Державний комітет телебачення і радіомовлення України

3. Основними завданнями Держкомтелерадіо є забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері телебачення і радіомовлення, інформаційній та видавничій сфері.

4. Держкомтелерадіо відповідно до покладених на нього завдань:

1) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення та внесення в установленому порядку проектів законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України на розгляд Кабінету Міністрів України;

2) погоджує проекти законів, інших актів законодавства, які надходять для погодження від міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;

3) розробляє заходи щодо запобігання внутрішньому і зовнішньому інформаційному впливу, який загрожує інформаційній безпеці держави, суспільства, особи;

4) бере участь у формуванні єдиного інформаційного простору, сприянні розвитку інформаційного суспільства;

5) виконує разом з іншими державними органами завдання щодо забезпечення інформаційної безпеки;

6) готує пропозиції щодо вдосконалення системи державного управління у сфері телебачення і радіомовлення, інформаційній та видавничій сфері, поліграфії;

7) визначає порядок функціонування веб-сайтів органів виконавчої влади та подає Кабінетові Міністрів України пропозиції щодо інформаційного наповнення Єдиного веб-порталу органів виконавчої влади;

8) проводить моніторинг інформаційного наповнення веб-сайтів органів виконавчої влади та надає пропозиції зазначеним органам;

9) узагальнює і подає Кабінетові Міністрів України інформацію про проведення органами виконавчої влади системної роз’яснювальної роботи з пріоритетних питань державної політики та пропозиції щодо вдосконалення такої роботи;

10) аналізує та прогнозує розвиток ринку у сфері телебачення і радіомовлення, інформаційній та видавничій сфері, поліграфії;

11) сприяє розвитку вітчизняних засобів масової інформації;

12) вживає разом з іншими органами державної влади заходів з розвитку книговидавничої справи та книгорозповсюдження;

13) розробляє заходи з популяризації вітчизняної книговидавничої продукції;

14) забезпечує дотримання державної мовної політики у сфері телебачення і радіомовлення, інформаційній та видавничій сфері;

15) вживає разом з іншими органами державної влади заходів з підвищення художньої якості вітчизняних телерадіопрограм, захисту суспільства від негативного впливу аудіо- і відеопродукції, яка становить загрозу суспільній моралі;

16) забезпечує підвищення кваліфікації працівників засобів масової інформації, видавничої сфери, поліграфії;

17) сприяє створенню та діяльності Суспільного телебачення і радіомовлення, впровадженню ефірного наземного цифрового телерадіомовлення;

18) забезпечує єдність вимірювань, здійснення метрологічного контролю та нагляду у сфері державного телебачення і радіомовлення;

19) готує пропозиції та рекомендації щодо захисту, ефективного використання і розподілу національного радіочастотного ресурсу, призначеного для потреб телерадіомовлення, та подає їх в установленому законодавством порядку;

20) бере участь у розробленні державних стандартів для потреб цифрового телерадіомовлення;

21) є замовником на виробництво і розповсюдження теле- та радіопрограм, випуск видавничої продукції, проведення наукових досліджень у сфері засобів масової інформації, книговидавничої справи та інформаційно-бібліографічної діяльності;

22) веде Державний реєстр видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції;

23) видає видавництвам і підприємствам книгорозповсюдження довідку про випуск та/або розповсюдження не менш як 50 відсотків книжкової продукції державною мовою;

24) здійснює методологічне забезпечення та координує діяльність державних телерадіоорганізацій, інформаційних агентств, видавництв, поліграфічних підприємств і підприємств книгорозповсюдження, установ та організацій, що належать до сфери управління Держкомтелерадіо;

25) забезпечує впровадження сучасних цифрових технологій у державних телерадіоорганізаціях;

ИТД

Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (Національна рада) є конституційним, постійно діючим колегіальним органом, метою діяльності якого є нагляд за дотриманням законів України у сфері телерадіомовлення, а також здійснення регуляторних повноважень щодо аудіовізуальних ЗМІ.

Діяльність Національної ради регулюється Законами України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» і «Про телебачення і радіомовлення».

Національна рада бере участь у розробці й реалізації державної політики у сфері телерадіомовлення, створює План розвитку національного телерадіоінформаційного простору, освоює радіочастотний ресурс для потреб ЗМІ, проводить конкурси на мовлення, видає та переоформлює ліцензії телерадіоорганізаціям, проводить моніторинг телерадіоефіру, застосовує санкції щодо порушників, здійснює нагляд за дотриманням стандартів і норм технічної якості мовлення, веде Державний реєстр телерадіоорганізацій України тощо.

15. Основні напрями правової політики в медіа-сфері.

В Україні означено й законодавчо зафік- совано основні стратегічні напрями та прин- ципи державної інформаційної політики, ух- валено ряд відповідних концепцій та програм. Водночас мають місце проблеми у сфері практичного втілення цієї політики. Їх проявом є непослідовність, неузгодженість конкретних заходів як між собою, так і з роз- робленими стратегіями та концепціями. Ці недоліки особливо гостро виявляються в умовах інформаційного протистояння.

Державна політика у сфері мас-медіа є важливою складовою державної політики загалом та політики національної безпеки зокрема. Відповідно до ст.6 Закону України «Про інформацію», державна інформаційна політика – це «сукупність основних напрямів і способів діяльності держави з отримання, використання, поширення та зберігання ін- формації». Це визначення із певними уточ- неннями може бути застосоване і до політи- ки щодо масової інформації. Відтак, державну політику у сфері масової інформа- ції можна визначити як сукупність основних напрямів і способів діяльності держави з отримання, використання, поширення та зберігання масової інформації, у тому числі визначення державою принципів та законо- давче регулювання здійснення діяльності, спрямованої на отримання, використання, поширення та зберігання масової інформації фізичними та юридичними особами.

НУ, А ДАЛЬШЕ ПРЕДЛАГАЮ ВАМ ЕБАНУТЬ НА СВОЙ ВЗГЛЯД НАПРЯМІ ЕТОЙ ЕБУЧЕЙ ПОЛИТИКИ. НУ ТАМ ПРОЗОРІСТЬ ЗМІ, РІВНІСТЬ ЗМІ, НЕУПЕРЕДЖЕНІСТЬ И ТД, ПРИМЕР:

— балансу між свободою вираження поглядів та інформації й іншими правами і законними інтересами;

— плюралізму служб і змісту ЗМІ;

— сприяння соціальній єдності;

— адаптації регуляторних рамок для ЗМІ відповідно до змін, що відбуваються,

16. Правові проблеми медіа-безпеки людини, суспільства та держави.

Тезисно:

1. Нині і на перспективу визначається нагальна потреба для суспільства, держави у фахівцях з інформаційного права. Це зумовлено посиленням негативного зовнішнього впливу на інформаційний простір України, що загрожує розмиванню суспільних цінностей і національної ідентичності.

2. Недостатність у системі органів державного управління кількісного складу юристів, які спеціалізуються на інформаційному праві, зумовлює недостатність забезпечення обсягу вироблення конкурентоспроможного в глобальному інформаційному просторі національного інформаційного продукту. У цьому сенсі інформаційна безпека конвертується в економічну.

3. Через неналежний рівень підготовки юристів у більшості вищих навчальних закладах щодо інформаційного права, правової інформатики, правового регулювання інформаційної безпеки наближається до критичного стан застосування інформаційно-комп'ютерних систем у галузі державного управління, внутрішніх і міжнародних комунікацій.

4. Потреба органів державної влади у фахівцях з інформаційного права зумовлена серед іншого також зовнішніми чинниками, що пов'язані з розвитком організації безпеки держави під час інтеграції до структур глобального інформаційного суспільства, глобального кіберпростору.

5. Ураховуючи різноманіття проблем, досліджених в юридичній науці, слід зазначити, що аспект інформаційної безпеки в умовах глобалізації інформаційного простору ставить завданням вироблення теоретико-правових, методологічних, концептуальних, доктринальних, стратегічних, тактичних та оперативних правових засобів, здатних урегулювати суспільні інформаційні відносини, що здійснюються у взаємозв'язку з міжнародними правовими процесами гармонізації законодавства про інформаційну безпеку як підгалузь законодавства про інформацію.

6. На розгляд наукової громадськості і практиків пропонується для обговорення таке розуміння формулювання інформаційної безпеки у правовому аспекті: а) за сутністю інформаційна безпека має розглядатися у триєдності – як сфера суспільних відносин, як підгалузь інформаційного права, як навчальна дисципліна; б) за правовим змістом інформаційна безпека – це сфера суспільних відносин щодо підтримки на нормативно визначеному рівні співвідношення прав і обов'язків особи, суспільства, держави в інформаційному просторі від загроз, викликів їх суверенітету.

17. Роль ЗМІ в умовах формування інформаційного суспільства.

В суспільстві, що трансформується, роль засобів масової інформації значно посилюється, оскільки саме в такі періоди зростає потреба громадян точно та об’єктивно оцінювати суспільні явища і події. Сучасні мас-медіа, значною мірою нівелюють соціокультурне відтворення окремої особистості, орієнтуючи її на масове споживання створюваних стереотипів, що підриває основу індивідуальності. Масове споживання характерне для всього суспільства. Тому питання місця і ролі цього середовища і ЗМІ набуває особливої гостроти.

Масова інформація – це публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація. Друкованими засобами масової інформації є періодичні друковані видання (преса) - газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем. Аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо [2].

Всім цим засобам притаманні якості, що їх об'єднують — звернення до масової аудиторії, доступність багатьом людям, корпоративний характер виробництва і розповсюдження інформації.

Новітні тенденції взаємодії ЗМІ та суспільства особливо помітні в діяльності телебачення, яке відіграє провідну роль у ЗМІ. Воно найсильніше впливає на аудиторію, пропонуючи візуальну картинку, яку люди сприймають як доволі достовірну. Зорові образи запам’ятовуються краще, ніж вербальні, і довше зберігаються в пам’яті. Телебачення здатне в різних соціальних умовах, переслідуючи різні цілі, або стимулювати соціальну активність людини, або перетворювати людину на бездумного споживача. Роль телебачення багатоаспектна і визначальна в багатьох випадках завдяки тому, що воно здатне певним чином конструювати специфічну соціальну реальність, беручи участь у формуванні економічної, правової, історичної свідомості, вводячи в повсякденне життя конкретні наукові знання, уявлення, розширюючи аудиторію спілкування.

В міру того, як інформаційний вік поступово реорганізує повсякденне життя людей, вивчення новітніх тенденцій взаємозв’язку ЗМІ набуває все більшого значення. Це відбувається не лише через те, що зростає кількість інформації, а й тому, що люди використовують як старі, так і нові медіа-технології у їх все складній формі. Люди часто включені одночасно в кілька медіа-оточень. Це особливо стосується молоді, яка може одночасно слухати, скажімо, плеєр і читати пресу.

ЗМІ надають можливість сучасній людині встановлювати та підтримувати зв'язок із широким соціальним середовищем, кордони якого розміщені далеко за межами їх безпосереднього оточення [3].

Основною функцією ЗМІ є, безумовно, маніпулювання суспільною свідомістю, відвертання її уваги від реальності, створення віртуального світу, що стає чинником фомування інформаційної культури суспільства. Діяльність ЗМІ робить винятково великий вплив на життя суспільства в цілому, на соціально-психологічний і моральний вигляд кожного з членів цього суспільства, тому що всяка нова інформація, що надходить по каналах ЗМІ, відповідним чином стереотипізована і несе в собі ціннісні установки, що закріплюються у свідомості людей і формують таким чином інформаційну культуру.

18. Правові проблеми телекомунікацій в діяльності ЗМІ.

ХЗ ЧЕ ТУТ

Законопроект України "Про телекомунікації" визначає повноваження держави щодо управління та регулювання зазначеної діяльності, а також права, обов'язки та засади відповідальності фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у даній діяльності або користуються телекомунікаційними послугами.

Метою цього Закону є забезпечення повсюдного надання телекомунікаційних послуг достатніх асортименту, обсягу та якості шляхом обмеженого регулювання ринкових відносин для сприяння ефективному функціонуванню відкритого і справедливого конкурентного ринку. Закон визначає засади захисту прав споживачів та контролю за ринком телекомунікацій з боку держави.

Основними принципами діяльності у сфері телекомунікацій є:

1) доступ споживачів до загальнодоступних телекомунікаційних послуг, які необхідні їм для задоволення власних потреб, участі в політичному, економічному та громадському житті;

2) взаємодія та взаємозв'язаність телекомунікаційних мереж для забезпечення можливості зв'язку між споживачами всіх мереж;

3) забезпечення сталості телекомунікаційних мереж і управління цими мережами з урахуванням їх технологічних особливостей на основі єдиних стандартів, норм та правил;

4) державна підтримка розвитку вітчизняного виробництва технічних засобів телекомунікацій;

5) заохочення конкуренції в інтересах споживачів телекомунікаційних послуг;

6) збільшення обсягів телекомунікаційних послуг, їх переліку та утворення нових робочих місць;

7) впровадження світових досягнень у сфері телекомунікацій, залучення, використання вітчизняних та іноземних матеріальних і фінансових ресурсів, новітніх технологій, управлінського досвіду;

8) сприяння розширенню міжнародного співробітництва у сфері телекомунікацій та розвитку глобальної телекомунікаційної мережі;

9) забезпечення доступу споживачів до інформації про порядок отримання та якість телекомунікаційних послуг;

10) ефективність, прозорість регулювання у сфері телекомунікацій;

11) створення сприятливих умов діяльності у сфері телекомунікацій з урахуванням особливостей технологій та ринку телекомунікацій.

Надання телекомунікаційних послуг на території України є виключним правом юридичних осіб з місцезнаходженням на території України, які зареєстровані відповідно до законодавства України, та/або фізичних осіб – суб'єктів підприємницької діяльності з постійним місцем проживання на території України.

Охорона таємниці телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються технічними засобами телекомунікацій, та інформаційна безпека телекомунікаційних мереж гарантуються Конституцією та законами України. Зняття інформації з телекомунікаційних мереж заборонене, крім випадків, передбачених законом. Оператори, провайдери телекомунікацій повинні забезпечувати і нести відповідальність за схоронність відомостей щодо споживача, отриманих при укладенні договору, наданих телекомунікаційних послуг, у тому числі отримання послуг, їх тривалості, змісту, маршрутів передавання тощо. Призначені для оприлюднення телефонні довідники, у тому числі електронні версії та бази даних інформаційно-довідкових служб, можуть містити інформацію про прізвище, ім'я, по батькові, найменування, адресу та номер телефону абонента в разі, якщо в договорі про надання телекомунікаційних послуг міститься згода споживача на опублікування такої інформації. Під час автоматизованої обробки інформації про абонентів оператор телекомунікацій забезпечує її захист відповідно до закону. Споживач має право на безоплатне вилучення відомостей про нього повністю або частково.

Законопроект "Про моніторинг телекомунікацій" визначає правові та організаційні засади моніторингу телекомунікацій, регулює відносини суб'єктів у сфері моніторингу телекомунікацій під час провадження оперативно-розшукової, контррозвідувальної та розвідувальної діяльності з метою забезпечення безпеки громадян, суспільства і держави.

Дія цього Закону поширюється на відносини, які виникають у зв'язку з наданням послуг електрозв'язку з використанням мережі телекомунікацій загального користування чи подвійного використання (тільки тієї частини, що забезпечує виконання функцій мережі загального користування) незалежно від форми власності та зі здійсненням моніторингу телекомунікацій.

Система моніторингу створюється на засадах, які забезпечують можливість доступу до будь-якого сеансу зв'язку абонента під час користування послугами, що надаються у мережі телекомунікацій; відповідність функціональних можливостей системи моніторингу рівню розвитку технологій, які використовуються у мережі телекомунікацій; можливість модернізації системи моніторингу відповідно до розвитку мережі телекомунікацій у разі впровадження нових телекомунікаційних послуг; технічні умови для організації контролю за використанням системи моніторингу відповідно до її призначення згідно із законами України; технічні можливості здійснення моніторингу телекомунікацій в інтересах правоохоронних органів іноземних держав відповідно до міжнародних зобов'язань України щодо боротьби з тероризмом, організованою злочинністю, злочинами у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж.

Дотримання конституційних прав і свобод людини та громадянина під час здійснення моніторингу телекомунікацій гарантується державою. Система моніторингу може використовуватися тільки відповідно до цього Закону. Посадові особи органів, підрозділи яких провадять оперативно-розшукову, контррозвідувальну та розвідувальну діяльність, під час організації та здійснення моніторингу телекомунікацій несуть дисциплінарну, адміністративну, матеріальну або кримінальну відповідальність згідно із законом. Не підлягає розголошенню інформація стосовно особистого життя, честі та гідності особи, що стала відома у процесі здійснення моніторингу телекомунікацій. Громадяни мають право в установленому законом порядку отримувати письмові пояснення з приводу обмеження в ході здійснення моніторингу телекомунікацій їх прав і свобод та оскаржувати ці дії.

Законопроект України "Про захист персональних даних" має важливе суспільно-політичне значення для держави, є свідченням позитивних демократичних зрушень у суспільстві, долученням до кращих правових здобутків людства. Він надасть можливість законодавчо врегулювати конституційні положення щодо права кожного на захист конфіденційної інформації про особу. Дія цього Закону поширюється на відносини пов'язані із обробленням відомостей про певну фізичну особу в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, організаціях, установах і підприємствах усіх форм власності, а також фізичними особами, які виконують професійні обов'язки приватно практикуючих адвоката, нотаріуса, лікаря тощо.

Законопроект "Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах" регулює суспільні відносини у сфері захисту інформації в інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних системах з метою забезпечення дотримання права власності фізичних і юридичних осіб на інформацію та їх права доступу до неї, а також права власника інформації на її захист. Захист інформації в системі забезпечується запровадженням комплексної системи захисту інформації; дотриманням суб'єктами відносин, пов'язаних з обробкою інформації в системі, законодавства України та нормативних документів у сфері захисту інформації в системі; використанням засобів електронно-обчислювальної техніки, програмного забезпечення, телекомунікаційного обладнання, а також засобів захисту інформації у системі, які відповідають вимогам законодавства України щодо захисту інформації (наявність сертифіката, експертного висновку тощо). Уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері криптографічного та технічного захисту інформації:

· бере участь у формуванні державної політики у сфері захисту інформації та забезпечує її реалізацію;

· визначає порядок і вимоги до комплексної системи захисту інформації, яка є власністю держави, або інформації з обмеженим доступом, захист якої гарантується державою;

· забезпечує реалізацію єдиної технічної політики щодо захисту інформації в системі;

· розробляє та погоджує програми, проекти концепцій, науково-методичні рекомендації щодо захисту інформації в системі;

· організовує проведення державної експертизи комплексних систем захисту інформації, експертизи та сертифікації засобів захисту інформації;

· видає відповідно до законодавства ліцензії на право провадження окремих видів господарської діяльності у сфері криптографічного та технічного захисту інформації та здійснює контроль за виконанням ліцензійних умов;

· здійснює контроль за забезпеченням захисту інформації, яка є власністю держави, або інформації з обмеженим доступом, захист якої гарантується державою, що обробляється в системі.

19. ЗМІ і Національна програма інформатизації.

Інформатизація - це сукупність взаємопов'язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб, реалізації прав громадян і суспільства на основі створення, розвитку, використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, створених на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки.

Відповідно до Закону України «Про Концепцію Національної програми інформатизації» органом державного регулювання у сфері інформатизації є національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації, яка утворюється відповідно до Закону України«Про телекомунікації».

Державне регулювання повинно забезпечити системність, комплексність і узгодженість розвитку інформатизації країни з використанням при цьому традиційних та нетрадиційних форм і методів супроводження та контролю.

Національна програма інформатизації відповідно до Закону України «Про Національну програму інформатизації» включає: Концепцію Національної програми інформатизації; сукупність державних програм з інформатизації; галузеві програми та проекти інформатизації; регіональні програми та проекти інформатизації; програми та проекти інформатизації органів місцевого самоврядування.

Національна програма інформатизації визначає стратегію розв'язання проблеми забезпечення інформаційних потреб та інформаційної підтримки соціально-економічної, екологічної, науково-технічної, оборонної, національно-культурної та іншої діяльності у сферах загальнодержавного значення.

Національна програма інформатизації становить комплекс взаємопов`язаних окремих завдань (проектів) інформатизації, спрямованих на реалізацію державної політики та пріоритетних напрямів створення сучасної інформаційної інфраструктури України за рахунок концентрації та раціонального використання фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів, виробничого і науково-технічного потенціалу держави, а також координації діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності і громадян у сфері інформатизації.

Кабінет Міністрів України щорічно формує та подає на розгляд Верховної Ради України доповідь про стан інформатизації в Україні; завдання Національної програми інформатизації на наступні три роки; програму завдань (робіт) з інформатизації на наступний бюджетний рік. Головною метою Національної програми інформатизації є створення необхідних умов для забезпечення громадян та суспільства своєчасною, достовірною та повною інформацією шляхом широкого використання інформаційних технологій, забезпечення інформаційної безпеки держави.

Основними напрямами інформатизації є: розроблення політики та організаційно-правове забезпечення інформатизації; формування національної інфраструктури інформатизації; інформатизація стратегічних напрямів розвитку державності, безпеки та оборони; інформатизація процесів соціально-економічного розвитку; інформатизація пріоритетних галузей економіки; інформатизація фінансової та грошової системи, державного фінансово-економічного контролю; інформатизація соціальної сфери; інформатизація в галузі екології та використання природних ресурсів; інформатизація науки, освіти і культури; міжнародне співробітництво.

20. Проблеми правового регулювання діяльності ЗМІ в мережі Інтернет.

В сучасному світі Інтернет, в цілому, покищо не врегульований. Окремі аспекти, пов’язані з діяльністю в Інтернеті, визначені на рівні міжнароднихдомовленостей та в національномузаконодавстві. В Українінаразінемаєспеціалізованого нормативного акту, якийбирегулюваввідносини в мережіІнтернет та давав чіткеправовевизначенняцьоготерміна.
Можнавиокремити 4 групиосновнихправових проблем регулюванняІнтернету: 1) захистінформації ; 2) захист прав і законнихінтересівособистості, суспільства й держави при використаннікомп’ютерних мереж; 3) захист прав на об'єктиінтелектуальноївласності 4) зловживання правом на отримання ІР-адреси .
Законодавчезакріплення правового статусу інтернет-ЗМІ є одним ізконцептуальнихзавданьукраїнського сегмента Інтернету. Прийняттявідповіднихзаконодавчихактівпоширило б на інтернет-ЗМІ дію закону та дозволило б притягтиінтернет-видання до судовоївідповідальностіуразіпоширеннянедостовірноїінформації. Сьогоднідруковані ЗМІ ризикують, коли роблятьпосилання на мережевіматеріали. Адже у випадку, якщоопублікована ними інформаціявиявиться неправдивою, жодніпосилання на інтернет-видання як на першоджерелоінформації не знімутьізгазетиаботелерадіокомпаніївідповідальності. Хочавласникиінтернет-виданьмають право офіційнозареєструвати свою газету, так само як і друковану, вони цього не роблять, оскільки не хочутьдобровільнозвалювати на себе загрозусудовихпроцесів.
Можнаконстатувати, що в даний момент вітчизняніІнтернет-ЗМІ знаходяться на стадіїрозвитку, тому цепитанняпотребуєбільшретельноговивченнянауковцями, якіпрацюють у різнихгалузях науки, зокрема таких, як психологія, соціологія, політологія, культурологія, журналістика, юридичні науки та ін. Про щоможнаговорити з упевненістю, то це про необхідністьпідготовки проекту закону про порядок створення та організаціїдіяльності ЗМІ в мережіІнтернет. Прийняттяцього нормативно-правового акта можевирішитибагатопитань. А покиІнтернет-ЗМІ, маючизначнийвплив на суспільство, залишаютьсянепідконтрольнимидержаві

21. Проблеми інтелектуальної власності в діяльності ЗМІ.

Поняття "інтелектуальна власність" виникло в процесі тривалої практики юридичного закріплення за певними особами їхніх прав на результати інтелектуальної діяльності у сфері науки, виробництва, мистецтва і літератури .У вільній енциклопедії – Вікіпедії – подається таке визначення терміна "інтелектуальна власність" (англ. "intellectualproperty"): "у найширшому розумінні означає закріплені законом права на результат інтелектуальної діяльності в промисловій, науковій, художній, виробничій та інших сферах" .
Як зазначають П. Цибульов та В. Чеботарьов у книзі "Популярно про інтелектуальну власність", основними видами об'єктів інтелектуальної власності є:
– об'єкти авторського права (літературний, музичний твори, твір зображального мистецтва, твір декоративно-прикладного мистецтва, твори архітектури, картографії, фотографічний твір, складений твір, база даних, комп'ютерна програма, аудіовізуальний твір, сценічний твір, твір у сфері науки, твір у перекладі, твір у переробці);
– об'єкти суміжних прав (виконання твору, фонограма, відеограма, передача організації мовлення);
– об'єкти промислової власності (результати винахідницької та раціоналізаторської праці, винахід, корисна модель, промисловий зразок, раціоналізаторська пропозиція, топографії інтегральних мікросхем, засоби індивідуалізації товарів та учасників господарського обігу, доменне ім'я, знак для товарів та послуг, зазначення походження товару, комерційне найменування, промисловий зразок);
– особливі об'єкти інтелектуальної власності (наукове відкриття, сорт рослин, порода тварин, комерційна таємниця, фольклор та традиційні знання) [4, 9].
Сфера масовоїінформаціїнерозривнопов'язаназістворенням і використаннямоб'єктівінтелектуальноївласності, а самеоб'єктівавторського права, а не об'єктівпромисловоївласності. Найчастішепрацівники ЗМІ стикаються з такими їхнімирізновидами:
– літературніписьмові твори;
– аудіовізуальні твори;
– фотографічні твори і творизображальногомистецтва (малюнки, карикатури, шаржі та ін.);
– оригінальніназви та окремічастинитворів;
– елементидрукарськогооформленнявидання та твори дизайну.
ЗаконодавствоУкраїни з авторського права не виділяєокремимоб'єктомавторського права журналістські твори, але традиційновониохороняються так само, як і твори літератури. Однак не всіпродуктижурналістськоїдіяльності однозначно можнаназватилітературнимитворами. Ступіньтворчості, тобтонаявністьавторськоїпозиції, аналізу, використанняобразів у замітці та нарисісуттєвовідрізняються. А самеціознакиматеріалу, як результату творчоїдіяльностіжурналіста, забезпечуютьйомуохоронуавторським правом.

Значнакількістьпитаньфункціонуванняінформаційноїсфери в Українізалишаєтьсядосінедостатньоврегульованою на законодавчомурівні – цестосується як проблем інфраструктури, так і діяльності ЗМІ, інформаційно-аналітичнихустановтощо.Зокрема, у сучаснийперіод у системіінформаційногозаконодавствасвоговирішенняпотребуютьтакіпроблеми в сферістворення, поширення та використанняінформації як: формуванняправових умов для забезпеченняплюралізму, прозорості та неупередженостідіяльності ЗМІ, недопущенняїхмонополізації та використання у маніпулятивнихцілях;
вдосконаленнязахистуінтелектуальноївласності в умовахпоширенняІнтернет-технологій;вдосконаленняправовихвимогщододотриманняжурналістамипрофесійних та етичнихстандартів;

На думку експертів, пануюча в Українізневага до охорони прав інтелектуальноївласності, відсутністьналежногоінформаційногозабезпечення в ційгалузіперешкоджаютьстворенню у суспільствіефективноїсистемиохорониінтелектуальноївласності. Сьогодніпіратство, плагіат, підробка та змінаінформації не викликають у більшоїчастинисуспільствавідчуттявідповідальності, породжуючи феномен впевненоговідчуттябезкарності.
І тому завданнязасобівмасовоїінформаціїполягає в пропагуванніінтелектуальноївласності, необхідностіїїзахисту, роз'ясненнігромадянамУкраїнивсіхможливихнаслідківнесанкціонованоговикористання чужого. Інтелектуальнувласністьпотрібнорекламувати не лише на словах, а й перш за все досягнути в суспільствінеобхідногорівняповаги до неї, реалізовуватице напрактиці. Інакшеукраїнськесуспільствоніколи не стане суспільствомзнань

22. Правове регулювання інформаційної діяльності друкованих ЗМІ.

Правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації в Україні визначені в Законі «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», в якому встановлені основні положення їх організації і діяльності відповідно до Конституції, Закону «Про інформацію» та інших актів чинного законодавства і визнаних Україною міжнародно-правових договорів.
Так, статтею 34 КонституціїУкраїни кожному громадяниновіУкраїнинезалежновідйогопрофесіїгарантується право на свободу думки і слова, на вільневираженнясвоїхпоглядів і переконань.
Коженмає право вільнозбирати, зберігати, використовувати і поширюватиінформаціюусно, письмовоабо в іншийспосіб на свійвибір.
Здійсненняцих прав може бути обмежене законом в інтересахнаціональноїбезпеки, територіальноїцілісностіабогромадського порядку з метою запобіганнязаворушеннямчизлочинам, для охорониздоров'янаселення, для захистурепутаціїабо прав інших людей, для запобіганнярозголошеннюінформації, одержаноїконфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженостіправосуддя.
Також, частиноютретьоюстатті 15 КонституціїУкраїнивстановлено, що цензура в Україні заборонена.
За ст. 1 Закону України "Про друкованізасобимасовоїінформації (пресу) в Україні”, піддрукованимизасобамимасовоїінформації (пресою) в Українірозуміютьсяперіодичні і такі, щопродовжуються, видання, яківиходятьпідпостійноюназвою, з періодичністю один і більшеномерів (випусків) протягом року на підставісвідоцтва про державнуреєстрацію.
Таким чином, основними характеристиками друкованих ЗМІ є:
- періодичністьвидання (щонайменше один раз на рік);
- постійнаназва, щооб'єднуєвсівипуски;
- державнареєстрація як друкованого ЗМІ.
Однією з особливостействореннядрукованихЗМІєдостатньо широкий, порівняно з іншими видами ЗМІ, перелікосіб, якімають право виступати як засновники. Так, право на заснуваннядрукованогозасобумасовоїінформаціїможутьмати:
- громадяниУкраїни, громадяниінших держав та особи без громадянства, не обмежені в цивільнійправоздатності та цивільнійдієздатності;
- юридичні особи України та інших держав;
- трудовіколективипідприємств, установ і організацій на підставівідповідногорішеннязагальнихзборів (конференції).
Юридичні особи можутьвиступати як засновникидрукованих ЗМІ навіть у випадках, коли цей вид діяльності не передбаченийїхніми статутами.
Законодавством установлено гарантіївідмонополізаціїдрукованихзасобівмасовоїінформації, якіреалізуютьсявстановленнямобмеженьщодозасновниківзагальнодержавних і регіональнихгромадсько-політичних ЗМІ. Фізичнаабоюридична особа не може бути засновникомабоспівзасновникомчиконтролюватибільше як 5 відсотків таких видань.

23. Правове регулювання інформаційної діяльності електронних ЗМІ.

Основними проблемами в даній сфері, звісно, є плагіат та піратство а також набирає оборотів такий феномен як інтернет-ЗМІ, який ніяк не врегульований в українському законодавстві.

Донедавна Інтернет не міг розглядатися у якості загальнодоступного засобу масової інформації на кшталт традиційних радіо, телебачення чи друкованих ЗМІ. Проте, нині Інтернет-журналістика стала вагомою складовою інформаційної індустрії в Україні, а Інтернет-ЗМІ для українських користувачів – впливовим джерелом інформації. Проте, чинне законодавство України не містить, а ні визначення поняття засобу масової інформації в мережі Інтернет, а ні спеціального нормативно-правового акту, який би визначав їх статус, порядок створення, засади діяльності тощо. [15]

Подібний стан нормативно-правового забезпечення діяльності Інтернет-ЗМІ призводить до низки проблем розвитку в сфері забезпечення громадян інформацією та, передусім, – забезпечення необхідних умов роботи для самих Інтернет-ЗМІ.

Серед таких проблемних моментів:

− не поширення на журналістів Інтернет-видань положень законодавства щодо традиційних ЗМІ;

− відсутність можливості забезпечення для Інтернет-журналістів прав і гарантій пов’язаних з професійною журналістською діяльністю (зокрема при отриманні інформації, збереженні таємниці авторства та джерел інформації, зверненні до спеціалістів при перевірці одержаних інформаційних матеріалів тощо);

− можливість появи в середовищі Інтернет-ЗМІ видань, що своєю діяльністю (наприклад – робота з інформацією, що порушує основні права і свободи людини) дестабілізують роботи всього середовища Інтернет-ЗМІ.

Беручи до уваги, що діяльність традиційних видів ЗМІ в Україні регулюється окремими законами, а також широке коло неврегульованих питань щодо діяльності Інтернет-ЗМІ, вбачається за доцільне підготувати проект закону про «Засоби масової інформації в мережі Інтернет», у відповідності до міжнародних принципів та стандартів у цій сфері.

З огляду на суспільну чутливість питань пов’язаних із реформуванням державної політики щодо інформаційного простору (особливо щодо мережі Інтернет), пропонується створити робочу групу з представників заінтересованих органів державної влади, Інтернет-ЗМІ та їх професійних об’єднань (зокрема Інтернет-асоціації України, Незалежної медіа-профспілки України тощо), правозахисників та юристів задля підготовки вищезазначеного проекту закону. Інституціонально така робоча група може бути утворена при Координаційній раді з питань розвитку громадянського суспільства.

Серед положень проекту закону про «Засоби масової інформації в мережі Інтернет» вбачається за доцільне передбачити:

− визначення правового статусу та принципів діяльності Інтернет-ЗМІ як нового, нетрадиційного ЗМІ;

− визначення порядку реєстрації Інтернет-ЗМІ в Україні;

− визначення прав та обов’язків вітчизняних та зарубіжних суб’єктів інформаційних відносин в національному сегменті мережі Інтернет;

− недопущення попередньої та пост-фактумної цензури Інтернет-ЗМІ;

− захист авторських, суміжних та інших виключних прав на об'єкти інтелектуальної власності, що розміщені в Інтернет-ЗМІ;

− визначення поняття «матеріали протизаконного змісту» та «матеріали засудливого змісту» (за прикладом Європейського Союзу);

− запобігання розповсюдженню та встановленню правової відповідальності за створення та розповсюдження матеріалів протизаконного змісту в Інтернет-ЗМІ;

− визначення широких механізмів саморегулювання діяльності Інтернет-ЗМІ.

24. Правові проблеми запровадження та інформаційної діяльності цифрового телерадіомовлення.

Проблема впровадження цифрового мовлення всебічно обговорюється в Україні вже кілька років. За цей час державними органами, до компетенції яких входить вирішення цієї проблеми, було прийнято численні регуляторні акти, в тому числі – стратегічного характеру, такі як нова редакція Закону України „Про телебачення і радіомовлення”, що містить врегулювання питань переходу до цифрового мовлення, Концепція Державної програми впровадження цифрового телерадіомовлення та Державна програма впровадження цифрового телерадіомовлення в Україні, План розвитку національного телерадіоінформаційного простору тощо.

Разом з тим, при порівнянні цих стратегічних документів, стає очевидним, що при різних ступенях досконалості всі вони містять одні і ті ж самі прогалини, причому саме з тих ключових питань, без вирішення яких неможлива реалізація переходу до цифрового мовлення.

Із усього комплексу питань, пов’язаних із впровадженням цифрового мовлення, нижче ми розглянемо лише ті, які є концептуальними і мають бути покладені в основу будь-якого стратегічного документу:

1) визначення принципів впровадження цифрового мовлення в Україні;

2) визначення основних підходів до побудови взаємовідносин між суб’єктами ринку телерадіомовлення (мовниками, провайдерами програмної послуги та операторами телекомунікацій) в процесі впровадження цифрового телебачення;

3) визначення організаційно-правових питань впровадження цифрового телебачення;

4) визначення основних підходів до поширення програм місцевих та регіональних телекомпаній після переходу на цифрове телебачення;

5) визначення основних підходів до впровадження цифрового радіо в Україні.

25. Правовий статус журналіста.

Журналісти мають особливий правовий статус з огляду на право доступу до інформації. Здійснюючи свою діяльність на засадах професійної самостійності, журналіст використовує права та виконує обов’язки, передбачені Законом України «Про інформацію» та Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». Журналіст зокрема має право:

- на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимом доступу інформації;

- відвідувати державні органи влади, органи місцевого і регіонального самоврядування, а також підприємства, установи і організації та бути прийнятим їх посадовими особами;

- відкрито здійснювати записи, в тому числі із застосуванням будь-яких технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом;

- на вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються чинним законодавством України;

- переваги на одержання відкритої за режимом доступу інформації;

- на безкоштовне задоволення запиту щодо доступу до офіційних документів;

- звертатися до спеціалістів при перевірці одержаних інформаційних матеріалів;

- на збереження таємниці авторства та джерел інформації, за винятком випадків, коли ці таємниці обнародуються на вимогу суду.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов’язані надавати засобам масової інформації повну інформацію про свою діяльність через відповідні інформаційні служби органів державної влади та органів місцевого самоврядування, забезпечувати журналістам вільний доступ до неї, крім випадків, передбачених Законом України «Про державну таємницю», не чинити на них будь-якого тиску і не втручатися в їх виробничий процес. Засоби масової інформації можуть проводити власне дослідження і аналіз діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, давати їй оцінку, коментувати.

Однак варто знати, що розрив чи змішування змісту офіційної інформації, що оприлюднюється, коментарями засобу масової інформації або журналістом не допускається.

26. Правові проблеми конвергенції медіа.

( конвергенція журналистики - это результат слияния, интеграции информационных и коммуникативных технологий в единый информационный ресурс)

Конвергенція, зближаючи різні види послуг (продукти, технології), фактично стирає різницю між ними, роблячи їх універсальними з погляду споживача. Найчастіше на- дання й споживання цих окремих послуг регулювалося різною нормативно-правовою базою. Тому наслідком цього процесу є наростаюча неадекватність існуючої правової бази регулювання в області інформаційних відносин реальному становищу, що стає серйозним бар’єром для впровадження нових конвергованих інформаційних продуктів, технологій і послуг.

Медіа-конвергенція, з одного боку, вимагає високого рівня фінансово-матеріального забезпечення індивідуума, освіченості та технічної грамотності, а з другого - значних фінансових ресурсів і твердої політичної волі від органів державної влади, насамперед у питаннях здійснення реформування системи державного регулювання та ліцензування телерадіомовлення і телекомунікацій.

Насамперед це стосується необхідності утворення центрального органу

виконавчої влади - Національної комісії з питань радіо, телебачення і телекомунікацій, до основних завдань якого належатимуть функції щодо реалізації державної політики в галузі телерадіомовлення та телекомунікацій, зокрема здійснення регуляторних функцій. Очевидно, потребує докорінної зміни парадигма державної політики в галузі телебачення, радіомовлення та телекомунікацій і внесення відповідних змін до вітчизняного законодавства з метою виключення регуляторних повноважень із переліку функцій Національної ради з питань телебачення і радіомовлення та покладення їх на відповідний центральний орган виконавчої влади, створений на базі Національної комісії з питань регулювання зв'язку, що дасть змогу забезпечити оперативне врегулювання проблемних питань, які нині існують у вітчизняній інформаційній сфері, ліквідувати загрози, викликані процесами інтеграції України у глобальний інформаційний простір.

27. Правове регулювання висвітлення діяльності органів державної влади в ЗМІ.

Засоби масової інформації України відповідно до законодавства України мають право висвітлювати всі аспекти діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов’язані надавати засобам масової інформації повну інформацію про свою діяльність через відповідні інформаційні служби органів державної влади та органів місцевого самоврядування, забезпечувати журналістам вільний доступ до неї, крім випадків, передбачених Законом України «Про державну таємницю», не чинити на них будь-якого тиску і не втручатися в їх виробничий процес. Засоби масової інформації можуть проводити власне дослідження і аналіз діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, давати їй оцінку, коментувати.

Підстави обмеження доступу журналістів до інформації можуть виявлятися у встановленому порядку акредитації журналістів ЗМІ. Акредитація журналістів і технічних працівників засобів масової інформації при органах державної влади та органах місцевого самоврядування здійснюється в цих органах шляхом їх реєстрації на підставі офіційного подання засобу масової інформації до відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування або за заявою журналіста і технічного працівника з пред’явленням ними відповідних документів, що підтверджують їх професійний фах, або рекомендації професійного об’єднання журналістів.

Порядок допуску журналістів і технічних працівників до приміщення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, доступу до інформації та їх документів і технічних засобів визначається законодавством України і з урахуванням загального режиму (регламенту) роботи цього органу, умов і можливостей, які він має реально. Про цей порядок заздалегідь повідомляється акредитованим журналістам і технічним працівникам; їм видається посвідчення (перепустка) на право входу в приміщення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. У разі порушення цього порядку акредитованим журналістом або технічним працівником засобу масової інформації їх акредитація може бути припинена за рішенням органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, при якому вони акредитовані. Письмове повідомлення із зазначенням підстав припинення акредитації вручається журналісту чи технічному працівнику засобу масової інформації, і таке ж повідомлення одночасно надсилається до засобу масової інформації, в якому вони працюють.

Зрозуміло, що журналіст, технічний працівник, редакція засобу масової інформації, який вони представляють, можуть оскаржити це рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування в судовому порядку.

28. Правове регулювання роздержавлення ЗМІ.

Із 1 січня набрав чинності Закон 917-VIII «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації».

Закон визначає механізм реформування друкованих ЗМІ, заснованих органами державної влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування. Реформування друкованих ЗМІ та редакцій планується здійснити у два етапи: перший - протягом одного року з дня набрання чинності цим законом(здійснюватиметься реформування друкованих ЗМІ згідно із затвердженим Кабінетом міністрів переліком, до якого включатимуться ЗМІ, що звернулися з відповідними клопотаннями.), а другий - протягом наступних двох років.( здійснюватиметься реформування тих друкованих ЗМІ і редакцій, які не реформовані на першому етапі.)

До способів реформування відносяться:

1. вихід органів державної влади, інших державних органів та органів місцевого самоврядування із складу засновників ЗМІ;

2. вихід органів державної влади і місцевого самоврядування зі складу засновників/співзасновників ЗМІ з перетворенням редакції членами її трудового колективу у суб'єкт господарювання зі збереженням назви, цільового призначення і тематичної спрямованості ЗМІ;

3. вихід органів державної влади та органів місцевого самоврядування зі складу засновників/співзасновників друкованого ЗМІ з наступною приватизацією майна;

4. перетворення друкованих ЗМІ, заснованих центральними органами виконавчої влади, в офіційні друковані видання.

29. Правове регулювання діяльності суспільного телебачення і радіомовлення.

2014 рік,

Суспільне телебачення і радіомовлення України — публічний інститут, призначений задовольняти інформаційні потреби українського суспільства, залучати його представників до обговорення та вирішення найважливіших соціально-політичних питань, сприяти формуванню громадянського суспільства в Україні та забезпечувати належну реалізацію конституційного права кожного на інформацію. Суспільне телебачення і радіомовлення України є некомерційним.

Суспільне телебачення і радіомовлення України утворюється у формі публічного акціонерного товариства "Національна суспільна телерадіокомпанія України" (далі - НСТУ), 100 відсотків акцій якого належить державі.

7 квітня 2015 року відбулась офіційна презентація та запуск суспільного мовлення за участю перших осіб держави. У прямому ефірі Перший національний канал змінив свій дотеперішній логотип на логотип суспільного мовника

Законом України від 17 квітня 2014 року «Про Суспільне телебачення і радіомовлення України» утворено Національну суспільну телерадіокомпанію України (НСТУ) — юридичну особу, на яку безпосередньо покладається функціонування новоствореної системи Суспільного телебачення і радіомовлення.

НСТУ складається з двох структурних підрозділів: Суспільного телебачення і Суспільного радіо.

Нагляд за діяльністю НСТУ здійснює Наглядова рада.

30. Правове регулювання діяльності інформаційних агентств.

Законодавство України про інформаційні агентства складають Конституція України, закони України "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" , "Про телебачення і радіомовлення", "Про державну таємницю", цей ЗУ "Про інформаційні агенства”, інші законодавчі акти України, міжнародні договори в галузі свободи слова та інформації, ратифіковані Україною.

Відповідно до Закону України "Про інформаційні агентства" (ст. 1), це зареєстровані як юридичні особи суб’єкти інформаційної діяльності, що діють з метою надання інформаційних послуг.

Свобода діяльності інформаційних агентств гарантується Конституцією України та чинним законодавством.

Забороняється цензура інформації, поширюваної інформаційними агентствами.

Інформаційні агентства не мають права у своїх матеріалах розголошувати дані, що становлять державну таємницю, або іншу інформацію з обмеженим доступом, крім випадків, визначених законом, закликати до насильницької зміни або повалення існуючого конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, підриву її безпеки, вести пропаганду війни, насильства і жорстокості, розпалювати расову, національну, релігійну ворожнечу, розповсюджувати порнографію або іншу інформацію, яка підриває суспільну мораль або підбурює до правопорушень

Інформаційні агентства не лише надають інформаційні послуги шляхом поширення інформаційної продукції, а й створюють власні інформаційні продукти. Адже, згідно зі ст. 5 цього Закону, діяльність інформаційних агентств включає такі дії, як: збирання, обробка, творення, зберігання, підготовка інформації до поширення, випуск та розповсюдження інформаційної продукції. При чому випуск і розповсюдження інформаційними агентствами власної продукції з метою отримання прибутку з погляду законодавства розглядається як підприємницька діяльність в інформаційній сфері.

Основними видами інформаційних агентств є державні та недержавні інформаційні агентства Українита іноземні інформаційні агентства, які діють в Україні через свої представництва.

31. Правове регулювання кінематографічної діяльності.

Приєднання України у 2009 році до Європейської конвенції про спільне кінематографічне виробництво, прийнятої Радою Європи 2 жовтня 1992 року, забезпечує Україні доступу до багатосторонніх, зокрема європейських, механізмів підтримки кінематографії, участі в європейських програмах культурного співробітництва та сприяння розвитку кінематографії в Україні. Вважається, що ратифікація цього документа сприятиме зникненню кон'юнктурщини у тематиці українських фільмів та зміненню давно застарілого механізму державного фінансування.

Положення про національний екранний час та його використання суб'єктами кінематографії та телебачення затверджується Постановою Кабінету Міністрів України № 1436 від 14 вересня 1998 року.

В межах країн співдружності незалежних держав (СНД) діє Угода про співробітництво в галузі кінематографії від 10 лютого 1995 року, що сприяс співробітництву в аудіовізуальній сфері між Україною та іншими державами. Угода про спільне фільмовиробництво від 14 .листопада 2008 року (СНД) також націлена на зміцнення економічних та культурних зв'язків між державами, а також затверджує Положення про надання статусу "Національний фільм" фільмам спільного виробництва.

Закон України "Про кінематографію" від 13 січня 1998 року визначає правові основи діяльності в галузі кінематографії та регулює суспільні відносини, пов'язані з виробництвом, розповсюдженням, зберіганням і демонструванням фільмів.

Усі суб'єкти професійної кінематографічної діяльності, які займаються виробництвом, розповсюдженням і демонструванням фільмів, вносяться до Державного реєстру виробників, розповсюджувачів і демонстраторів фільмів, положення про який затверджується Постановою Кабінету Міністрів України № 27 від 14 січня 2004 року .

32. Правове регулювання видавничої діяльності.

Відносини у сфері видавничої справи регулюються Конституцією України, Господарським кодексом України, ЗУ "Про інформацію", "Про обов’язковий примірник документів" , "Про авторське право і суміжні права", "Про державну таємницю", "Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" , "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", ЗУ «Про видавничу справу» та іншими нормативно-правовими актами.

Щодо ЗУ «Про видавничу справу» від 05.06.1997, він визначає загальні засади видавничої справи, регулює порядок організації та провадження видавничої діяльності, розповсюдження видавничої продукції, умови взаємовідносин і функціонування суб'єктів видавничої справи.

Постанови Кабінету Міністрів України:

• "Про державний реєстр видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції";

• "Про порядок доставляння обов'язкових примірників документів";

• "Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об'єктів авторського права і суміжних прав".

• «Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів»

Також видавнича діяльність регулюється Наказом Держкомтелерадіо України «Про затвердження форм звітності № 1-В (книги) (квартальна) “Звіт про випуск книжкової продукції”, № 1-В (ЗМІ) (піврічна) “Звіт про випуск продукції друкованих засобів масової інформації” та інструкцій щодо їх заповнення»

33. Правове регулювання рекламної діяльності в ЗМІ.

34. Правові засади журналістських розслідуваняь.

35. Правове регулювання діяльності ЗМІ під час виборів.