки, методом оголошення оспорюваних правочинів недійсними є метод оспорювання їх дійсності. Характер та суспільне значення тих відносин, які порушені протиправними за змістом правочинами, не допускає наставання нормальних юридичних наслідків, які притаманні дійсним правочинам, незалежно від того, чи заявлене перед судом (арбітражем) прохання про це [13, 29].
Нікчемний правочин є юридичним фактом, з яким закон пов'язує появу охоронного суб'єктивного цивільного права зацікавленої особи вимагати від суду застосування наслідків нікчемного правочину. Це обумовлює появу у зацікавленої особи процесуального права на порушення процесу щодо реалізації належного їй охоронного права вимоги, а у суду — процесуального обов'язку порушити цивільну справу [22, 186].
В. П. Шахматов вказував на те, що тільки протиправні за своїм змістом правочини можуть належати до нікчемних. Вони зовсім не вчиняють тих правових наслідків, які породжують дійсні правочини цієї категорії, сторони мають право їх не виконувати, розглядаючи їх як неіснуючі, а якщо їх виконання стане відомо судовим або арбітражним органам, останні приймають рішення про визнання таких правочинів недійсними [13, 28].
В літературі обговорюється питання, чи необхідно звертатися до суду для визнання нікчемного правочину недійсним. Деякі цивілісти, зокрема Д. М. Генкін, вважали, що для визнання нікчемної угоди недійсною немає необхідності в рішенні суду [23, 225]. Що ж до ЦК України, то аналіз його положень дає підстави стверджувати, що особа має право звернутися до суду з позовом про визнання нікчемного правочину недійсним.
Якщо виходити з тези, що нікчемні правочини є недійсними незалежно від рішення суду, то предметом спору, може бути вимога про визнання договору недійсним, оскільки суд не встановлює недійсності такого правочину.
Предметом позову за нікчемним правочином може бути встановлення існування факту, з яким закон пов'язує настання нікчемності правочину.
Іншим видом правочинів, які виділяються чинним законодавством та необхідно розглянути більш детально, є оспорювані правочини, які можуть бути визнані недійсними лише за умови порушення проти них спору. Оспорювані правочини за суттю також є протизаконними в тому розумінні, що умови їх укладання і саме їх існування не відповідають закону. Якщо закон виділяє їх в особливу групу, це ще не означає, що він визнає сумнівним чи спірним невідповідальність їх правопорядку чи, що він керується ознаками більшого чи меншого значення, які порушуються таким правочином інтереси держави та суспільства.
На думку Н. С. Хатнюк, оспорюванні правочини — це правочини з вадами волі. Так правочини визнаються недійсними внаслідок того, що волевиявлення відтворює не волю учасника правочину, а волю будь — якої іншої особи, яка впливає на учасника правочину. Тому законодавство передбачає підстави, для їх оскарження з причини або неповноцінності самої волі особи, яка вчинила правочин, або, зважаючи на вплив різних тяжких обставин, що склалися при формуванні волі [11, 79].
На думку І. Б. Новицького, держава виокремлює в одну групу найбільш важливі, а в іншу — найменш важливі, з точки зору суспільства, випадки [24, 67]. Погодитися з даним твердженням неможна. Адже виокремлення оспорюваних правочинів пояснюється тим, що визнання їх недійсності, в силу особливих притаманних їм властивостей, не має місця без заяви потерпілої сторони (чи заінтересованої особи).
Слід зазначити, що відмінність оспорюваних правочинів від нікчемних полягає в тому, що вони припускаються дійсними, такими, що породжують цивільні права та обов'язки [25].
Проте їх дійсність може бути оспорена стороною правочину або іншою стороною в судовому порядку. Тобто, хоча безпосередньо правовою нормою їх недійсність не передбачається, але разом з тим у сторони правочину або зацікавленої особи існує можливість звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Оспорювання правочину позначає доказування якого-небудь факту, який має значення для дійсності правочину. Взагалі підлягають доказуванню питання, які пов'язані з наявністю чи відсутністю волі та правильним її відображенням у волевиявленні, чи наявність чи відсутність згоди опікуна чи піклувальника на укладання правочину. Оспорюваним правочин має бути визнаний тільки судом, і до винесення судового рішення ніхто, в тому числі і ніякий державний орган, не має права оголошувати оспорюваний правочин недійсним. Також суд не вправі визнати правочин недійсним, якщо відсутня відповідна заява заінтересованої особи, вказаної у законі.
Деякі науковці розглядають оспорювані правочини як дійсні. Вони викликають ті правові наслідки, які учасники правочину мали на увазі, коли їх укладали, з іншого боку, їм притаманні такі риси, які погрожують їхній дійсності, тобто певна невідповідність вимогам закону, які дають підставу для позову про визнання цих правочинів недійсними. Якщо такий позов буде поданий і задоволений судовим органом, так званий оспорюваний правочин визнається недійсним і з цього моменту він по суті нічим не відрізняється від так званого нікчемного [26, 236].
Оспорюваність (відносна недійсність) правочинів може розглядатися як дія, яка вчинена у вигляді правочину, визнається судом при наявності передбачених законом підстав недійсності правочину за позовом уповноважених осіб [21,358].
Отже, в усіх випадках оспорюваності правочину він повинен бути визнаний дійсним, поки проти нього не буде порушений спір, суд не прийме рішення за цим спором. Такий спір, констатує неправомірність правочину, разом з рішенням суду приводить до визнання правочину недійсним. Оспорювані правочини не можуть бути недійсними самі по собі.
Необхідно відзначити, що нікчемний та оспорюваний правочин це різні правові поняття. Вони мають достатньо відмінностей, знання яких дозволяє швидко та правильно визначити вид недійсного правочину та, у зв'язку з цим, підготувати правову стратегію захисту й відновлення порушеного права в суді [27, 377].
Також існує точка зору, що поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані необхідно залишити лише в теорії і не закріпляти такий поділ на законодавчому рівні [28, 26].
Як бачимо, кожний з науковців висловлює переконливі докази, відстоюючи власну точку зору щодо поняття та класифікації недійсних правочинів. Але слід зауважити, що кожна теорія має право на існування, що свідчить про складність вирішення цієї проблеми і відсутність до цього часу єдиної точки зору.
Таким чином, при визначенні видів недійсних правочинів спостерігається повна відсутність єдності поглядів як відносно набору цих видів, так і відносно критеріїв, покладених в основу їх класифікації, з чого виникає необхідність подальшого вивчення зазначеного питання.