Ы43. Інтимна лірика і поема «Мазепа» В. Сосюри
Володимир Сосюра — співець глибоких почуттів людини. Його інтимна лірика — це бездонне джерело красивих і ніжних почуттів, висловлених у прекрасній поетичній формі. Такі почуття збагачують людину, окрилюють, підносять на вищий щабель духовності. Щирість, задушевність, яскрава, емоційно наснажена образність, оспівування найяскравіших миттєвостей людського буття — такі основні риси ліричних поезій. Уже давно стали класичними його вірші «Так ніхто не кохав...», «Коли потяг у даль загуркоче...», «Білі акації будуть цвісти...», «Пам'ятаю, вишні доспівали», «Сад шумить», «Васильки». У них Сосюра створив прекрасний світ юнацького захоплення — чистого, мов кришталь, і світлого, як промінь сонця, кохання. Вірш «Так ніхто не кохав...» (1922) присвячений першій дружині поета Вірі. Уже перші рядки вірша полонять нас і категоричним ствердженням, і гіперболічним виявом інтимних почуттів людини. Здається, що й земля напоєна щастям великої любові, від якої перехоплює подих. Краса душі ліричного героя розкривається в його зворушливому любовному освідченні, у звертанні до людей, до «зір ясних» і «тихого місяця». Для своєї судженої ліричний герой готовий вчинити незвичайне («Я для неї зірву Оріон золотий»), бо справжнє велике кохання робить людину сильною, здатною вершити дивовижні діла. Душа героя настільки захоплена цим почуттям, що йому здається — воно єдине за всю історію людства. Ім'я та діяльність Івана Мазепи завжди привертали і привертають увагу багатьох істориків, критиків, літературознавців, письменників. Початок поеми вперше був надрукований у журналі «Життя і революція» за 1929 рік. І хоча в опублікованому уривку йшлося тільки про молодість Мазепи в ролі пажа при польському, королі, задовго до його стосунків з Росією як гетьмана України, Сосюру почали всіляко цькувати й жорстоко переслідувати, звинувачуючи в українському буржуазному націоналізмі. Пізніше в автобіографічному романі «Третя рота» поет згадуватиме: «Образ Мазепи був ще тільки ембріоном, а мене навіть за ембріон почали бити». Лише на початку 90-х років цей твір був нарешті реабілітований і дійшов до українського читача, щоб із глибини кривавих 30-х сказати правду про непересічну особистість українського гетьмана, до кінця відданого своїй багатостраждальній країні. Кожна країна має своїх героїв-подвижників, що розбудовували державу, вершили її історію. Цих людей об'єднує любов до своєї землі. Мало хто з них думав про славу, претендував на вічну пам'ять у нащадків. Вони втілювали в життя свою ідею. Таким був і гетьман Іван Мазепа. Вже на початку поеми Сосюра звертає нашу увагу на славне минуле українського гетьмана: «колишній велет, богатир», «його зіниці світять дико». І потім через усю поему проходить образ Мазепи-патріота. Навіть будучи пажем у польського короля, він не перестає думати про Україну. У сцені марення молодого пажа, пораненого в поєдинку з польським магнатом, постає видиво всієї долі Мазепи, посланого самим Богом стати оборонцем України як від Польщі, так і від Москви. У віщому сні він бачить своє майбутнє. А мріялося гетьманові зовсім інше: об'єднатися з військом шведського короля Карла XII і звільнити Україну з-під російського ярма. Але не судилося цій мрії здійснитися.Сосюра вважає, що головною причиною поразки гетьмана та його прихильників стало те, що народ, не зрозумівши високих поривань Мазепи, відмовився його підтримати. Трагедія гетьмана в тому, що він не знайшов вірного шляху до втілення своєї мети, «шукав у морі броду», не зрозумів, що царевій «криці» треба протиставити «ще дужчу силу — гнів», народний гнів. Не даремно, коли Мазепа, скликавши старшину, відкриває їй свої наміри. В особі Мазепи народ так і не визнав, на відміну від Богдана Хмельницького, свого вождя, не почував до нього любові й шани, не вірив йому, вбачаючи у гетьманові хто таємного польського прихильника, хто запопадливого царського прислужника, московського лакйзу, Петрового улюбленця. Історики засвідчують, що гетьман помер своєю смертю, поховано його було в Галаці з дотриманням належного небіжчикові ритуалу, тож і «никли траурно знамена», і гетьманську булаву несли.