Національно-визвольна війна під проводом Б.Хмельницького: утворення козацької держави – Війська Запорізького.
Придушивши селянсько-козацькі повстання у 30-х роках, магнатсько-шляхетська Польща значно посилила наступ на українські землі. Непомірно зростали латифундії (величезні земельні володіння), швидкими темпами поширювалася фільварково-панщинна система господарювання, посилились експлуатація селян, утиски козаків і козацької старшини. 1638 р. Однак польський сейм схвалив “Ординацію (тобто постанову) Війська Запорізького реєстрового”, згідно з якою реєстр козаків зменшувався із 8 до 6 тисяч, їх права і привілеї різко обмежувалися, зокрема позбавлялися права обирати гетьмана, полковників і осавулів (їх призначав уряд з-поміж шляхти), ліквідовувався козацький суд тощо. До того ж реєстрові козаки вже 5 років не отримували належної платні. Решта ж козаків, згідно з ординацією, “оберталися у хлопів” (феодально залежних селян), тобто козацький стан як такий мав бути ліквідований, а реєстровці перетворювалися на одну із складових частин польського війська. Щоб селяни і міщани не могли втікати на Січ, у 1639 р. було відбудовано фортецю Кодак.
За цих умов в середовищі, насамперед, української шляхти, зростала думка про необхідність боротьби за свої права. Прикрий випадок, непоодиноки й в тогочасній Україні – коли підтримуваний владою польський шляхтич познущався з свого українського колеги, зробив повстанця з випускника Львівської єзуїтської колегії Б.Хмельницького. Захопивши владу на Січі, Б.Хмельницький з великою енергією розгорнув діяльність по підготовці збройного повстання. З цією метою, зокрема, розіслав козаків-агентів у воєводства, заручився підтримкою кримського хана Іслам-Гірея ІІІ. Це був союз непопулярний, проте забезпечував тил і суттєво допомагав кіннотою.
Довідавшись про події на Запоріжжі, польський уряд направив проти козаків військо. Його командуючі коронний (головнокомандуючий) і польний (заступник коронного) гетьмани М.Потоцький та М.Калиновський припустилися помилки, поділивши військо на три частини. Б.Хмельницький дізнався про це і розгромив кожну з них окремо. Важливе значення мав перехід реєстрових козаків на бік повсталих. Спочатку під Жовтими Водами, а потім під Корсунем (16 і 26 травня) польське військо було повністю знищене. М.Потоцький та М.Калиновський потрапили у полон і були віддані татарам. Козаки ж здобули великі військові трофеї. Це були перші блискучі перемоги козаків, у яких проявилися такі визначальні риси військової тактики Б.Хмельницького, як швидкість дій, вибір зручного місця для бою, охоплення ворога з флангів і вихід у тил.
Тим часом у Польщі поглиблювалася криза. 20 травня помер король Владислав IV і країну охопила неймовірна паніка: ні короля, ні гетьмана, ні війська. Проте головне полягало в іншому - під впливом козацьких перемог в Україні розгорнулася небачена досі всенародна, передусім селянська боротьба. Під знамена національно-визвольної війни стали козаки, селяни, міщани, духовенство та частина неспольщеної української шляхти.
Б.Хмельницький, однак, не поспішав продовжувати воєнні дії. Більше того, козацька рада на початку червня висловилася за те, щоб відправити посольство у Варшаву. В ході переговорів домагатися збільшення реєстру, видачі заборгованої платні козакам, відновлення права обирати старшину, повернення православним церков. Ці вимоги після блискучих перемог козаків були більш ніж скромними. Однак польський сейм не сприйняв їх серйозно.
А в той час, Б.Хмельницький виявляючи свій організаторський хист до кінця літа 1648 р. створив боєздатну армію, яка налічувала близько 100 тис. чоловік. Із них регулярне козацьке військо складало біля 40 тис. (для порівняння: Б.Хмельницький вийшов із Запорізької Січі із загоном чисельністю біля 5 тис.). Козацькі полки очолювали такі знані талановиті полководці, як І.Богун, Ф.Джеджалій, М.Кривоніс, Д.Нечай та інші.
Крім створення армії, на визволеній частині території України запроваджувався козацький устрій у вигляді полково-сотенної адміністрації, судів тощо.
Поскільки переговори не принесли бажаних результатів, то восени відновилися воєнні дії. На Волині під Пилявцями 23 вересня новоорганізована армія Б.Хмельницького розгромила сформоване польське військо під проводом трьох керманичів Д.Заславського, М.Остророга, А.Конєцпольського (козаки глузливо назвали їх відповідно “перина, латина і дитина”). У цій битві головний удар був спрямований у центр противника, татарська кіннота своїми наскоками викликала дезорієнтацію, а козацьке військо міцним кільцем оточило розтрощені шляхетські полки і рушничним боєм їх знищувало. Крім великих трофеїв, ця перемога високо піднесла патріотичний настрій української армії, що послужило основою її подальших успіхів.
Не зустрічаючи спротиву, козацько-селянська армія безперешкодно просувалася західноукраїнськими землями. Скрізь її зустрічали із особливим захопленням і наростаючою повстанською боротьбою. Адже ці землі здавна зазнавали магнатсько-шляхетського гніту і боролися проти польської влади. Особливого розмаху набув тоді повстанський рух під проводом С. Височана на Покутті (територія між ріками Дністер, Черемош і Карпатськими горами, тобто південно-східний “кут” Галичини), який згодом став полковником Лисянським. Обмежившись викупом, Б.Хмельницький не захотів брати Львів, а рушив на польські землі у напрямку на Варшаву. 7 листопада дійшов до фортеці Замостя і взяв її в облогу.
Однак створити повноцінну державу тоді не вдалося. Справа в тому, що національно-державницька ідея іще не сформувалася в політичній програмі гетьмана та його соратників. Він і козаки, як підкреслив М. Грушевський, “вірили в добру волю короля”. Проте, підтримавши обрання королем Яна ІІ Казимира Б.Хмельницький допустився помилки, яка мала трагічні наслідки для України.
Наступний обмін посольствами, перемир'я, відступ козацького війська вглиб української території та вельми скромні вимоги козаків: загальна амністія учасникам повстання, збільшення реєстру до 12 тис. осіб, повернення давніх вольностей козацькому війську, підпорядкування гетьмана тільки владі короля тощо лише послабили позиції Б. Хмельницького. Король та сейм не збиралися робити поступки. Відступ і втрата західноукраїнських земель позбавляли гетьмана досить вигідного у багатьох відношеннях стратегічного плацдарму для подальшого ведення бойових дій, поскільки дане перемир'я розглядав як тимчасовий тактичний крок для досягнення цілі.
Проте, інтелектуальна еліта колишньої столиці Київської держави – митрополича канцелярія, вчені колегіуму, освічені городяни пильно слідкували за подіями і, коли 27 грудня військо Б.Хмельницького тріумфально вступило у колишню столицю Київської Русі. Все населення міста урочисто вітало гетьмана його як “українського Мойсея”, тобто визволителя з польської неволі, правителя держави. Його розмови з духовенством, інтелігенцією, послами іноземних держав, зрештою власний аналіз переконливо показали, що треба боротися не лише за інтереси козацтва, а всього українського народу. Власне перебування у Києві відіграло вирішальну роль у переосмисленні цілей національної революції. І про них Б.Хмельницький прямо заявив королівським посланником вже 20 лютого 1649 р. у Переяславі: “Виб`ю з лядської неволі народ весь руський ( український – авт.) … по Львів, Холм, Галич”. Як бачимо, це була вже зовсім інша вимога.
Таким чином до весни 1649 р. сформувалася в основних рисах державницька програма Б.Хмельницького. Її суть коротко полягала у тому, що на етнічних українських землях мала постати незалежна держава, як спадкоємниця державності княжої доби. Реалізація цієї програми стала головною у боротьбі та діяльності великого гетьмана.
Влітку 1649 р. війна розгорілася з новою силою. Ворогуючі сторони зустрілися в Галичині. Під Збаражем і Зборовом польській армії на чолі з королем загрожувала небезпека повного знищення. Однак у вирішальний момент зрадив кримський хан Іслам-Гірей ІІІ. Чому? Бо не був зацікавлений у перемозі гетьмана і створенні незалежної міцної української держави, проводив політику так званої “рівноваги сил”, тобто взаємного ослаблення України і Польщі, до того ж отримав відповідну винагороду від польського уряду (вміла дипломатія також врятувала Польщу). Ось чому хан заставив Б.Хмельницького підписати Зборівський мирний договір 18 серпня на таких головних умовах. 1. В межах Польської держави утворювалася автономна область на території 3 із 7 воєводств: Київського, Чернігівського і Брацлавського. Урядові посади тут могла займати лише козацька старшина і православна шляхта, коронному війську і євреям заборонялося сюди заходити і перебувати. 2. Реєстр встановлювався чисельністю 40 тис. козаків. 3. Православна церква отримувала рівні права з римо-католицькою, а митрополиту київському обіцяно місце у польському сенаті. 4. Проголошувалася загальна амністія. 5. Селяни мали повернутися до своїх панів.
Ця угода мала вимушений, компромісний характер. Вона не могла задовільнити повною мірою обидві сторони, які фактично розглядали її як тимчасову і не прагнули до кінця виконувати всі вимоги. Проте гетьман використав можливості Зборівського мирного трактату для розбудови національної держави.
У надзвичайно складних умовах (зовнішніх і внутрішніх) доводилося утверджувати молоду українську державність. Не вистачало відповідних кадрів, інтелігенції, досвіду, селяни не були задоволені умовами Зборівського договору. Б.Хмельницький у цей час продемонстрував справжню політичну мудрість, гнучкість, свої наміри здійснював наполегливо, твердо, долаючи різні перешкоди. За основу був взятий державницький досвід козаччини, зокрема військово-політичної організації Запорізької Січі.
Отже, держава отримала офіційну назву “Військо Запорізьке”. Хоча від початку 50-х рр. серед різних прошарків населення все більше поширювалася і така її назва, як “Україна”. До неї входили Київщина, Чернігівщина, Брацлавщина, Запоріжжя – близько 200 тис. кв. км. У ній проживало приблизно 2 млн. чол. Герб – зображення козака із шаблею при боці та рушницею на лівому плечі – використовувався на печатці Б.Хмельницького. Спеціального прапора як символу держави не було. Частково його роль виконували гетьманські прапори, головний із них був білого кольору із колом, посередині якого розміщувався хрест в обрамленні 8 (по 4 з кожного боку) золотих і 2 червоних зірок.
Столицею держави стало м. Чигирин, хоча значення Києва як центру тодішнього українського національного життя не применшувалося. Верховним органом влади вважалася генеральна військова рада, в роботі якої могли брати участь козаки, представники інших прошарків населення. Вона скликалася для вирішення найважливіших питань, а також обрання генерального уряду (гетьмана і генеральної старшини). Однак через громіздкість і неефективність вона не була постійно діючим органом, з часом її роль зменшується.
Замість неї діяла рада генеральної старшини (чи генеральна рада старшини або просто старшинська рада) з участю полковників. Її ухвали мали визначальний вплив на прийняття рішень гетьманом.
Реально вища влада належала генеральному уряду, до складу якого входили гетьман і генеральна старшина: генеральний писар, генеральний обозний, генеральний суддя (у деяких наукових працях говориться про наявність двох генеральних суддів), два генеральні осавули. Гетьман стояв на чолі держави. Вважав себе формально залежним від Польської корони, фактично – володарем і князем Руських провінцій, тобто керівником України. Зовнішнім атрибутом гетьманської влади була булава і бунчук. Б.Хмельницький мав широкі повноваження у військовій, адміністративній, фінансово-економічній, судовій, зовнішній галузях. Видавав загальнообов’язкові для всіх нормативні акти – універсали. Скликав генеральну (загальну) і старшинську ради, впливав на прийняті ними рішення. Його авторитет і відповідно влада зміцнювалися, поскільки проводив свою політичну і соціально-економічну лінію послідовно, критично переосмислюючи помилки і прорахунки. Не випадково його називали найяснішим і від Бога даним гетьманом.
Генеральні старшини відповідали за окремі галузі управління. Генеральний писар очолював гетьманську канцелярію, у якій зосереджувалося виконання різноманітних завдань адміністративного, військового, судового, фінансового, дипломатичного і т.д. характеру. Зокрема, готував універсали на підпис гетьману, вів листування з полковниками, іншою старшиною тощо. Генеральний обозний завідував не тільки всією артилерією, але й відповідав за матеріальне забезпечення країни. Генеральний суддя стежив за виконанням універсалів гетьмана, за вказівкою гетьмана чинив суд над винними з числа генеральної чи полкової старшини, розглядав справи про державні злочини, був найвищою апеляційною інстанцією для полкових і сотенних судів. Два генеральні осавули виконували важливу роботу з організації повсякденних військових справ: складали реєстр, вирішували питання боєздатності та дисципліни війська тощо.
Наступною була полкова влада: полковник, писар, обозний, суддя, два осавули. Тут також діяла полкова канцелярія. Ця влада здійснювала безпосереднє керівництво такою територіально-адміністративною одиницею, як полк-округ (не слід змішувати з подібним військовим підрозділом). Замість 3 воєводств вся територія держави була поділена на 16 полкових територіально-адміністративних одиниць (у народно-визвольній армії полків могло бути і більше). З них 9 правобережних і 7 лівобережних.
Кожен такий полк поділявся на сотні (від 10 до 20 залежно від території та населення), які були запроваджені замість повітів і які не слід змішувати з відповідними військовими підрозділами. Тут діяла сотенна влада: сотник, писар, обозний, осавул, канцелярія.
Великими містами, що мали магдебурзьке право, управляли магістрати на чолі з обраними війтами, а малими містами і селами – отамани.
Нарешті, Запоріжжя склало окрему військово-адміністративну одиницю на чолі із кошовим отаманом і своєю старшиною. Воно мало внутрішню автономію і визнавало лише військову зверхність гетьмана.
Формування нового державного устрою завершено вже до весни 1650 р. Він виявився не громіздким і вельми дієвим. Б.Хмельницький добився злагодженої та ефективної роботи державних органів, точного і негайного виконання місцевою владою прийнятих рішень чи його розпоряджень.
Характерна особливість цієї влади полягала в тому, що вона поєднувала як цивільні, так і військові функції. Так, за визначенням І.Крип’якевича, генеральна старшина одночасно виконувала обов’язки військового штабу і кабінету міністрів; гетьман очолював уряд, держадміністрацію і був головнокомандуючим армією. Подібні функції виконували полковники, сотники. Взагалі, саме військові переважно обіймали всі керівні державні посади через брак цивільної політичної еліти.
Слід звернути увагу і на те, що судова влада не була відокремлена від адміністративної. Були створені і діяли генеральний, полкові та сотенні суди. У містах і селах чинили суд війти та отамани. Судам підлягали козаки, міщани, селяни. Вони діяли на основі звичаєвого, магдебурзького права, а також Литовського статуту.
Поскільки у тодішніх державотворчих процесах головну роль відіграло козацтво, козацька старшина і безумовно гетьман, то Військо Запорізьке можна назвати також козацько-гетьманською державою.
Виборність всіх урядовців (від гетьмана до сотника і війта), наявність таких колективних органів влади, як ради, дає підстави для висновку про те, що у тодішній українській державності були закладені основи республіканської форми правління.
Проте з часом верх взяла монархічна (гетьманська) тенденція. Б.Хмельницький зосередив у своїх руках всі вищі державні функції, став по-суті “єдиновладцем і самодержцем” України. Змінилося його титулування: Божою милістю гетьман Війська Запорізького. У тодішніх екстремальних умовах загалом це була прогресивна тенденція. Бо встановлення монархії у формі спадкового гетьманства Хмельницьких сприяло б консолідації нації навколо державницької ідеї, давало можливість уникнути в майбутньому боротьби старшини за булаву. Зрештою, така форма правління існувала в цей час у багатьох європейських країнах.
Власне глибоким розумінням історичних перспектив розвитку тодішньої української державності в першу чергу, а не звеличенням власного роду, можна пояснити прагнення Б.Хмельницького передати гетьманську булаву своєму синові Юрієві наприкінці життя. І за його наполяганням таке рішення прийняла рада генеральної старшини в другій половині квітня 1657 р. Зважаючи на недостатню підготовленість 16-річного юнака, регентом, тобто опікуном, при ньому доручено бути генеральному писареві І.Виговському. Проте, як показав дальший розвиток подій, козацька старшина не зрозуміла історичного значення даного курсу Б.Хмельницького. І це привело згодом до великої трагедії, до руїни, громадянської війни на українських землях.
Тепер проаналізуємо внутрішню політику гетьмана. Для матеріального забезпечення державного будівництва, ведення війни потрібні були значні кошти. Тому була створена власна фінансова система, яка успішно функціонувала. Як свідчать останні наукові дослідження (В.Смолій, В.Степанков, Л.Гвоздик-Пріцак та ін.), вже наприкінці 1649 р. розпочалось карбування національної монети, на якій з одного боку був зображений меч, а з другого – Богданове ім'я. Податки платило все доросле населення, крім реєстрових козаків (40-60 тис.), які склали регулярне ядро національної армії. Значні прибутки давали оплати з млинів, горілчаних оренд, внутрішнього і пограничного мита, штрафи тощо. Б.Хмельницький організував військовий скарб (казну), невіддільний від гетьманського, яким сам керував. Не виключено, що Б.Хмельницький міг доручити комусь виконувати обов’язки підскарбія, хоча офіційно такої посади не було.
Гетьман проводив гнучку і збалансовану соціальну політику. Обмежував соціальні апетити української шляхти, козацької старшини. Заборонив реставрацію (відновлення) великого феодального землеволодіння. Селянство отримало землю і волю, не виконувало панщини, не було закріпаченим (після перемоги на Батозькому полі, про що мова буде йти пізніше, польські магнати і шляхта втекли з території Війська Запорізького). Причому, навіть масово переходило у козачий стан. Козацтво із гнаного і переслідуваного перетворилося на провідну верству українського суспільства (чисельно у ряді районів козацтво складало від 60 до 80% від усієї кількості населення). У його руках зосередилась не тільки влада, але й земельна власність.
Власне вільне дрібне землеволодіння як козацьке, так і селянське стало основною формою господарювання у цей час. Склалися реальні умови для розвитку сільського господарства на фермерських засадах, тобто на власній приватній землі із застосуванням найманої праці.
Соціально-економічна політика Б.Хмельницького була спрямована також на розвиток ремесел, промислів, торгівлі як у середині країни, так і поза її межами. Фактично були закладені основи ринкової, капіталістичної економіки, що ґрунтувалася на приватному підприємництві й вільній конкуренції. Україна, таким чином, вписувалася у європейський контекст.
Нарешті, близько 40 універсалів гетьмана закріпили відповідні земельні володіння за церквами і монастирями. Православ’я із переслідуваної ідеології стало панівною, перетворилося на символ боротьби за незалежність України від католицької Польщі.
Отака збалансована соціальна політика гетьмана сприяла внутрішній стабільності, консолідації різних верств тодішнього українського суспільства. Можливим був перехід з одного стану в інший. Б.Хмельницький не допустив до суперечок у суспільстві, розколу повстанської, народно-визвольної армії на протиборствуючі угрупування, якій, до речі, приділяв особливу увагу. Адже, за словами І.Крип’якевича, “військо було головною основою державної організації і надавало тон усьому життю”. Крім реєстровців, запорожців, важливу роль у ньому відігравало ополчення, яке використовувалося головним чином для фортифікаційних робіт і обозної служби. Найсучаснішою вогнепальною зброєю володіла піхота, створив кінноту, важку і легку артилерію, в тому числі вперше в Україні запровадив гармати на лафетах, а також розвідку і контррозвідку. Армія відзначалася високим бойовим духом, мужністю та суворою дисципліною. Все це мало важливе значення, бо відповідало в першу чергу загальнонаціональним інтересам.
Не можна заперечувати того, що у цих надзвичайно складних і важких воєнних умовах розвивалася освіта, наука. Ось які цікаві та важливі спостереження залишив нам арабський мандрівник П.Алепський, який протягом 100 днів (1654-1655 рр.) перебував у Війську Запорізькому: “По всій козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони за малими винятками грамотні, навіть здебільшого їхні жінки та дочки уміють читати..., священики навчають сиріт і не дають їм тинятися неуками по улицях..., там люди вчені, кохаються у науках та законах”.
Створення такої власної держави засвідчило величезні інтелектуальні сили та потенційні можливості українського народу.
Проте її життєдіяльність необхідно було забезпечувати також зваженою і обережною зовнішньою політикою. Гетьман вміло використовував суперечності між сусідніми державами України, сіяв розбрат у стані ворогів. Сформованій ним дипломатичній службі вдавалося укладати союзи з одними державами і добиватися нейтралітету інших. Це привело до визнання Війська Запорізького як суб’єкта міжнародних відносин, незважаючи на протидію Польщі та її союзників. Фактично козацька Україна діяла як незалежна держава на міжнародній арені.
Дипломатичним успіхом слід вважати залучення на свій бік Кримського ханства на початку війни, підписання у 1649 р. рівноправного і взаємовигідного торговельного договору між Військом Запорізьким і Туреччиною, що зміцнило міжнародний авторитет української державності. Б.Хмельницький налагодив зв’язки із Валахією, Трансільванією, Московією, Венецією, Бранденбургом, Швецією. Маємо відомості про те, що листа до гетьмана надіслав керівник англійської буржуазної революції О.Кромвель, який назвав його “генералісимусом (тобто головнокомандуючим – авт.) війська і стародавньої грецької релігії та церкви, володарем запорізьких козаків”.
Поскільки кримські татари виявилися ненадійними союзниками, то пошук спільників, вибір орієнтації на ту чи іншу країну мав важливе значення. Чому? Справа полягала не тільки у потребі збройної допомоги у війні проти Польщі. Як зауважив відомий сучасний історик із діаспори О.Субтельний, у даний період незалежність держави пов'язувалася насамперед з особою законного, тобто загальновизнаного на міжнародній арені монарха. Поскільки Б.Хмельницький не мав міжнародного визнання як монарх-правитель (для більшості володарів європейських держав він був бунтівником, що вів боротьбу проти законного свого господаря – польського короля), то необхідно було знайти такого зверхника – покровителя і одночасно надійного захисника Війська Запорізького від Польщі. Лише через етап попередньої залежності у формі протекторату могла виникнути і утвердитися в кінцевому результаті Українська самостійна соборна держава у даний період. Звідси випливає розуміння того, чому гетьман не опирався безпосередньо на власні сили для досягнення даної мети, а намагався заручитися відповідною підтримкою московського царя або турецького султана. Доречно зазначити, що у середньовічній Європі протекторат був досить поширеною формою залежності, суть якої полягала у тому, що одна держава брала на себе зобов’язання захищати територіальну цілісність іншої і через це могла здійснювати контроль за її політикою.
Отже, вже влітку 1650 р. внаслідок обміну посольствами досягнуто відповідної домовленості спочатку із турецьким султаном. Наприкінці цього року гетьман з усім Військом Запорізьким потрапили “під крила і протекцію неосяжної Порти”. Однак ця угода виявилась нереалізованою через внутрішні зміни у Туреччині та непопулярність “бусурман” серед українців.
На перший погляд кращі перспективи відкривалися тоді встановленням союзу із Молдавією, якого досягнуто за допомогою успішного військового походу спільно із татарами у вересні 1650 р. Гетьман заставив господаря В.Лупула відмовитися від проведення антиукраїнської політики і погодитися на шлюб дочки Розанди із сином Тимошем. В майбутньому мало б відбутися об’єднання України та заселених на той час переважно українцями молдавських земель у спільну державу під зверхністю роду Б. Хмельницького. Однак, його син Тиміш гине 1653 р. під час внутрішніх міжусобиць.
Таким чином, Б.Хмельницький відновив українську державність після тривалого періоду її відсутності, проте не на всій етнічній території. Поряд із позитивними результатами, досягнутими на міжнародній арені його дипломатичною службою, простежувалась і складність міжнародного становища України. Все більше ставало очевидним, що сусідні країни не хотіли її незалежності. Тому першорядного значення набувала і далі збройна боротьба для досягнення цієї програмної мети.
Однак, гостра потреба у даний період надійного союзника настійно вимагала протекції іншої держави з метою продовження боротьби за незалежність і соборність України. Ось чому 8 січня 1654 р. гетьман пішов на союз із Московією. Двотижневі переговори, які відбулися пізніше, закінчилися підписанням договору відомого як “Березневі статті” або “Статті Богдана Хмельницького” чи Переяславсько-Московського договору. На жаль, його оригінал було втрачено.
Цар погодився на те, що українська адміністрація і судівництво не підлягають Московській державі; урядовцями в Україні можуть бути лише місцеві люди; вони ж збирають податки; залишається давній поділ на стани і кожний з них зберігає свої права; козацький реєстр має бути 60 тис.; гетьман має право вести переговори з іншими державами тощо. Українська сторона погодилась на те, щоб повідомляти царя про обрання нового гетьмана; щоб у Києві перебувала московська залога із воєводою для надання військової допомоги гетьману; щоб збір податків з українського населення здійснювався під контролем московської сторони; щоб гетьман не здійснював дипломатичних стосунків з Польщею і Туреччиною (за іншою редакцією: гетьман може приймати посольства від чужих держав і сповіщати царський уряд про ті з них, які вороже настроєні проти нього). Важливим було те, що Московська держава зобов’язалася захищати Україну від зазіхань Польщі, а Україна у відповідь мала платити їй певну данину.
Проте, союз Війська Запорізького і Московської держави спричинив перехід татар на бік Польщі. Антиукраїнська політика Москви викликала укладення 1656 р. трансільвансько-українсько-шведського союзу. Однак, 6 серпня 1657 р., невдовзі після звістки про невдачу цієї воєнної кампанії великого гетьмана не стало. Смерть перешкодила здійснити його задуми.
Однак, утворена Б. Хмельницьким держава проіснувала іще понад 100 років (до початку 80-х років ХУШ ст.), правда, лише на Лівобережній Україні, Гетьманщині на правах автономії у складі Росії.
Друга половина ХVІІ ст. відома в історії України як період Руїни. Змагання за українські землі поміж Варшавою, Москвою-Петербургом та Стамбулом спустошувало їх. Натомість в останній чверті ХVІІ ст. наступає певна стабілізація політичного і соціально-економічного життя на Україні, зокрема Лівобережній, однак тепер лише як автономної Гетьманщини у складі Московської держави. Але навіть в умовах обмеженої державності українські землі переживають нове піднесення економічного і культурного життя. Проте цей поступальний розвиток був повністю затриманий вже в роки царювання Петра І який, перелякавшись виступу І.Мазепи, остаточно розтоптав автономний статус Гетьманщини.
Після смерті Б.Хмельницького зовнішньополітичні чинники для Української держави були несприятливими, а гетьманська булава опинилася в руках його слабовольного сина. Наступ на Україну московського війська на чолі з князями Ромодановським і Шереметьєвим прискорив скликання в Корсуні генеральної ради (25 жовтня 1657 р.) за участю козацької старшини та духовенства, яка затвердила гетьманські повноваження І.Виговського у присутності послів від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигороду, Молдавії й Волощини. Під час засідання ради був оформлений союзний договір із Швецією, в якому Карл-Густав визнавав право України на всі західні руські землі і встановлення кордонів Української держави аж до Прусії. Одночасно був поновлений договір про союз з Кримом і Туреччиною, а до Москви вислано посольство з повідомленням про вибір нового гетьмана з проханням підтвердити договір 1654 р. З Польщею було укладено перемир’я.
Однак, через бездіяльність Швеції та провокації Московщини 16 вересня 1658 р. в місті Гадячі дійшло до заключення трактату про унію України з Польщею і Литвою. Суть договору, укладеного за ініціативою українського шляхтича Ю.Немирича така: три держави – Польща, Литва та Україна – творять федерацію рівноправних держав, об’єднаних лише персоною короля, якого вибирають суб’єкти федерації. До України, що є вільною і незалежною державою під назвою “Велике князівство Руське”, входять три воєводства Чернігівське, Київське та Брацлавське. Законодавча влада у ньому належить Національним Зборам, а виконавча – гетьманові, якого українське населення обирає “доживотно”, а затверджує король. Князівство Руське діставало свій найвищий судовий трибунал із діловодством українською мовою, свій власний скарб (фінанси), свою монету і свою армію: 30 тис. козаків і 10 тисяч найманого війська. Війська ні Польщі, ні Литви не мали права входити на територію України. Щороку гетьман мав подавати королеві реєстр по 100 козаків від кожного полку для надання їм нобілітації, тобто шляхетського звання. В Україні повинна була бути скасована унія, а римо-католицька і православна релігії визнавалися рівноправними. В спільному сенаті мали дістати місця православний митрополит і єпископ. Нарешті в сфері культурній та просвітній вводилися такі новинки: Києво-Могилянська колегія здобувала права університету, а середніх та інших шкіл, друкарень мало бути організовано “скільки їх буде треба”. Розвиток науки і культури забезпечувався введенням свободи друку і слова, навіть у питаннях релігійних.
Українські делегати домагались включення до Великого Князівства Руського Волинського, Белзького і Подільського воєводств, але поки що змушені були погодитися на менші вимоги, щоб не зірвати підписання договору.
Хоч і не реалізований, Гадяцький трактат сприяв початку українсько-московської війни. Проте, московське військо, яке рушило на Україну, застрягло аж на три місяці біля Конотопа. Містечко обороняло 5-тисячне козацьке військо на чолі з ніжинським полковником Г.Гуляницьким. 28–29 червня 1659 р., в кривавому бою біля села Соснівки московське військо було погромлене: одних убитих було понад 30 тис. В полон попало кілька воєвод, серед яких був князь Пожарський, страчений невдовзі татарами. На звістку про загибель цвіту московського дворянства Москву охопила паніка. Царський двір збирався втікати до Ярославля. Чекали, що Виговський рушить з військом на Москву. Гетьман не використав цієї перемоги. На перешкоді стали його незгоди з Запоріжжям і козацькою черню. Вперто трималися московські відділи в Києві. Змова проти гетьмана завершилася Радою, що зібралася невдовзі у Білій Церкві і висловилася проти Виговського. Гетьманом було обрано Юрія Хмельницького.
Скориставшись розбратом серед козацької старшини, армія Трубецького опанувала все Лівобережжя і розташувалася у Переяславі, де Ю.Хмельницькому під тиском нав’язано фальшивку, сфабриковану у московських канцеляріях, яка стала новим московсько-українським договором. У ньому про гетьмана і козаків говорили вже, як про підданих московського царя.
Розпочався ще один етап кривавої боротьби за владу, що закінчився розколом України на дві половини, які взаємно боролися між собою. Але навіть у кожній з них всередині не було єдності. Як результат, для Лівобережжя та Правобережжя обираються два різні гетьмани: І. Брюховецький з орієнтацією на Москву та П. Тетеря – з орієнтацією на Варшаву, чим фактично був закріплений розкол українських земель. Тривале кровопролиття, безладдя й упадок завершується приходом діяча, який зумів стати на голову вище своїх сучасників, який надихнув у них на деякий час віру за своє діло, вказав їм вищу мету і зробив героїчне зусилля вирвати Україну з анархії, з`єднати її розірвані частини й створити самостійну українську державу – мова йде про Петра Дорошенка – внука славного гетьмана Михайла Дорошенка і бойового соратника Б.Хмельницького, обраного у січні 1666 р.
Дорошенко ставив своєю метою звільнити Україну від московської та польської влади і об`єднати її. Для досягнення цієї мети він вважав що найкраще спертися на Туреччину та Крим. Звичайно, дані союзники, які традиційно дорого обходилися українському народові, відіграли негативну роль в політичних планах Дорошенка.
В той час, коли на Правобережжі П.Дорошенко робив перші кроки задля зміцнення своєї влади і заспокоєння краю, на Лівобережжі Брюховецький остаточно зрадив інтереси України. У вересні 1665 р. він перший з українських гетьманів приїхав до Москви. Там за боярський титул, великі маєтності і шлюб з дочкою Долгорукого фактично продає давні права і вольності України Московській державі. Укладені ним у жовтні 1665 р. так звані “Московські статті” передбачали передачу в руки московських воєвод безпосереднього керівництва військово-адміністративним та фінансово-господарським життям на Лівобережній Україні, збільшення московського війська, яке мала утримувати Україна. Збирання податків передавалося до рук царських урядовців, що було прямим порушенням “Березневих статей”. Велике невдоволення викликало й те, що відтепер київський митрополит мав підпорядкуватися Московському патріархатові. Українські міста і села оголошувалися володіннями московських монархів.
Ситуація на Правобережжі прискорила підписання Андрусівського перемир’я (13 січня 1667 р.) поміж Польщею і Москвою на 13,5 років. Лівобережна Україна залишалась під протекторатом Москви, Правобережжя – під Польщею. Київ через два роки теж мав відійти до Польщі. Запоріжжя залишалося під спільною зверхністю.
Побачивши, що і Москва, і Польща не можуть погодитись з самостійним існуванням України, Дорошенко тепер робить ставку на Туреччину. Однак до пори до часу приховує свої справжні наміри і веде різносторонні дипломатичні контакти, вичікуючи слушного часу. На початку 1668 року гетьман провів у Чигирині раду, на якій було прийняте рішення не піддаватися ні польському королю, ні московському цареві, а прийняти протекцію султана. На початку літа 1668 року Дорошенко з’явився на Лівобережній Україні і пішов назустріч Брюховецькому, пропонуючи останньому зректися булави. Той вагався, але коли Дорошенко наблизився до табору Брюховецького під Опішнею, козаки самі вирішили справу: Брюховецького буквально розтерзали, а Дорошенка проголосили гетьманом усієї України. Це сталося 8 червня 1668 року і було моментом найбільшого тріумфу Петра Дорошенка.
Тоді гетьман П. Дорошенко звертався за допомогою до курфюрста Бранденбургського, до Москви, до лівобережного гетьмана Многогрішного, навіть до С.Разіна, але реальну допомогу дала лише Туреччина. Однак це лише обмежило популярність П. Дорошенка в народі. Спільний україно-турецький наступ на фортецею Кам`янець завершився його капітуляцією. Водночас козацькі і татарські відділи завойовували Галичину. На початку вересня вони обложили Львів.
Згідно заключного 5 жовтня 1672 р. Бучацького мирного договору Польща зреклася прав на Поділля, яке стало турецькою провінцією, і козацької України, що стала самостійною державою під турецьким протекторатом. Польща зобов`язувалася вивести свої загони з Білої Церкви та інших фортець і платити Туреччині щорічну контрибуцію. Насправді Дорошенко дістав зруйновані Брацлавщину і Київщину, звідки населення втікало на Лівобережжя.
Всіма покинутий, розчарований і зневірений у турецькій політиці, Дорошенко вирішив зректися гетьманської булави. Своє життя, яке закінчувалося так трагічно, гетьман доживав у почесному московському засланні, спочатку як воєвода у В`ятці, а пізніше у даному йому селі Ярополчі під Москвою. Помер Дорошенко у 1698 р. Зійшов з арени політичної боротьби видатний діяч, який вичерпав усі сили задля здійснення високого ідеалу – створення об`єднаної і самостійної Української держави.
Дорошенко впав, але польсько-турецька-московська боротьба за Правобережжя не вщухала. Цим разом турки витягнули з в’язниці ченця Гедеона (Ю.Хмельницького). З нього зняли чернечу гідність і проголосили князем Правобережної України. Восени 1677 р. Ю.Хмельницький з татарською залогою прибув на Поділля і розташувався в Немирові, розсилаючи свої універсали з вимогою визнання його як гетьмана. Але поводився зі своїми підданими досить жорстоко і після страти ним двох євреїв турки самі восени 1681 р. в Кам’янці стратили його. Ліквідувавши “князя України”, турки передали його володіння молдавському воєводі Івану Дуці і той почав колонізувати пустку, закликаючи переселенців звідусіль. В той же час за московсько-турецьким договором підписаним у Бахчисараї на 20 років, ні одна сторона не мала права протягом цього часу заселяти простори між річками Бугом та Дністром: ця область мала залишатися безлюдною. Таким був тимчасовий кінець довголітньої боротьби за Правобережну Україну. В самому серці України, де був осередок держави Б.Хмельницького, тепер була пустеля.
Лівобережжя ж починаючи з кінця 60-х років ХVІІ ст. пішло на тісніший союз з Москвою. Залишений там П. Дорошенком наказний гетьман Д. Многогрішний, побоюючись помсти московських військ над населенням, у середині березня 1669 р. на козацькій раді у місті Глухові підписує договір у 27 пунктах, відомий під назвою “Глухівських статей”. Договір в основному нагадував “Березневі статті Б.Хмельницького”, але значно обмежував “права і вольності” України: царські воєводи залишалися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі і Острі, не маючи, щоправда, права втручатися в справи місцевої адміністрації; реєстр козаків порівняно з “березневими статтями” зменшувався вдвічі – до 30 тисяч; гетьман не мав права входити у зносини з іноземними державами.
Однак, “Глухівські статті” все ж таки були кроком вперед порівняно з “Московськими статтями” І.Брюховецького; вони забезпечили автономію Лівобережної України, причому договір був укладений як між двома державами, і в цьому велика заслуга Дем`яна Многогрішного. Прийняття “Глухівських статей” зміцнило авторитет і становище Д.Многогрішного. Під його булаву вступили полки Прилуцький і Переяславський. Замирився з ним і П.Дорошенко, бо вони були однодумцями в політичних справах.
Закріпивши за собою гетьманську булаву, Многогрішний у 1670 р. остаточно підкорив собі Лівобережжя, а гетьманську столицю переніс у місто Батурин. Проте, чергова змова старшини привела до усунення Д.Многогрішного. Новий гетьман І.Самойлович у соціальних питаннях проводив політику старшинської верстви, надаючи українській державності аристократичного характеру. Він, зокрема, перестав збирати Загальну Раду, щоб не допустити до вирішення важливих питань козацької маси, а всі державні справи вирішував з Радою старшин. При ньому була створена т.зв. гетьманська гвардія – інститут “бунчукових товаришів” (з 1685 р.). Це була військова старшина, яка не мала якоїсь певної посади, а перебувала коло гетьмана для його особливих доручень. Пізніше з її числа призначались високі посадові особи козацької адміністрації, в тому числі й генеральна старшина.
І.Самойлович не обмежував свою державницьку діяльність одним Лівобережжям. Він намагався об`єднати всі козацькі землі і дуже енергійно виступив проти Запоріжжя, що прагнуло здобути політичну самостійність. У 1674 р. свою владу йому передав призначений поляками гетьман М.Ханенко, а в 1676 р. – сам П.Дорошенко. Після того Самойлович став іменуватися “гетьманом обох сторін Дніпра”. Однак його влада над Правобережжям була чисто номінальною.
До того ж всупереч бажанням гетьмана Москва і Польща все-таки прийшла до порозуміння і весною 1686 р. підписали “Вічний мир” і взаємний союз проти Туреччини і Криму. На основі цього миру Польща назавжди зреклася Лівобережної України, а на правому березі уступила цареві Київ з околицею. Правобережжя польський уряд зобов’язувався поки що не відновляти й не заселяти. Відкрите незадоволення Самойловича умови миру поклало початок ліквідації автономії України. Водночас Самойлович ще й сам доклав рук до знищення однієї з головних основ української автономії, допомігши підпорядкувати українську православну церкву московській патріархії. Так, 20 червня 1685 р. в Києві новим митрополитом був обраний родич Самойловича князь Гедеон Четвертинський, єпископ луцький, який восени того ж року був висвячений у Москві патріархом Йоакимом. А невдовзі, скориставшись з невдалого українсько-московського походу на Крим І. Самойловича було заарештовано.
А вже 27 липня 1687 р. на Військовій Раді над р. Коломаком обрано гетьманом генерального осавула Івана Мазепу (1687–1709 рр.). З його обранням розпочалося нове відродження українських земель на переломі ХVІІ –ХVІІІ століть. В перший період свого правління гетьман І.Мазепа показав себе як вірний соратник Москви. Використовуючи політичні зміни в Москві і в Московії в цілому, тобто прихід до влади Петра І, Мазепа не тільки не втратив гетьманство, а ще більше зміцнив свої позиції. Проте, окрім військової служби козаків використовували для будівництва фортець, прокладання каналів і комунікацій та інших важких роботах, а царська адміністрація дедалі більше вмішувалася у справи України.
Події російсько-шведської війни посіяли у гетьмана І.Мазепи надії визволити Україну з російського ярма. Слідом за гетьманом у березні 1709 р. запорізьке військо на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком прибули у шведський табір. Взнавши про “Зраду” запорожців Петро І направляє туди своє військо, яке з допомогою зрадника колишнього січовика Галагана захопило Січ і вчинило страшну різню. Залишки січовиків після цих кривавих подій перенесли свій “кіш” на територію Туреччини. Невдовзі після розгрому Січі така сама доля спіткала й шведську армію під Полтавою (27 червня 1709 р.).
Розпочалась перша хвиля української еміграції. Після смерті І. Мазепи, що сталася невдовзі після Полтавської битви, 5 травня 1710 р. козацька рада в Бендерах вибрала П.Орлика гетьманом в еміграції. Він був тут же визнаний турецьким султаном і шведським королем. П. Орлик уклав із своїми виборцями та запорожцями так звана «Конституцію прав і вольностей запорізького війська». За своїм змістом, ідеями – це була найдемократичніша конституція свого часу і перша у світі.
А російський цар Петро I (1682—1725 рр.) серйозно взявся за втілення своєї мети – "прибрати Україну до рук". Після виборів гетьмана замість підписання нових "статей" (тобто договору між Україною і Московською державою) Петро I видав "Решительный указ" від 31 липня 1709 р., відповідно до якого по суті козацтво підпорядковувалося російському трону. Гетьманська резиденція переносилася в Глухів на московському кордоні. Формально залишивши попередній устрій Гетьманщини, цар повністю ігнорував автономні права України, владу самого гетьмана. За часів Петра І помітно скоротилася сфера вживання української мови, в першу чергу в офіційних установах і містах, занепало видання українських книг, започаткувався курс на русифікацію освіти, українська церква попала під опіку московської патріархії. Зокрема, у 1720 р. царський указ забороняв українським друкарням друкувати книжки, текст яких відрізнявся від московських та петербурзьких видань. Це фактично була заборона друкувати книги українською мовою.
Весною 1722 р. І.Скоропадський в черговий раз виїхав до царської столиці і несподівано для себе отримав наказ Петра І про запровадження з 29 квітня 1722 р. на Україні т. зв. Малоросійської колегії. Складалася вона з 6 осіб: трьох росіян і трьох українців, але очолював її представник центральної влади – московський бригадир Вельямінов, який і став правити Гетьманщиною.
Перед смертю (3 липня 1722 р.) І. Скоропадський призначає до виборів нового гетьмана наказним гетьманом Павла Полуботка (1722 – 1723 рр.), який продовжував його політику. Він користувався великим авторитетом серед старшини, і до певної міри й серед рядового козацтва. Але справа в тому, що із запровадженням Малоросійської колегії на Гетьманщині по суті виникло двовладдя: з одного боку, формально влада перейшла до Генеральної Військової Канцелярії на чолі з наказним гетьманом П. Полуботком, а з другого — реальна сила опинилася в руках російського бригадира Вельямінова і Малоросійської колегії. Спроби старшини домогтися виборів нового гетьмана результатів не дали: неодноразові спроби козацьких послів залишились без відповіді. Лише літом 1723 р. цар спромігся відповісти на це питання, заявивши, що з часів "першого гетьмана Богдана Хмельницького аж до Скоропадського всі гетьмани виявили себе зрадниками" і тому справа виборів нового гетьмана відкладається до того часу, поки царський уряд не підшукає на цю посаду відповідну особу. На практиці це означало, що Петро І вирішив остаточно ліквідувати українське гетьманство. Слід відмітити, що в цей момент на Україні перебували додатково ще вісім драгунських полків. Полуботко й старшина протестує, але марно.
З самого початку між П.Полуботком і Вельяміновим виникли непримиренні суперечності. Останній поводився як справжній господар України і до наказного гетьмана ставився як до підлеглого. Павло Полуботко чітко усвідомлював, проти кого він веде боротьбу і до чого це може призвести, але інтереси України для нього були вищі. Тому він раз за разом нагадує Петру І про статті Б. Хмельницького та Олексія Михайловича, які були підтверджені іншими царями й самим Петром, відповідно до яких російські чиновники не мали права втручатися у внутрішні справи українського судочинства. Щоб зменшити втручання Малоросійської колегії в судові справи, П. Полуботок здійснив реформу суду, зробивши генеральний суд колегіальним. Він суворими наказами вимагав від провінційних судів, щоб не було хабарництва й тяганини, встановив точний порядок судової апеляції й погрожував суворим покаранням старшині за зловживання й утиск над населенням. Тим самим фактично перейняв владу в Малоросійської колегії. Але це ще більше розлютило царя, і він вирішив довести справу знищення українського самоврядування до кінця. За його наказом Малоросійська колегія розробляє план як позбутися П. Полуботка.
3 серпня 1723 р. П. Полуботок разом з генеральним суддею Іваном Чарнишем і генеральним писарем Семеном Савичем прибувають до Петербурга, де подають чергову "челобитну", у якій ставиться питання про повернення відібраних прав і вольностей козацьких. Петро І для того, щоб виграти час і переконатись, що загрози з боку українського війська немає, приймає петиції. Одночасно він відправляє на Україну майора Рум'янцева – для збору "компромату" проти Полуботка. Тут же царська таємна канцелярія розпочинає слідство. П. Полуботок, І. Черниш, С. Савич, а також ряд старшин, що їх супроводжували, були заарештовані прямо на вулиці. Після цього арешти стали проводитись по усій Україні: до російської столиці було доставлено миргородського полковника Данила Апостола, генерального бунчужного Жураковського та інших старшин. Основними пунктами звинувачення були зносини П. Полуботка з Пилипом Орликом, а також відправлення на Україну інструкції, як себе поводити під час місії Рум'янцева. Врешті решт виявилося, що прямих доказів проти Павла Полуботка немає, тоді було пред'явлено інше звинувачення — державна зрада. Полуботок був закатований у петропавловській фортеці наприкінці 1723 р. Більш щасливою була доля заарештованої старшини – із в'язниці їх звільнила смерть російського імператора на початку 1725 року.
Так закінчився останній погром української старшини з її автономістичними домаганнями. Після цього настало затишшя. На вищі посади було призначено людей слухняних і покірних. Так, Військову Генеральну Канцелярію очолили полтавський полковник Іван Левенець, глухівський сотник Іван Мануйлович та Федір Гречаний, а до Стародуба і Чернігова було призначено полковників – росіян. Гетьманщиною правила Малоросійська колегія разом з покірними українськими старшинами, а податки грішми і натурою почав збирати Вельямінов і направляти їх до Москви, збільшуючи їх з кожним роком і вигадуючи щоразу нові податки.
Після цього доля України залежала від змін на Російському престолі. У залежності від політичних симпатій уряду гетьманство на Україні відновлювалось чи ліквідовувалось. Так, при правлінні Петра ІІ Малоросійська колегія була скасована і 1 жовтня 1727 р. в Глухові відбулися вибори, де гетьманом було обрано миргородського полковника Данила Апостола (1654 – 1734 рр.). Він був дуже яскравою політичною фігурою і незважаючи на свій сімдесятилітній вік енергійно взявся за реставрацію автономних прав Гетьманщини.
Данило Апостол у 1728 р. їде до Москви і подає петицію до царя про повернення Україні старих прав згідно з договором, що його укладено ще Богданом Хмельницьким. На цю петицію була дана відповідь у 28 пунктах, що одержали назву "Решительных" пунктів. Головні пункти були такі: гетьман не мав права вести дипломатичні зносини з іноземними державами, окрім сусідніх Польщі та Криму, і то про прикордонні справи з відома царя; гетьманська резиденція залишалась в Глухові; кількість найманого війська обмежувалась трьома полками (крім реєстрових козаків); гетьман підлягав з військових справ російському-генерал-фельдмаршалові; кандидатів на посади генеральної старшини й полковників затверджував цар, а нижчу старшину – гетьман.
17 січня 1734 р. гетьман Данило Апостол помер. Його гетьманування перейняте духом оборони автономних прав України. Йому вдалося зміцнити гетьманську владу й авторитет гетьмана, хоча не всі його заходи щодо піднесення економічного добробуту краю й полегшення становища населення були доведені до кінця.
При вступі на престол цариці Анни Леопольдівни (1730 р.) роль гетьмана принижувалась, а в 1737 р. була замінена на відому вже Малоросійську колегію, яка складалася з шести осіб – князів Шаховського, Барятинського, полковника Гутьєва, а також генерального судді М. Забіли, генерал-осавула Ф.Лисенка, та генерал-підскарбія А.Марковича.
У 1740 р. престол займає цариця Єлизавета, яка ще перед тим увійшла в велику приязнь з українцем Олексієм Розумовським, і з яким пізніше взяла шлюб. Під його впливом при дворі було вирішено відновити гетьманство. Також з України були виведені російські полки, які там стояли, було дозволено вільно продавати збіжжя й відновлено Київську митрополію. В лютому 1750 р. було обрано гетьманом молодшого брата Олексія Кирила Розумовського.
За часів гетьманства К. Розумовського була завершена робота по реформі суду. В 1763 р. гетьман скликав у Глухові "Генеральні збори" і затвердив реформу судочинства, яка розроблялася ще з 1743 р. Ця реформа зміцнила привілейоване становище козацької старшини. Українська шляхта остаточно закріплює за собою право на селянську працю. За Розумовського було значно обмежено право вільного переходу селян і тим самим прикріплено їх до панських маєтків. Заслуговують згадки спроби К.Розумовського реформувати українську козацьку армію. Було заведено обов'язкове навчання козацьких синів не тільки загальної, але й військової освіти на західноєвропейський зразок. Була введена єдина форма для української армії (синьо-біла). Розумовський також мріяв заснувати університет біля Батурина, колишньої столиці українських гетьманів. За його гетьманування козацька старшина добилася вирішального впливу на політику краю. І в часи перебування гетьмана в Глухові, і під час його виїздів до Петербурга краєм правила старшина. Він при виїздах формально передавав їй владу. Однак, з приходом до влади на російський престол Катерини ІІ у 1764 р. був виданий царський маніфест, у якому сповіщалося, що гетьман К. Розумовський "добровільно" зрікається гетьманства і влада знову переходить до Малоросійської колегії на чолі з генерал-губернатором, тобто Україна розглядається як одна із провінцій Російської імперії. Генерал-губернатором стає Петро Румянцев. У Колегії мали засідати 4 українці і 4 росіяни.
Слід зазначити, що уряд Катерини ІІ став нищити козацький лад на Гетьманщині не зразу. Спочатку російська влада задовольнилася підготовчими заходами і розпочала свою діяльність з української периферії на сході, скасувавши в 1765 р. козацький лад на Слобожанщині. Слобожанщина, як відомо, до складу української держави офіційно не входила, а була однією з московських провінцій, що мала статус автономії. Ця акція Катерини ІІ була направлена і проти Гетьманщини. Річ в тому, що з кожним роком Слобожанщина багатіла й розвивалася, її українське населення збільшувалося. Звичайно, що при певних обставинах цей регіон міг стати вагомим збройним резервом у випадку, коли б на Україні вибухнула антиросійська війна. Тому царський уряд своїм маніфестом розпустив козацькі полки на Слобожанщині, створивши на їх основі гусарські полки, а козаків було обернуто в стан т. зв. вільних селян, з яких і набирались рекрути до згаданих гусарських полків. Посполиті селяни попали у повну залежність від своїх хазяїв, тобто стали кріпаками на російський манер. Отже, Слобожанщина стала звичайною російською провінцією. Так на політичній карті Російської імперії з'явилась нова губернія — Слобідсько-Українська.
Ліквідація ж давнього ладу на Гетьманщині прискорилася лише після знищення Запорізької Січі. Так, 1781 р. була скасована Малоросійська колегія, яка бодай формально засвідчувала відмінний лад на українських землях. Взамін запроваджувалося губернаторське правління. Так припинила своє існування друга автономна область України — Гетьманщина. На її місці виникли три губернії, або намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, які разом склали Малоросійське генерал-губернаторство. По губерніях були введені загальноросійські адміністративні й судові установи, тобто колишня Гетьманщина була цілком прилаштована до адміністративної системи Російської імперії. У 1783 р. наказом Катерини ІІ сільське населення Гетьманщини назавжди закріплювалося за тією землею, на якій воно проживало, і за тими власниками, яким вона належала, тобто українські селяни потрапили у страшну кріпацьку неволю аж до 1861 р. Населення Гетьманщини обкладалося великим подушним податком, який проіснував майже до кінця ХІХ ст. Тоді ж, у 1783 р. був скасований і козацький полково-сотенний військовий лад. Козацькі полки перетворювалися у т. зв. пікінерні полки регулярного російського війська. Внаслідок секуляризації Києво-Печерська Лавра з її славнозвісними друкарнями і Києво-Могилянська Академія втратили фінансову підтримку.
Зникають з історичної арени усі зовнішні ознаки української державності, ціла соціальна структура, яка надавала Україні чітко виражений європейський характер. На жаль, усі спроби частини української старшини привернути увагу Західної Європи до українського питання бажаних результатів не принесли. У результаті українську державну ідею було притоптано, політичне життя на Україні завмерло більш як на століття.
Під час Північної війни російські війська по-варварськи знищили т. зв. Чортомлицьку або Стару Січ. Запорожці були змушені перейти кордон і зупинитись на турецькій території, заснувавши там у 1711 р. Олешківську Січ. Осівши тут, запорозькі козаки змушені були на якийсь час припинити стосунки з козацькою Україною та визнати владу кримського хана і турецького султана.
Правові взаємовідносини між Запоріжжям і російським урядом регулювались умовами Лубнівського договору 1734 року.
Існування, з одного боку, демократичної козацької республіки з її вільним козацьким населенням, і російського абсолютизму з його підневільним селянством з другого — явища несумісні. Після підписання у 1775 р. мирного договору між Туреччиною і Росією в Кучук-Кайнаджирі існування Січі стало не потрібним Катерині ІІ. На Україні залишилась 66-тисячна російська армія генерала Текелія, яка несподівано рушила на Січ. 4 червня 1775 року Січ було взято в облогу. Частина козаків добровільно відмовилась від опору, а частина втекла за Дунай. Цариця жорстоко розправилася із запорожцями. Старшина на чолі з кошовим отаманом Калнишевським була заарештована, а Січ зруйнована. Січ закінчила своє існування 3 серпня 1775 р.
На Правобережній Україні народні маси не могли примиритися з реставрацією старих панських порядків, які насаджували поляки, але, позбавлені тепер власної провідної верстви, якою колись була козаччина, реагували лише стихійними рухами, які в історії носять назву гайдамацьких.
Слово "гайдамака" взято з тюркської мови, де є оклик "гайло", "гайда", що означає – тікай. Отже, слово "гайдамака" зв'язане з поняттями втечі, мандрування і означає волоцюгу, не зв'язану з постійним місцем проживання людини. Це слово почали вживати тільки у ХVІІІ ст. Назвою "гайдамаки" охрестили представників народних рухів польські письменники ХVІІІ ст. Сам український народ вживав поруч із цим словом ще інші – їх називали коліями, опришками.
Гайдамацький рух розпочався весною 1734 р. Приводом до нього послужив перехід російської армії через Правобережну Україну в зв'язку з питанням про польську корону. Поява російських військ, серед яких були і гетьманські війська, викликала серед місцевого населення надію, що Росія об'єднає українські землі. У результаті весною 1734 р. на Київщині розпочався повстанський рух. Літом рух на чолі з сотником Верланом перекинувся на Поділля і на південно-західну Волинь. На деякий час на Україні настала тиша. Але у 1768 р. вибухає Коліївщина. Це постання пов'язане з подіями міжнародного характеру і релігійними непорозуміннями. Приводом до повстання послужила міжусобна ворожнеча в Польщі у 1768 р., коли частина польської шляхти, незадоволена правлінням короля Станіслава Понятовського, оповістила т. зв. конфедерацію, тобто збройну боротьбу проти власного уряду. Політичну ситуацію зручно використали православні сили на Україні, які терпіли від польської влади. Повстання очолив Максим Залізняк. Ядро його сил складали люди, які прийшли із Запоріжжя, тобто були професійними військовими. Залізняк мав певний план – оточити Київщину з усіх сторін. Тому повстання почалося майже одночасно в чотирьох прикордонних пунктах під керівництвом чотирьох ватажків. Залізняк вивіз із Мотронинського монастиря декілька сот козаків і вирушив з ними через Жаботин, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав на захід. Повсюди повстанці знищували шляхту, грабували майно. Головною ціллю походу М. Залізняка була Умань. Це був важливий торговий і економічний пункт. Місто було укріплене, і захищав його відділ під командою сотника Івана Гонти, який у вирішальний момент осади міста переходить на бік повсталих. 18 червня 1769 р. Умань було взято. Там же повстанці проголосили М. Залізняка гетьманом, а Гонту — полковником уманським. Уманщину поділили на сотні, як було колись за козацьких часів. Доля повстання залежала від того, як поставиться до нього російський уряд. Російський генерал Кречетніков, увійшовши на Правобережжя, спершу ніби виявив прихильність до повстанців, але потім наказав заарештувати ватажків. Суди над учасниками повстання проходили у Польщі і в Росії.
Уже під кінець ХVІІІ ст. Гетьманщина і Запоріжжя попали під владу Росії. Російська імперія поступово поглинала землі колишньої української держави. У 1772 р. за першим поділом Польщі вона захопила трикутник між Дніпром і Сожем. У 1783 р. – Таврію, Крим, Кубань. За другим поділом Польщі (1793 р.) отримала Правобережжя від Дніпра по Пінськ і Кам'янець, а за третім (1795р.) – західну Волинь по р. Буг. Пізніше, у 1812 і 1815 рр., до імперії було приєднано – Бессарабію і східну частину Холмщини. Отже за її кордоном залишились тільки західноукраїнські землі. Росія сформувала з приєднаних областей три губернії: Київську, Подільську і Волинську.
Внаслідок першого поділу Польщі майже всю територію Руського (без Холмської землі), Белзького, західну частину Волинського і Подільського воєводств загарбала Австрійська монархія. Ці землі увійшли до т. зв. королівства Галичини і Льодомерії із центром у Львові. Східним кордоном цього утворення стала р. Збруч. Це так звана Східна Галичина. До 1848 р. на правах окремого округу до складу королівства входила Буковина. Після третього поділу Польщі до Галичини було приєднано землі між Бугом, Віслою і Піліцою. Ця територія отримала назву Західної Галичини. Щодо Закарпаття, то воно залишалось у складі Угорського королівства і було поділено на 4 комітати, які підлягали Братіславському намісництву.
Отже, під кінець ХVІІІ ст. одна за одною втратили свою самостійність усі автономні області України. Український народ змушений був знову пристосовуватись до нових умов життя. Україна вступила в період бездержавності, а її народ виявився штучно розчленованим між двома монархіями.
[1] Бойко О. Історія України: навчальний посібник. – К., 2005. – С. 58
[2] Бойко О. Історія України: навчальний посібник. – К., 2005. – С. 62-63.
[3] Історія української культури: навчальний посібник / І.Я.Хома, А.О. Сова, Ж.В. Мина; за ред.І.Я. Хоми.–Львів: Видавництво львівської політехніки, 2012. – С. 70.
[4] Історія української культури: навчальний посібник / І.Я.Хома, А.О. Сова, Ж.В. Мина; за ред.І.Я. Хоми.–Львів: Видавництво львівської політехніки, 2012. – С. 72-73.